Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 20 травня 2019 року
Тексти > Тематики > Фантастика  ::  Тексти > Жанри > Повість

Діти Ніколіана

Переглядів: 8517
Додано: 25.10.2007 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Дьондюранг, К.: Веселка, 1987
— Сандро...
— Що?
— Де ти був? — Його коротка зачіска була, як завжди, акуратною, тонкі губи складені в ображену посмішку.
— Я працював з професором Ферросом... Ти ж знав...
Морі дивився на нього довго, незворушно. Новакові стало аж страшно від його погляду. І раптом Морі сказав:
— Зачекай. Я зараз. Дуже тебе прошу, зачекай!
Він вибіг до кімнати технічного обслуговування і надовго там принишк. Щось там робив, але так тихо, що не долітало жодного звуку. Сандро дивувала його поведінка. Це все було так не схоже на Морі. Та ось щось клацнуло в кімнаті технічного обслуговування і пролунав голос:
— Нарешті.
Якийсь дивний схвильований голос. Новак не впізнав його. Раптом відзначив, що в приміщенні стало на диво тихо, наче вмерла вся апаратура, згасли сигнальні вогники всіх систем. «Навіщо він це зробив?»
Морі зайшов до кімнати, як сновида. Його постать у тонкому блакитному комбінезоні хилилася, мов од сильного вітру.
— Ходімо! — кволо, але рішуче сказав Морі Дю.
— Куди?
— До мене в кімнату. Так треба... Будь-якої хвилини хтось може прийти із Центру. Я вимкнув усі системи. І систему медичного спостереження. Ми можемо вільно поговорити. Ходімо. Ніби ми просто заснули і не помітили, що зникло...
— Навіщо?
— Ходімо, Сандро Дю.
Новак нічого не міг зрозуміти, але слухняно пішов за ним. Морі якось сторожко ліг на широкий тапчан. Сандро сів поруч.
— Ти мені нічого не хочеш сказати?
Сандро не впізнавав його голосу. Тамоване хвилювання проривалося гортанними модуляціями. «Що це з ним?»
— А що ти хочеш, аби я тобі сказав? — спробував він усміхнутися і завчено торкнувся долонею пасма темного волосся на чолі Морі.
— Сандро, в нас так мало часу. Кожної хвилини може прийти хтось із Центру.
І раптом Морі наче захлинувся тамованим болем. Його тіло судомно здригнулося. Очі були безтямно розширені, бездонні чорні зіниці стали схожими на вічка двох телекаріусів. Він був потворний тої миті. Нарешті Морі опанував себе.
— Ти справді хочеш зупинити «Вікторію»?
— Навіщо ти вимкнув живлення?
— Я хочу, щоб ти сказав правду.
— Я завжди кажу правду.
— Припини гру! — раптом крикнув Морі.— Я десять років з тобою! — Він підхопився і напружено сів на тапчані, обхопивши руками коліна.— Я десять років стежу за тобою. Але не просто, Сандро... Я дуже звик до тебе... Ти хочеш зупинити «Вікторію»? Скажи, у нас мало часу.
Новаку було важко зорієнтуватись, проте йому видалось, що Морі щирий тої миті, що на думці в нього немає нічого лихого.
— Хіба справа у «Вікторії»?— спромігся на якусь відповідь.
А Морі радо підхопив його слова:
— Ти не хочеш зупиняти «Вікторію». Правда? Може, інші й хочуть цього... А ти ж ні... Правда?
«Перевірка! — подумав Сандро.— Він перевіряє мене. Просто провокує. Метод вербальної регургітації, як кажуть працівники Центру. Він перевіряє мене. За ці десять років я не міг не викликати підозр... І наші зустрічі з професором Вейном не могли залишитися непоміченими... Але чому саме зараз? Тому, що скоро прилетить корабель? Що ж робити? Може, просто вдати, що я не розумію його? Ні... Все не так просто...»
— Морі, давай ми завтра... візьмемо маленького,— несподівано для самого себе сказав Новак.— Нам уже давно пора. Нам давно пора жити, як справжні дюлійці...
— Справді?— перепитав Морі ледь чутно. Він не чекав від Сандро цих слів.
— Так...— ствердно кивнув і побачив, що Морі плаче. Сандро навіть уявити не міг, що Морі взагалі може плакати.— Все буде гаразд...
— Семен Дю хоче тебе бачити післязавтра о дванадцятій годині,— промовив Морі Дю якомога спокійніше.
— Мене хоче бачити Семен Михай? — перепитав Новак.
— Так.
— Навіщо?
Новак хотів пригадати обличчя Семена, але марно.
— Він тобі сам скаже, навіщо... Ти справді не хочеш зупиняти «Вікторію»?
— Я вже казав тобі.
— Казав, що не хочеш... Так?
— Так. Чому ти плакав?
— Не знаю. Ти землянин. А я справжній дюлієць. Я звик до тебе, але ми такі різні. А ще я боявся, що ти скажеш: «Хочу зупинити «Вікторію». І тоді б тебе не стало. А я цього не хотів. Розумієш?
— Ти давно співробітничаєш з Центром?
— Десять років.
Десять років життя вже пролетіло для нього на цій химерній планеті. І Сандро Новаку раптом до болю гостро пригадався той день, коли вони вперше зустрілися з Морі. Зустрілися випадково, але ця випадковість врятувала Сандро життя...
...Довкола міста Онто — гори, дикий праліс. Одного ранку невдовзі після їхнього прильоту на Дюлію Сандро Новак закинув за плечі рюкзак і вирішив добратися до Плато Двох Братів. Колись там з невідомих досі причин загинули брати-космодослідники Антон і Гнат Стиги. Він сподівався знайти на тому плато бодай якісь їхні сліди. Але не знайшов нічого і попрямував відрогами донизу... Продирався крізь зарості низькорослого дюлійського вільшаника. Тим часом посутеніло, пішов сильний дощ. Навпомацки поставив намет і довго сидів у темряві під хистким дахом, почуваючись досить жалюгідно. Нараз усе довколишнє освітилось яскравим холодним сяйвом, і в наметі стало видно, як удень. Сандро закам'янів від страху. А потім загриміло, і він зрозумів, що це гроза в горах. Змусив себе заспокоїтись. Він і уявити не міг, чим закінчиться його вихід у дюлійський праліс. Витягнув спальник і заліз у нього. Заснув.
Прокинувся від страшного болю, який виповнював його зсередини. Розплющив очі і побачив білі, холодні, матові стіни, ліжко, а на ньому — людина, і апарат штучного дихання поряд, і система для переливання крові.:. «Де це я?» Такі білі стіни... «Чому поруч цей чоловік на штучному диханні? Такий схожий на... Це ж Григір, один із нас... Один із трьохсот. Що з ним? Як болить усе всередині...»
Пам'ять зберігала якісь уривки спогадів... «Нас було триста... Чотири роки польоту... Може, наснилося?»
Сандро Новака затрусило у лихоманці, і відразу до нього хтось підійшов у рожевому халаті. Величезні карі очі, рівні брови, з-під рожевого ковпака вибиваються пасма волосся.
— Він отямився, Джиммі, іди сюди!
«Я отямився. Я в лікарні. Що зі мною?» Сандро прохрипів:
— Пити...
Відчув на губах життєдайну вологу. Жадібно ковтнув двічі.
— Не давай йому більше води,— почувся голос.— Введи йому трохи ремінісу, хай ще поспить.
Коли нарешті Сандро Новак по-справжньому прийшов до тями, Морі розповів йому, що під час грози на його намет упало дерево, в яке влучила блискавка. Знайшли Новака випадково...
— А Григір?
— Григора вже немає... Серце зупинилося... Хочеш, я буду жити з тобою?
Питання прозвучало дико й несподівано, проте Сандро змусив себе не дивуватися. Морі працював у клініці Ніколіана, а кожному з трьохсот на Землі наголошували, що особливо уважно треба дослідити діяльність Ніколіана Джеррі та його комбінату «Вікторія». Тоді Сандро Новак ще не знав, що йому дуже поталанило. Прихильність Морі Дю врятувала його. Він вийшов живим із клініки Ніколіана.
Його спогади перебив голос Морі:
— Два-три тіла на рік, Дю, це така дрібниця. Але я дуже звик до тебе. І я не хотів, щоб саме ти відходив. І ви самі у всьому винні. Земляни могли б організувати донорство для Дюлії. Завжди треба чимось жертвувати, Сандро. Хіба не так? І хіба ми загрожуємо чимось землянам? І тут, на Дюлії, хіба землянам погано?
— Дуже добре,— мовив Сандро, зціпивши зуби.
— Сандро Дю, ти повинен про все подумати сам. Післязавтра з тобою розмовлятиме Семен Дю... Він теж землянин... І Ніколіан Джеррі землянин... Але вони справжні дюлійці... Ти розумієш мене, Сандро? З тобою говоритиме Семен Дю. І ти мусиш про все сам добре подумати.
— Так, Морі Дю...
— А ти більше нічого не хочеш мені сказати?
— А що ти хочеш від мене почути? Морі довго мовчав.
— Може, справді візьмемо маленького? — нарешті сказав він.
— Візьмемо...
— Спасибі, Сандро Дю. Спасибі. Якби ти знав, як я мучився ці десять років. Мені наказали стежити за тобою. Спершу просто так, а потім стало відомо про вашу програму. «Програму трьохсот...» І тоді я зрозумів, що ти нас усіх ненавидиш, хоча й не показуєш цього. І маленького я не просив тебе брати. Я все чекав, доки ти сам... Ти мусив нас, дюлійців, нарешті зрозуміти. І сьогодні... Спасибі, Сандро Дю.
Новак спробував усміхнутися, і Морі відповів йому вдячною усмішкою.
— Вони прийшли, чуєш... Чуєш? З Центру. Ми спимо. У нас вихідний. Ми спимо. І нічого не знаємо. Вони вже у вітальні,— раптом скоромовкою проказав Морі.
Він випростався на повний зріст і ліг невимушено, поклав голову Сандро на плече, заплющив очі. І лише одна сльозинка нагадувала про... Сандро Новак ледве встиг заплющити очі. До кімнати вже заходили.
— Ось вони,— пролунав басовитий голос.
— Нічого не розумію,— другий голос.
— Мертві?
— Дивно.
— Що ж тут сталося?
Морі ворухнувся, ніби вві сні.
— Може, сплять?
— Сплять?
Сандро відчув легкий доторк до свого плеча і розплющив очі, але не поспішав підводитися, вдавав, що тільки-но прокинувся і не може збагнути, де він і що з ним.
— Що у вас сталося? — запитав кремезний дюлієць і поправив вилоги свого рожевого медичного халата.
Другий дюлієць був у формі працівника технічного обслуговування.
— У нас? — перепитав Новак, підвівся і поклав руку на плече Морі.— Що у нас сталося?
Той спроквола розплющив очі й позіхнув.
— Що ти кажеш, Сандро Дю? — Він ніби тільки тепер побачив працівників Центру.— О, перепрошую...— і підхопився рвучко з тапчана.— Я вас слухаю.
— Що тут у вас діється?
— У нас? Ніби нічого... А що таке?
— У вас не працює жодна система. Вимкнулось живлення.
— Справді? Дивно.
Морі вибіг до сусідньої кімнати, і вже звідти долетів його стурбований голос:
— Сандро! Все мертве! Ах, Сандро Дю, що ж це таке?! Іди сюди! І наш Робі! Наш любий Робі! Ви врятуєте його?
— Не хвилюйтесь,— мовив працівник технічного обслуговування.— З Робі все буде гаразд, минуло тільки десять хвилин, він ще не втратив заряд на п'ятій клемі... Все буде гаразд... Але як це трапилось?
— Не знаю,— сказала Морі.— Ми спали. У нас сьогодні вихідний. Ми вирішили трохи відпочити.
— Спали? — з недовірою перепитав кремезний і попрямував до вікна, потім до кімнати технічного обслуговування, довго роздивлявся начиння блоків, захованих за пластиконовими дверцятами в стіні, нарешті здивовано вигукнув:
— Ви відкривали сьомий блок?
— Я спав,— мовив Сандро похмуро.— Я нічого не відкривав.
— Я відкривав,— знічено мовив Морі.— Мені видалося, що він перегрівся, було чути запах горілого пластикону. Я відкрив... І трохи полив водою...
Сандро відчував, що Морі дуже хвилюється, проте зовні його поведінка була майже звичайною.
— Полили водою?
— Так... А потім ліг спати... У мене сьогодні вихідний...
— Пробачте... Я раджу вам звернутися до лікаря. А в разі, якщо вам знову захочеться полити водою блоки системи спостереження, ми вас ізолюємо. Обох! Але цього разу раджу просто звернутися до лікаря. І перечитати інструкцію користування блоками технічного обслуговування.
Кілька хвилин вони покопирсались, невдовзі знову загорілись усі сигнальні лампочки. Працівники Центру попрощалися і квапно пішли, кинувши з порога докірливі погляди на Сандро й Морі.
Вхідний робот голосно гукнув:
— Що там сталося? Я думав, що вже помер.
— Все гаразд, Робі,— мовив Морі, не виходячи до нього.— Чомусь зникло живлення. Але вже все гаразд. Не турбуйся.
Вони сіли до столу і довго мовчки дивилися один на одного. Біла скатерка, гаптована сріблом. Дві червоні дюлійські троянди в блакитній вазі. Сандро розумів, що їм з Морі треба продовжити розмову. Але обидва мовчали. А на них дивилися чорні вічка системи спостереження.
І раптом засвітився екран відеона, а на ньому — обличчя того кремезного дюлійця, котрий щойно походжав помешканням.
— До речі, шановний Сандро Дю, безпосередньо перед зникненням енергії у вашому блоці ви не спали, а розмовляли з Морі Дю. А шановний Морі Дю сказав: «Зачекай. Я зараз. Я дуже прошу тебе, зачекай...» Після цих слів Морі Дю пішов до кімнати технічного обслуговування.
— Я почув запах горілого пластикону і пішов подивитися, що там таке...
— Досить. Це ми вже чули. В нас немає сумніву, що вам обом треба трохи підлікуватися. Сподіваюсь, що система медичного спостереження теж помітить у вас відхилення від норми...
Після слів кремезного на екрані загорілася червона сигнальна лампа. Морі здригнувся, наче його вдарили, безпомічно дивлячись на екран відеона, на червоний вогник.
— Ні! — раптом крик Морі.— Ні!
Кремезний на екрані криво усміхнувся.
— Не хвилюйтесь. Зараз прибуде машина медичної служби. Все буде гаразд.
— Програма «Білальген-Сімнадцять»! Терміново зробіть запит! Дайте нам спокій! — крикнув Морі Дю.
Кремезний здивовано звів брови, натиснув якусь клавішу й відвів погляд убік, за мить сердито сказавши:
— Могли б попередити нас зарані, шановний Морі Дю. Бажаю всього найкращого.
— Ви теж могли б бути краще поінформовані,— сухо відповів.
Екран загас.
 
Наші Друзі: Новини Львова