Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 28 січня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість  ::  Тексти > Тематики > Фантастика

Корида

Переглядів: 6338
Додано: 26.10.2007 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Дьондюранг, К.: Веселка, 1987
Олександр Тесленко

Корида

---------------------
Тесленко Олександр Костянтинович
Дьондюранг: Науково-фантастичні оповідання та повісті
К.: Веселка, 1987
---------------------

ЗВІТ БІОКІБЕРА ВАЗАРА ПРО ТРИДЦЯТЬ ДРУГУ УЧБОВУ ЕКСПЕДИЦІЮ АКАДЕМІЧНОЇ КОСМІЧНОЇ БАЗИ «КОРИДА».
1. Насамперед хочу висловити свої припущення щодо недоцільності комплектації учбових груп з уже усталених шкільних колективів.
2. Наголошую на необхідності серйознішого медичного огляду кожного курсанта.
3. Для продовження навчання в Академії космічних досліджень можу рекомендувати лише Фреда Савченка.
4. Ставлю до відома Академію, що я, біокібер Вазар, хочу облишити роботу на учбовій базі «Корида».

Номер сьомий — на заправку! Негайно! Так. Я чую прекрасно. Тільки немає чого слухати. Так. Це все нісенітниці. Так. Я відповідаю за свої слова. Теревені будеш розводити з Рябим Фалом. Все! Одинадцятий — контакт! Все гаразд. Спасибі. Третій — переходиш на автоматичне керування. Бажаю успіху. Двадцять сьомий — терміново звільни місце для рейсової посадки. Так, для «горобців». Вони прилітають через шість хвилин.
Біокібер Вазар сидів у просторій диспетчерській, дивився на метушливого Флера, завжди збудженого, аж ніби роздратованого, проте насправді дуже добродушного і веселого диспетчера-оператора. Флер був не молодий, але й не старий. І біокібер Вазар, дивлячись на віртуозну Флерову роботу біля центрального пульта, чомусь думав про свої дев'яносто сім років і про те, що, можливо, вже скоро, може, вже в цьому польоті щось трапиться... Перестане функціонувати? Навряд. На останньому профілактичному огляді в нього не виявили ніяких відхилень. Але вже кілька місяців підряд він жив у передчутті наближення чогось нового, ще незнаного йому. Може, старості?
Вазар слухав уривчасті накази Флера і раптом помітив розірвану кишеню на його оранжевому комбінезоні. Подумав, як це Флер, завжди такий охайний, такий чепурний, розірвав кишеню і навіть не помічає цього? Може, сказати йому? Проте ця думка не заглушила невиразну тривогу, яка все частіше охоплювала його...
— Ну, ще ніхто не передумав? Підлітаємо.— Старий Омбре усміхнувся. Ветеран Академії, старий космічний вовк, він давно вже відлітав своє і останні роки насолоджувався земним життям, як свого часу насолоджувався напруженими буднями космічного розвідника.— За п'ять хвилин, шановні, ми зробимо посадку, і старий Омбре скаже вам усім «до побачення». І вже нічого не зможе порадити, ні від чого не зможе застерегти... А я трохи знаю те життя, до якого ви так нестримно прагнете... Знаю... І трохи заздрю, але не вам, а собі молодому. Нині я вже напевно знаю — витримав усе, що доля готувала для мене. Я витримав. Я заздрю тому молодому Омбре, котрий усе витримав. Я знаю, що ви зараз думаєте. Мовляв, старий набиває собі ціну. Ні. Повірте. Коли ви реально зіткнетесь із тим, що тільки уявляєте собі зараз, ви ще згадаєте мої слова...
— Я розумію — він багато бачив і пережив, але це його самолюбування... і ці застереження...— прошепотіла Гванца на вухо Антуанові.
— Не треба, Гванцо,— відказав юнак.— Просто він уже не молодий, і йому хочеться, щоб усі зрозуміли — він прожив своє не даремно.
— Чому я повинна захоплюватись його колишнім героїзмом? Він хотів бути космодослідником, і він був ним. І він діяв, врешті, як того вимагали...
— Облиш, Гванцо. Ти сьогодні якась... Я не впізнаю тебе. Ти хвилюєшся? Ти завжди колюча, коли хвилюєшся... Краще пригадай, що він розповідав нам учора... І немає в тому ніякого самолюбування. А повчає він тому, що знає більше від нас.
— Що ти їси, що такий розумний, Антуане?— Гванца насупилась і демонстративно відвернулась.
Ірен куняла. Вчора вони з Тадеєм і Олексою допізна сиділи в кімнаті, співали, грали на інканському радо.
Анджей проходив повз їхні двері, чув голоси, звуки радо, хотів зайти, але щось стримало, попрямував до своєї кімнати, марно намагався заснути. Вже десь під ранок зрозумів — треба було зайти до товаришів і не вдавати з себе надто ревного учня, який хоче добре відпочити перед напруженим завтрашнім днем.
Мадлен захоплено дивилася на старого Омбре, проте Фред, добре знаючи дівчину, відчував — вона зараз думає про щось своє і, певно, не чує ні слова.
Ніколь демонстративно читав підручник з планетографії.
Станіслав позирав в ілюмінатор і час від часу підтримував розмову:
— Але ж погодьтеся, Омбре, що кожне покоління відкриває заново для себе вічні істини... І так має бути...
Старий Омбре ствердно кивнув головою і подумав: «Хочеться знову бути молодим і нерозумним, аби почати все з початку, але це неможливо, неможливо скинути з себе вантаж прожитих років і поглянути на світ наївно й захоплено».
Наближався космопорт.
— Омбре, веди на двадцять сьомий,— голос диспетчера.
— Добре, Флере.
— Як твої пасажири?
— Як і має бути,— відповів Омбре.— «Горобці» нудьгують, не можуть дочекатися хвилини, коли стара планета лишиться тільки в їхній пам'яті.
— Омбре!— вигукнула Гванца.— Ви можете думати про нас будь-що, але прізвисько «горобці»— це образливо.
— А от ми з тобою, Флере, вже не поспішаємо тікати звідси. Чи не так?— Омбре ніби не почув вигуку Гванци.— То я іду на двадцять сьомий.
— Так.
— Спасибі, Флере.
Омбре вимкнув зв'язок з диспетчером і мовив, обернувшись до своїх пасажирів:
— «Горобцями» ми називаємо геть усіх молодих розвідників... І немає в цьому нічого образливого... Увага! Іду на посадку.
Машина здригнулась. Провалилась. Аж у грудях замлоїло.
Першими з авієтки вийшли дівчата. Прохолодний осінній вітер. До авієтки під'їхав сірий автобус, з нього вийшов худорлявий, високий чоловік.
— Біокібер Вазар,— мовив тихо.
На вітрі його слова були майже не чутними.
— Сідайте в машину.
«Горобці» попрощалися з Омбре.
За хвилину сірий автобус зупинився біля велетенського космічного корабля.
— От ми й біля дому.
Вазар дістав з кишені пласку коробочку передавача, натиснув червону клавішу:
— «Корида»! Приймай гостей! Приймай гостей!
Масивний вхідний люк ожив, почав поволі прочинятися. Невдовзі на землю опустився широкий трап.
Біокібер Вазар швидко рушив до деклімаційної камери. Поворот ліворуч, довгий тамбур. Пластиконові гладенькі оранжеві стіни. Поворот праворуч. Велика зала. Вони пройшли її не зупиняючись. На стінах картини, кіноекран, стільці, пригвинчені до підлоги, і кілька невеликих столиків. Зала відпочинку? Учбова кімната? Знову коридор. Скляні двері...
— Вибирайте собі службові відсіки, кому який до вподоби. Перевдягайтесь. Свої валізки можете лишити тут. Я на вас чекаю.
Хвилин за десять усі вже стояли в блакитних комбінезонах, усміхалися схвильовано, дивились одне на одного і наче не впізнавали.
Гуртом вийшли через інші двері до великої зали, де все — і стіни, і крісла — було вкрито зеленим ледром.
— Сідайте,— біокібер був академічно стриманий, навіть суворий.— Сьогоднішній день присвячений... власне, нічому не присвячений. Ви повинні трохи обжитися, адаптуватися... Ви давно вже знаєте один одного, давно становите собою дружний колектив, тому часу на знайомство витрачати не будемо. Наш відліт запланований на завтра. Ось, прошу ознайомитися з планом корабля, з планом нашої «Кориди».
Вазар, відійшовши від стінної шафи, простягнув десять нових, складених учетверо, схем.
Поверх перший, поверх другий, технічний поверх, навігаційний поверх, третій віадук, блакитний коридор, біохімічна лабораторія, басейн, зелена зала, рожева зала...
— Тож сьогодні ви просто відпочиваєте і знайомитесь з кораблем... Ваші житлові кімнати — другий поверх, третій сектор. Якщо захочете побачити мене, то в кожній залі, в кожній кімнаті й через кожні п'ятдесят метрів коридорів є гнізда відеозв'язку. Всі службові номери написані там. Бажаю всього найкращого...— Вазар почекав хвильку, сподіваючись можливих запитань, але ніхто не озвався.— Прошу всіх зібратися в цій залі о дванадцятій годині. Без запізнень,— додав по паузі і, рвучко повернувшись, попрямував геть.
Білі матові двері м'яко зачинилися за ним.
Довго всі сиділи мовчки.
— Я багато чого уявляла собі не так...— нарешті мовила Ірен.
Вона була невисока, худенька, з красивим хвилястим волоссям, її слів ніби не почули. Гванца вивчала план корабля. Антуан сидів усміхнений, вмостившись у зручному кріслі. Ніколь заглибився у якісь свої думки. Станіслав щось записував до відеозаписника.
— Яку ми виробимо програму?— знову порушила тишу Ірен.
— Досить! І так нас назвали «горобцями». Кожен хай буде сам собі господарем. Кожен житиме так, як визнає за потрібне. Ми вже не в школі. Досить літати зграйкою,— тон Ніколя був роздратований, дивний, чужий.
— Облиш,—мовив Антуан.—Ніби тебе справді образило наше прізвисько. «Горобці» то й горобці. Навіть цікаво. Ти ж сам розумієш, що ми «горобці-молодці»— зберегли свій шкільний колектив, шкільну дружбу... Таких, як ми, небагато на цілій планеті, а серед космодослідників і взагалі немає...
— Ми ще не космодослідники,— буркнув Ніколь.
— Я теж багато чого уявляв собі не так,— мовив Фред.— Нас доставили на «Кориду»... Я, власне, нічого особливого не чекав, проте такої буденності...
— Ми вже не діти...— похмуро вів далі Ніколь.— І не треба про це забувати. Нас уже ніхто не буде розважати, повчати, влаштовувати нам свята... Почалося самостійне життя. Ходімте! Треба оглянути корабель. Вазар дав майже цілковиту свободу... Це найкращий спосіб якнайшвидше призвичаїтись до нових умов.
Усі слухняно пішли за ним. Син професора біології Ніколіан Сторін віддавна користувався повагою в класі. Стриманий, розважливий, беручкий до будь-якої роботи, він подавав надії скоро стати серйозним науковцем.
Вони ходили величезним кораблем — бібліотека, технічний поверх, громаддя реакторів, навігаційний поверх, миготнява сигнальних лампочок і круговий екран зовнішньої панорами, оранжерея, складне мереживо коридорів, басейн, житловий сектор, учбові кімнати...
Перед ними прочинялися двері, їх зустрічали допитливими поглядами темні вічка телекаріусів системи спостереження, але вони не побачили нікого з обслуги корабля, не зустріли й Вазара, хоча, здається, не минали жодного приміщення. І від того несподівано з'явилося відчуття покинутості, якогось незрозумілого страху.
В цей час Вазар сидів біля екрана в службовому приміщенні, востаннє «продзвонював» усі системи корабля перед відльотом і проганяв думки про свої дев'яносто сім років.
О дванадцятій годині всі зібралися в зеленій залі. Минуло вже понад десять годин з тої миті, як вони переступили поріг «Кориди».
Вазар вийшов у центр великої зали хвилина в хвилину. Привітавшись, звернувся до присутніх:
— Завтра о сьомій годині ранку ми стартуємо. З програмою ви загалом ознайомлені. Подробиці — в робочому порядку. Сподіваюсь, ви вже добре орієнтуєтесь на кораблі?— посміхався.— Завтрашній день теж у вас вільний. Старт. Адаптація. Але не хвилюйтесь — так довго не буде. Зараз я хочу познайомити вас з постійним екіпажем «Кориди».
Вазар підійшов до невеликого пульта на стіні біля телеекрана, натиснув рожеву клавішу:
— Рокоте, ми вже всі зібралися. Приходьте.
Почувся звук, схожий на позіхання, а за ним і голос, низький, з металічним відтінком:
— Уже йдемо, Вазаре.
За кілька хвилин прочинилися двері й до зали зайшло четверо механічних роботів досить давньої конструкції. Пластиконові корпуси були різного кольору, аби їх легше було розрізняти.
— Рокіт,— сказав білий робот, підняв у привітанні правицю, пройшов до столу й сів поруч з Базаром.
— Клавір,— мовив блакитний.
— Цебер,— сказав чорний.
— Діон,— буркнув рожевий.
Вазар почекав, доки запанувала глибока тиша, і відрекомендував кожного механічного робота:
— Рокіт — досвідчений навігатор, Цебер — прекрасний механік, Клавір — мій помічник гуманітарного профілю, Діон — викладач точних наук. Мене ви знаєте, я — командир цього корабля і ваш вихователь.
Озвався Рокіт:
— У мене традиційне запитання до новобранців... Чому ви вирішили стати космодослідниками?— Витримавши паузу, робот повів далі:— Власне, це риторичне питання. Можете не відповідати, принаймні мені... Але послухайте. Робота космодослідника за своєю специфікою більше відповідає нам, роботам, та ще біокіберам. Люди ж, які присвячують своє життя дослідженню космосу, мусять відмовитись від багатьох чисто людських утіх. Однак і ми, механічні роботи, без вас не зробимо нічого. Абсолютно нічого. Нас не рухає цікавість — а що ж там далі? І скажу відверто, біокібери багато в чому ближчі до нас, механічних роботів, ніж до людей. Хоч самі біокібери цього й не хочуть визнавати... Але я певен, що якби суспільство складалося тільки з роботів та біокіберів, воно було б настільки ідеальним, що взагалі не змогло б розвиватися. Ми б не шукали від добра добра. Кожен з нас би чинив так, як вимагають закони загальної гармонії — і годі. Безумовно, в моїх словах є лише півправди. А друга половина має бути у словах вашої відповіді на моє запитання. А цю відповідь я чую такою: «Ми, люди, є тою силою, що оживляє метал і кристали, спрямовує і керує, ми — душа матерії, і саме тому ми хочемо бути космодослідниками, саме тому ми йдемо на великі жертви». Ось так...— Рокіт підняв руку.— Я щиро бажаю кожному з вас здійснення всіх мрій.
Наступного дня о шостій ранку всі, окрім механічних роботів, сиділи в центральному навігаційному салоні. До запуску стартового анігілятора лишалася година.
— Сподіваюсь, ви зрозумієте мене правильно,— мовив тихо Вазар, сидячи в кріслі біля центрального пульта.— Я буду тільки щасливий, якщо помиляюсь... Але за дев'яносто сім років роботи я бачив так багато, що з повним на те правом можу стверджувати — винятки з правил трапляються вкрай рідко та й то, як кажуть, не з нами. Хай вас не дивують мої слова. Скоро старт. І я ніби повинен думати про інше. Проте щось непокоїть мене... Я передчуваю...
— Ви хочете запропонувати нам ще раз усе зважити?— похопилася Гванца.
— Так,— мовив Вазар.— Саме так.
— Ніхто з нас не змінить свого рішення!— рішуче сказала дівчина.
Вазар подивився на неї без осуду, повільно промовив:
— Я лише хочу закликати вас до серйозного ставлення... до аналізу своїх прагнень... І не треба, Гванцо, відповідати за всіх відразу. Краще скажи, якою особисто ти уявляєш свою майбутню долю? Я сподіваюсь, ти розумієш, що на вас чекає. Ти — жінка... Вибираючи долю косморозвідниці...
Гванца незадоволено пересмикнула плечима:
— Я про все подумала. І хочу всім довести, що можна... Я сама хочу вирішувати...
— Але ж не за мій рахунок,— перебив її Вазар.— Я хочу бачити наслідки своєї роботи. Я хочу виховати з вас справжніх космодослідників. Розумієш, Гванцо? Ніхто не боронить тобі самій вирішувати, проте... Моя упередженість, мабуть, є простою обережністю, хвилюванням. Але, Гванцо, мене чомусь непокоїть саме твоя доля. Ти вже пробач, дівчинко, мої відчуття мене рідко зраджують. Мені чомусь шкода тебе... Тебе щось турбує? Щось хвилює?
— Ні,— сказала дівчина і зашарілась.— Все гаразд.
— Що ж... Коли так, то прошу уваги.— Вазар натиснув клавішу на пульті перед собою і на великому екрані з'явилась карта з координатами їхнього маршруту.— Хочу вас попередньо ознайомити з трасою. Вона пролягає на максимальному віддаленні від світил і планет, а також від квадрів метеоритної насиченості. Час польоту — три роки. Мета: випробувати кожного з вас і збагатити певним запасом елементарних-знань і навиків, які ви потім будете розвивати, якщо комісія Академії, враховуючи мої рекомендації... Одне слово, на вас чекають випробування... А зараз прошу приготуватися до старту.

«Батьки, Земля, друзі, небо, сонце, і місяць, і вітер, і розваги на шкільному подвір'ї, і танці, і співи, і все, все, все зараз залишиться позаду. Ми вже не діти. Ми вже не діти! А хто ж ми тепер? Курсанти? Смішно. Нас кличе космос? Страшно. Але ми вирішили. Три роки. Ми вирішили. Ми витримаємо. Три роки. Зате потім... А що буде потім? Старт!»

Чорне тло неба, космосу. Зірки. Всі напружено вдивлялися у ту безмежність, тамували кожен у собі радість і непевність, страх і піднесення.
І саме першого вечора, першого вечора після старту Гванца зайшла в номер до Антуана і тихо сказала, так тихо, що він спершу навіть не почув, стояв біля стінної шафи, розкладав на полиці речі, взяті з дому...
— Антуане... Я... Хочу тобі сказати... Антуане... Ти тільки не гнівайся... Вислухай спокійно... У нас... У мене буде дитина...
— Що? Що ти сказала?
— У нас буде дитина,— повторила Гванца.— Я знаю про це вже другий місяць. Але ж моя мама... Вона б нізащо не відпустила мене.
— Ти серйозно? Ти збожеволіла?!
— Антуане...— мовила Гванца жалісливо.— Антуане... Ти вже не любиш мене?
— Ти... Ти... Про що ти думала? Навіщо ти полетіла, якщо знала... Гванцо...
— Я не хотіла, аби ти заради мене змінював свої плани... Я хотіла, щоб усе було так, як ми планували, як ми мріяли...
Антуан криво усміхнувся:
— І ти гадаєш, що зараз усе буде так, як ми планували?
— Не хвилюйся, Антуане. Я про все подбаю. Тобі не треба хвилюватись. Я не зв'яжу тобі руки. Чуєш?
— Це легковажно, це нерозумно, це дико, це нікому не потрібні жертви... Власне, які жертви? Звичайна дурість.
— Ти вважаєш — я дурна, що любила тебе і ще люблю... Дурна?!
 
Наші Друзі: Новини Львова