Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 16 липня 2019 року

Закоханий чорт

Переглядів: 27527
Додано: 22.12.2010 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Джерело: http://www.ukrlit.vn.ua
ЗАКОХАНИЙ ЧОРТ

І

Тільки й бачив я рідний край, поки ріс, а там, як оддали у службу, так і пішов, не по своїй волі, блукати по світу, як те перекотиполе, що вітер носить по степах: котишся, котишся, поки не зупинить тебе доля або не притопче лихо.

Хоч і лучалось мені деколи навідуваться у рідну Україну, так чи довго ж то спочинеш під теплим її крилом?.. І знов на край світа мандруєш до чорта з рогами! Зате ж літ у шість, а може, й більше, як із Курської губерні уїдеш у Харківську, то так тобі стане легенько, мов на крилах тебе підняло!.. Та з сього боку Харкова ще не так: з Липець наша Україна теперечки якось Московщиною дивиться - намість шинків проклята кабащина, постоялі двори на московський звичай; скрізь по дорозі тягнуться московські однокінні телеги, одна до другої попричеплювані як фіги на личку; куди не глянь - усе пилипони[1] з рудими бородами, у лаптях, аж занудить, на них дивлячись. Так, бачите, з сього боку, кажу, ще не так, а от як перехопишся через річку Харків, то хто б не сказав, що се божа сторона!..

Тут зараз починається отой великий бір, що висоні сосни аж хмару підпирають. Оце ж вам і Основа, дй батько наш Квітка збив собі з своїх повістей такий мідний човен, що до віку вічного буде плавать по плюгавій річці Леті. Отут же і вольна; сюди ж то харківські міщани і народ, ударивши лихом об землю, сходяться одвести душу і задавить горе свого бездолля. Отут побачили б ви у неділю і по празниках, скільки збирається народу! Верстов на п’ять, а може, і більш, уподовж дороги ґуля міщанство: дівчата у стрічках, у стьожках, молодиці у парчевих очіпках, у кармазинах, у глазеті; а козацтво у брилях, у чуйках фабричного сукна, шовковими поясами підперізувані; а скільки ще того лакейства у фраках та у сюртуках - мов та німота! Інші збились біля музики, садять гопака, вибивають тропака, аж лихо сміється; другі посідали купками, снідають, кружляють горілку, теревені гнуть, співають, регочуться, аж луна округи йде. їдеш було, дивишся-дивишся та й не втерпиш: вилізеш з тарантаса і підійдеш до якого-небудь товариства. “Хліб та сіль, люди добрі!” скажеш. “Спасибі, - одкажуть і просять: - Сідайте, не погребуйте хлібом божим!” Сядеш було до гурту, вип’єш корячок горілки, з’їси шматок сала, побалакаєш і свого додаси веселого слова. Боже милий, як же то вони дякують!.. Станеш прощаться, то так і загомонять: “Пошли вам, господи, усякого щастя, за те, що простих людей не цураєтесь!” Буває й таке, що яка-небудь молодиця, червона як маківка, схопиться, обійме та й поцілує на прощання. “Се, - каже, - щоб не скоро забули нашу хліб-сіль!” Сміху такого наробить вража молодиця - так усі і покотяться, ухопившись за животи. Що-то за втішні та швидкі тії харківські молодиці - нехай їм легенько ікнеться!

Проїхавши кілька верстов бором, станеш підніматься на гору. Тут вже темна соснина почина мішаться з дубом, липою, клениною, усе стає густіше, густіше; дерево переплелось вітами - як те волосся; орішник, глод, шипшина позростались, стоять, як добра огорожа. Чим дальш їдеш, тим краща врода: пішли і долинки з прогалинами, як рута, зеленими, і яри з проваллям, що як глянеш, то у голові закрутиться. Мій боже милий! що за ліс! Якого нема тут дерева! І високих, величезних, і старих, скорчених, похнюпих, що вже віку свого доживають. Інше, зламане хуртиною і опалене блискавкою, стоїть собі край дороги, як чернець; там трухлявий пень схилився, як той старець з торбою. Куди не глянь - все тебе чарує, привітає, усе тобі всміхається. Здається, сама рідна наша Україна вийшла тобі назустріч: то спогляне на тебе гарячим сонцем, то притулиться пахучим холодком із темного лісу, то промовить піснею, то озветься соловейком, жайворонком, то неначе грається з тобою: затурчить у вухо горлицею, залоскоче тихесенько вітерцем. Так тобі весело, так легенько, мов у раю!.. Душа мліє, серце труситься, токотить, буцім що до тебе промовляє; не розбереш, що воно розказує, а слухаєш - не наслухаєшся, як не наслухається мати своєї дитини, бо та мова солодша для неї од медової речі найрозумнішої людини.





II



Од’їхавши од Харкова верстов двадцять, ліс почина рідіти. З високої гори вже видко село Мерехву, з церквами, дзвіницями, садками і левадами - геть-геть розкинулось по долині. За селом блищать течії, затоки й озера Мжі. Потекла вона уліво проміж кущів верболозу і вільхи, а напроти гладко стелиться з могилами широкий степ.

Сивіє старенький, як море, мріє-мріє, поки не зійдеться з небом, а небо з землею. Гуляйте очі, гуляйте думи, як колись гуляло по сьому степу вольне козацтво.

Проїхавши Мерехву і перебравшись через плеса Мжі, виїдеш на торговий шлях, що йде у Крим. Протоптала сей шлях ще татарва, як колись ходила на наше безголов’я під Москву, палити городи і забирати у неволю хрещений люд. Скільки оком кинеш - скрізь по дорозі, як гадюка, сунуться хури: назустріч везуть шльонку, кожі, сіль, рибу; скриплять татарські гарби, запряжені буйволами і верблюдами. Із Харкова везуть усякий крам, машини, паровики, їдуть купці у Крим, у Бердянське, їдуть пани і туди, і відтіль, женуть табуни, гурти, отари, іде народ на заробітки у степи ік морю. Літом весело й глянуть на сей шлях, а побачили б ви весною або увосени, що тут діється... крий боже, яке лихо! Замордована скотина по саме черево грузне у багні; народ бичується, топиться по балках, по перетічках. Бодай і не згадувать!.. Отут би простягти залізну колію! Потекла б по ній золота річка живущої і зцілющої води.

Дуже ще бідуєш, їдучи по сьому шляху “на обивательських”. Розкажу вам, якого раз набрався я лиха, здавшись на “одкритий лист”. Із Мерехви на почтарських, ще згодя, добіг я до Таранівки. Прямо у волосне правленіє ввійшов - так гарно: посередині стіл, зеленим сукном засланий, як у суді, і патрет висить. Дивлюсь - нема нікого; тільки якийсь каліка, скорчившись, сидить біля скрині, себто стереже громадські гроші.

- Є коні? - питаю.

- Нема, - схопившись, одвітив каліка.

- А писар де?

- На селі.

- Коли б покликать.

- Зараз збігаю.

Пошкандивав, сердешний. Через яку там годину іде писар повагом. Ще молодий, шапка набакир, у китайчастій черкесці і в опойкових чоботях.

- А чого вам треба? - спитав він, доходячи до мене.

- Коней, голубчику.

- А подорожня, чи пак одкритий лист, є?

Подав я йому одкритий лист, він подививсь, зараз і прогони вищитав - такий спритний! - і ще накинув кілька верстов залишніх. Видно, що був уже за Харковом: і головою мота, як москаль, щоб патли не лізли йому у вічі, і випинається, і палець засовує за гаплик.

- Ану лишень, - гукнув писар на каліку, сховавши у кишені гроші, - бігай за десятником, та швидше!

Знов пошкандибав каліка; нескоро веде того десятника.

- Тройку коней! - грізно крикнув писар на його та аж почервонів зі зла.

- Не позакладало, - каже десятник, - тільки що коні пасуться в степу!

- Так що, що в степу? Піймайте та й ведіть.

- Ще треба знайти, куди вони позабігали, ті бісові коні, та тоді вже ловить...

- Так іди та й шукай; а тутечки, опріч ляпаса, нічого не знайдеш.

Зник десятник, як на той світ провалився. Уже я й село обійшов, і у тарантасі добре виспався, а коней нема. Надвечір вже пригнали двох шкапок з лошатами.

- А третя? - питаю.

- Ще не піймали, - озвавсь десятник, - там таке прудке звіря, бодай воно здохло, що ніяк його не наздоженеш.

Аж ось ведуть того прудкого і ломакою підганяють; бачите, втомилось, сердешне, утікаючи. Стали запрягать, пораються, як мокре горить; розгледілись - і того нема, і другого; і знов погнали каліку за віжками, за черезсідельником, - да так аж до захід сонця додержали. Рушили- ледве коні везуть; не схаменулись, як і ніч. Погонич повертає то у той бік, то в другий - загубив, гаспидів син, дорогу, - лає і коней, і хто їде, і ніч, і степ.

- Куди тебе нечиста мати носить? - питаю погонича, - дорога пряма, як стріла, а ти крутишся, як муха в окропі?

- Коли ж нічого не бачу, - каже погонич і віжки кинув, - у мене куряча сліпота.

Що тут робить? Увесь степ покарбований дорогами; не втрапиш своєї, то казна-куди ще заїдеш; думаю собі: “Хоч би доїхать до трахтира, що недалечко од Таранівки”. Нічого робити: сам сів за машталіра і потихеньку, підтюпцем благополучно доплентались до того трахтира.





III



Хазяйка сього заїзного двору, велика цокотуха, була добре мені знайома - ще змалку її знав. Давно не бачились, а тільки ввійшов у хату, зараз пізнала.

- Чи живі, чи здорові? - спитав я, протираючи очі і розглядаючись.

- Слава богу! - одвітила хазяйка, - старіємось потрошки. Ось подивіться на мою Олесю - матір переросла! (хазяйка глянула на чорнявеньку дівчину). А се сліпенький дід (хазяйка показала на столітнього дідугана, що сидів на покуті, схиливши бідолашну свою голову на груди). Колись співав по ярмарках, а тепереньки тілько луна ходить по світу од його пісень: увесь голос виспівав і бандуру потрощив.

Гарна дівчина Олеся, така повна, миловидна, - а я дивився на діда. Зроду такого не бачив: біле волосся, густе, як ліс, прикривало йому високе чоло, брови насунулись на самі очі, а широка борода аж до пояса доходила. Отак узяв би пензель та й списав вам Сатурна.

- Відкіль, старий? - спитав я діда, сідаючи біля його.

- Хто його зна? - обізвалась хазяйка. - Увесь свій вік вештається по світу... Жив колись за Берекою, та давно ж: теперечки вже забув і свій хутір, і свою хату.

- Ні, не забув, - обізвався дід, - не забув!..

- Куди ж тепер ідеш? - спитав я діда.

- У Павлоград.

- Що ж там будеш робить, співати, чи що?

- Та ні, кажу вам, - перехопила хазяйка, - він тепер йе співа, він тільки розказує!

- Що ж він розказує?

- Що з ним діялось на світі, як козаки бились з ляха? ми, з татарами, про відьом, про чортів!.. Він увесь світ виходив: був у Чорноморії, у Глухові, за Києвом був... А чи не наставить вам самовару?

- Настав, паніматочко!

- От і добре! Старенького напоїте гарячим, то він вам за те що-небудь розкаже.

- Чи довго вже волочишся по світу? - спитав я дідугана, як ми зостались одні.

- Довго, дуже довго, - одказав старий, важко зітхнувши, - я ще оженився у очаківську зиму. Ми тоді жили на запорозьких землях вольними козаками. Як же зруйнували кіш, то наш посьолок з землями достався якомусь пану. Не схотів я зоставаться панським, запріг коня, узяв жінку з дітьми - дівчину по восьмому годку і хлопчика-годовичка - та й помандрували у Чорноморію. Од Тора довелось простувати степом, як море - ні хуторця, ні землянки. Той рік була засуха, і якого лиха ми не одвідали: кінь без паші і водопою здох - і ми пішли пішки; що було з нами запасу - поїли, тільки й живились корінням. Не пройшли й десяти днів, як поховали дочку й сина, а там з нудьги та голоду занедужала й жінка: я ніс її на своїх руках, поки не оддала душі богу... По Чорноморії я вештався тридцять п’ять літ; бився з черкесом, плавав по Чорному морю; а там потягло мене знов у рідну сторону: схотілось ще побачить батьківську хату і поклонитись батьківській і матчиній могилі. Прийшов - й не пізнав нашого хутора: де була наша хата, там розкинувся панський сад; а де було кладовище, там стояв шинок. Вийшов я на вигон, глянув на слободу і округи, згадав молодий вік, батька, матір, жінку, дітей - заплакав та й пішов собі світ за очима. От уже тридцять літ, як тут вештаюсь, а три-тридцять, як живу, - а бреше вона, батьківської хати не забув. Було як заспіваю, то мені здавалось, що я сиджу біля своєї хати і мене слухають батько, мати, жінка й діти!..

Небагато слів ув оповіданні діда, а скільки ж то лиха!.. І не хотів він розжалобить мене, а глибоко уразив серце, важко засмутив душу. Довгу низку лиха нанизала злая доля!
 
Наші Друзі: Новини Львова