Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 31 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Оповідання

Казка про колодязь

Переглядів: 3922
Додано: 29.05.2011 Додав: курінний  текстів: 38
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: автор Джерело: автор
<
1
>
КАЗКА ПРО КОЛОДЯЗЬ

Жили собі сусіди, Семен та Степан, а колодязя на обійсті не мав ні один ні другий – по воду ходили до журавля, навскоси через моріжок. Якось каже Степан:
– А що, сусіде, може викопаємо колодязя на межі? Трохи ти даси, трохи я та матимемо свій колодязь!
Семен був чоловік чіпкий, все в нього до беручких долонь липло й усього було на його подвір’ї, хіба колодязя тільки не вистачало. Пошкріб він нігтем чорне їжачисте підборіддя (мав таку звичку) та й каже:
– Давай! Але на межі воно якось не то. Та й шмат городу витовчемо, хай краще буде отуто, перед повіткою. Дворище в мене широке – місця хватить, а ти зробиш у паркані хвіртку й ходитимеш собі по воду.
– Хай буде, – погодився простакуватий Степан.
Скинулись вони, завезли кільця, найняли копачів і скоро збудували колодязь. Степан прорізав хвіртку в паркані й ходив по воду на Семенове подвір’я.
А якось іде, дивиться – хвіртка дротинкою закручена. Відкрутив Степан дротинку, набрав води й питає Семена:
– Нащо це ти хвіртку закрутив?
Семен як туча:
– А твій псяюха оно цілу ніч на моєму дворі ганяв – шкоди наробив, землі понагрібав!
– Та він же прив’язаний! – дивується Степан.
– Не знаю. Шкоди наробив, землі понагрібав оно за льохом!
Знизав Степан вузькими плечима й почовгав додому. А за кілька день іде по воду, дивиться – а хвіртка кілком березовим підперта.
– На якого це ти дідька хвіртку підпер? – питає Семена.
Семен аж іскрить:
– Піди глянь, що твої кури на городі наробили! Капусту он усю обнесли – чисто сарана!
– То не мої, – розводить руками Степан. – Мої не ходять, у загороді зачинені.
Та Семен не слухає:
– Твої, чиї ж іще!
А то за кілька днів іде Степан по воду, а хвіртка гвіздками заклепана наглухо.
– А це що таке? – питає.
– Знаєш, – каже Семен. – Ти ходи собі по воду, куди й перше ходив, а до мене в двір не лізь. Нічого тобі тута товктись!
– Але ж це й мій колодязь, – не йме вухам віри Степан. – І на мої гроші копаний!
– Скільки їх там у тебе було, тих копійок, я більше дав, колодязь на моїй стороні й узагалі – ти на свої гроші води вже вибрав і більше до мого колодязя не пнись!
Заможніший Семен дійсно дав більше грошей, але ж і Степан виділив, скільки міг, і на будівництві працював – землю вивозив, та й домовлялися ж одразу, що колодязь буде на двох.
Розгнівався Степан на Семена. Не сподівався він такої підлоти від сусіда, проклинав того найчорнішими прокльонами, насилав найжахливіші нещастя на Семенову голову, скаржився на підступного скнару іншим сусідам і ті брали на бік Степана.
На ту пору саме взяв був Степан двійко поросяток у хазяйство, але й тут не пощастило сердезі – одненьке пропало, здохло. А на другий день, уранці, опускає Семен відро в колодязь, а воно замість кльокнути дзвінко об воду – бух, у тверде! Зазирнув – а там плаває щось! Зачепив те Семен гаком, витяг нагору, дивиться – а то дохле порося. Тут підняв він на ноги ледве не все село: викликав голову, дільничного, збігся люд.
– Це він! – волає Семен. – Це Степан! Уб’ю гада!
Покликали Степана. Той прийшов блідий, губи як лезо, але спокійний.
– У тебе здохло порося?
– Здохло.
– Це воно?
– Ні.
– А де твоє?
– В болото втопив.
– Брешеш! – вигукнув Семен і, підскочивши, затопив кулачиськом сусідові в зуби.
Степан упав, а осатанілого Семена ледве відтягли односельці. Постраждалий мовчки підвівся, плюнув кривавицею Семенові межи очі й повернувся йти, але його спинив дільничний:
– Ходім до болота. Покажеш, де порося викинув!
Пішли. Степан показав місце, де буцімто „поховав” поросятко, але добрий десяток дядьків, порозгонивши жаб та збовтавши муляку, так нічого там і не знайшли. Звичайно, маленький трупик могло десь і засмоктати, могли й тварини затягти, отож довести напевно, що то саме Степанове порося було в колодязі, ніхто не міг.
Зрештою представникам влади набридло клопотатися якимось дохлим підсвинком – на них чекали важливіші справи, селяни теж кожен мав свій клопіт і всі поступово порозходились. Семен чвалав понуривши голову, на його широких вилицях грали жовна.
А наступного дня згоріла Семенова хата. Зайнялася в обідню пору, коли вдома нікого не було. Семен зранку пішов на роботу, його жінка, Галя, яка ніде не працювала, вибралась саме до крамниці, а дітей вони не мали. Поки з району приїхали пожежники, від хати мало що залишилось, хоча й силкувалися її врятувати дехто з сусідів-відчайдухів, але надто вже швидко й жадібно поглинав вогонь усе, що надбало подружжя трудною та невдячною сільською працею.
Галя, прибігши, ледь сама не кинулася в огонь, хоча рятувати вже було нічого, а Семен, який дістався хати, коли вже все скінчилося, бігав круг згарища, кричав, що це Степан, торсав за груди дільничного, що теж під’їхав, і вимагав негайно затримати сусіда.
– Це він, це він мене спалив! – голосив Семен, погрожуючи кулаками в бік Степанового обійстя. – Це він помстився мені за колодязь! Це він – усі чули, як нахвалявся!
Але Степан був того дня на роботі. Знайшлися свідки, які в час, коли загорілася хата, бачили його в іншому кінці села, на тракторній, і всі розуміли, що до підпалу той непричетний. Всі, крім Семена.
– Не знаю, як він це, негідник, зробив, але це він, і якщо його не покарають по закону, то я його покараю! – обіцяв Семен розтривоженим землякам, а село тоді аж гуло від новин, що йшли з кутка, де жили Семен зі Степаном.
На другий день, як пожарище вичахло, приїхала з району комісія – встановлювати причину займання. Галя, сама чорна, блукала поміж чорними стінами, тихенько скиглячи та вишукуючи щось у поросі, а Семен никав за членами комісії, шарпав, заважаючи працювати, за рукави, доводив то одному то іншому, що це підпал, що це робота Степана й що того необхідно заарештувати. Але комісія дійшла іншого висновку: несправна проводка. Почувши це, Семен зблід.
– Брехня! – прохрипів судомними губами, недобре зиркнув у бік Степанового подвір’я й, здіймаючи обважнілими ногами попіл, посунув геть…
А вночі спалахнула хата Степана. Згорів і сам Степан, і його жінка й шестирічна донька. Пожежники, хоч і примчали знайомою вже дорогою, але встигли вихопити з вогню лише їхні обпалені тіла. Поряд із обвугленими залишками Семенової хати, які продовжували ще де-не-де куріти, з’явилося ще одне, свіже, попелище й сусіди з острахом позирали на цей новий незвичний і страхітливий пейзаж.
Цього разу слідство велося значно ретельніше. Понаїхало міліції, слідчих, було виявлено, що це дійсно підпал, а оскільки всі чули, як Семен погрожував Степанові помстою, то підозра впала саме на нього. Семена викликали на допит. Змарнілий, вимучений, він присягався що так, дійсно, погрожував, але палити не палив, і гріха на душі не має. Та докази були проти нього. У дивом вцілілій на Семеновому подвір’ї повітці знайшли порожню каністру з-під солярки і жовтий міліцейський УАЗик із загратованими віконцями повіз її ймовірного власника в район.
Більше того, повторна експертиза показала, що першу хату теж було підпалено зумисно. Обставини прояснилися. Семен мав рацію! Сварка, яка почалась через колодязь, привела до того, що Степан підпалив Семенову хату (можливо вогник тлів десь потихеньку ще з ночі), а Семен потім спалив Степанову, загубивши заодно і його самого.
Село вирувало. Щоб за три дні згоріли дві сусідські хати, загинуло троє людей!? Та такого навіть у війну не було! Пішли гуляти найфантастичніші чутки та припущення. Хтось шепнув, що не обійшлося тут без нечистої сили й злощасний куток почали минати стороною.
Степанову родину поховали, суд визнав Семена винним і бідолашному дали строк і тільки Галя приходила час від часу на згарище, блукала змертвілим дворищем, копирсалася носиком черевичка в попелі, відшукуючи там либонь залишки свого колишнього життя.
Саме тут і застав її одного разу Антін…

Антін і не сказати б, що був таким собі сільським дурником, але щось таки в ньому було, вірніше чогось, як казали люди, не хватало. Батьки Антінові були шанованими сільчанами, не хворі, не п’яниці, а дитина… В школі Антін по два роки просиджував у кожному класі, поки перестав уміщуватися вже й за найбільшою партою, а тоді кинув навчання та найнявся пасти людям череду. Батько його рано вмер, а мати все життя доглядала та порала нещасливу свою дитину.
Діти часто бувають жорстокими і в дитинстві Антін не раз потерпав від однолітків. Вільготна сільська дітвора не марнувала нагоди покепкувати з недоумка, а бувало, що й жорстоко познущатися. Антін, коли надто вже допікали й несила було терпіти, ховався, плакав і втішав себе нездійсненими планами страшної та невідворотної помсти.
Була серед його знущальників і сусідська дівчинка Галя. І не жаліла вона його й не співчувала ніколи, але тільки на неї одну Антін ніколи не ображався й вибачав дівчинці будь-яку витівку.
Якось увечері котресь із дітвори відволікло на хвильку Антінову увагу, а інші спрямували тим часом череду до тітки Люби в город. А та малася такою хазяйкою, що й горобцеві не вільно було на її грядки сідати. Що тоді зчинилося! Бідолашний Антін забіг зпереляку в яри, ледве його потім виманили. А вигадала ту хохму Галя.
Антін закохався в Галю змалку. Годинами спостерігав, як господарює на сусідському подвір’ї вертка чорноока та чорнокоса дівчинка й нікому не було діла до того, чого це він сидить цілий день, наче бовдур, на лавиці біля ґанку своєї хатини – що з дурника візьмеш! Він не знав, як до неї підійти та що сказати, німів, зустрічаючи дівчинку на вулиці, а та, бачачи його розгубленість, лише реготала та кепкувала з дурненького й бігла собі далі, гратися з „нормальними” друзями.
З роками почуття не вилиняло й зрештою, коли Антінові виповнилося дев’ятнадцять, він наважився й запропонував Галі вийти за нього заміж. Отак просто підійшов, дурнувато гигикнув і промовив глухим невиразним голосом, понуривши винувато голову:
– Ти той… виходь за мене… Мати й кімнату нам виділить, із вікном…
Галя розреготалася. Мало не луснула зі сміху. А вже молодь понавтішалася, глузуючи з жениха-недоумка – Антінові проходу не було! А найдужче глузував та знущався з нього Семен, який сам накинув оком на чорнявку. Цей уже такі дотепи, такі кпини вигадував на адресу нерозумного жениха, що тому було хоч із села тікай!
– У тебе ж корови є, – реготав Семен, зібравши біля себе компанію однолітків. – Набіса тобі дівка? Або кози! Для цього діла, кажуть, кози пасують найкраще! Га-га-га!
З тих часів Антін почав уникати людей, і так був неговіркий, а то взагалі неможливо стало з нього слова дістати. Сільчани ставилися до Антіна зверхньо, сміялися та зневажали, рідко хто співчував, і він почав відповідати їм такою ж самою зверхністю та зневагою. А Семена зненавидів чорною ненавистю, надто після того, як Галя таки вийшла за нього заміж.
Щодня Антін мовчки, майже ні з ким не перемовляючись, обходив село, збирав череду й гнав у яруги за левадами – пасти. В обід пригонив доїти, потім знову збирав і пас до вечора. До нього звикли, на нього, майже німого, не звертали уваги, хлопець став ніби частиною ландшафту, звичною й непомітною.
Обходячи покількараз на день село, Антін був у курсі всіх новин, сам ні в які розмови не встряючи. То там почує слово, то тут. Прознав якось і про те, що Семен зі Степаном ніяк колодязь новозбудований не поділять – сваряться. Антін і перше не відмовляв собі в тому, аби зайвий раз пройти повз Семенову хату – може Галю побачить на подвір’ї, помилується здалеку, а то й узагалі взяв сусідів під пильний нагляд.
Якось увечері, отираючись неподалік, помітив він Степана, який, сторожко озираючись, вкинув щось у колодязь і хутенько шаснув через паркан до себе. З самого досвітку Антін уже був на місці. (Іноді він не збирав череду й люди вже знали, що то стара залишила його вдома – помагати щось по господарству.) Антін бачив, як Семен дістав з колодязя мертве порося, як позбігалися люди, як з’явився дільничний, бачив бійку, що зчинилася між сусідами, й зрозумів – його час настав!
Була в Антіна десятилітрова каністра з соляркою – вициганив колись у трактористів, і наступного дня, пригнавши в обід череду, вкинув він ту каністру в мішок, щоб не впадала у вічі, й подався поза городами до Семенової садиби. Знав, що Семен на роботі, а побачивши, як Галя пішла вулицею до магазину, зрадів неймовірно. Антін не хотів, щоб Галя постраждала й ніяк не міг придумати, як виманити її з хати. Зробивши з власної сорочки квача, Антін полив його соляркою, підпалив і вкинув у відчинену кватирку.
А на другий день, почувши з розмов, що Семен звинувачує в підпалі Степана й нахваляється помститися, зрозумів, що ненависного суперника можна знищити остаточно. Семен зникне надовго. Галя стане вільною. Вона повернеться в рідну хату й він знову спостерігатиме, як порається вона на сусідському подвір’ї, а може й не на сусідському, можливо цього разу вона йому не відмовить…
Перечекавши ніч, наступної Антін знайомою вже стежкою прокрався до Степанової хати, підпалив її зразу в кількох місцях, до дна спорожнивши ту саму каністру, а порожню підкинув у вцілілу Семенову повітку…
Галя сиділа на порозі спаленої хати, її тіло проймав дрож, а очі невидющо дивилися прямо перед собою. Поряд сидів Антін і продовжував своїм безбарвним голосом:
– Це я заради тебе, Галю… заради тебе. Семена не буде, а пам’ятаєш, як він, гад, із мене знущався? Ти вільна. Ходімо… будеш моєю жінкою…
– Але нащо ти…Степана?.. – прошепотіла.
Антін понурив голову, засопів, засовався, почав вимальовувати пальцем щось на вкритій попелом сходинці, зовсім як неуважний школяр на парті, коли його викликає несподівано вчителька…
– Ну…не знаю…
Галя сиділа тихо, непорушно. Вона боялася повернути голову й зазирнути Антінові у вічі. Здавалося: зазирне й побачить очі не дорослого чоловіка, а того малого зарюмсаного чередника, з якого вона так потішно збиткувалася в дитинстві…



2002 р.












 
Наші Друзі: Новини Львова