Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 19 лютого 2019 року
Тексти > Тематики > Фантастика  ::  Тексти > Жанри > Повість

Діти Ніколіана

Переглядів: 8360
Додано: 25.10.2007 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Дьондюранг, К.: Веселка, 1987
Олександр Тесленко

Діти Ніколіана

---------------------
Тесленко Олександр Костянтинович
Дьондюранг: Науково-фантастичні оповідання та повісті
К.: Веселка, 1987
---------------------

Ще ніхто й ніколи не міг однозначно твердити, де і з чого починається коріння зла, бо воно ховається чи не в усьому, що існує, і навіть у тому, що лише збирається існувати. Воно чатує скрізь, чекає — чи десь не спіткнеться добро? Воно чекає свого часу, щоб вилитись безборонно, як річка з берегів, і повладарювати коли й не вічно, то принаймні досхочу. Кожен, хто мислить, щомиті повинен прагнути не помилятися навіть у дрібницях, бо навіть у найкращих пориваннях, у найчистіших помислах чаяться непомітні корінчики зла. Біймося не помітити їх!»
(Дьондюранг, «Коріння болю», видавництво «Земля», 2976 рік)

Космодослідник Віллі Джеррі майже все життя прожив одинаком. До цього його змусила робота, яку він любив і якої не зрадив. Бажання літати з'явилося в нього у далекому дитинстві й згодом не пригасало, а розгорялося дедалі дужче. Хлопчаком він утік з дому, залишивши вже немолодих батьків у містечку Тошин, і вступив до косморозвідувальної Академії, блискуче склавши всі іспити. Навчаючись, Віллі зустрічався з дівчиною Анель, вона працювала в редакції невеликої газети. Він вважав, що без неї не зможе жити, а їй видавалося, що без Віллі вона не зможе жити. «Я так люблю тебе,— казала Анель.— Я хочу літати з тобою і описувати всі твої пригоди». Закінчивши навчання, Віллі вирушив у свій перший політ, а коли повернувся — Анель жила з «талановитим художником». Вона зустріла його безневинною, дитинною усмішкою і поцілунками:
— О, Віллі, ти так змужнів! Але, знаєш... Я не буду літати з тобою. Я була просто дівчиськом. У мене зараз така гарна робота... І ось познайомся — мій чоловік...
Відтоді Віллі Джеррі про сім'ю більше ніколи не думав.
Проте на схилі років, передчуваючи хай ще й не швидкий, але, безумовно, невідворотний фінал, повернувшись із чергового польоту, він звернувся в Інститут генетики з проханням виростити йому сина. Потім замовив на Інканському комбінаті біокібера Бетсі й поселив її разом з малюком у місті Білозера. А сам знову літав.
Маленький хлопчик бавився різноколірними камінцями, які батько привозив з далеких планет. Завжди поруч — біокібер Бетсі, турботлива й запопадлива.
— Цей камінець твій тато привіз із Центурії, Ніколь. Ось ти виростеш...
— А коли він повернеться?
— Через три роки, Ніколь.
— А де моя мама?
— Ніколь, я не раз уже тобі розповідала: мислячі істоти з'являються на світ по-всякому — одних народжують мами, інших вирощують із клітин, третіх синтезують у бароретортах, це біокібери, ще інші монтуються як машини, це просто кібери...
— Я це все знаю, Бетсі.
— То чого ж ти запитуєш?
— Чому мене не народила мама? У нас у класі в кожного є мами... І тільки я один із клітини... Чому?
— Твій тато — космодослідник. Він весь час літає десь далеко-далеко, і якби в тебе була мама, вона б дуже сумувала за ним.
— І я за ним дуже сумую. Я не пам'ятаю татового обличчя.
— А якби в тебе була мама, ви б сумували обоє. Було б двоє сумних людей. А дорослі сумують дуже сильно, не так, як діти. Тож, мабуть, твій тато вчинив правильно.
— А навіщо я йому потрібен? Літав би собі просто так.
Бетсі сміялася:
— Ось ти виростеш і зрозумієш, що кожному приємно лишати по собі нащадка. Ти колись усе зрозумієш.
Батька Ніколіан майже не бачив. Його виховала Бетсі.
Політ на планету Едіна був останнім для Віллі Джеррі. Він помер через три місяці після повернення — упокорений життям і усвідомленням, що залишає по собі сина, розумного і беручкого до всього. На той час Ніколіан уже закінчував біофак Білозерського університету.
За кілька днів до смерті Віллі Джеррі був випадковим свідком однієї синової розмови. Ніколіан готувався до останнього іспиту, лежав на тапчані у своїй кімнаті й не виходив навіть поїсти. Голодному, казав, краще думається. Проте коли Бетсі повідомила, що прийшла його однокурсниця, рудоволоса Дюлія Логвин, зразу вибіг, мов тільки на неї й чекав.
— Ходімо? — запитала дівчина втаємничено.
— Куди? Завтра ж останній іспит...
— Ніколь, то аж завтра... Ти й так усе знаєш. Ходімо.
— Куди?
— Туди, де були вчора. До лісового озера.
— Я не піду... І взагалі все це гидко...
— Що, Ніколь?
— Усе, що було вчора... І взагалі... Якщо я колись захочу сина, я замовлю його на комбінаті, як це зробив мій батько.
— Ніколь! — спалахнула дівчина.— Ти... ти... такий сухий і жорстокий... Я тебе ненавиджу! Вчора був такий день... А тобі... Прощавай! Ми більше ніколи не побачимось!
Ніколіан повернувся до своєї кімнати і сів за стіл до книжок. Коли Віллі Джеррі зайшов до сина, той саме виписував щось з екрана великого бібліоскопа.
— Ким ти хочеш бути, Ніколь? — запитав старий Джеррі.
Син нічого не відповів, навіть не відірвав погляду від екрана.
— Вибач, я чув вашу розмову. Якщо вона справді любить тебе... Це, загалом, велике щастя, Ніколь, якщо тебе хтось по-справжньому любить. Мені видається, що ти не хочеш бути космодослідником. Чи не так, сину?
— Не знаю... Але я не люблю дівчат. Я вчора зрозумів — це не для мене.
Старий Віллі стримав усмішку і серйозно мовив:
— Дивись, Ніколь, тобі жити... Я не буду приховувати, що мене тішить твоя вдача. Я впізнаю себе...
— Ще б не впізнати,— кинув Ніколіан, і в його голосі батькові вчувся якийсь тамований біль.
— Нічим не легковаж у житті, Ніколь. Відмовитись від будь-чого дуже легко, а повернути його часто буває неможливо. Тож будь мудрим. Я хочу, аби тобі жилось краще, ніж мені...
— Хіба ти був не щасливим? — запитав Ніколіан з подивом і прихованою іронією водночас.
Старий Джеррі сумно посміхнувся:
— Я хочу, щоб ти був ще щасливішим.
Батько підійшов до поличок над синовим робочим столом і, думаючи про щось своє, роздивлявся, вже вкотре після свого повернення на Землю, химерні фігурки, виліплені Ніколіаном. Безліч чудернацьких людських подоб товпилось за склом, усі однакові в своїй потворності і водночас усі різні.
Колись Бетсі хотіла викинути ці дитячі забавки, які тільки місце займають, проте Ніколь заборонив їй навіть підходити до фігурок.
— Це мої діти! — сказав не по-дитячому серйозно.
Батько взяв до рук одну з фігурок. Неолін уже пересох, місцями потріскався, від чого обличчя химерних істот вкрилося зморшками. Хотів поставити неолінову фігурку на місце, але вона випала зі старечих рук, лунко вдарившись об підлогу, розлетілась на безліч шматочків.
— Що ти зробив! — вигукнув Ніколіан.— Що ти зробив!
— Пробач мені, сину...— ледь чутно вимовив Джеррі.— Все пробач, якщо зможеш...
За кілька днів старий Джеррі помер.

«Причиною трагічної долі переселенців на планеті Едіна (Дюлії), як твердять більшість спеціалістів, виявилась дія практично не вивченого, блукаючого поля «Циклоп». Важко передбачити, до яких ще, окрім безпліддя, наслідків може призвести згубна дія того блукаючого поля. Хоча зараз планета Едіна (Дюлія) вже вийшла із зони впливу «Циклопа» і така зустріч можлива за розрахунками не раніше, як через два мільйони років, на планеті зникає тваринний світ, залишаються тільки рослинні види з вегетативною формою розмноження, і можна чекати інших серйозних змін в існуванні біологічних форм. Тому створення переселенцями комбінату штучної репродукції сприймається нашим зібранням як рішення дуже передчасне, не зумовлене серйозними потребами і вкрай небезпечне, не лише з огляду на деякі науково-технічні та моральні проблеми. Оскільки не викликає ніякого сумніву, що життя переселенців на планеті Едіна (Дюлії) потребує найретельнішого вивчення, рішенням об'єднаної Ради по освоєнню космічного простору одностайно ухвалено розробити програму, яка полягатиме в невідкладному дослідженні умов життя колоністів на планеті Едіна (Дюлії). До виконання цієї програми необхідно повністю припинити транспортне і пасажирське сполучення з планетою. Відповідальним за виконання програми призначено професора біології Ферроса Вейна».
(З рішення об'єднаної Ради по освоєнню космічного простору, 12 серпня 3286 року).

Сандро Новак повільно простував до свого Оранжа, ступаючи пожухлим від спеки килимом трави. Вийшов на ситалове покриття, де під розлогою дюлійською горобиною від ранку нудьгував його гелікомобіль. Оранж стиха насвистував веселу мелодію, але, помітивши Новака, затих і прочинив дверцята кабіни:
— Чому так довго, Сандро Дю? — запитав стурбовано.
Той нічого не відповів, став у затінок горобини, ховаючись від сонця.
— Чому так довго? — знову запитав Оранж.— Сідай, У кабіні прохолодніше.
Сандро сів у м'яке крісло й довго сидів непорушно, заплющивши очі. Оранж нічого не запитував, чекав. Сандро завжди сам розповідав усе про свою роботу.
— Поїдеш додому чи подрімаєш тут?
— Додому.
І вони поїхали. Вихопились на сьому радіаль, розвернувшись довкола сідловидної споруди центрального корпусу Академії, і пірнули в широкий тунель, влились у потужний потік машин.
— У тебе щось негаразд?
— Втомився,— мовив Сандро якомога байдужіше і відчув, що Оранж не повірив йому.
— Ковтни таблетку ремінісу.
— Немає... Вдома...
На крутому повороті його завалило ліворуч, і він, напружившись, знову сів рівно:
— Не жени так. Нам немає куди поспішати,— сказав тихо.
Оранж зменшив швидкість і здивовано запитав:
— Справді?
Сандро знову оповила хвиля хворобливого, болісного забуття. Він думав про Землю, думав без розчулення, яке часто охоплювало його в перші роки життя на Дюлії. «Я не бачив її чотирнадцять років. І навіть якщо вилетіти ось зараз, цієї миті, то все одно я побачу Землю лише через чотири роки...»
— Я вже не можу більше...— вихопилось у Сандро мимовільно.
— Що? — сторожко запитав Оранж.
— Ми дуже різні з Морі Дю... Ми не потрібні один одному...
Оранж сказав повчально:
— Ти втомився. Ти химерно мислиш. Ми з тобою теж дуже різні, ти — людина, а я — машина для пересування в просторі, але ж ми потрібні один одному. Ти мені дуже потрібен, а я потрібен тобі. Чи не так?
— Так, Оранже. Облиш мене. Ти все правильно говориш. Але облиш мене.
І раптом з відразою до самого себе Сандро Новак гостро відчув, що він звик до цієї химерної, страшної планети... «Ще хлопчиськом читав в одному з романів Андреша про те, як герой... Як же його звали? Якось його звали... Герой прожив двадцять років ув'язнений. Якась печера чи лабораторія... А коли його звільнили, він не зміг жити серед людей. Він повернувся у свою самотність. Мені вже сорок років. У мене могла бути... дружина. Не думати про це! Витримати ще кілька днів! Син... або дочка. Невже я повернусь на Землю? І невже я не збожеволію від щастя?»
Тунель скінчився, і вони виїхали на площу. Очі засліпило яскраве світло.
— Чому ти так довго був в Академії?
Його цікавість, до якої Новак звик, цього разу починала дратувати. Вдавши, що дрімає, Сандро нічого не відповів, хоча й знав — обдурити Оранжа практично неможливо.
— Ти мені сьогодні не подобаєшся. Ти не хочеш спілкуватися зі мною. Чому?
— Я просто втомився.
— Що ти робив в Академії?
— Розмовляв з професором Ферросом.
— Увесь цей час?
— Так.
— Дивно.
— Що дивно, Оранже?
— Дивно, що ти мене обдурюєш. Що з тобою, Сандро?
«Мабуть, я геть розпустив себе. Треба якось пояснити Оранжу... І не хвилюватись! Не хвилюватись! Але ж не скажу я йому, що ми з професором Ферросом Вейном виходили на зв'язок з кораблем, який наближається до Дюлії...»
— У професора йшов тривалий синтез... А ми з ним сперечалися. Власне, мене як журналіста цікавили насамперед прогностичні аспекти, але професор захопився, почав підраховувати співвідношення мітохондрій до концентрації введеного аміна, а мене це зовсім не цікавило, я хотів лише дізнатися, якою мірою це може впливати на хід нуклеарного кодування. Я ж просто журналіст! Розумієш, Оранже? — свідомо розпалював себе, імпровізуючи переказ розмови, яка насправді була трохи іншою.— Я журналіст! Я добре знаю тільки свою справу. Всього знати неможливо. Хіба ж ні? У кожного в житті своє місце. А Феррос затявся, почав мені розповідати про спеціальні методики, а я ж намагався щось збагнути... І втомився. Дуже втомився.
— Хай буде так,— ображено мовив Оранж.
Коли зупинилися біля будинку, Оранж не зразу відчинив дверцята кабіни, якусь мить ніби зважував щось, потім запитав:
— Справді все гаразд? Як ти себе почуваєш, Сандро Дю?
— Спасибі, Оранже. Ти так турбуєшся про мене.
— Я звик до тебе. А коли ми, машини, звикаємо — то це назавжди, це по-справжньому. Бути корисним тобі у всьому — для мене найбільша насолода.
— Спасибі, Оранже.
Вхідний робот, котрий не бачив його відучора, від'їхав полідікроловим жолобом у нішу, але так, аби Сандро не зміг відразу зайти до помешкання. Робі любив побалакати. Голос Сандро Дю, казав він, допомагав йому саморегулюватися, як гарна музика. Мабуть, це були звичайні компліменти робота, аби потішити самолюбство дюлійця, але все одно Новакові завжди було приємно чути ці слова. Цього разу Робі знову почав:
— О, нарешті! Я вже так хвилювався. Вас так довго не було. Ви зовсім не думаєте про мене. Якби ви знали, як мені потрібен ваш голос... Я думав, що цього разу перестану функціонувати...— він заїхав глибше в нішу, даючи дорогу.
— Пробач, Робі. У мене було багато роботи.
— Ви зовсім не бережете себе.
Робі дивився на нього темним вічком телекаріуса.
Сандро зайшов до помешкання. Морі в кімнаті не було. Сандро підійшов до вікна і довго споглядав з висоти сорокового поверху місто, рухливі ланцюжки машин на магістралях.
— Ти прийшов?— звичний фальцет Морі змусив обернутися.
Новак вдав здивування:
— Я гадав, що ти десь розважаєшся. У тебе ж сьогодні вихідний.
— Сандро...
 
Наші Друзі: Новини Львова