Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість  ::  Тексти > Тематики > Історична

Священний вогонь (продовження)

Переглядів: 4409
Додано: 24.05.2015 Додав: Олекса Палійчук  текстів: 12
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: "Українська книга" - 2012
КОЛИСКА ДАЖБОГА
Ті ж обри воювали проти слов’ян і при-
мучили дулібів, теж слов’ян, і насильство
чинили жінкам дулібським. Якщо поїхати
треба обрину, то не давав він запрягти ні
коня, ні вола, а велів запрягти три, чотири
або й п’ять жінок у воза та везти його,
обрина, і так мучили вони дулібів.
Літописець Нестор
ЛИХА ВІСТЬ
Чимале село Береськ. Таких на Волині
небагато. І то, певне, через те, що коло
самого боярського двору примостилося.
Росте собі та й росте нівроку. Декотрі
вже й про соху та ціпа забувають: один
вози робить, другий горщики крутить,
третій – із кузні не виходить, ще інший –
шкури вичиняє або упряж шиє. Тільки він,
Окіст, по старості своїй, нині робить те,
що тут мало не кожен уміє: кошики
100
плете. Правда, кошики некепські, хе-хе.
Навіть бояринова дівчина бігає по ягоди
з його, Окістовим, кошичком. Бо Окіст
який хочеш узор на ньому покладе. Що
хочеш покаже: і лисичку-сестричку, і вовчика-
братика, і самого Клишоногого. Хе-хе, у
кошичок, звісно, ліпше, ніж у козубець...
І раптом щось глухо стукнуло – відразу
ж кілька жінок пронизливо заверещали.
«Ну що там за переляк?.. Чи не ведмідь у
село прийшов? – Окіст насилу витяг з-за
недоплетеного коша свої хворі ноги і
подибав до прочинених дверей.– Ото
згадав у недобру годину!» Та тільки-но
висунув голову з клуні, як здивувався ще
більше. То не звір. То якісь озброєні
верхівці – присадкуваті, у гостроверхих
шапках – прудко сновигали між хатами на
різномастих конях. Глянув ближче: ой
людоньки! Бурулиха колодою лежить під
його плотом, мертву свою руку на жердку
звісила... І чомусь аж тепер старий почув
незрозумілі вигуки чужинців, побачив, як з
боку Теслюків до самого неба валує гус-
тий чорний дим... «Супостат»,– од цієї здо-
гадки тяжко стиснулось Окістове серце.
А тут ще внук його, Левко, хряснув
хатніми дверима і – вже готовий бігти на
вулицю. Собі подивитись.
101
– Левку! Левунцю дорогий! – покликав
упівголоса.– Ходи-но сюди!.. Біжи хутень-
ко в Дубрівку – на поле, на сіножать (ой
там же десь і пастухи!). Скажи своєму
батькові, усім скажи: хай у село не верта-
ються, а тікають за болото, у нетрі. Скажи:
в село наїхали вороги. Багато-багато.
Убивають людей. ...І постарайся, щоб
ніхто тебе в дорозі не зловив.
– А ти? А баба? – злякано глипнув Лев-
ко.– Ми тобі поможемо – разом утечемо.
– Ні, внуцю! – ласкаво мовив Окіст.–
Не бійся за нас.– На очі старому набігли
сльози.– Бабу я сховаю, і сам з нею схова-
юсь. Я тут знаю таке місце... Ну, з богом,
Левунцю!
Окіст пригорнув до себе внука і,
поцілувавши його, підштовхнув у плече.
«Головне – то зберегти рід, людей. Тих,
кого ще можна врятувати,– зітхнув ста-
рий, коли постать онука зникла у вільшин-
нику.– А він, а баба... вони своє віджили.
От шкода тільки: нема кого послати у
Волицю – до сусідів... Ну, а тепер піду до
тебе, стара,– разом смерть нашу прийме-
мо»,– і дід сумно похилив голову. Та рап-
том усе подвір’я сколихнув передсмерт-
ний людський ґвалт. Кричали із середини
хати. Од того зойку, мов оперіщений
батогом, звився старий Окіст.
102
– Прощай, Милуню! – тужно закричав
він у відповідь, боляче загупав себе кула-
ками по скронях.– І так же несподівано
спинився. Застиг. Мов пригадав щось
надзвичайно важливе, тільки давно-давно
забуте. По тому хутко метнувся в куток і
схопив до рук сокиру. Стара як світ ота
сокира. Кам’яна. Навіть його, Окістів
прадід не пам’ятав, хто з їхнього роду
робив такі.
Затиснувши обома руками сокиру,
Окіст прожогом кинувся до дверей. І вже
якось мимохідь подумав: «Боже великий!
А куди ж поділась моя хворість?! Ноги – як
у молодого!»
– Я йду до тебе, Милуню, до всіх вас,
рідних!.. – і аж задихнувся од радості, коли
з усього маху затопив в обличчя першому
на своїй останній дорозі ворогові...
Прохромлений двома списами одразу,
впав на своєму подвір’ї Окіст і вже не
бачив, не чув, як від удару ноги розчини-
лися хатні двері і звідти викинули тіло
його відданої жони Милуні.
А Левко тим часом був уже за селом.
Він біг вузькою, протоптаною вівцями
стежкою, лишаючи обіч себе дерева, кущі,
а за ними – в’їжджену колісьми доріжину.
103
З кожним кроком бігти ставало тяжче.
В грудях і скронях аж стугоніло, в горлі
розросталася справжня мука. І ось настав
час, коли хлопець уже мусив безсило впа-
сти на своєму довгому шляху. Та саме тієї
миті в його розбурханій голові, що вже,
здавалось, ні про що не могла подумати,
майнула страшна підозра: дід і баба
зовсім не будуть ховатися. Та й куди?!
Кругом же повно ворогів, а в діда ще й
 
Наші Друзі: Новини Львова