Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 17 січня 2020 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Оповідання

Знак диявола

Переглядів: 7181
Додано: 03.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Олесь Ільченко

ЗНАК ДИЯВОЛА

Кіноказка зі старих часів
-----------------------------


В якомусь забутому Богом селі, в крайній хаті під лісом помирала стара. Крім молоденької вродливої племінниці, Оксани, що була з нею в цей час, родичів у баби не було.

— Скоро вже, — говорила стара, лежачи гориліць і тяжко зітхаючи.

— Ви ще одужаєте, бабо, — втішала її племінниця.

— Ні. Не буде мені ані одужання зараз, ані прощення на тім світі.

Блимала лампочка, рухалися по убогій хаті якісь тіні, а пучки зілля, що висіли замість образів у кутку, наче ворушилися.

Старій ставало гірше. Вона стогнала, крутилася. Потім почала скреготіти зубами, дико витріщати очі. Долаючи страшні судоми, казала хрипким голосом:

— Підійди ближче!.. Крім тебе нема нікого... кому б я могла... маю передати... Легше мені буде...

А на горищі в цей час щось гупало, кахикало, рипіло...

Коли племінниця несміливо наблизилася до ліжка, стара несподівано спритно вхопила її за руку. Дівчина злякалась, хотіла вирватися, та не змогла. Баба тим часом, дивлячись на неї божевільними очима, щось говорила. Слів розібрати не можна було. Скоро це белькотіння перейшло в несамовите виття. Племінниця теж уже кричала від жаху, але так і не могла вирвати руки.

Враз виття урвалося. Баба померла, затихла. Шум на горищі припинився.

Дівчина вирвала руку і тепер сиділа на підлозі плачучи. Потім звела очі, глянула на бабу і жахнулася — на ліжку лежала справжня мертва відьма — з пазурями замість нігтів, з іклами, які стирчали із заюшеного кров'ю рота.

Оксана вибігла з хати, обіперлася об дерево. Її нудило. Вона не втрималася, почала тяжко й довго блювати.

Геть змучена, вона нарешті витерла рота і раптом голосно й злісно розсміялася, блиснувши своїми чорними очима.

* * *

На похорони баби людей зійшлося мало. Якісь старі баби й діди зі страшними обличчями, двійко п'яниць, яким кортіло випити на поминках та вродливий молодий чоловік років 23-х.

— Нарешті Господь забрав Палажку, — гомоніли баби, дивлячись на похорон.

— Бути в пеклі старій відьмі.

— І не кажіть. І досі страшно очі її згадувати.

— Може, Маріїн малий перестане заїкатись? Як зурочила вона його, так ото й досі...

— Дасть Бог...

— А батюшка не відспівував...

— Спаси і сохрани нас...

— А що то за хлопець?

— Та новий же вчитель. Каже, піду на похорон, бо хоч небіжчицю і не знав, та племінниця її, Оксана, — добра учениця, має школу з медаллю закінчити.

— Не знає, що то за потвора в труні лежить. А то не пішов би.

— Та молодь нині ні в Бога, ні в чорта... Тим паче — городський...

... На могилі поставили великого дерев'яного хреста. Але до ранку він зник невідомо куди...

* * *

В сільському клубі гуляла молодь: один-єдиний нечислений клас закінчив школу. Всі вже були трохи п'яні, веселі.

— Вітаю всіх вас із закінченням школи! Хай вам щастить у житті! — казав молодий учитель вчорашнім школярам. — Ну, а тепер потанцюймо!

Учитель Андрій Григорович танцював добре. Танцював з усіма випускницями, і, звичайно, з Оксаною.

— Де ви, Андрію Григоровичу, так танцювати навчилися? — кокетувала Оксана, коли вони відійшли у бік відпочити.

— О! Були добрі наставниці! Оксано, прошу, звертайся до мене просто — Андрій. Адже школа вже позаду.

— Гаразд.

— Що думаєш тепер робити?

— Хочу спробувати в медичний поступати.

— Молодець! Важко, звичайно, але ж у тебе медаль...

— Може, вийдемо на повітря? Тут накурили...

— Ходімо!

Був чудовий літній вечір. Оксана і Андрій і самі не помітили, як дійшли до річки, розмовляючи дорогою про щось. Потім вони довго цілувалися, і не могли натішитися губами одне одного...

* * *

А у вересні Оксана і Андрій вже грали весілля. Всі співали, сміялися, вітали молодих... Молодь танцювала під магнітофон.

Пізно ввечері всі розійшлися. Батьки Андрія поїхали додому, до Києва. Батьки Оксани з її молодшим братом теж подалися до хати.

Молоді лишилася самі в учительскому домі, де мешкав Андрій.

... Він поривався до Оксани, цілував її, вона напівжартома уникала його, сміялася:

— Почекай трохи. Я хоч постіль поправлю...

— Таких жінок, як ти, я не зустрічав.

— Кажи не по-книжковому. Що ж там, у місті, гірші?

— Просто не такі.

— Лягай. Я зараз, — мовила Оксана і вийшла з кімнати.

Андрій роздягнувся й пірнув під ковдру. Усміхнувся, заплющив очі і почав чекати.

А Оксана в передпокої дістала із великої сумки кілька пучок зілля, уважно оглянула їх, вибрала три, кинула до целофанового пакета. Плюнула на згорток. Потім, щоб не було видно зілля в целофані, загорнула ще й в білу ганчірочку.

Оксана повернулася. Андрій закохано дивився на неї. Вона, усміхаючись йому, прилягла на ліжко і непомітно заховала згорток під його подушку...

Андрій палко цілував її... Але несподівано, після довогого поцілунку, відкинувся на подушку і міцно заснув.

Оксана дивилася на Андрія чорними очима і несамовито реготала. Потім схилилася йому до грудей, прокусила шкіру і почала ссати кров. Андрій стогнав у сні. Напившися, Оксана, втерла рота і подалася на вулицю. Вийшла, глянула на серпик молодого місяця... обличчя її почало корчитися в потворних гримасах.

Оксана шла до Палажчиної хатини. На порозі вона підібрала обгорілу хворостину, відламала від одного кінця кілька вугликів, обернулася швидкодовкола себе і намалювала вугликом на лівій долоні якийсь знак. Після цього швидко пішла вулицею, кидаючи крихке вугілля до кожного двору.

... В передостанню хатину перед хатою відьми Оксана прокралася; підійшла тихо до хліва; зайшла в середину і поклала ліву руку корові між роги. Та опустила голову і пішла геть. Корова вийшла в розчинені ворота, побігла по вулиці — все швидше, швидше, аж поки не впала і, жалібно мукаючи, не сконала.
 
Наші Друзі: Новини Львова