Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 17 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Юрій Горовенко (Хроніка з смутного часу) :

1.9

Переглядів: 6978
Додано: 11.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Леся Хмілярчук, Юлія Косаренко Джерело: Київ: Наукова думка, 1990
Нема, кажуть, такого лиха, щоб в йому не було, хоч на макове зерно, добра. Може, воно й справді так. Поки нездужав Горовенко, через Ломаків перейшла і втихомирилась хвиля гутірки про його, і не довелось йому слухати про себе нісенітницю, а часом і бачить, як обходили його «приятелі». А гутірка стояла велика!

— Чи чули, чи чули, — бігала по місту до знайомих Свистуниха, — у Горовенка трусили. Хто б сього сподівався, щоб наш чоловік, українофіл, та пристав до анархістів?..

— Хіба ж Горовенко пристав до їх? — питали у Свистунихи. — Але у його нічого не витрусили?

— Так що, що не витрусили, умів кінці сховати, розумна голова, сього нічого і ховати... і він за одно з анархістами. Тривайте, ще, може, й його заберуть, нехай лиш видужає.

— Не заберуть нині, — провадив Шварцман, — а з служби проженуть, вже йому більше не вчителювати.

— Нічого й жаліти, він напучував до соціалізму гімназистів, — гомонів протопоп Верба, — я добре знаю його думки; я давно примічаю, якої історії він навчає; але не моє діло; я мовчав, а от воно і виявилося.

— Про се я не знаю, — говорив Шварцман, — але виженуть його з служби за іншу річ. Ви не чули, яку бумагу він написав за Шпаченка? Рада рішила вигнати Шпаченка з гімназії за те, що роздавав у класі прокламації, а Горовенко став на тому, що ні за що виганяти, і написав свої уваги, та такі уваги, що то й зараз друкуй у «Народній волі» .

По других кутках говорили:

— Нещастя у вас, Ольго Олександровно, — говорив Горовенчисі старий міщанин, швець Копил, що шив Горовенкові чоботи.

— Самі знаєте, — відповідала вона.

— Що ж!.. усі під богом. Його свята воля на все, тілько аби здоров'я вашому сину, а що люде плетуть, на те не вважайте.

— Що ж плетуть?

— Та от писар нашого судії зайшов якось до мене чоботи полатати синові його — він у гімназію ходить — і почав: от, каже, які тут вчителі завелись, і почав, і почав...

— Що ж він?

— Таке поніс, що я слухав, слухав та кажу: се все брехня!.. от що... Як брехня! Хіба не правда, що Горовенко усіх лаяв? А я йому: настояща, кажу, брехня; лаяв того, хто стоїть того, щоб лаяти його, а не всіх... Тут сидів і кум мій, коваль, і той заступився; трошки на хмелю був та прямо так тому писареві в очі: а, по-вашому, каже, треба мовчати, хоч би що? Хоч нехай тобі в очі плюють, б'ють, а ти мовчи? Так, чи що? І пристав до писаря; насилу я його втихомирив. — Воно, кажу, куме, правда, що і собака огризається, як на хвіст наступиш, та се не нашого розуму діло...

— Ой, серденько, серденько, — голосила вдова протопопша, зустрівши в церкві Горовенчиху, — яке лихо, яке лихо, наробили вам на все місто сорому...

— Якого там сорому, — відрізала Горовенчиха. — Сором, як за злодійство трусять, а безвинно, що за сором?..

— А все-таки, все-таки, благородний чоловік, а його трусять.

— Тим-то і трусять, що він благородний; коли б був злодій або подлець, так би не трусили. Який тут сором? Я усім в очі прямо кажу: трусили мого сина — а за що? не знаю; знаю тілько, що він нічого безчесного не заподіяв, нічого не вкрав, нікого не ограбив. Сором! От вигадали ви... З такого сорому лице не горить...

— Отсе в нас в гімназії такого ще зроду не було, — говорив старий педель молодшому сторожу, — вчителя трусили.

— А що ж, коли і вчитель прокрався, так хіба його вже не можна й потрусити?..

— То-то! дурний! хіба його за злодійство трусили?

— А то ж за що? Трусять тілько злодіїв.

— Нерозумна ти голова... він не такий, щоб вкрасти; він ще своє віддасть, а против царя, значить, ішов.

— Против царя?

— Еге!

— От воно що... а я думав, що він прокрався... Тим-то вночі його й трусили, що против царя.

— Авжеж, щоб ніхто не знав...

— Чого ж він против царя? За що?

— Гм, чого! В тебе, бачу, в бороді гречка починає цвісти, а в голові на розум ще цілина не орана... От що... Звісно тепер тобі чи ні, що є подать, налоги та некрутчина.

— Сам плачу, так добре знаю.

— Ну, так вони, оті спеціалісти, чи як їх в бога, і кажуть, що велика стала плата, а через неї на все така дорожня.

— Що правда, так правда.

— Так вони кажуть: не треба ні подушних, ні якої плати в казну, а цар каже: «Гм, з чого ж я житиму, самі посудіть; не йти ж мені в найми».

— І се правда, треба з чогось і царю жити.

— Вони кажуть знов: війська не треба, а цар питає: «Чим же воюватиму? Без війни ж не можна. Турка смиряти треба, щоб не бунтовав!»

— А вже ж без війни не можна.

— Вони знов: у людей, кажуть, землі мало, а у панів сила її, а цар їм на се: «А вам яке діло до сього? Зась! Хіба ви давали панам землю?»

— Так вони що йому на се?

— Що ж вони!.. Звісно що!.. Коли, кажуть, зась, так і зась, ми собі й підемо... І пішли.

— І не зговорились з царем?

— Де тобі і зговориться, коли і слухать не хоче.

— Ну?

— Ну і нічого, тепер їх і ловлять.

— Нащо?

— А кого, значить, в Сибір, а кого на шибеницю.

— За що ж?

— Так, значить: не йди проти царя; а коли тобі землі мало, так от тобі Сибір... дри — хоч усю, а ніхто тобі не заборонить.

— Хіба вона нічия?

— Тепер нічия, а колись, кажуть, була якогось царя не нашої віри: він удержував її за собою поти, поки усе золото повикопував, а повикопувавши, зложив його на кораблі та й плюнув: беріть, каже, Сибір отсю, хто хоче, мені вона не потрібна, у мене і без неї доволі землі.

— Так ніхто й не бере?

— Усі цураються.

— Чому?

— Мерзла земля... не в'ореш.

— От що!

— Так отуди-то усіх і засилають, хто против царя.

— Не всіх, кажу, головніших на шибеницю.

— А нашого ж Горовенка?

— Ще не прийшла про його бумага до директора. Як прикажуть, так і буде... чи в Сибір, так і в Сибір.

— Хто ж се прикаже?

— Начальство, попечитель.
 
Наші Друзі: Новини Львова