Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 17 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Юрій Горовенко (Хроніка з смутного часу) :

2.7

Переглядів: 5694
Додано: 11.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Леся Хмілярчук, Юлія Косаренко Джерело: Київ: Наукова думка, 1990
На Семена в Глупові становиться ярмарок. В сю пору Глупів оживає тижнів на два, за котрі у Глупові силкуються навеселиться, находиться, награться на цілий рік, так щоб стало чим споминати ярмарок до другого, до нового. Більш ніж за тиждень до ярмарку, зараз послі першої Пречистої показувались вже перші ознаки, що підходить ярмарковий час. Жидки незвичайно вертілись по місту, будуючи на майдані ятки і балагани. Приїздили бердичівські балагули, намощені до полудрабків ящиками з «красним» товаром, переправленим контрабандою з Бродів у Радзивилів; з «самоновішими» модами, що торік не спродали паризькі модниці; поверх полудрабків балагули привозили натовп жидків-факторів, перекупщиків і всяких інших «посередників» і мішуресів, без котрих ніяк не вміє ні купити, ні продати ні один український пан; без сих пиявок ще і досі навіть люде освічені не вміють ні збути плодів своєї праці, ні роздобути матеріалу для своєї праці. А що вже до позички грошей, так тут і гадати нічого! Ся річ у нас зроду без жида не обходиться. Коли не сам жид дає в позичку гроші, так він знає, в кого їх можна позичити.

Ні в одного народу немає такого гострого понюху на гроші, як у жидів.

Темна аж чорна будівля невеличкого дерев'яного глупівського театру цілий рік стояла замкнута, забита, була пристановищем галок і пугачів; послі Пречистої її відбивали, відчиняли двері, провітрювали, щоб не воняло цвіллю і гниллю, а на самого Семена входила в сей «храм» сама господарка його, пані Мельпомена, в образі глупівських охотників і охотниць до театру.

На сей рік головиха заходилася спорудити на ярмарковий час кілька спектаклів з охотників.

— Чи пійде ж то тепер Горовенчиха до нашого гурту? — радилась головиха з банкіровою дочкою.

— Чом же їй не йти? А коли і не схоче, і без неї обійдемось.

— То-то що ні; без неї трудно... я вибрала такі пієси, де багацько співів, а хто в нас краще Горовенчихи співатиме?

— Се правда, та вже ж ради її, щоб спектаклів не було!.. Сього не можна; краще пієси перемінити.

— Ні, сього вже не можна: я, бачте, вибрала такі патріотичні, підходящі до нашого часу...

— А нуте які?

— «Ямщики», «Матрос», «Ворона в павлиньих перьях», знаєте?

— Знаю, гарні, але як же з Горовенчихою?

— Треба просити.

Головиха їхала до Горовенчихи. Випало так, що якраз на той час ні Горовенка, ні Галкіна не було дома. Наталя сиділа одна. Головиха не довго її благала; вона згодилась.

— Юрасю! ти знаєш, що на Семена у нас ярмарок? — говорила Наталя своєму чоловікові, як він вернувся додому.

— Чув.

— Може, чув, що і спектаклі будуть, гратимуть охотники.

— Про се не чув.

— Ти нічого не скажеш, як я до них пристану?

— Не радив би я.

— А я вже слово дала, приїздила прохати головиха; ніяково було відмовити.

— Коли слово дала, так нащо ж у мене питати, — промовив Горовенко; в голосі його чутно було ноту досади.

— Завтра у нас перша репетиція.

— От як!

— Я гратиму в «Ямщиках».

Горовенко скривився і нічого не сказав.

На репетицію з'їхалось доволі людей і між ними Ганусенко. Горовенко не хотів бути з гістьми і ще до приїзду їх зійшов в сад. Репетиція скінчилась, гості пішли проходиться в саду.

— От ви де! — промовив Ганусенко, підходячи до сосни, під котрою лежав Горовенко.

«І тут знайшли», — подумав Горовенко; швидше встав, поздоровився з гістьми і сказав:

— Я умисне пішов з хати, щоб не мішати; мені здається, зайвий чоловік — завсігди мішає.

— Ви ніколи не можете бути зайвим у нашій громаді, — сказала головиха.

— Ви ще пользу б нам зробили, порадили б нас, — вставив своє слово Ганусенко.

— Яка вже моя рада! Я зроду не грав на сцені.

— А як гратиме Наталя Олександровна! — заговорив Ганусенко. — Просто і сказати не можна, яка вона артистка! Задивишся на неї, хоч не схочеш.

Горовенкові не подобалося, що Ганусенко хвалить його жінку.

Головиха прийнялася дяковати Горовенка і Наталю і вихваляти її гру, її голос:

— Усе місто дяковатиме їй за ті години, що проведуть у театрі; та і діло добре зробила. Ви знаєте, — спитала вона у Наталі, — куди ми повернемо ті гроші, що зберемо з спектаклів?

— Ні, я про се і байдуже.

— Віддамо ісправникові, щоб найняв більш поліціантів: сих що є, мало на Глупів, особливо вночі.

— Здається, можна б пригадати що краще, — озвався Лиштва, — здається, у Глупові усе тихо, благополучно і ничим не вимагається більш поліціантів.

— І я такої думки була; так-от же прийшов у думу від губернатора приказ, щоб непримінно завести нічну сторожу; а в Думі — де ті гроші?.. Себто новий налог треба завести... так от мій чоловік радився, радився з ісправником і придумали на ярмарковий час спектаклі, три або чотири; зберемо тисячу карбованців, от і десять сторожів.

Горовенка від сих слів наче хто приском обсипав.

— Я не знав сього, — відповів Лиштва, — а коли так, так вибачте мені: я не хочу заробляти на поліцію. Сторожа — діло думи; коли вона їй треба, нехай вона й наймає на свої гроші, а не треба, нехай так і відпише губернатору.

— Так ви і не будете грати? — спитало Лиштву разом кілька голосів.

— На поліцію — не буду; на що інше рад.

— Перемінити сього вже не можна; се б образило ісправника...

— Тоді без мене.

— Обійдеться! — проговорила з насмішкою головиха і відвернулась від Лиштви.

Гості роз'їхались. Горовенко прийшов у хату і сидів мовчки. Наталя стала вчити свою роль.

— Як душно в хаті, — промовив Горовенко і пішов в сад. В лице йому пахнуло свіжим вітерцем: він потяг в себе свіжого пахучого повітря. Повновидий місяць плив по небу і дивився на його з чистого блакитного неба... нігде ні хмариночки! Ніч стояла ясна, чудовна. Горовенко глянув на небо і довго дивився на місяць, на зірки і на далекий безкінечний краєзір. І разом у його по душі, по серцю пролетіли спомини тої ночі, коли Наталя просила його взяти її з собою. І тоді стояла місячна ніч! Тоді він раював! Щось чудне ніби вщипнуло його за серце. Він опустив голову і повагом став ходити по саду. Його почала гризти думка зовсім нова, якої він і не викликав, і не сподівався: йому тяжко було, що Наталя пішла грати та ще в «Ямщиках», та ще на користь поліції. Він сів на траву і схопився рукою за лівий бік, наче хотів придержати серце, щоб воно так не билось, так не щеміло.

А в хаті між батьком і дочкою ішла така розмова:

— Не слід би тобі, Наталю, грати; хіба ти не бачиш, що Юркові се не подобається; я радив би тобі кинути.

— Не можна, татусю! Коли б тілько ви знали, як мені хочеться грати! Так хочеться, що і сказати не можна...

— То хоч би в кращій пієсі... хоч би не на таке діло...

— Се ще краще, татусю! Особливо тепер, коли пішов до міністра Юрків лист. Міністр, певно, запитає про Юрка поліцію; а Пухно, бачучи, що я граю...

— Цить! — перебив її отець. — Не виривайся з сим! Зрозумій, що се хула на твого чоловіка!.. Та знаєш ти, що коли б він вчув твої слова... що б він сказав? Послухай, доню! — заговорив він знов ласкаво. — Покинь се діло, не сердь Юрка.

— Татусю! я вблагаю його, він не сердитиметься... ось побачите — сам піде в театр... я зараз вблагаю його.

— Ні, вже краще сьогодня не нагадуй йому про се діло... Бачу я, що ти мало знаєш свого чоловіка! Стережись, щоб з сього пива не вийшло якого дива...

На другий день знов зібралась репетиція, на місто Лиштви головиха привела секретаря думи. Горовенко всю репетицію просидів у хаті, не спускаючи очей з жінки та з Ганусенка.

— Юрасю! серденько! — говорила Наталя, цілуючи свого чоловіка. — Ти вже не сердишся на мене? Ні?

— За що?
 
Наші Друзі: Новини Львова