Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 15 грудня 2017 року
Тексти > Жанри > Повість

Кравцов

Переглядів: 20233
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
ПОВІСТЬ ПРО ВІРНІСТЬ
НА 2 ДІЇ


ДІЙОВІ ОСОБИ:
К р а в ц о в.
О л е н к а.
Т а м а р а.
М и ш к о.
А з а.
Д і д.
С к и р д а.
К о н о п л і ц ь к и й.
В а с и л ь к о в.


ДІЯ ПЕРША

КАРТИНА ПЕРША
Сцена освітлюється повільно, мовби в ніч запливає ранок. Узлісся. Прихилившись
до стовбура, сидить Мишко, наче дрімає. Голова впала на груди, автомат на
колінах. Пауза. Раптом стрепенувся, автомат напоготові. Принишк, насторожився.
Входить Тамара, теж з автоматом через плече. Мишко подивився на неї і знову
розслабився, прибрав попередню позу.

Т а м а р а. Втомилася! (Не підходить до Мишка, на віддалі опускається на
землю). Вперше так втомилася. Дід лютий-прелютий. Що, каже, вони в розвідку
пішли чи на вечорниці? Послав мене розшукати вас, а решту він зробить сам.
Думаю, відшмагає нагайкою.

Пауза.

Біля дикої яблуні натрапила на ваш слід. (Засміялась). Взяла слід, як
мисливський пес, і майже бігом кілометрів тридцять... Мишко, всі розмови потім,
а зараз хвилин десять подрімаю перед дорогою. (Скинула і простелила фуфайку,
прилягла).

Довга пауза.

(Підхопилася, в голосі тривога). А чому ти мовчиш?! Мишко!!! (Підбігла до нього,
шарпнула за плече).

Мишко подивився на неї довгим поглядом, і вона прочитала в його очах щось
страшне... аж відсахнулася від нього.

(Тихо). Де моряк? (Закричала). Де моряк?!

Мишко зробив повільний жест, мовляв, там, за деревами.

(Виходить, не відриваючи погляду від Мишка. По довгій паузі повертається. В
одній руці тримає стягнуту з голови хустку — коса впала на плечі, в другій —
широкий німецький багнет, на ньому прилипла земля).
М и ш к о. Отим багнетом і руками викопав... Цілу ніч копав. У зріст викопав...
і листям вистелив могилу. Моряк любив запах листя осіннього. Казав, воно йому
нагадує запах моря.
Т а м а р а. Як же так?..
М и ш к о. За млинами німці групу червоноармійців оточили, притисли до провалля
— і з автоматів... Стогін недобитих вдень не так, а вночі далеко йде. Пробували
люди туди пробратися, та німці охорону виставили. Хто наблизиться, зразу: не
добивали червоноармійців, може, навмисне, щоб приманка для живих людей була, або
— хай помучаться. (Примовк). Ми з моряком теж почули стогін. Аж попід землею
наче той стогін ішов. (Важко підвівся, підійшов до Тамари). Ось його вахтжурнал.
(Вийняв блокнот, розгорнув, читає). «Людина за бортом... Як же жити, коли не
попробую врятувати людину? Той стогін літатиме за мною чорною чайкою. Все життя
— чорною чайкою... Хай що не каже Мишко, а я піду». (Важко зітхнув). Що я не
казав, а він таки пішов. Його зразу ж на підступах автоматною чергою. Доповз я
до нього, він уже не говорив. Доніс сюди. Ти ж знаєш, очі в нього ясно-голубі, а
то стали чорними... Смерть уже почорнила йому очі.

Пауза.

(Підвівся). Піду в загін навпростець, щоб швидше, а ти зайди (жест) — там
зв'язківець чекатиме. (Вийшов).

Тамара лишилася сама. Нетвердим кроком підійшла, опустилася біля дерева, під
яким сидів Мишко, навіть позу прибрала його.

Пауза.

Повертається Мишко.

Не подумай сама пробиратись до провалля... Туди й муха не пролетить. (Постояв,
ніби хотів ще щось сказати, і відійшов).

Тамара поволі гортає сторінки вахтжурналу. Потім починає прислухатись, наче
вловлює якісь далекі звуки. Сцена темніє, а Тамара насторожилась, вся в полоні
тільки їй чутних звуків. Підводиться обережно, наче боїться загубити почуте...
Переміна світла.
На простеленій шинелі лежить Кравцов. Весь перев'язаний, просто сповитий. Біля
нього стоїть на колінах Тамара. То припадає вухом до грудей, то ловить пульс.

Т а м а р а. Серце то стріпнеться, як поранений птах, то не чутно зовсім, мов
зупинилося. Не вмирай! Чуєш, солдатику? Тяжко було тебе звідти забирати. Я
повзла туди й назад тихіше, ніж лунь літає. А знаєш, як лунь літає? Наче тінь
понад землею, травинка не захитається... Ти спочатку видався легеньким, як
дитина, — висох же увесь. А потім ставав все важчим. Донесла сюди — і більше ні
кроку.

Пауза.

Розповідаю, а він не чує. Глухий, німий, невидющий! Не помирай, солдатику! Ти
живучий. Серед усіх один аж до сьогодні дожив... Мабуть, твій стогін і моряк
чув. (Бере кухоль). Ось я тобі назбирала роси. По краплинці цілий ковток
назбирала. Люди кажуть: ковток роси — відро здоров'я! (Обережно вливає йому
воду, приглядається). Ледь-ледь розплющив очі. їй-богу, дивиться! Бачиш мене?
(Схаменулась, застібає фуфайку, вдягнену на голе тіло). Не лякайся... я все, що
можна, пошматувала тобі на бинти... Увесь же ти в ранах. А ось листя горіха.
(Прикладає листя до лоба). Воно жар забирає. Вже добу отак над тобою, і тільки
вперше помітно затепліло життя.

Тихо, мовби випливає на сцену Оленка в яскраво-червоній накидці. Золотаве
волосся розсипалося по плечах. На устах — щасливий усміх. Зупинилася на віддалі,
дивиться на Кравцова.

(Нахиляється, прислухається). Щось шепоче. Слава богу. (Знов прислухається),
Ілонка. Роксолана... Імена якісь дивні називає. Марить... Хай поживе в світі
марення, кажуть, марення роздмухує життя. Хай! А я крапельку передрімаю.
(Схилила голову на коліна, задрімала).
О л е н к а. Як тихо... Мабуть, війни не стало. Мабуть, війна померла... Чого я
в червоному? Ти, Кравцов, називав мене сонцем — і я вдяглася в червоне, щоб ти
подумав — сонце сходить... Не подобається? (Скидає накидку, лишається в білій
 
Наші Друзі: Новини Львова