Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 15 грудня 2019 року
Тексти > Жанри > Стаття  ::  Тексти > Тематики > Історична

Королева історичної прози

Переглядів: 5839
Додано: 06.07.2008 Додав: teresh  текстів: 55
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
«…коли для віри є межі, тоді це – не віра, а спокушування Господа. Безмежна віра приводить до здійснення найнеймовірнішого!»
Н. Королева «Предок»



Незвичайний похід рухається дорогами Іспанії. Від храму до храму, від міста до міста везуть труну з забальзамованим тілом померлого короля Філіпа І. Ідуть і їдуть придворні дами і кабальєро, священики й ченці, вояки охорони…В кожному храмі прибита горем королева Хуана просить у Всевишнього чуда – воскресіння померлого монарха.
Серед придворних – молодий вельможа дон Карлос де Лачерда. Саме у цей час таємно повертається в Іспанію один з роду Лачердів – Енріко де Кастро, прихильник альбігойської єресі, переслідуваний інквізицією. Запідозрений у зв’язках з єретиками дон Карлос іде паломником до Гробу Господнього. Босоніж, в покутницькій сорочці, з запаленою свічкою, долає лицар милю за милею пустельного шляху. Напад розбійників, тяжке поранення, неволя, ніщо не здатне зламати іспанського ґранда. В домі багатого араба він знайомиться із ще одним невільником, вчителем, переписувачем арабських рукописів Адамом Дуніним – Борковським, а згодом обирає його батьківщину – Волинь своєю батьківщиною. Власне тут, в Україні, дон Карлос стає свідком міжконфесійного конфлікту поміж двома гілками християнської віри – православною і католицькою. Конфлікту, який, на жаль, триває донині.
І згадується епізод: Коли поранений розбійниками Карлос знаходить притулок в пустельному монастирі – оазисі, він з подивом спостерігає подиву гідне порозуміння і взаємну пошану поміж ігуменом патером Лібератом, що його бедуїни називають «шейхом християнських дервішів» і арабом – старійшиною каравану.
Це – сторінки захоплюючої розповіді української письменниці Наталєни Королевої про своїх далеких предків. Повість так і називається «Предок».
В одній із «Леґенд старокиївських» Наталєна Королева знову повертається до історії свого роду.
На сторінках цього твору ми зустрічаємося з онуком дона Карлоса паном Ієронімом Лачердою, «перехрещеним» киянами на «Лакерду». І хоча пан Ієронім знає Іспанію лише зі слів дідуся, проте, зустрівшись на полюванні у волинській пущі з потужним лютим зубром, він згадує оповідки дідуся про мужніх тореадорів – еспадос та сміливців - пікадорів і … кидається на звіра з шаблею. Тяжко пораненого пана Ієроніма рятує «явлена вода» (так, до речі, і названо твір) з джерела, вперше відкритого хлопчиком Самсоном.
Ось так пов’язує письменниця рід Лачердів – Лакердів ( перед І світовою війною була, мовляв, на Подолі вулиця Лакерди) з Самсоновою криницею у Києві.

Часто буває, що прізвища, та й імена людей, не відповідають їх соціальному становищу, походженню, способу життя. А проте, у випадку Кармен – Альфонси – Фернанди – Естрельї - Наталєни з незвичним прізвищем «Королева» імена, та й прізвище аж ніяк не дисонують ні з її суспільним становищем, ні з походженням, ані з зовнішністю, тематикою її творчості чи з життєвою позицією. Ця незвичайна жінка – письменниця, дипломат, філолог, мистець, психолог, медик та оперна співачка в одній особі. Її життя – це захоплюючий роман, якщо хочете – чарівна казка, достойна Шехерезади.
Дівчинка народилася в родині українсько–польського аристократа данського походження, ґрафа, члена Французької Академії наук Адріяна Дунін – Борковського. Дуніни (від «дунські», тобто данські) – Борковські оселилися в Україні за часів Ярослава Мудрого і з часом полонізувалися. Проте не всі. Юрій Василь Дунін – Борковський (1640-1702) був Чернігівським полковником, реставрував чернігівську церкву Спаса, фінансово підтримував відновлення Єлецького монастиря. Ґраф Петро Дунін – Борковський (1890-1949), Львівський воєвода, вважався українофілом, речником співпраці українців з поляками.
Мати Наталєни - іспанська ґрандеса Марія Кляра де Кастро Фернандес де Кордоба зі славного іспанського роду Лачерда де Кастро і Медіна Челі (власне з цього роду походив Св. Домінік) та литовського роду Довмонтовичів. Де саме народилась Наталєна? Більшість біографів твердить – в селі Сан Педро де Карденья поблизу міста Бурґос. А проте сама письменниця в листі до Дмитра Донцова однозначно заявляє: «Сама звичайнісінька я собі волинячка. Народилася на Волині року Божого 1888, дня 3, місяця березня». Маленькій дали, за іспанським звичаєм, п’ять імен. Життя Наталєни донна Марія оплатила власним життям – вона померла безпосередньо після пологів.
1988 рік. Цього року 17-річна хвора Леся Українка вперше їде до моря. Цей рік дарує їй сестричку Ісидору. Цього ж таки, 1888 року народжується Наталєна Дунін – Борковська. Постривайте, скаже мій читач – а який же зв’язок поміж цими подіями, поміж особами Лесі і на 17 років молодшої Наталєни. Відповім – є дуже багато схожого в долі цих двох жінок, які ледве чи були особисто знайомі. І Леся і Наталєна не отримали від своїх предків визначального відсотка українських ґенів. Серед Лесиних – боснійський герцоґ і грецький перекладач – драгоман, серед Наталєниних – іспанські ґранди та дансько – польські вельможі, які лише згодом усвідомили своє пов’язання з українцями. А проте обидві ці українки за вибором, за покликом душі зробили так багато для української культури. І Леся і Наталєна – аристократки за походженням і, головне, аристократки духа. Високоосвічені жінки зі знанням як класичних, так і європейських мов, з глибоким знанням і розумінням стародавньої і сучасної їм історії. Музично обдаровані, а проте підступний туберкульоз перекреслює їхню музичну кар’єру. Обидві люблять Україну, Волинський край. І Леся і Наталєна вдавалися у своїх творах до тем мало експонованих в українському красному письменстві. Становлення християнства, античний світ, середньовіччя. Їхні герої – іспанці, шотландці, діячі Відродження, німецькі лицарі – хрестоносці. Географія їхніх творів розповсюджується на стародавній Рим, Грецію, Юдею, Вавилон…Вони – жінки-лицарі. Леся – лицар духу, потенційна українська Жанна д’Арк, зламана хворобою. Наталєна – ветеран війни, польовий медик, нагороджений високою відзнакою.
До 5 років Наталєна Дунін - Борковська виховувалася у бабусі «по лінії меча» (тобто по лінії батька) Теофілії в селі Великі Борки поблизу Луцька на Волині, а по її смерті – у дядьків «по куделиці» (по матері), старшини королівської гвардії, а згодом місіонера падре Еуґеніо та дона Льоренсо, а згодом – у тітки по куделиці донни Інес. Якийсь час вчилася в школі монастиря Нотр Дам де Сіон у французьких Піренеях. За задумом дівчинка – остання в роді мала стати монахинею – місіонеркою. Власне там формувалася її християнська ментальність і такі риси, як доброта, милосердність, жертовність.
Ґраф Адріян довго жив удівцем. Лише 1902 року він одружився з ґрафинею Людмилою Лось, родом з Чехії, власницею маєтку в містечку Красне на Львівщині. В уже згаданому листі до Д.Донцова Наталєна пише: «…мачуха (галицького походження з роду ґрафів Лось) не хотіла, щоб казали ніби вона замкнула пасербицю до кляштору» Подружжя забрало Наталєну до Києва, де влаштували до Інституту Шляхетних Панянок. Перебування в Інституті стало канвою для автобіографічної повісті «Без коріння».
«Одноманітне інститутське життя таке ж далеке їй (героїні повісті – О.К.) і чуже, як і першого дня, коли вона опинилася поміж цими сливе дорослими дівчатами, які мали, або так часто попадали в психіку дітей, що були примушені нудитись у хаті в дощовий день».
Вихована в західному світі на європейській культурі і католицьких традиціях, вона ніяк не могла пристосуватися до східної православної традиції і московських порядків. Відкрита і незалежна дівчина – європейка сміливо заявляє свою позицію, що вороже сприймають вчителі та учениці. Попри все Наталєна зберігає в своїй душі чистоту і незлобливість, риси, які їй прищепили ще там, в Піренеях, в монастирі, який вона згадуватиме усе життя з особливим пієтетом.
Перші літературні твори Наталєна пише французькою мовою під псевдонімом Fr?re Jean, друкується в декількох французьких журналах. Згодом, у Варшаві, за намовою польських друзів, пише першу збірку легенд польською мовою під псевдонімом К. Walewska. Перше оповідання, писане українською мовою «Спокуса» опубліковано 1919 року в віденському журналі «Воля».
В Київський період життя Наталєни батько, під впливом поширеної в той час серед полонізованої української шляхти ідеї повернення до українства, намагається спонукати свою доньку працювати для народу, серед якого живе. Щоби Ноель (так її називали дома) змогла краще вивчити українську мову та українські звичаї, їй підшукали товаришку – українську дівчину Марусю, інтелігентну, кмітливу, працьовиту, вправну вишивальницю.
А попри те батько та мачуха готують молодій дамі звичайний для благопристойної панянки шлях. Проте жених – бравий російський гусарський офіцер з напомадженими вусами, це не той лицар, про якого вона мріяла. Молода жінка аристократичної зовнішності з оксамитовим грудним меццо-сопрано і світськими манерами, вольова та цілеспрямована, з широкими енциклопедичними знаннями, яка володіє 16 чужоземними мовами, має свої плани і амбіції. Всупереч бажанням батька та мачухи, навіть ціною розриву стосунків з ними, Наталєна закінчує археологічний інститут в Петербурзі і отримує ступінь вченого археолога за працю з литовської старовини. Бере участь в археологічних експедиціях в Персії та Єгипті, в Греції та на території Десятинної церкви в Києві. Працює на розкопках Помпеї, а також досліджує старовірменське місто, висічене в скелях. Враження від тривалого перебування серед цього народу послужили матеріалом для низки оповідань на вірменську тему. Наталєна студіює малярство в Петербурзькій мистецькій академії. Отримує диплом вільного художника, влаштовує виставки своїх творів в Петербурзі і Варшаві.
В артистичних уподобаннях Наталєни значну роль відіграє вплив Миколи Лисенка, а співу її навчає сам маестро Олександр Мишуґа. Вона співає у французькому Михайлівському театрі в Петербурзі, згодом підписує контракт з паризьким «Th?atre Gymnase», що гастролював в столиці Росії. Особливий успіх має в партії Кармен. «Номен омен?» Адже перше ім’я Наталєни – Кармен. Зрештою, хвороба легень – туберкульоз, та ще вада серця ставлять хрест на оперній кар’єрі.
Медичні науки Наталєна студіює в Петербурзі. Біографи твердять, що вона отримала ступінь доктора медицини. Це не зовсім так. В уже згаданому листі читаємо «медицину … не закінчила, захворівши на туберкульоз».
В своїх творах Наталєна рідко торкається медичної тематики. А проте, читаючи опис інсульту, що стався у лицаря Анклітцена, констатуєш, що автор – особа з медичною освітою.
З перших днів першої світової війни Наталєна зголошується до Червоного Хреста. Як сестра милосердя безоплатно надає медичну допомогу воякам на лінії фронту. Тричі поранена. Після одного з поранень залишається на все життя помітна кульгавість. За два з половиною роки, проведені на фронті отримує солдатський хрест «За відвагу» та звільнення з війська «за нездатністю до подальшої служби». Революція застає її в Києві. Надаючи допомогу пораненому сама отримує важку контузію, що залишає по собі вибіркову амнезію – Наталєна забуває деякі з чужих мов.
Заслуговує пера романіста кохання юної Наталєни з персидським принцом Іскандером зі славного роду Ахменідів. Проте одруженню перешкоджає різниця віросповідання. Наталєна не бажає йти шляхом Насті Лісовської – Роксолани, а принц аж 1915 року приймає християнство. Лише за дотримання цієї умови громадянин Ірану, офіцер «дикої дивізії» російської армії Іскандер Гакгаманіш ібн Куруш стає чоловіком Наталєни. Проте щастя триває недовго. Незабаром принц гине під Варшавою. Дружина відправляє домовину з його тілом до Ірану, а сама повертається до Києва.
А далі – 1919 року уряд УНР делегує Наталєну з дипломатичною місією до Праги. В Чехії Наталєна знайомиться з доцентом Української Господарської Академії в Подєбрадах Василем Королівим – Старим, шляхетною людиною з широкими зацікавленнями та всебічними, справді енциклопедичними знаннями. Попри те, що основний фах пана Василя – ветеринарія (в Академії він викладає анатомію та фізіологію господарських тварин), він успішно виступає як письменник, художник ( чудові графічні мініатюри – ініціали Василя Короліва ілюструють збірку оповідань дружини «Інакший світ») архітектор та громадський діяч. В нашій уяві ветеринарія, це щось геть не романтичне і далеке від мистецтва. А проте згадаймо, що тонкий поет - лірик Олександр Олесь також працював ветеринаром міської різні. Після одруження молоді придбали скромний будиночок в містечку Мельніку поблизу Праги. На еміграційний період припадає апогей творчості Наталєни. А проте в листі до Дмитра Донцова вона пише: Проваджу господарство, мию підлоги, перу білизну та доглядаю курей і кріликів. Якщо ще раз відвернеться від мене «cette camarde»(«ця кирпата», смерть – О.К.), то думаю ще годувати поросят…
Наталєна скромно оминає свою працю з укладання чесько – українського ( під редакцією професора С. Смаль-Стоцького) та великого французько – українського словника.
«Кирпата» оминає тяжко хвору на серце Наталєну і дарує їй ще понад 30 років життя і творчості. Проте після допиту в Ґестапо, 11 березня 1941 року зупиняється серце Василя Короліва – Старого. Наталєна залишається вдовою і заробляє на життя уроками французької та іспанської мов. А у вільний час пише. Повісті «1313» (1933), «Во дні они» (1935), «Без коріння»(1936), «Предок» (1937), «Сон тіні» (1938), «Quid est veritas?» (Що є правда?,1939), збірки оповідань «Інакший світ» (видана у Львові 1936 року), «Легенди старокиївські» (1942). Її літературні твори друкуються, за нечисленними винятками, за кордоном.
Багато часу письменниця присвячує перекладам світських і релігійних творів з французької, чеської, латинської мов. Серед них «Наслідування Христа Томи Кемпійського.
Ще в Києві письменниця задумала великий роман про Мойсея (по-єгипетськи – Мезу) і працювала над ним понад 20 років. Чи закінчила його? В усякому разі писала про свою працю в листі до Д. Донцова, навіть надіслала йому фрагменти. Проте, як це випливає з листа, Донцов не сприйняв, незвичного, «єретичного трактування» цієї біблійної постаті, як вихованця, а, можливо, потаємного сина доньки Рамзеса ІІ бент-Анату. Мезу – Мойсей Наталєни Королевої - понад всяку міру честолюбний чоловік, кандидат у жерці, який мріє стати обожнюваним вождем і царем, використовуючи для своєї мети ізраїльський народ, вдаючись навіть до не зовсім чесних способів, підступу, містифікації. Можливо, цей твір, як і деякі інші, донині зберігається в монастирі О.О. Бенедиктинів в Празі.
В повісті «1313» фанатично відданий науці юнак Константин пориває стосунки з батьком – хрестоносним лицарем Анклітценом. Він стає учнем фізикуса – лікаря та алхіміка Брудерганса, а згодом - францісканським монахом Бертольдом, на прізвисько - Шварц. Письменниця показує драму винахідника, який забуває про моральні обов’язки, а надмірна гордість та честолюбність штовхає його на шлях служіння злу. Доводиться принести у жертву найближчих друзів, відданих приятелів. Як і належить алхімікові, Константин Анклітцен шукає « філософський камінь». А попри те знаходить рецептуру особливого вітражного скла. Проте співпраця з братом Бертрамом все більше нагадує співпрацю алхіміка Фауста з Мефістофелем. 1313 року ченці винаходять стрільний порох і гинуть від вибуху накопичених в монастирських льохах запасів «чорного золота», спричиненого блискавкою.
Письменниця не проектує свого героя на сучасність. На той час (1933) людство ще не знало інших руйнівних енергій та смертоносних винаходів. Хоча… В страшних муках гинуть на полях першої світової війни молоді люди, задушені смертоносними газами. І письменник з уже інфікованої бацилою гітлеризму Німеччини у своєму «Докторі Фаустусі» попереджує весь світ про небезпеку співпраці з Сатаною. І визрівають в потаємних лабораторіях Хіросіма і Нагасакі, «мирний» атом Чорнобиля.
Книга побачила світ 1966 року. Самотня Наталєна Королева померла в Мельніку 1 липня 1966 р. В останні дні життя вона ще проглянула чорновий видрук книги «1313»…
Прозові твори Наталєни Королевої доведені до класичної віртуозності і витонченості. Їй притаманні риси європейської прози першої половини ХХ століття, які відчуваються в побудові речень, фразеології, використанні виразів та зворотів, притаманних описуваній епосі чи місцевості. Де в чому стиль письменниці зближений до творів Томаса Манна.
Ця шляхетна і високоосвічена жінка нічого не робила «наполовину», абияк. Кожна фраза у неї відшліфована, вочевидь неодноразово продумана і переписана. Кожне слово на своєму місці, кожна дійова особа виразна, рельєфна.
На превеликий жаль, живемо нині в часах, коли агресивно поширюється напівосвіта, напівмистецтво, напівграмотна мова, напівлітература. Коби то лише «напів-». Є ще лапідарний, а проте місткий термін «укрсучліт». Це коли на кожній сторінці якщо не матюки, то документальні фізіологічні описи злягання. Як слушно зауважує в інтерв’ю «Львівській газеті» академік Микола Жулинський, «Вона (ця література – О.К.) ввібрала в себе всю ненормативну лексику, порушила всі табуйовані теми, стерла всі моральні межі. Опускатись далі нікуди…Визріває потреба творити літературу, яка базувалася б на високій духовності, морально – етичних засадах, а не на вседозволеності».
Зразком такої літератури безсумнівно є твори Наталєни Королевої.

Олександр Ківера, доктор медичних наук, дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка




 
Наші Друзі: Новини Львова