Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 23 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Роман

Галичина - Terra Incognita :

Петля

Переглядів: 15680
Додано: 12.02.2006 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: М. Вус
Розділ І

Професору Заваді не стало місця у викладацькому складі Станіславівської гімназії. Досконалий математик і досвідчений педагог, він не зміг і не схотів «втиснутися» туди через свої радикальні погляди, а саме він абсолютно не сприймав германофільства. А що гімназію у 1942 році формували (і фінансували) саме його ідеологічні опоненти, а директора- райхсдойчера[1] привезли прямо з Німеччини, Завада задовільнився місцем вчителя математики у торговельній школі. Місце непрестижне, але для професора — людини з артистичною душею і ексцентричною поведінкою — це не мало великого значення. Він і за Польщі тримався трохи осторонь педагогічного колективу гімназії, не рахувався з думкою загалу, і колеги трактували його з поблажливою іронією, якою, звичайно, нагороджує суспільство «інших». Особливо посилився цей остракізм[2] після його одруження з Юлією. Перешіптувалися, що взяв французьку бону[3] для своїх дітей.
Його друга дружина справді була реемігранткою з Франції. Після того, як її батька присипало у шахті, а мати вийшла заміж за француза, Юлія, яку батько, відколи пам'ятала себе, манив: «Як дороблюся, вернемось на Україну», після закінчення педагогічного коледжу виробила потрібні папери і приїхала на Львівщину. Однак у Львові не знайшлося місця для вчительки французької мови, отже, через знайомих їй постарались роботу у Станіславові. Так у 1922 році з'явилась у гімназії молоденька «професорка» з великими синіми очима і еротичністю справжньої француженки,
Заваду — аматора- художника і знавця та колекціонера творів живопису не могла не очарувати синьоока ґрація. Він мовчки вдивлявся в неї на педагогічних нарадах, ніяковів, коли вона зверталася до нього, дома намалював з пам'яті її портрет і уявляв її, коли цілував свою дружину. А коли та померла, народжуючи близнят, перечекав три місяці і підійшов до Юлії у шкільному коридорі:
— Моя дружина померла при родах, лишила близнят, а моя мати, яку я викликав, не може дати собі ради. Ви вмієте доглядати дітей?
— Умію, — чарівно усміхнулася Юлія, — але коли маю на пальці (висунула безіменний палець правої руки) обручку.
Вінчання відбулося майже у пустій катедрі[4]— суспільство бойкотувало Заваду, який не витримав навіть року.

Юлія прив'язалася до Михайла і Тараса, любила хлопчиків і пестила, вчила французької мови і любити Україну. Щиро відносилась також до старшого сина професора — Данила, хоч він ніяк не хотів визнати її мамою. Ніщо не псувало гармонії між подружжям — вони дивним чином добралися у всьому. А Юлія з легкістю знов- таки француженки вміла не зосереджуватись на неприязні Данила. А може, і розуміла його, адже і у неї, вже майже дорослої, появився у Франції вітчим, якого вона не визнала.
Коли близнюки підросли, на світ прийшла Жанет — Іванка. Пані Завада навіть у глибині душі ніколи не робила різниці між своєю дитиною і хлопцями, близнюки не знали, що вона їм не рідна, а Данило тримав свою болючу тайну у собі.
У сім'ї панувала легка атмосфера. Батьки дозволяли дітям виробляти свої погляди самостійно і самостійно знаходити вектор поведінки. Тому, коли в 1942 році Данило заявив, що не збирається більше пасивно споглядати і має намір на ділі, а не на словах виборювати Україну, ні батько, ні мати не протестували, і він виїхав на Волинь. За рік він опинився у карпатських лісах, раз навіть прийшов додому і кликав близнюків зі собою. Хлопці саме практикували у шпиталі (збиралися на медицину) і рада в раду родина вирішила відкласти їхній від'їзд.
Та коли вже у 1944 році одної ночі найближчий друг Данила приніс трагічну звістку про його загибель у перестрілці з німцями, та Завади всією сім'єю поїхали, щоб похоронити його в дебрях коло Дори, і хлопці вже не вернулися додому, то батько І мати не пустили з ними Іванки.
— Жінки тільки заважають, — сказав Завада, — коли сиділи на зваленій смереці коло Данилової могили.
Іванка підняла на батька розчервонілі від плачу великі сині (материні!) очі:
— Я хочу йти замість Данка... Я також можу...
— Тобі так здається, але ти не можеш, ти не з того тіста. Дівчина подивилася благально на Юлію:
— Мамо, скажи...
Юлія опустила голову. Відчула, що не може забирати голосу. Адже не протестувала, що ідуть з дому діти чоловіка, отже, він подумає... Мовчала. А Завада лагідно переконував:
— Ти маєш зрозуміти, Івасю, людство поділяється на два суспільства, окремі суспільства — чоловіків і жінок. Жінки займаються домашнім вогнищем, а чоловіки воюють.
— Але ж є жінки- герої. Жанна Д'арк, наприклад, жінки — січовички...
— То міф і легенда. А ти подивися на історію, на людство.

Жиди і тепер жінок у храми не пускають, а мусульмани тримають їх у гаремах... Чи ти думаєш, що вони дурні?
І тато з мамою привезли Іванку назад до Станіславова.
Іванка збиралася в університет на пари. Надворі була ще глупа ніч, бо жили за московським часом. Дівчина милася до пояса при світлі газу, що виходив прямо з краника. Мигав і шипів і вимальовував на стіні і стелі трикутної кухні то більші, то менші зламані її силуети.
Після невдалої спроби втекти на Захід Завади у листопаді 1944- го приїхали у Львів. їх приписала у себе стара тітка Юлії, вдова, яка мала помешкання на Замковій вулиці напроти лісистого шкарпу.[5]
З великої рідні у Завадів лишилася тільки Іванка. Вона студіювала філологію і, само собою, французьку. Дівчина була глибоко розчарована університетом. З того, що їй колись розповідав про свої подебрадські[6] студії тато, зрозуміла, що студіювати — значить вчитися самостійно, читати академічні книжки, зіставляти погляди різних вчених.
А що побачила вона у Львові?
У їхній групі вчили їх азів — початків французької мови. Деякі з дівчат, що були у групі, ніколи не «нюхали» тої мови. їх перетягнули з німецького відділу, бо був недобір, а треба було конче створити французьку групу. Отже, було четверо місцевих дівчат, а чотири приїхали зі Сходу. Східнячки навіть плутали літери латинського алфавіту, а французьке «п» вперто читали як «ю», чим доводили стару викладачку польку Лапчинську до розпуки:
— Там нема «йот», — благала терпеливо.
Була серед тих, загалом скромних і переляканих дівчат, одна, якої неполохлива з натури Іванка таки боялася. Мала вона великі чорні злі очі і так дивилася ними, що Іванці здавалося, ніби вона знає про неї все: і те, що тато її зовсім не простий бухгалтер у домоуправі, мама — не домогосподарка і що вони ніякі не переселенці з Польщі. Боялася Люсі також і пані Лапчинська — ніколи не робила їй зауважень, хоч Люсина prononciation[7] була жахлива.
Таку безнадійну ситуацію у студіях Іванка компенсувала, позичаючи у фундаментальній бібліотеці академічні книжки і потім дивуючи всіх, в тім числі і пані Лапчинську, своєю обізнаністю з предметом. У бібліотеці Іванка познайомилася з україністкою львів'янкою Миросею, знайшовши у ній споріднену душу. Вони зустрілися, коли обидві одночасно замовляли твори Енгельса. Слово по слові, і виявилося, що «Короткий курс історії КПРС» обом здається примітивною книжкою, а от твори філософів читати цікаво.
Дівчата стали нерозлучними подругами - разом сиділи на зведених парах з марксизму- ленінізму в колегіум максимум[8] і разом не слухали викладача- агітатора, а пасли очима за хлопцями, яких було так мало...
Але найцікавіше було на репетиціях хору. Той хор організовувався так, що було скликано весь факультет на загальні збори, роздано тексти нового гімну Радянського Союзу і заявлено, що більше не співається «Весь мір насілья ми разрушім», тільки «Партія Лєніна, партія Сталіна нас от побєди к побєдє вєдьот».
Коли гімн був досконало вивчений на всі голоси, керівник хору просив залишитись тим студентам, які мають слух і хочуть співати у хорі постійно. Іванка з Миросею зголосилися і двічі на тиждень ходили на репетиції. Саме сьогодні мав бути хор, і Іванка вже гострила собі «апетит» на ті «очка», які вони з Миросею будуть робити хлопцям, і ті каламбури, які будуть відпускати в адрес Романа Степановича — керівника хору. Він так смішно дзьобав повітря складеними докупи вказівним і великим пальцями обох рук, коли хор співав: «А- со- ло- в'ям не - до вій- ни — Сво- їм- жи- ттям- жи- вуть- во- ни», і хвилясто, як балерина, розводив горизонтально біленькі руки скрипаля, мрійно закриваючи очі, коли товстий соліст у гімнастерці євнуховим голосом піяв:
«Солов'ї, солов'ї, хай весняний ваш спів Не тривожить по ночах бійців».
Роман Степанович зносив сміхи- хіхи студенток так, якби почував себе винним, що викликає їх, але зовсім знітився і застилався» коли одна з хористок запитала єхидно:
— Раман Стєпанич! Зачєм па- українскі? Вєдь пєсня- то напіса- на па- рускі?
Тоді не витримала Іванка: ;
— А ми не розуміємо по- російськи!
Голови хористів повернулись у її сторону. З виразу деяких облич пізнала, що підтримують її, і коли Вєра (бо так звали ту захисницю «общєпонятного язика») сказала з притиском «Пара виучіть!», вичеканила:

— А ми — не хочемо!
Вєра не відповіла, але на її обличчі зацвіла чомусь задоволена усмішка. Роман Степанович глянув вдячно з- під вицвілих вій на розчервонілу Іванку, подав знак, і репетиція продовжилась.
Коли Іванка своїм «подвигом» хвалилася мамі, Юлія злякалася:
— Чи ти не знаєш совітів, Жанет? Нащо наражатися? Не можна
забувати, на яких правах ми тепер! Іванка виправдовувалася:
— В тім не було нічого... такого. А, зрештою, що ми, якісь барани, щоб з нами робили, що хотять? Весь хор підтримав мене.
— А ти хоч знаєш, хто така Вєра? Та ж вони підсилають своїх, щоб винюхували. Вони ж полюють на людей!
; Іванка задумалася: «Може, і справді не треба було... Мама так змінилася. Адже вона перше ніколи не осуджувала її поведінки. Вона, видно, боїться. Таж говорять, що совіти вже далеко не такі, як перед війною, вони союзники Америки, офіцери носять погони...»
Висячий годинник бомкнув у кімнаті. Іванка вийняла з великого горшка кусок чорного хліба, що лишився з учорашнього пайка,[9] нашвидку пожувала і проковтнула його та запила кількома ковтками чорної кави, яку знайшла на холодному бяті кухні. Ще раз заглянула у торбу, чи не забула якого зошита, застібнула ґудзики старенького пальто, зазирнула у дзеркало і вийшла, затріскуючи двері, що виходили на довгий круглий балкон від подвір'я.
Внизу у військовому гаражі на сусідньому дворі якийсь солдат при мерехтливому ліхтарику лагодив машину і заводив у темноті:
«пака за туманамі Відєть моґ парєньок.»



Розділ II

Кухонні двері затріснулись і Юлія прокинулась. Не хотілось вилізати з нагрітого ліжка у неопалену кімнату, але треба було, щоб не спізнитися на поїзд.
Юлія їхала на село по провіант, а ще треба було перед ранішнім поїздом пройти той санпропускник,[10] бо не видадуть білета. Отже, навіть не поснідавши, побігла темними вулицями на Сап'єґи. Вулиці були слизькі, ожеледь зверху прикрив тонкий наліт снігу, тож вона мусила ступати обережно, щоб не впасти.
Їздила у Задорожне два рази в тиждень, привозила в торбині картоплю, крупи, квасолю, квашену капусту і один літр молока. Львівського пайку (хліба і «Лендлізу»[11] не вистарчало, щоб прожити. Возила харчі від тіточної сестри Нуськи. Нуська кожного разу, коли бачила Юлію на порозі, кривилася, натякала, що «перше родина не знала її» і що «цьотка могла би продати, троха свого золота». Але Юлія мусила все те терпіти, бо у Львові було дуже, сутужно з харчами. А Нуська кінець- кінцем наладовувала дві великі торби так, що Юлії по дорозі обривались руки, а жили на них випиналися, як сині мотузки.
Мати Юлії, та, що лишилася у Франції, родом з того села, що посередині між Львовом і Стриєм. За Австрії, коли коло села прокладали залізницю, приїхав туди на роботу хлопець з Рогатина — батько Юлії, одружився з її матір'ю, а коли, роботи при колії не стало, вони виїхали на заробітки до Франції. Взяли з собою свою маленьку дитину — Юлю.
Добре, що в метриці Юлії було таке місце народження, добре, що Завада народився глибоко в горах — тепер нелегко буде докопатися, як вони опинилися у Львові. Все могла б зіпсувати метрика[12] Іванки, але вони заховали її і заявили, що згубилася, коли ішов фронт. І по документах Іванка була уродженка Перемишля.
Так Завади заховалися перед совітами із своїм походженням, з тим, що тікали перед ними на Захід, з тим, що фронт догнав їх у Перемишлі, і вони мусили вернутися. Таке фальшиве, положення: майже підроблені документи, конечність видавати себе не тими, ким вони були, — страшенно пригноблювало. Найгірше, що Юлія почувала себе якби єдиною, що усвідомлювала тягар становища, бо Завада ніби поринув у інший світ. Його схильність до дивакуватості тепер набрала виразніших рис. Він жив нереальним. Поза годинами праці малював наївні картини, хвалився ними всюди (навіть носив на роботу у бухгалтерію, домоуправи), а коли раз тітка попробувала висміяти його творчість, спалив усі картини на шкарпі перед вікнами помешкання, два тижні не малював, а потім знов взявся за своє.
Тітка! Стара львівська пані була, рада, що в неї в домі поселились нові цікаві люди. Вона не любила самотності» в якій опинилася на старість після того, як її вихованка Галька, німка з походження, вийшла заміж за німця — вдівця і виїхала до Німеччини. Тітка цікавилася всім, що стосувалося її квартирантів, а сама любила ділитися з ними своїми спогадами з молодих літ. Була випещена і капризна. Молоко, яке привозила Юлія з Задорожного, призначалося тітці, бо «старі кости без молока крушіют». Завади ж обходилися ячмінною кавою, яку можна було
купити у магазинах.
Найбільше лякала Юлію безпечність Іванки. Та була настільки молода і недосвідчена, що не розуміла, яка небезпека чаїться для них на кожному кроці. Виривалася в університеті з непотрібними репліками, зрадилася, що знає французьку мову не гірше як рідну. Водила додому товаришок і навіть дозволила відпровадити себе якомусь підозрілому типові, який, коли прощалися під будинком, докладно оглянув усі вікна і балкони. Але... не могла ж вона заборонити 19- літній дівчині жити нормальним
для її віку життям!
А було так непривітно у тому майже пустому воєнному Львові, на його сірих вулицях і у тісних магазинах, де видавали пайок, вирізаючи ножицями відповідні продуктові картки. Перед цими магазинами цілими днями товпилися позеленілі від холоду люди, бо досередини впускали тільки по троє, щоб покупці не ламали прилавків. Ноги надворі промокали у сирому снігу, що тоді грубою верствою вкривав тротуари, або мерзли у дрантивому взутті на морозі, що хапав після відлиги.
Коли Юлія вилізла з повним носом їдкого диму з тої душогубки- санпропускника, надворі вже світало. Назустріч ішли рідкі перехожі у куфайках і спецівках на роботу, а з нею разом сунула ціла лава пасажирів до поїздів. В останній хвилині втиснулася у набитий товарний вагон стрийського потягу. Про те, щоб сісти, не було мови. Але вона пропихалася, щоб стати де- небудь коло стіни, а не товпитися серед людей, що з кошиками і збанками штовхали одне одного і сварилися голосно.
Висока худа жінка у шапочці, якій мішок, набитий пустими бляшанками, опирався в живіт, нетерпляче скомандувала:
— Скиньте, мамуню, той міх з плечей, бо нема як стояти. «Мамуня» повернула голову, подивилася на високу знизу вгору і заверещала:
— Дивися, яка пані! Але їсти хочеш? — в кутках рота обуреної молодиці появилася піна. — А як я з міхом не приїду до Львова, що будеш жерти? '
— Не сварітьсі, баби, — заспокоює дядько у старосвітськім капелюсі, з сивими, пожовтілими від махорки вусами і червоним НОСОМ.
Висока глянула з погордою на «миротворця», здвигнула плечима і повернулася задом до злощасного мішка.

За двома вікнами вагона щось мигає, але не видно що, бо на шибках тонка морозяна плівка. Хтось викрикає, що вже був Щирець. Потроху у вагоні стає просторніше — торговки з міхами сходять, вже видно щасливчиків, які мають сидячі місця на лавках вздовж стіни вагона.
Юлія думає, що треба буде, крім традиційних слів «шаленої вдячності», як от «що ми би без тебе робили?», «ти нас рятуєш» і тому подібне, ще попросити у Нуськи кілька яєць для тітки, яка вже два тижні дуже кашляє... Потім знову повертається до того, що весь час її супроводжує тепер, — до непевності і страху. Вона дивиться на людей у вагоні і заздрить їм: «Які вони самовпевнені і спокійні. У них у нікого немає двох синів- партизанів,, ніхто з них не поховав третього, не спалив за собою мостів минулого». .
Пригадує той вечір, коли перед самим фронтом її сини пробралися додому і веліли їм втікати на Захід, бо всі надії на перемогу в боротьбі за волю розлетілися. Америка поділилася з совітами Європою, отже, щоб не попасти на Сибір, треба їхати на Захід. Згадує, як вони гарячково збирали най необхідніше, а Завада (як то він!) складав у валізу... свою дорогу колекцію образів! Насилу Юлія переконала його віднести шедеври до сусідів, а замість них спакувати зимові плащі і черевики. Добре, що взяли, у чому б тепер взимі ходили?
Спокою не дає Юлії натуральне свідоцтво[13] Іванки.. Адже там чорним по білому написано, звідки вона. Але, може, в університеті ніхто не буде докопуватися. Може, аж так глибоко не доходять щупальці того жахливого багатоголового павука, що полює на свої жертви...
Враз хтось кладе руку на плече Юлії» і гугнявий як труба голос гуде задоволене:
— Я ж вас знаю! Ви зі Станіславова. Ви пані професорка? Правда?
Горяч вдарила Юлії в голову і на мить зупинила серце. Юлія не знає тої зморшкуватої старої жінки, що заглядає їй у вічі. Але дуже можливо, що вона справді зі Станіславова, адже місто велике. А знала вона переважно людей свого круга або сусідів.
Попутниця вп'ялила у неї свої цікаві, гострі, як голівки шпильок у розетках зморшок, очі і усміхалася радісно:
— Я вас відразу пізнала. Ще за Польщі ви брали у моєї сусідки молоко для своїх близнюків. O- йо- йой! Як то час летить! Вони, певно, вже мають свої діти?
Юлія нічого не відповідає, не може говорити. Стоїть як оглушена. Потім оглядається, чи хто не слухає, що гугнявить стара. А «землячка» не вгавала. Сповістила, що їздила до Львова, чому вертається через Стрий, зовсім (на щастя) не цікавилася, куди їде Юлія. Належала, видно, до жінок, які не потребують співрозмовника, а задовольняються слухачем, бо перескакувала з теми на тему, незважаючи на те, що Юлія весь час стояла як німа, не розуміла, що меле жінка, лиш подивляла, як вправно володіє вона язиком і губами, хоч у роті в неї стирчали косо з ясен всього два зуби.
Гаряча хвиля знову облила Юлію, коли стара перескочила на нову тему:
— У Станіславові поарештували багато людей, директора школи Жука забрали задурнісінько — він в нічім не був, на його місце поставили нового, з револьвером, — ая...
Хтось сказав: «То Задорожне», і Юлія, кивнувши старій головою, повернулася і, протискаючись до дверей, чула, як стара продовжує свій гугнявий монолог, знайшовши, видно, нову жертву.
Зіскочила з вагона і йшла навпружки долиною. Крутилося у голові: «Може, все обійдеться, може, ніхто не звернув уваги. Липі би та стара дурепа не виляпала у Станіславові, де бачила «паню професорку».
Виглянуло сонце і обтрушувало іній з високого сухого бадилля лопухів та будяччя. Юлія на мить забула, де вона, залюбувалась реп'яхами, що виглядали тепер як райські білі квіти.
Так хотілося краси! Краси і спокою для тіла і душі.



Розділ III

— Ви знову не підете на обід? — спитала Ірина Остапівна — помічник бухгалтера, старша жінка з лицем типової львів'янки.
— Ні, не піду, — чемно відповів Максим Завада, підвівши очі з- над бухгалтерських колонок.
Він не ходив додому на обід — не любив швендяти вулицями, a крім того, в обідову перерву не відчував голоду, — перша година — це на "старий час" одинадцята. Отже, він ссав монпансьє,[14] що появилося якраз у магазинах за доступну ціну, і запивав водою з- під крана.
Завада відчинив вікно, Щоб випустити незмінний запах мишей і впустити свіже весняне повітря. Він оперся ліктями на підвіконник і дивився на погідне весняне небо, що проскакувало між дахами будинків.
Якось пережили ту тяжку зиму, вже навіть привикли до того життя у Львові, яке спочатку виглядало так тимчасово. Вже навіть вчора ходили обоє з Юлею вкіно. Намовила Іванка, яка згадала про їх подружній ювілей (побралися вони 4- го травня), порадила піти на ту честь на «Серенаду сонячної долини» з Сонею Гейні,[15] яку пам'ятали з фільмів, що йшли за Польщі. В кіно вони ніби віднайшли загублений світ і дивувалися, що він ще десь існує. Забули про дійсність, яка день і ніч як Домоклів меч висіла над головою, почулися знов молодими. Завада навіть схопив руку Юлі і гладив її як школяр. А ввечері, коли лягли у ліжко» відчув, як колись, те солодке бажання, таке, якого не відчував до жодної іншої жінки. І Юля була не така напружена. Заснула спокійно з головою на його грудях, але вночі з криком зірвалася з ліжка. Завада схопився переляканий, але, дізнавшись, що їй «таке страхіття приснилося», засміявся і заспокоїв жартом:
«Дурне спить — дурне сниться».
Тепер думав про те, жалкував, що не спитав, що снилося, і згадував, як, обіймаючи заспокоєну дружину, сам не міг заснути до рання.
Той крик — це наслідок страху, в якому жила весь час Юля. Цей страх — то її жертва для нього, — адже сини не її... Вона йде на жертву заради нього: скитається, недоїдає і... боїться.
Максим згадує, як тоді, під час останньої зустрічі з синами, вони повідомили, що боротьба не закінчена. Але, коли хотів іти з ними, накинулися, що він старий. Старий? Але ж йому тільки 50, в нього досить здоров'я і сили, та й не забув він ще січового вишколу з Першої світової війни. Але Михайло і Тарас майже разом спитали:
— А мама? А Іванка?
І лишили йому принизливу роль утікача, таку суперечливу його натурі.
А тепер вийшло так, що він як батько бандерівців становить загрозу для тих двох слабких істот, якими повинен опікуватися. Повинен, а не може! Не може визволити Юлю з того постійного страху, що визирає з її очей, кривить губи, поглиблює зморшку на чолі. .
Особливо перелякана була Юля в кінці лютого, коли повернулася з села з нічим. Тоді її сестра Нуська сказала, що до неї приходили якісь два незнайомі і розпитували, хто це приїздить до них зі Львова. Нуська, хоч перелякалась, але не видала їх. Сказала, що то її знайома, адреси якої вона не знає. Радила більше не їздити, бо накличе біду і на Нусьчину хату, і на себе. Юля після того два тижні боялася виходити з дому навіть до магазину. Але час минав. Все було тихо. І вона заспокоїлася.
Слава Богу! А той крик минулої ночі — то з неї вже вийшов той страх. Максим почувався винним перед дружиною. Він був далеко не святий. Кілька разів протягом їх подружнього життя «скочив у гречку». Кожен раз після того каявся, вважав себе підлим і клявся сам перед собою, що це не повториться. Але мав вже таку «многоженну» вдачу, що як тільки здибав красуню, яка не звертала на нього уваги (а був він «леґінь» хоч куди), зараз прокидався в ньому первісний інстинкт завойовника. (Агресивних жінок Максим ненавидів).
Перший раз він завів роман на стороні, коли Юлія народила дитину і тим самим стала його половиною, його власністю, отже, втратила смак тайни і новизни. Все збуденніло, а він хотів «пізнавати невідоме». Знаходив для себе сотні оправдань, запевняв себе, що своїми поступками не кривдить нікого, але тепер вважав, що можна було обійтися без тих пригод, бо з перспективи вони здавалися малозначущими, і згадував він про них з несмаком.
А Юлія дивно холоднокровно реагувала на ті його вибрики, переважно, завертаючи очі, запитувала: «Ти вже знов здурів?», але раз виказала йому, що «повинна була передбачити» коли йшла за вдівця, що її будуть порівнювати». Завада заперечував і був впевнений, що говорить правду» бо після кожної любовної пригоди вертався до дружини як подорожний, що заблукав, вертається до рідної домівки. А Юлія, хоч виросла у Франції, зберегла українську жіночу цнотливість і ніколи від часу одруження навіть подумки не зрадила чоловіка.
Тепер Максим картав себе: він не заслуговує любові і посвяти. Юлія могла б відхреститися від нього і від синів... Але ж... дочка — спільна дитина, що зробила їх рідними.
Іванка ще така молода і безжурна. Ходить з високо піднятою головою, не відає неспокою чи страху. Від матері дістала тільки великі сині очі, все інше — від батька. Висока, пружна, вона нічим не відрізняється від своїх братів.
«Такі вони всі Завади», — думає Максим з гордістю і його охоплює ніжність, бажання пригорнути улюблену доню, яка, хоч недоїдає, цвіте екзотичною красою голубоокої чорнявки.
Завада аж непокоїться, коли майже всі на вулиці оглядаються за нею. Особливо тому, що у вдачі Іванки бачить свої вади: вона падка на любовні пригоди, захоплюється, втрачаючи голову, міняє уподобання. А ще — перше говорить, а потім думає...
— Ну, це вже не моє, — думає Максим. — Я все- таки математик, раціоналіст. Недавно, коли йшов з дочкою на Підзамче, якісь два молоденькі солдатики замилувалися голосно на Іванку:
— Сматрі, сматрі, какая красівая! А другий аж прицмокнув:
— Дєвушка как цвєточєк! Обидва стали і дивилися за нею.
 
Наші Друзі: Новини Львова