Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 22 квітня 2019 року
Тексти > Жанри > Стаття

Теорія солідарності

Переглядів: 5978
Додано: 19.05.2009 Додав: Spacer  текстів: 76
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Переклав О.Кацай Джерело: Сайт «THULE-SARMATIA»
<
1
>
WWW.MESOGAIA-SARMATIA.NAROD.RU

Олександр МАСЛАК
Теорія солідарності


"Теорія солідарності". Під такою назвою 14 грудня 1915 року в Саратові, на загальному засіданні Київського й Саратовського юридичних товариств, професор Київського університету Святого Володимира Євгеній Васильович Спекторський зачитав свою доповідь, присвячену новомодної тоді у Франції ідеології солідаризму. Ця доповідь не отримала якого-небудь широкого резонансу в російському суспільстві. Більше того, навряд чи можна сказати, що освітлені професором Спекторським ідеї якось кардинально вплинули на історію країни їхнього походження - Франції. Ідеологія солідаризму так і залишилася нерозвиненим ембріоном, що перебуває на узбіччі історії політичних вчень. Але, втім, з усією впевненістю можна припустити, що будь суспільство тодішньої Російської імперії уважнішим до деяких посилок "теорії солідарності" - подальша історія на території 1/6 частини земної кулі отримала б трохи інший розвиток.

Яке це все має відношення до сучасної України? Щоб зрозуміти це варто зробити розлогий екскурс в царину історії ідей.

Антиномії революції

Більшість революцій у світі відбувалася й відбувається за своїм оригінальним і неповторним сценарієм. Проте, основні причини й наслідки більшості з них досить схожі. До причин варто віднести, насамперед, гострий соціально-економічний антагонізм між різними верствами суспільства. До наслідків - невдоволення основних "рушійних сил революції" її конкретними результатами. Тобто все починається із запитань "хто винуватий?" і "кого мочити?", а закінчується запитанням - "за що боролися?". Тому після революції відкривається шлях як до "термідору" (певному частковому поверненню до дореволюційного стану суспільства), так і до нової революції. Втім, подібні перипетії можуть стимулювати й появу нових ідей, покликаних адекватніше відповісти на такі, що вічно набридають, запитання.

Щось подібне відбувалося в європейській історії впродовж тривалого періоду опісля Французької революції 1789 року. Ця подія остаточно поклала в Європі край стану суспільства, який деякі історики й соціологи називають "домодерним" або "традиційним". Суспільству, що ґрунтувалося на ідеях феодальної ієрархічності й універсальної християнської релігійності. На зміну йому прийшов стан "модерну", основними рисами якого були панування великого капіталу, централізація політичної влади, секуляризація цінностей і т.п. Власне кажучи, сам процес переходу був досить тривалим, і історики традиційно бачать його коріння ще в епохах Ренесансу й Реформації. Впродовж тривалого періоду до Французької Революції традиційне суспільство в Європі саме "рило собі могилу", перетворивши християнство з універсального засобу розуміння світу на формальний моралізм, а феодальну ієрархію, засновану на автономності станів, на централізований монархічний абсолютизм. Образно кажучи, від повноцінного живого суспільного організму залишилася тільки безжиттєва, зашкарубла оболонка. І саме так Французька революція кінця XVIII сторіччя стала тим символічним моментом, коли ця "оболонка" була остаточно викинута на "смітник історії".

Знаменита тріада 1789 року - "свобода, рівність, братерство" була своєрідною квінтесенцією суспільних ідеалів епохи модерну. Свобода розумілася, насамперед, як юридична й економічна емансипація особистості від держави та її опіки. Рівність - як формальне зрівняння вільних індивідів перед законом і адміністрацією. Принципи свободи й рівності знайшли свою реалізацію у двох породженнях Французької революції - свободі громадського обігу, заснованій на принципі непорушності приватної власності, закріпленої Кодексом Наполеона, та адміністративній централізації. Третя складова тріади - "братерство" - мала компенсувати відмову від колишніх релігійних та історичних ідеалів, які консолідували традиційне суспільство. Цей принцип у реальності не знайшов ані юридичного, ані політичного уособлення в епоху модерну.

Незабаром принципи свободи й рівності вступили в смугу протиріч. Емансипація капіталу призвела до різкого посилення майнового розшарування суспільства. На основі економічної й політичної свободи виріс устрій фактичної нерівності, нерівності імущих та незаможних, нерівності капіталу й праці. І ця нерівність багато в чому перевершувала соціально-економічні протиріччя попередньої феодальної епохи. Усяке ж зазіхання на цю нерівність з боку публічної влади відкидалося, як замах на свободу. В середовищі апологетів необмеженої економічної й політичної свободи індивіда сформувалася ідеологія лібералізму. З іншого боку ідея рівності в деяких колах усе більше стала асоціюватися з ідеєю примусового зрівняння й активного втручання держави в соціальне й економічне життя суспільства з метою це зрівняння забезпечити. З цього посилання зросли ідеї соціалізму й комунізму. Позбавлене традиційних релігійних консолідуючих принципів суспільство було приречено на вічний антагонізм свободи й рівності. Цей антагонізм був причиною все нових і нових революцій, які трусили суспільство модерну.

Консервативна альтернатива

Як реакція на протиріччя, породжені епохою модерну, й виникла теорія солідарності, а пізніше й самий солідаризм як ідеологія. І хоча самий термін "солідаризм" узвичаївся на початку ХХ століття (конкретніше - в 1907 році) у Франції, джерела теорії солідарності варто шукати в ідеях німецьких філософів-романтиків першої половини ХІХ сторіччя. Тоді ряд консервативно настроєних авторів (Франц фон Баадер, Адам Мюллер, Карл Вінекльбах (Марло), Ернст фон Герлах) критикуючи наростаючі протиріччя молодого буржуазного суспільства, висували альтернативу у вигляді повернення до добуржуазного ідеалу корпоративно-станового братерства. Адам Мюллер, наприклад, порівнював державу з "родиною родин", а стану вважав відповідностями елементів родини. Теоретики консервативного корпоративізму ХІХ століття, визнавали необхідність регуляторного втручання держави в суспільне й економічне життя країни, щоб захистити інтереси кожного стану й кожного громадянина. Але роль буфера між державою й громадянином мали виконувати автономні органи станового самоврядування - корпорації (не плутати із сучасними фінансово-промисловими корпораціями). На загальнодержавному рівні станові асамблеї мали обмежувати владу монарха, забезпечуючи "вічну й історичну законність у Церкві й державі на противагу всіляким тіраніям". Крім того, особлива роль приділялася Церкви, що мала взяти на себе моральне керівництво суспільством, і турботу про злиденних та нужденних. Таким чином, ідеал станово-корпоративного братерства, заснованого на принципах християнської моральності, протиставлявся ідеології буржуазного "мамонизму" (термін Томаса Карлейля). Втім, у той час усе це виглядало досить утопічно.

Теоретики корпоративизму піддавалися нападкам, як з боку лібералів, так і соціалістів. І ті й інші обвинувачували (іноді цілком справедливо) їх у тому, що під гарними словами про християнську моральність та корпоративно-станову солідарність, ховається бажання зберегти такі, що віджили себе, станові привілеї дворянства й духівництва. Карл Маркс у своєму "Маніфесті Комуністичної партії" обізвав подібну ідеологію "феодальним соціалізмом". Ідеї консервативно настроєних філософів-романтиків поступово маргиналізувалися. Але саме вони здійснили вирішальний вплив на формування концепції християнського соціалізму й християнської демократії наприкінці XIX сторіччя, на формування концепції християнського профспілкового руху. Крім того, ці ідеї були прямими попередниками німецько-австрійського відгалуження солідаризму ХХ століття.

"Реставрація" в ім'я прогресу

Друге дихання ідеї солідарності отримали у Франції на початку ХХ сторіччя в зовсім іншому суспільно-політичному середовищі. Насамперед, це були лідери помірно-реформістської партії Радикалів та радикал-соціалістів. Більшість з них була членами антиклерикального крила масонства й переконаних республіканців. Так що до них ярлик консерваторів і клерикалів аж ніяк не клеївся. Основним мотивом, що змусив їх шукати "третій шлях" між індивідуалістичним лібералізмом та зрівняльним соціалізмом була гостра "боротьба класів і соціальна війна", соціальний антагонізм, що загрожував поховати політичну систему Французької республіки. Зупинити соціальну катастрофу, що насувалася, і була покликана ідеологія солідаризму, що стала майже офіційною у Франції в роки, що передували Першій світовій війні. Прийшовши до влади й усвідомлюючи, що в результаті краху режиму "Третьої республіки" влада в країні може перейти або до радикальних марксистів, або до монархо-націоналістичних кіл, діячі Радикальної партії вирішили знайти для аморфного принципу "братерства" зі знаменитої революційної тріади більш-менш життєздатне й діюче втілення. Втілення, здатне консолідувати французьке суспільство, що роздиралося антагонізмами.

Головними теоретиками солідаризму у Франції були нобелівський лауреат і лідер партії Радикалів та радикал-соціалістів Леон Буржуа, Селестін Шарль Альфред Бугле, Леон Дюгі й Жан Оріу. Солідаристи у своїх теоретичних побудовах відмовлялися від традиційного для Франції протиставлення індивіда й держави. На їхню думку, і держава, і індивід, узяті самі по собі - не більш ніж інтелектуальні фікції. Реально існують не ці абстрактні поняття, а асоціації людей. Кожна людина зобов'язана своїм існуванням по-перше своїм предкам, а по-друге - навколишньому щодо неї суспільству, завдяки якому тільки й можлива її нормальна життєдіяльність і добробут. Суспільство розумілося ними як стан постійного квазі-контракту. В кожної людини є борг стосовно всіх живих людей, відповідно послуг, отриманих нею завдяки зусиллям усіх. Цей обмін послугами створює сенс такого, що єднає всіх людей, немовбито договору асоціації, неформального квазі-контракту. Крім того, суспільство розумілося не як якась арифметична сума індивідів, а як своєрідна "федерація" більше дрібних асоціацій - громадських організацій та професійних груп. Державна ж влада розумілася лише як сила, що виникає з усвідомлення громадянами їхньої взаємної залежності, але аж ніяк самодостатня, відчужена від суспільства бюрократична машина. Законодавство, відповідно, розумілося, насамперед, як соціальне законодавство, покликане рівномірно розподіляти тяготи й вигоди людського співжиття.

Виходячи з цього, змінювався й принцип побудови законодавчої влади, що повинна була адекватно виражати думку суспільства як федерації професійних груп. Дюгі, наприклад, заперечував традиційний погляд на законодавчий орган як на уособлення спільної волі народу, що розумівся в сенсі арифметичної суми індивідів. Не задовольняв його й принцип пропорційного партійного представництва, покликаного показувати спектр політичних симпатій суспільства. Його ідеалом була законодавча палата, що складається з представників профспілкових груп, які виражають їхні професійні інтереси. Вся державна система мала виглядати в такий спосіб: на верхньому рівні уряд, дія якого зводиться до виконання технічної роботи з нагляду й контролю, на нижньому рівні - профспілкові групи, сильно інтегровані, з'єднані у федерації по професіях і такі, що мають політичне представництві, яке забезпечує обмеження влади уряду.

Таким чином, солідаристи переносили центр уваги від публічної влади на самоврядне суспільство. Система урядової централізації замінялася системою широкої суспільної децентралізації. Це відповідно мало призвести до децентралізації права, яке розумілося в якості регламентації діяльності професійних союзів та інших громадських організацій.

За усього свого прогресизму солідаристи доволі несподівано, несвідомо повторювали деякі тези консервативних романтиків XIX сторіччя. Фактично їхній суспільний ідеал наближався до образу суспільства Середніх Віків, коли за висловлюванням Гегеля, не було держави, а було тільки суспільство - децентралізоване, самоврядне, пов'язане взаємними угодами й мало залежне від централізованої публічної влади. Система ж професійного представництва прямо копіювала корпоративно-становий ідеал. Така подібність надала привід Спекторському помітити, що якщо в XIX столітті Середньовіччя ідеалізувалося в ім'я поетичної й політичної реставрації, то на початку ХХ сторіччя воно стало ідеалізуватися в ім'я прогресу.

Треба зауважити, що солідаристи зазнавали критики з усіх боків політичного спектру. Ліберали звинувачували їх у мнимому соціалізмі й прагненнях обмежити свободу приватної власності й ринкових відносин. Соціалісти вважали теорію солідаризму спробою затушувати класову боротьбу, замінити компромісом дійсне й радикальне вирішення соціального питання. Консервативні католицькі кола справедливо звинувачували солідаристів в інтелектуальному плагіаті. До того ж, запозичивши в консервативно настроєних католицьких авторів зовнішні форми корпоративно-станової моделі держави, ідеологи солідаризму шалено обрушувалися у своїх теоріях і державній практиці, на релігію й церковні інституції. Приналежність діячів Партії радикалів та радикал-соціалістів до антиклерикального масонства робила їх з одного боку непримиренними ворогами католицької церкви, з іншого наближала їх до світу великого капіталу, для якого масонство є своєрідним "елітним клубом за інтересами", одним з інструментів лобіювання власних інтересів.

Втім, більшість ідей французьких солідаристів так і залишилася на папері, не знайшовши свого практичного втілення. Опісля Першої світової війни солідаризм припинив вважатися напівофіційною ідеологією Французької республіки. "Третя республіка" стала класичним прикладом олігархічної держави, де реальними господарями ситуації стали "триста родин" - обмежене коло фінансово-політичної еліти. Партія радикалів та радикал-соціалістів, незважаючи на свій декларований реформізм, стала пересічною корумпованою політичною структурою. Зрештою, вона програла конкуренцію на лівому фланзі більш послідовним соціалістам і комуністам, які охопили своїм впливом робітничий клас. З іншого боку, середній клас усе більше піддавався впливу різноманітних націоналістичних сил, які взяли собі на озброєння корпоративистські й солідаристські ідеї, і які, в своєму голлістському різновиду, прийшли до влади в 1957 році.

Несвоєчасні істини

Інший різновид солідаризму сформувалася на початку ХХ століття в Німеччині й Австрії. На відміну від прогресистського й матеріалістичного французького солідаризму, німецько-австрійські солідаристи (Генріх Пеш, Густав Гундлах, Освальд фон Нелл-Бройнінг, Отмар Шпанн і Густав Ермеке) ґрунтувалися на філософській теорії християнського універсалізму. Тому для них цінність суспільства складалася не стільки в тому, щоб задовольняти ті або інші матеріальні потреби людини, скільки в тому, щоб формувати людину як духовно-моральну особистість. Суспільство розумілося насамперед як "духовна єдність", як своєрідний природний організм. Індивід з його природними правами сприймався позитивно, але разом з тим він ставав складовою частиною суспільного цілого. Держава ж розумілася як продукт соціальних інстинктів, вона є необхідною й вищою формою людського співжиття, покликана забезпечувати порядок і гармонію суспільного цілого. Втім, така важлива роль держави не могла поглинути людської свободи, що мала стати гарантом вічного соціального устрою.

В економічній сфері це виражалося, на думку Генріха Пеша, в тому, що найважливішу роль тут мають грати три фактори: 1) моральна установка індивіда; 2) професійно-громадські організації; 3)держава. Етичні якості людини неминуче викликають у неї почуття соціальної справедливості й порядку. Це ті постулати, які Пеш категорично приписує будь-якому конструктивному члену суспільства, у чому він бачить один з головних факторів здорового розвитку господарського життя. Друга сила, що регулює і впорядковує суспільство, - професійна й станова солідарність. І, нарешті, третій фактор економічного життя - держава. Вона - вищий суддя в економічних суперечках, і її рішення є остаточним. Її регуляторна функція полягає в тому, що воно завжди має відстоювати першість спільних інтересів.

Звісно, принцип такого регулювання сильно відрізнявся від звичного для нас державно-бюрократичного контролю над економікою. Головні цілі й кордони такого регулювання мали визначатися спеціальним органом уряду, виконавцями ж регулювання мали бути професійні організації, кожна з яких мала б юрисдикцію над притаманною їй виробничою сферою.

Ідеї солідаризму й корпоративізму були в 1930-х роках активно взяті на щит римсько-католицькою церквою, яка за їхньої допомоги намагалася створити противагу тоталітарним ідеологіям, що набирали силу, вміло жонглюючи соціальною демагогією. В реальній державній практиці була започаткована спроба їхньої реалізації в Австрії. В 1934 році, після придушення заколоту, зчиненого комуністами й лівими соціал-демократами, австрійський канцлер Дольфус проголосив корпоративну конституцію. Втім, за три місяці по тому він був убитий під час іншого заколоту, зчиненого цього разу нацистами. Справу Дольфуса намагався продовжити його спадкоємець на посту канцлера - Шушнігг. Але геополітичне положення Австрії явно не сприяло успішній реалізації цього експерименту в ті часи. В березні 1938 року Австрія була окупована й анексована нацистською Німеччиною, і корпоративна конституція "канула в Лету".

Втім, у період між двома світовими війнами було здійснено ще кілька спроб реалізації ідеалу корпоративної держави. Це насамперед соціально-економічний експеримент у фашистській Італії. Дійсно в 1926 році державний лад Італії був перебудований за корпоративистським зразком. Але основний принцип фашизму - "поза державою немає індивіда, немає й груп (політичних партій, товариств, профспілок, класів)" - ніяк не вписувався в рамки ідеології солідаризму. Те ж саме, в меншому ступені, можна сказати й про спроби реалізувати корпоративну модель у франкистській Іспанії та салазарівській Португалії. І в Італії, і в Іспанії, і в Португалії корпоративно-профспілкові структури перетворилися в бюрократизований придаток державної машини. Вони ніяк не вплинули на вирішення соціально-економічних проблем, що й призвело до краху цих політичних режимів.

Поразка німецько-австрійських солідаристів була обумовлена цілою низкою факторів. Головним з них була втрата римсько-католицькою церквою здатності впливати на соціальні процеси. Основною причиною цього була все більш зростаюча секуляризація (змирщення) самого католицтва. Девальвований зміст католицької релігії вже не міг бути інтегруючим соціальним фактором, як це було в епоху Середніх Віків. Відповідно, і сам Ватикан уже не міг впливати на соціальні процеси як колись.

Втім, тим чи іншим способом, ідеї солідаризму були частково реалізовані в країнах Західної Європи вже після Другої світової війни. Уряди соціал-демократичних і християнсько-демократичних партій, навчені історичним досвідом, що призвів до великих соціальних потрясінь ХХ століття, змушені були піти на реалізацію принципу "соціальної держави". "Соціальна держава" активно включала профспілки у вирішення тих чи інших соціальних та економічних проблем, проводила активну регуляторну політику, покликану знизити розшарування в суспільстві, поліпшити матеріальне становище соціальних "низів", активно сприяла створенню потужного й впливового сектора неурядових громадських організацій. Англійський дослідник Алан Коусон у своїй книзі "Корпоративізм і політична теорія" стверджує, що солідаристський корпоративізм фактично утвердився в післявоєнних Австрії, Швеції, Норвегії й Голландії. Елементи солідаризму були присутні й у політичній практиці "хустісіалістської" партії, створеної Хуаном та Евітою Перон в Аргентині. Щоправда, ніде в цих країнах терміни солідаризм або корпоративізм офіційно не вживалися.

Глобалізація й солідаризм

Кінець епохи "соціальної держави" почався в 1980-х роках, разом з так званою "неоліберальною хвилею" в економіці (пов'язаною з іменами Маргарет Тетчер і Рональда Рейгана) та початком "епохи глобалізації". Власне, початок епохи глобалізації збігся із завершенням епохи модерну, що утвердилася з перемогою Французької революції кінця XVIII століття. Епоха глобалізації знаменує собою поступове переродження двох головних результатів Французької революції - централізованої держави й приватної власності. Завдяки еволюції приватного капіталу основну роль у світі починають грати транснаціональні мережеві структури (і економічні, і політичні) і контрольовані ними міжнародні організації. Сучасні ТНК уже ніяк не вписуються в рамки традиційного поняття "приватної власності". Більше того, це вже й не "колективна приватна власність" акціонерного типу. Сучасні ТНК поступово трансформуються в децентралізовані механізми контролю над економічною, політичною та інформаційною сферами соціуму. Іноді ці механізми знаходять свою формалізацію у вигляді різних наднаціональних і міждержавних структур, іноді ні. Поступово ці структури мінімізують роль централізованої держави.

Але створюється й потужна опозиція подібним глобальним контролюючим структурам. У ЗМІ й суспільній свідомості за нею закріпився термін "антиглобалізм" або "альтерглобалізм" (рух за іншу глобалізацію). Альтерглобалізм має два різновиди. З одного боку це різноманітні ліві (марксистські й анархістські) міжнародні й мережеві організації. В основному їхня діяльність виражається в проведенні різноманітних карнавальних акцій (як "екстремальних" - типу масових безладів, так і "поважних" - типу всіляких "соціальних форумів"). Як правило, ці акції є безрезультатними й активно використовуються світовою елітою для "каналізації" протесту й "випускання пари" супротивниками глобалізації. По суті, лівий "альтерглобалістський" рух є одним з інструментів глобальних механізмів контролю. Іншим різновидом сил, що протистоять глобалізації, є організації, які виступають за збереження етнокультурної ідентичності, та рухи, що вступають за глобалізацію, засновану на певних етико-релігійних принципах (ісламські, християнські й т.п.). І ті, й інші сили перебувають поза сферою уваги світових ЗМІ або ж "демонизуться" в них, і, як правило, свідомо виштовхуються в поле екстремізму (ісламський альтерглобалізм - яскравий тому приклад). І саме в цьому другому різновиді альтерглобалізму схований потужний потенціал для розвитку ідеології нового солідаризму. Ідеології, заснованої на принципах релігійної, етнічної та професійної солідарності народів.


По суті, як і епоху Середніх Віків, на перший план у світовій політиці виходить суспільство. І від того наскільки воно здатне до самоорганізації, структурування й консолідації, і від того наскільки воно здатне захистити свої власні уявлення про соціальну етику й соціальну справедливість залежать його можливості в новому глобалізованому світі. Національна держава здатна протистояти наднаціональним структурам настільки, наскільки вона є органічною частиною суспільства, покликана керувати ним в екстремальних умовах сучасності, а не бути відчуженою бюрократичною контролюючою структурою. Глобалізації, заснованій на "корпоративізмі" ТНК, має бути протиставлена глобалізація, заснована на корпоративізмі солідарних суспільств. І саме в цьому сутність "нового солидарізму".

Солідаризм і "Україна після Майдану"

Ідеологія солідаризму не є чимсь новим для України. Інша справа, що, як і в Європі, вона перебувала в тіні більше впливових ідеологем. Наприклад, цитати з праць відомого українського економіста початку ХХ століття, автора теорії "кооперативного соціалізму" Михайла Туган-Барановського, можна зустріти у творах центрального теоретика австро-німецького солідаризму Генріха Пеша. Явно солідаристською була створена В'ячеславом Липинським теорія "класократичної трудової монархії". Багато дослідників проводили паралелі між його теоріями й ідеями Отмара Шпанна. В 1946 році вийшла книга ідеолога "мельниковської" фракції ОУН Осипа Бойдуника "Національний солідаризм" і солідаризм аж до 1970-х років був офіційною ідеологією цієї української емігрантської партії.

Після здобуття Україною незалежності про ідеологію солідаризму майже не згадували. Приблизно в 2001 році про солідаризм як ідеологію партії "Нова сила" заявив її лідер Юрій Збитнєв. Щоправда досить швидко стало зрозуміло, що "Нова сила" є не більш, ніж черговим політтехнологічним проектом "донецького пулу". Відігравши незавидну "технічну" роль на виборах 2002 і 2004 року, "Нова сила" пішла в інформаційну тінь. Очевидно, до нових виборів. В 2003-04 роках існувала також молодіжна організація "Українське братерство солідаристів" на чолі з Андрієм Юсовим. Створена активістами антикучмівських акцій, ця організація спочатку проявляла помітну активність. Але в 2004 році вона влилася в "жовту" "Пору", в якій фактично розчинилася. Юсов став одним з лідерів політичної партії "Пора" і про солідаризм вже майже не згадує.

Тим часом, саме ідеологія солідаризму є найбільш перспективною в сучасній Україні. Підтвердженням тому є бурхливі події, які потрясали Україну в період з літа 2004 по літо 2005 року. Можна багато сперечатися про природу "ідеалів Майдану". Але навряд чи можна погодитися з думкою тих, хто називає "помаранчеву революцію" ліберальною чи буржуазною. По-перше, явно не ліберальним, якщо не антиліберальним, був основний електорат "помаранчевих" - мешканці аграрних регіонів Центральної України. В основному їхній протест був обумовлений цілком консервативними й солідаристськими інстинктами - бажанням бачити "чесну й сильну" владу, не відгороджену від суспільства бюрократичною стіною, і покласти кінець розкраданню держави олігархами. По-друге, основні гасла "помаранчевих" - "Багатий допоможе бідному" й "Разом нас багато - нас не подолати!", ніяк не вписуються в рамки ліберальної ідеології, що виступає за максимальний індивідуалізм, як в економіці, так і в суспільному житті. Зате цілком справедливо можна назвати ці агітаційні слогани солідаристськими.

Суть цього вловлювали деякі з лідерів "помаранчевих". Наприклад, Юлія Тимошенко, в інтерв'ю британської "Індепендент" заявила, що їй "не подобаються ані Маркс, ані Хайєк", тобто ані ліберальна, ані соціалістична ідеологеми, і що місія України в ХХ столітті - дати світу нову ідеологію. Пізніше вона уточнювала, що такою ідеологією є оновлений солідаризм. Про солідаризм як ідеологію партії "Батьківщина" заявляли й інші лідери БЮТ - Олег Білорус і Андрій Шкіль. Щоправда, подібними заявами все й обмежилося. Хоча цілком виправданим з погляду оздоровлення суспільної моралі й втілення ідей суспільної солідарності були спроби проведення політики "соціальної держави" й перегляду результатів незаконної приватизації державного й комунального майна. Але ці спроби викликали потужну інформаційну війну, як у вітчизняних, так і закордонних ЗМІ. Забавно було читати міркування якого-небудь екзотичного Андерса Аслунда про "зрадництво ідеалів Майдану" або авторів з не менш екзотичними для наших місць прізвищами про мнимий "соціалізм" нового українського уряду в який-небудь "Вашингтон пост" або "Волл-Стріт джорнал". Можна було іронізувати з приводу істеричної статті видавця київського "Кореспондента" Джеда Сандена "Коли помаранчева революція стала червоною?". Цілком можна було зрозуміти й видавців журналу "Металургійний компас", які розміщали на обкладинці свого видання карикатуру на прем'єра з підписом "Розкріпачена жінка - оплот соціалізму". Більше насторожували заяви представника госдепу США Пола Картера, що завідує у Вашингтоні "українськими справами". Цей американський знавець української дійсності виразив своє обурення підвищенням пенсій в Україні й "висловленнями деяких високих чиновників про переваги державної власності на економічні об'єкти та подальшу невизначеність щодо такого складного питання, як реприватизація підприємств". Але набагато сумнішим виявилося те, що українські лідери виявилися занадто сприйнятливими до такого зовнішнього впливу. Всі вони як один почали активно виправдуватися й захищатися від обвинувачень у своєму мнимому "соціалізмі". Фактично, в "довгу скриню" були відкладені обіцянки розслідувати всі випадки незаконного розграбування державного й комунального майна. Замість цього ми можемо спостерігати метушню навколо переділу власності декількох "зразково-показових" об'єктів. Чи довго протримається курс на побудову "соціальної держави", покаже час. Ще однієї з фундаментальних помилок нової влади стало її швидке відчуження від таких, що привели її до "владного Олімпу", народних мас, бюрократизація, окостеніння й поступова "корупцізація" нових українських правителів.

Все це сприяє росту розчарування серед колишнього "помаранчевого" електорату. Природно, цим не може не скористатися "блакитна" опозиція, що виражає інтереси великого посткучмівського олігархічного капіталу. Лідери "блакитних" планують на вересень-жовтень 2005 року початок активних і масових протестних акцій, які будуть тривати аж до березневих парламентських виборів 2006 року. Уже зараз у цю кампанію вкладаються чималі гроші. Важко сказати, наскільки подібна тактика "голубої" опозиції буде успішною, і чи вдасться їй взяти реванш за поразку в 2004 році. Важливо інше - нова влада нічого не зможе протиставити цим акціям. Крім бюрократичного монстру НСНУ, в неї немає масової опори. З галасливими фразами типу "революція закінчилася", лідери "помаранчевих" загасили всі спроби громадської самоорганізації учасників "помаранчевої революції" і тим самим самі позбавили себе організованої опори в суспільстві.

Втім, різкий розподіл українського політичного спектру на "помаранчевих" і "блакитних" поступово зникає. Обидва конфронтуючих політичних табори поступово дробляться й розколюються. Що не дивно в силу відсутності в обох таборах скільки-небудь виразної консолідуючої стратегічної мети й, тим більше, політичної ідеології. Можливо, що в результаті цього процесу з'явиться сила, що скористається упущеним у політичному сезоні 2004-05 шансом. Шансом, що надає теорія солідарності.

 
Наші Друзі: Новини Львова