Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 24 листопада 2020 року
Тексти > Тематики > Публіцистика  ::  Тексти > Жанри > Стаття

Будеш, батьку, панувати...

Переглядів: 6780
Додано: 26.05.2012 Додав: aydarov  текстів: 45
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
буремний, невтримний внутрішній чин душі І. Котляревського палко, по-національному одверто заявляє себе і в цій пісні, що завершує п’єсу; фінал у ній виглядає цілком органічним, таким, що випливає із характеру, із духовно-практичних самонастанов полтавців, узагальненіше знову ж таки — українців, із їхньої історичної й особистісної певності у власних можливостях.
«Наталка Полтавка», так само як і п’єса «Москаль-чарівник», написана І. Котляревським теж 1819 року, набула широкої популярності не тільки в українських, але й у російських та деяких інших глядачів, її тріумфальне шестя найрізноманітнішими сценами тривало і в XIX, і в XX століттях. Та попри це видрукувана вона була лишень через два десятка років після свого створення — у першій книжці альманаху І. Срезневського «Украинский сборник» (1838, Харків), а окремим виданням вийшла аж 1862 року в Петербурзі. Можливі меценати, які могли це зробити раніше, набагато менше б ризикували своєю репутацією політичне благонадійних перед очима влади, ніж той же М. Парпура, який ще наприкінці XVIII століття опублікував три перші частини «Енеїди» І. Котляревського — відверто про козацької поеми, не реквієму, а здравиці Запорозькій Січі, розбитій, розігнаній підступним російським зверхником, розпорошеній десь-не-де, але все одно ще живій фізично, а тим паче — невмирущій в історичній, духовній пам’яті і самоідентифікації українського народу, з якими так нещадно боровся царат.
Показовими у довгому, офіційно прихованому викоріненні самого імені І. Котляревського, його творів із літератури були факти та події довкола побудови пам’ятника поету з приводу 100-річчя першопублікації «Енеїди». Пропозиції щодо увічнення пам’яті письменника висовувалися передовою українською громадськістю ще на початку 80-х років XIX століття, тобто більше як за п’ятнадцять літ до самих урочистостей, що мали відбутися 1898 року. Люди знали, з яким гігантським і несхитним у своєму імперському неприйнятті всього українського, в першу чергу — мови, махинищем вони стикаються, тому так заздалегідь і фронтально почали готувати ґрунт для здійснення свого задуму. Друкувалися численні статті, зокрема М. Сумцова, В. Бучневича, О. Маковея, В. Василенка, інших, подавалися клопотання в різні владні інстанції, збиралися кошти на будівництво пам’ятника тощо.
Одна із статей, до речі, цілком недвозначно давала зрозуміти, які «високі державні міркування» стоять на заваді розвитку української культури, хто за ними ховається — зовсім не якісь малотямисті місцеві бюрократи, а вся система імперії на чолі з її коронованою особою: «... минуло ціле століття існування малоросійської літератури, і на всьому просторі, де розкинулось 23 мільйони малоросійського населення, ні один письменник не був вшанований таким звичним, всесвітньо прийнятим способом — постановкою пам’ятника».
На подібні висловлювання офіційний Петербург відповідав якщо не мовчанкою і затягуванням розгляду конкретних вимог і пропозицій, то дратівливими «літературознавчими» пасажами на кшталт того, який залишив по собі для історії представник «всеімперського» управління у справах друку М. Соловйов: «Пам’ять про Котляревського дорога лише небагатьом ревнителям малоросійського наріччя, яке досі не має літератури, бо не можна ж надавати серйозного значення тоненькій книжці не в міру прославлених віршів Шевченка чи декількох оповідань Марка Вовчка». А самого І. Котляревського цей «поціновувач» кваліфікував лише письменником, «який уперше надрукував сміхотворну переробку класичної поеми, що свідчить принаймні тільки про поганий смак творця».
Лукавила владна підступна братія, так примітивно понижуючи значення фундатора нової української літератури, а на увазі мала вголос не виказуване: вона боялася національне і суспільне вибухової антиімперської речовини, якою була пересипана поема І. Котляревського, хоча й безстороннього, самодостатньо художнього змісту вона мала не менше — недарма ще за життя поета визнавалася взірцевою серед світових травестій Вергілієвої «Енеїди».
Пам’ятника до 100-річчя з дня виходу поеми поставлено не було. Але зайшов тим більший рух за його неодмінне зведення. І зусилля, зрештою, увінчалися успіхом: іще через п’ять років, тобто 1903-го, і не на центральній — Петровській площі, як вимагалося ініціаторами, а на Протопопівському бульварі у Полтаві, пам’ятник було встановлено. На його відкриття приїхали Леся Українка, М. Коцюбинський, В. Стефаник, Г. Хоткевич, М. Старицький, М. Кропивницький, М. Лисенко, В. Самійленко, Олена Пчілка, С. Єфремов, інші діячі літератури і культури.
У своєму виступі на засіданні, що відбулося ввечері після відкриття пам’ятника, М. Коцюбинський, мовби підводячи підсумок непростого пробивання творів І. Котяревського до української людності через усілякі перепони, що їх городили царі та царські посіпаки, заявив, що «українське слово в устах батька нової української літератури, Івана Котляревського, голосно залунало по широких світах».
Вдячністю і захватом пройняті численні відгуки про творчий подвиг І. Котляревського, особливо з боку українських письменників — його наступників, які утверджували і розвивали традиції, закладені в формування національної літератури своїм великим попередником.
Пророк, святий мученик імперських катівень Т. Г. Шевченко, який відкрито і до кінця пішов шляхом, що озорився йому у вільному, непереможному і всеперемагаючому слові «Енеїди» — рідному українському слові,— схиляючись перед генієм І. П. Котляревського, натхненно і надовік правдиво сказав:

Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки з неба сонце сяє,
Тебе не забудуть!

Вся логіка внутрішньої еволюції, вся логіка творчого розвитку мала у І. Котляревського одне свідоме спрямування — в бік вищого українського ідеалу, а саме: ідеалу вільної і консолідованої на власних духовно-психологічних цінностях нації. Нині маємо свою державність, утверджуємося в своїй незалежності, втілення ж у життя ідеалу гармонійної сконсолідованості українства — ще попереду. Сконсолідованість не тільки історично необхідна, але й можлива, отже — маємо її досягти неодмінно. Твори Івана Петровича Котляревського слугуватимуть нам і тут дороговказом, опертям і невичерпною скарбницею державо- та націотворчої снаги.

Олексій Ковалевський,
член НСПУ, лауреат всеукраїнської
премії ім. В. Сосюри
та премії Фонду Воляників-Швабінських
(Нью-Йорк)

 
Наші Друзі: Новини Львова