Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 29 вересня 2020 року
Тексти > Тематики > Публіцистика  ::  Тексти > Жанри > Стаття

Михайло Старицький: скарби і руїни

Переглядів: 7532
Додано: 09.06.2012 Додав: aydarov  текстів: 45
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
Михайло Старицький: скарби і руїни

Штрихи до кількох історичних творів письменника


Творчість Михайла Старицького охоплює різні жанри — і поезію, і драматургію, і прозу, але в усьому має особливу індивідуальну виразність, яка засновується на глибинно національному українському світосприйнятті та світогляді.

Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай...
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!

Ці знані рядки поезії, написаної ще молодим М. Старицьким, заторкують найліричніші струни українського характеру, хвилюють і хвилюватимуть українську душу завжди.
Такий же психоемоційний і духовний резонанс викликає поезія громадянського змісту, яка в тематично-ідейному спектрі лірики М. Старицького, певно, є переважаючою і за своєю суспільною, соціально-національною сміливістю та художньою силою органічно й лунко перегукується з шевченківською поетичною спадщиною. У вірші «До Шевченка» вчуваємо тривалу й розлогу у величезному часопросторі асоціативність, а разом із нею й належність історичному моментові:

Забудь і ймення України,
Зречись дідів своїх, батьків,
Всієї кревної родини,
Пошийся в шкуру ворогів,
Начни душить свойого ж брата;
Тоді ще, може, як-не-як
Від трапези лихого ката
Й тобі дістанеться кістяк!..

Не то — штемпований і голий
Блукай, поки зійде зоря...
Так отакої, батьку, волі
Ми дочекали від царя!

Вірш написано 1876-го, коли через 13 років після Валуєвського циркуляру — про заборону друкувати українською мовою шкільну та релігійну літературу — вийшов Емський указ — ще жорстокіший. І сотворителем його публічно виступив уже не міністр, а сам цар Олександр II. Указ потверджував пафос попереднього: української мови «не было, нет и быть не может». А щоб те не читалося, як голі слова, скріплювалися вони конкретним ділом: заборонялися видання українською оригінальних і перекладних творів, ввіз українських книжок і брошур із-за кордону; вся театрально-концертна діяльність також мала вестися тільки імперським «великим и могучим»...
Лише в 1881 році, після вбивства царя членами «Народної волі» та приходу до влади нового — теж Олександра, було дозволено українським театральним трупам поряд із п’єсами російською показувати й україномовні. Це милостиве надання, хай і обсічених, культурно-мистецьких «вольностей» спричинилося до неабиякого піднесення української сцени, появи справжніх зірок — акторів, режисерів, меценатів, серед них яскраво засяяло й ім’я М. Старицького. Причому він виступив одночасно у всіх названих вище іпостасях, додавши їх до низки інших своїх амплуа — поета, перекладача, прозаїка, драматурга, редактора, видавця, громадського й культурного діяча.
Брак українських п’єс, спроможних конкурувати з підтримуваним державою російським театром, спонукає М. Старицького писати не тільки оригінальні, власні, а й переробляти, збагачуючи яскравими сценічними барвами, і прозові твори, і п’єси цілого ряду авторів, серед них — таких відомих, як М. Гоголь, Л. Глібов, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний. Успіх цих творчих переробок засвідчували передовсім численні глядачі, причому не тільки в Україні: вдало гастролі проходили й по різних російських губернських містах і в самій столиці імперії.
Та цензурні утиски, ворожі підступи — таємні й відкриті — переслідували М. Старицького особливо напасливо саме в цей час. І зрозуміло чому: розвою українського театру, а відтак мови, літератури, всієї культури українофобство мало запобігати й усім своїм вибухово-неконтрольованим шаленством, і планомірно, вивірено, багатоходовими й довготривалими вбивчими комбінаціями.
Віддавши на розвиток театру майже 60 тисяч карбованців, отриманих від продажу своєї нерухомості, М. Старицький усього за кілька років стає зрештою майже жебраком і розпускає свою трупу. До всіх зовнішніх об’єктивних обставин, мабуть, іще нищівніше додалися внутрішні — найближчі й найталановитіші вийшли з колективу, зрадили М. Старицького, і хтозна, тільки з матеріально-корисливих міркувань чи таки через відомий «національний» принцип: де два українці, там три гетьмани, — а можливо, роль відіграли й тонше вив’язані зашморги.
У М. Старицького залишається один вибір — взятися ретельніше за прозу, яка б зацікавила видавців, мала читацький попит, принесла родині бодай невеликі прожиткові статки. Так із-під його пера виходить усього за десяток літ величезний масив оповідань, повістей, романів... російською мовою. Продовжує він писати й п’єси — але зовсім уже не розраховуючи на поточний час, а адресуючи їх хіба що сподіваній ліпшій будучині.
У роботі М. Старицькому допомагає його дочка — майбутня відома українська письменниця, драматург, поетеса, перекладач, Людмила Старицька-Черняхівська. У 30-ті роки XX століття вона буде ув’язнена, звільнена, утратить дочку 1938 року, катовану і вбиту в застінках НКВС, — не знаючи цього, розшукуватиме її по концтаборах, перед узяттям німцями Києва буде заарештована як націоналістка, її етапуватимуть до Акмолінська, і вона, 73-літня, не витримає, помре, тіло конвоїри викинуть із «телячого» вагона, і де вона похована — залишиться невідомим...
Наступники імперського гармонійного співжиття народів в одній загорожі виявляться набагато жорстокішими й відкрито, без гнилого буржуазного лібералізму ліквідовуватимуть мільйони людей.
Хоч пише й друкує свою прозу М. Старицький у російських виданнях і під особливо пильним до нього цензурним оком, він залишається вірним собі, своєму відчуттю правди, життєвої, історичної, національної, її перспектив — і намагається утвердити цю правду, донести до найширшого загалу. Й українська вікова боротьба за волю, за демократичну державу з козацьким корінням та ідеалами з велетенською силою та безберегою панорамністю відбивається в романах і повістях М. Старицького, у яких діамантами рясніють питомо українські слова й вирази. Їх автор переважно й не думає перекладати чи тлумачити російською: долучайтеся, мовляв, знаходьте самі, у своєму духовному підґрунті, їх розуміння, розкошуйте стихією українського буття, самоцінністю української мови.
Паралельно Михайлом Петровичем та Л. Старицькою здійснюються й переклади цієї прози українською, — дещо залишиться, а чимало опісля так і не знайдеться в архівах. Серед таких творів, очевидно, й дилогія «Молодість Мазепи» та «Руїна» — теж про Мазепу, його діяльність генеральним писарем у правобережного гетьмана Дорошенка, що боровся і проти московських, і проти польсько-шляхетських поневолювачів.
Звісно, було б дивніше, якби в російських архівах чи спецсховах збереглися авторські переклади романів про «зрадника» й «націоналіста» Івана Мазепу — для М. Старицького видатного розбудовника України, про якого народ скаже: «Від Богдана до Івана не було гетьмана». А за час же від Хмельницького до Мазепи тримали у своїх руках булаву чимало охочих, і це через їх «розум» та «військові здібності» всього за кілька десятиліть Україна «поникла від туги, укрилася могильним саваном», перетворилася на «широкий цвинтар-руїну...»

Письменник великою мірою симпатизує Петрові Дорошенкові, менше — гетьманові Лівобережжя Дем’янові Многогрішному, що діють поряд із головним героєм у романі «Руїна». Однак до «славного гетьмана Богдана Хмельницького» ці очільники двох роз’єднаних Україн дорівнятися не можуть. І тільки Іван Мазепа, якого прозаїк так докладно й викінчено змальовує в найрізноманітніших ситуаціях та духовно-психологічних станах, поступово й ненав’язливо постає в творі саме тією особою, яка могла б вирвати Україну з ворожих пазурів, урятувати й дати їй самостійне життя. Це основна, наскрізно видна нитка в розлогому сюжетно-образному та ідейному плетиві твору.
«Я тепер пишу великий роман про Мазепу, — розповідав у листі до Д. Яворницького М. Старицький, — тільки ся тема небезпечна для цензури, а в цензурнім смаку я не напишу».
Редактор першої частини дилогії застерігає й майже благає письменника не подавати надалі в «Руїні» Мазепу позитивним героєм, «лучше тогда возьмите другую тему; говорю это ради Вас, чтобы не вышло после нежелательных недоразумений...»
Однак сила таланту романіста виявилася такою, що він створив не тільки правдиве, позбавлене бажаної для цензури тенденційності, а й сюжетно напружене, пригодницьки захопливе для найширшого читача художнє полотно, сповнене живих, пристрасних, переконливих образів та характерів. «Московский листок» 1899 року у 75—395 числах друкує «Руїну» — без сумніву, всупереч стороннім засторогам і власним побоюванням.
Із почуттям гідно виконуваного національного обов’язку констатує М. Старицький у листі до М. Комарова: «...працюючи і на чужій ниві, все живописую тільки своє рідне... і прихиляю тим симпатії сотень людей до нашого поля, до наших розкіш».
Дійсно, незмірні обшири охоплює художній зір письменника і бачить він та з усією повнотою показує й читачеві, що Україна — осібна, духовно, етноментально, психологічно чітко оконтурена й огранена сторона. Усе в ній зайшле для розбою й пограбування виглядає кричущо чужорідним, таким, що має бути витнуте, як будяччя із родючого, дбайливо обробленого лану — хай то турки й татари, закликані на поміч Дорошенком, чи поляки, які підпирають Ханенка в його змагові за булаву, чи московити, що теж гнуть лишень свою лінію — на цей раз, наприклад, усунути в будь-який спосіб сумнівного Многогрішного й поставити на його місце вірнопідданську лисицю Самойловича. Якого, втім, через півтора десятка літ теж буде заслано за московським звичаєм до Сибіру. І дякуй іще, що не страчено, що якесь мале княжа набожно й росієспасенно, кажуть, сахнулося крові, а височайша особа власкавилась у відповідь і відмінила смертну кару.
Які ж скарби знаходить творча уява письменника навіть серед руїни? Найперший і найбільший скарб — українське серце, щире й палке, сповнене любові до вітчизни, до матері, до коханої, до товариства, до рідної ідилічно озореної природи. Таким це серце показане передовсім у Мазепи та його коханої Галини, яку в нього двічі викрадають і яку він, долаючи неймовірні труднощі, потрапляючи в запаморочливі й небезпечні пригоди, знаходить, повертає собі й зрештою справляє весілля, а гостями в нього — все військо Запорозьке, за вінчального батька — кошовий отаман Іван Сірко, за вінчальну матір — ненька Січ...
Такі ж серця і в полковника Гострого та його дочки Мар’яни, безнадійно закоханої в Мазепу, такі ж серця у Гордієнка, Остапа та Орисі, найвірніших друзів Мазепи.
У яскравих і шляхетних сердечних пориваннях та діях зображено Дорошенка. Коли він говорить, що «не любоначаліє примусило мене прийняти булаву, а той біль, що стискає кліщами серце і в мене, і в тебе, і в іншого, кому близькі стогони вітчизни, і присягнувся я віддати все моє життя їй, нещасній», — йому не можна не вірити.
«— Годі, Петре, облиш! — увірвав Дорошенка Богун, стиснувши міцно йому руку. — Ми тобі віримо. Хто твого серця не знає?
— Золоте воно, непідкупне, батьку наш! — відгукнувся гаряче Мазепа».
Цьому серцю розкриває назустріч своє оточений московитами та ненадійною старшиною Многогрішний. Він готовий порозумітися з Дорошенком, об’єднати Україну й разом вирвати її з-під польської та російської кормиг. Та сталося інакше: укотре перемогли «злохижі» поневолювачі й тутешні запроданці, які, мов нічні злодії, крадькома захопили гетьмана Многогрішного в його опочивальні й притьмом відвезли на розправу до Москви. У результаті згодом Україну було ще більше роздерто, вже на три шматки — третій на 27 років прибрала собі до рук Туреччина.
Ще однією незаперечною цінністю в романі постає кохання, чисте, глибоке, віддане, життя в любові й злагоді, в родинному оточенні, побратимському колі, — власне, такими картинами закінчується чимало епізодів, сюжетних ліній у творі, та й увесь він має жадано мирний, щасливий фінал. Філософія серця мовби органічно перетікає у філософію хутора, — тут М. Старицький значною мірою солідаризується з П. Кулішем. Хоча об’єктивний плин роману вияскравлює не тільки природний потяг українця до хутора як символу національної самосвідомості, та й способу національного життя, — твір показує також історичну вимушеність обирати собі саме таку — не заскладну й досить приступну — цінність: ота вимушеність має свою тяжку, принизливу назву — поневоленість, бездержавність.
Мазепа це добре розуміє, говорячи, що «держава завжди перебуває на воєнному становищі», а немає її в Україні тому, що панують тут не закон, розум, суспільна сталість, а те ж серце, тільки незрідка отьмарене відчаєм, а у відомих випадках ще й підохочене оковитою (і виходить: «хто підпоїв натовп — той і гетьман»), надмірна психічна рухливість, непостійність і нечіткість мети та слабка наполегливість у її досягненні. Отож доки не беруть українця шаблею, у його душі, на жаль, знов і знов запановує уявно гармонізуюча й безперспективна енергетика хутора, сентиментальної окремішності, якої у світі не існує, — такою є одна з гірких застережливих думок, прочитуваних у романі.

Об хибні уявлення про справжні життєві, соціальні, національні цінності розбиваються життя та кохання героїв у іншому творі М. Старицького — у повісті «Заклятий скарб», передовсім Яся — спочатку малолітнього бранця князя Потоцького, потім його джури, нарешті курінного отамана на Січі. Його почуття до юної князівни Ядвіги настільки глибокі, що він мало зважає на ту прірву, яка розділяє його з коханою. Узявши в неї, спадкоємиці «незлічених маєтків і добр майже на третині Корони», клятву, що вона не зрадить його, «спокусившись якими-небудь привабами в світі», Ясь протистоїть і самому королеві в боротьбі за руку та серце Ядвіги.
Вона ж мріє про інше — щоб уся Польща стала «в руках її забавкою», тому й думки не припускає про зречення своїх скарбів — не тільки заради кохання, а й навіть заради порятунку життя. Утікаючи підземними ходами від турків, що захопили палаючий вогнем замок Потоцького, Ядвіга вимагає від Яся та його кількох козаків, щоб вони тягли на собі важкі лантухи з коштовностями. І саме ці коштовності, що сипалися з прорваного мішка, виказали переслідувачам шлях утікачів.
«— Слухай, Ядвіго! — шепоче козак, стискаючи князівну. — Їм скарби ж твої тільки й потрібні, вони вганяються тільки за ними. Перехопимось у верхній вертеп; я знаю, звідтіль є вихід.
Але пишній князівні шкода своїх неоцінних скарбів; вона, знай, шепоче:
— Любий мій, коханий, допильнуй мені скарби, оборони мої гордощі!..
— Навіщо вони тобі? Адже ти кохаєш мене? А я тебе над життя! Ми заживемо в своїм хуторі щасливіше, ніж у королівськім палаці...
— Ти забуваєш, Ясю, — відмовила згорда Ядвіга, — що князівні Потоцькій тісно й у княжому замку!»
І це — за хвилю перед уже видимою невідступною смертю.
Спочатку ледь уловними мотивами, а далі все виразніше в повісті «Заклятий скарб» розгортається трагічний зміст стосунків Яся та Ядвіги як символічне відбиття доль України й Польщі. І першій, і другій доведеться зазнати нищівної поразки в історичних герцях, бо їх спільний ворог спритно скористається такими різними, але нездоланними для них — національно та буттєво характерними — слабкостями.
Тож іще одна цитата, яку слід читати і неопосередковано і символічно:
«— Кохаю я тебе, козаче, як свою душу, але пиху й величність свою над себе кохаю, і ліпше умру, ніж рішусь останнього сяйва своєї зайшлої слави!
Немов дзвін золота, лунав її голос владний, могутній.
— А! — скрикнув нелюдським голосом Ясь, хапаючись за голову. — Так будь же ти проклята! Будь проклята з пихою тою князів Потоцьких! Сиди ж ти тут вік з своїм бундючним, кам’яним серцем і пильнуй криваві скарби своїх предків ненатлих! Землю покликав я у свідки до нашого присягання, так хай же сира земля-ненька відпомстить за мене!»
І земля-ненажера поглинає невиправну ненажеру князівну. Гине за кілька митей потому і Ясь — але інакше, по-козацьки, у нерівній сутичці з ворогом. А забрані Ядвігою із собою в могилу закляті багатства не даються звідтоді нікому, хто прагне їх здобути, несуть зухвальцям тільки смерть. Так триватиме «аж доти, поки сліди козачої крові і Ядвіжиних дукатів не щезнуть навік...» У прикінцевих фразах повісті автор теж досягає глибинних алюзивних наповнень, сміливих історичних та психологічних висновувань — чи й пророкувань.
Картина подібного кохання, але вже українки до поляка, і ще більшої руїни, однак не легендарної, а цілковито реальної, відтворюється в повісті М. Старицького про часи Хмельниччини «Облога Буші», теж початково написаній російською мовою і надрукованій у «Московском листке». Лише через кілька років перекладений варіант цього твору буде опубліковано в Україні, — очевидно, проблема Польщі стояла тут не так дражливо й малопередбачувано, як у метрополії. До речі, «Заклятий скарб» узагалі вийшов друком українською аж через десять років після його перекладу автором із російської...
Орися й Антось, її названий брат, виростають і виховуються в українському середовищі, у родині сотника Завістного, який після Жовтоводівської та Корсунської перемог військ Богдана Хмельницького захопив фортечне містечко Бушу й перетворив його на надійну тверджу в боротьбі проти польсько-шляхетського «забісованства». Самовбивчого у своєму гоноровому зверхництві.
Став Антось справжнім козаком, одним із кращих був на Січі, полюбив український люд, «укупі з ним паював і радощі і боління», достоту знав-шанував «оті щирозлоті серця і зимньої мужності, і теплої, безкрайньої прихильності повні; не чіпайте тільки їхньої волі, їхньої віри, їхніх звичаїв, — і вони на свої перса дужі здіймуть увесь тягар наскоків хижого азіата, і славутня Польща за залізним муром буде спокійно цвісти... Та хіба ж ці думки можливо натхнути навіженій сваволі?»
Усього на короткий час переймається Антось Корецький ілюзією схилити польське панство до того світосприйняття, тих поглядів, які виробили в ньому зростання та змужніння в українському життєпобиті, в козацькому вишколі. Адже і в його душі ці сонцепромінні духовні цінності раптом ніби згасають, коли він дізнається про те, що сам є і католиком, і «вельможним магнатом», і воєвода Чарнецький йому рідний дядько, який воліє приставити свого несподівано віднайденого небожа аж до «стерна уряду», оскільки Корецькі — не хто-небудь, вони завжди «стояли близько трону».
Та кохання до Орисі Завістної перемагає в Антосеві пишноти і зваби шляхетського життя, як і Орисина любов до Антося прощає йому мимовільну тимчасову зраду. Про своє повернення в польщизну Антось говорить:
«— Виявилось, що все це брехня та лукавство! І в мене лишилась у серці тільки образа, що марно потрачено півроку, марно прийнято на душу муки через розлуку з тобою, через утрачене кохання...
— Не втрачене, — тихо промовила Орися, — за що ж я так страшенно каралася, коли й без того моє життя лічилося лишень днями?
— За що? Не знаю! Прости мені, моє ясне сонце, якщо я спричинив тобі хоч на хвилину страждання. Втікаймо від цього пекла; я маю великі скарби; ми знайдемо десь в іншому краї, де забажаємо, собі щастя!
— А мій батько та мої друзі загинуть під руїнами? — спитала зблідла Орися».
Ні, вона зуміє і гідно померти, і... не втратити вже більше свого кохання, — тепер вона вирішує все сама. Антось же, «ошалілий з радощів», «без краю щасливий», навіть не підозрює, який жахливий задум (але для Орисі це єдиний вихід із трагічних колізій у приреченій на знищення поляками Буші) утверджується у свідомості дівчини. Вона дає Антосеві ключ від потайних підземель, наповнених діжками з порохом і нею ж підготовлених до того, щоб в останній момент, при взятті Буші ворогом, висадити і замок «Орлине гніздо», і майже все містечко в повітря, щоб ніхто і ніщо тут не дісталося мстивим переможцям на наругу.
«— Хоч би саме пекло ґвалтувало, нас там не знайдуть. Перечекаємо трохи і потім не розлучимось», — каже Орися.
І ось у глибокому, недосяжному підземеллі вона жде, чи прийде Антось: «...у дверях дзенькнув замок, і він, її виправданий друг, з’явився перед її очі, повний щастя.
— Мій любий! — кинулась до нього Орися. — Тепер я скажу, що кохаю тебе, кохаю святою любов’ю і життя своє безталанне зіллю з тобою навіки!
— Навіки! До могили й за могилу! — з палом вигукнув Антось, схоплюючи її в обійми».
Він іще й зараз, очевидно, не здогадується, що смолоскип, який тримає в руці Орися, вона цієї ж миті кине в порохову діжку.
«Сяйнула блискавка, саме пекло розверзлося... «Орлине гніздо» укупі з святкуючими звитягу ляхами злинуло в повітря. Але не чутно було вже ні гуркоту, ні тріскоту руїни цим душам, що покохалися так щиро. Полинули вони в осяяну довічним сяєвом далину, де нема ні сліз, ні ридання, ні тяжкої журби, ні злоби, де панує лишень одна свята любов...»
Психологічно й етично неоднозначний, навіть скажемо — небездоганний фінал повісті. Але таким він є тільки в «реальному», життєвому насвітленні, у ракурсі ж символічному розв’язання основної проблеми твору, його архетипічної над-ідеї набуває ще складніших прочитань, ніж у «Заклятому скарбі», ще більшого пророчо-апокаліпсичного пафосу, незважаючи на, здавалося б, усепримирливе сенсове забарвлення щойно процитованого останнього абзацу повісті...

Руїнництво щодо української мови, культури, історичної пам’яті, традицій, моралі, економічні грабунки, ошуканство, брутальне викорінення визвольно-патріотичних рухів і навіть порухів — усе те, чим жила Польща, пануючи над українцями, і що призвело її до падіння, повторює в новому часі й Росія, — прочитується в історичній прозі М. Старицького. Зміцнює письменник цю провідну думку і своєю драматургією, і віршами, до яких незрідка звертається й наприкінці свого життя, сповненого і величних досягнень, подвижницького горіння, і гіркої розпуки — від того в першу чергу, що сподіване не справджується, не ближчає.

Занадто вже! Чим дихати нема!
Затягнено арканом наші шиї...
Панує зло, закублилась пітьма...
Терпець урвавсь, — але бринять надії...

Ой люде мій! Не жди ти ні чудес,
Ні милості від того, хто катує;
Не досягне твій стогін до небес,
І молитви твої гарячі — всує!

Надійся лиш на себе і свій дух
Скріпляй, зміцняй в братернім поєднанні,
Аби вогонь у грудях не потух,
А ще збуяв на лютім катуванні...

Ет, глупа ніч не буде вікувать,
Потрухнуть геть в ярмі державнім снози;
Життя несе непереможну стать,
Воно і нам колись осушить сльози.

Ніч бездержавності тривала. Та від таких світочів, таких велетенських смолоскипів, як Михайло Петрович Старицький, спалахували нові й нові українські серця — і надія не мерхла, боротьба за визволення посилювалася, руїни відступали, а скарби національного духу множилися.

Олексій Ковалевський

 
Наші Друзі: Новини Львова