Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 19 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Юрій Горовенко (Хроніка з смутного часу) :

1.7

Переглядів: 5739
Додано: 11.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Леся Хмілярчук, Юлія Косаренко Джерело: Київ: Наукова думка, 1990
В Ломакові завели земство, відчинили новий окружний суд, наїхали в Ломаків нові люде: суд, адвокати, нотаріуси, земський лікар. Між сими людьми приїхало кілька товаришів і знайомих Горовенка ще по університету: більше всього зрадів він з приїзду лікаря Харченка, котрого знав ще в Києві. Трохи згодя Ломаків перерізала залізна дорога, і знов нові люде і між ними Горовенків приятель ще з корпуса, інженер Копач. Зложився невеличкий кружок українців, котрий і став збиратися щотижня.

Горовенко ожив.

— Що ж, панове, — заговорив він раз, як зібрався кружок у нотаріуса Шварцмана, — добре те, що ми збираємось, споримо, але, здається, ми могли б, крім бесіди, дещо і робити...

— Що ж ми можемо робити? А ну, ну, скажіте, цікаво послухати? — обізвавсь дивуючись і насміхаючись Шварцман.

— Та от, приміром, книжки видавати, — відповів Горовенко, не даючи примітити, як уколола його Шварцманова насмішка.

— Справді, се річ до діла, — промовив Харченко, — от якби написати та видати книжку одну, приміром про холеру, другу — про причини недороду.

— Де ж тоті люде, щоб написали по-українськи? Щоб були популярні і не сходили з научного грунту. Хто вміє — нехай спробує... а я за се не берусь, — насміхався Шварцман. — Та ще й те: де ж на ті книжки ми добудемо грошей?..

— Зложимось, — промовив Горовенко, — хто що зможе, те й дасть.

Всі згодились на се діло, крім Шварцмана, адвоката Свистуна і судії Копальницького.

Час ішов собі: громадка українців збиралась щотижня, а роботою ніякою себе не проявила. Правда, Харченко написав добру книжку «Про догляд за дітьми», а Горовенко зложив книжечку «Про Київську давнину», але ті книжечки побрали «передивитися» — першу Свистун, а другу Шварцман і передивлювались поти, поки десь вони і погубились... Горовенко почав потроху відставати від громади, зате більш і більш здружуватись з Харченком і Копачем, а особливо з молодим парубком Качкою, засланим з Києва в Ломаків на догляд поліції. Качка був чоловік вельми вбогий і мусив жити тілько на ті шість карбованців, що видавали йому з каси: приватні вроки, служба були заказані для його. Жив він на самому кінці міста, у якогось коваля, укупі з його сім'єю; їв те, що і ковалева сім'я, і за се платив йому п'ять карбованців, заходив щодня робити до його в кузню і вчитися ковальству.

— Колись-таки ослобонять мене, випустять на волю: сяду собі де-небудь в селі, заведу кузню, — говорив Качка Горовенкові. — Отут то я буду з народом раз у раз, працюватиму для його. Та погадай тілько: кому не треба коваля? Без коваля ніхто не обійдеться... чи заступ налагодить, чи косу зварить, чи сокиру насталить — все до коваля... отут то я гартую сокиру і розмовляю з людьми — знаєш, як і про що... а далій покажу їм, як добре завести громадську кузню, громадський шинок (коли не можна вже без шинку), громадську крамницю, а далій громадські землі... усе громадське і нічиє... Гарно!..

Горовенко слухав такі щирі речі і всміхався, глядячи, який широкий рум'янець покриває Каччині щоки...

— От — лихо тілько: прив'язався гаспидський кашель, ніяк не відкараскаюсь від його, — додавав Горовенкові. Довгодливий такий сей кашель, чого вже Харченко йому не робить, а нічого не вдіє...

— Ти залишив би на який час кузню та спочив, а то щодня з огню та на холод, звісно, від його і застуга, і кашель... Ось послухай мене, — вговорював його Горовенко.

— Добре речеш, та в громаду не беруть, — відмовляв шуткуючи Качка Горовенкові.- А що ж я робитиму? Сидіти без діла... нудьга візьме...

— Читатимеш.

— Я і тепер читаю.

Наступила холодна осінь; пішли тумани; Качка став більше кашляти; появилась пропасниця і звалила його з ніг.

Горовенко попитався вговорити Качку перебратися на кращу кватиру.

— Гм! чим же я платитиму? — відповів Качка.

— Я позичу грошей. Качка махнув рукою:

— Годі про се; хіба ж я мало і так напозичався у тебе за два роки?! Подумай кілько! А коли я віддам?

— Колись віддаш.

— Колись!! колись! погана отсе річ — колись.

— Між товаришами... — почав Юрко.

— Що між товаришами? Набрав єм 200 карбованців, так не віддавать їх, но ще набирати? А дзуськи!.. Коли б ще і в тебе була зайвина, а то...

— У мене є голова і руки.

— Годі, годі про се, — сердився Качка.

А недуг ішов все швидше...

В суботу на кутю зібралися українці до Копача. На дворі вже більш тижня стояв туман.

— Що се нема нашого рицаря, — промовив з іронією Свистун, мірячи на Горовенка.

— Мабуть, сидить у Качки... знаєте, Качка доходить; не сьогодні, завтра,- відповів Харченко.

Аж ось згода трохи прийшов і Горовенко. По лицю його видно було, що він приніс недобрі вісті.

— Finis? — спитав у його Харченко.

— Вмер, — відповів він і швидше сів в кутку, щоб ні з ким не розмовляти: сльози душили його; він нізащо і не прийшов би сьогодні, коли б не пообіцяв Копачеві прийти до його на кутю з матір'ю.

— Треба, панове, складчину зробити та громадою, гучно поховати Качку...- сказав Свистун.

— Нащо та гучність, — промовив Харченко, — «земля єси, в землю й одідеши».

— По-моєму, не слід...

— Непремінно, безпремінно треба, — доводив Свистун. — Нехай люде бачуть, що єсть же такі люде і в Ломакові, що шанують і не цураються засланців...

— Коли вони мертві? — пустив крізь зуби Копач.

— Ні, і живих, і мертвих не цураються... — відповів Свистун.

— Складчину! Складчину... і всі підемо за труною... Се буде демонстрація, хоч невеликий протест живих людей, — промовив Шварцман.

Горовенко не витерпів.

— Нащо, панове, така складчина? Поховати Качку є на що і без складчини, треба було складуватись, поки він був живий, поки можна було витягти його з сирої кватирі, не допустити до сухотки... ото б річ добра була, а тепер йому все одно...

— Йому все одно, — перебив Шварцман, — та нам не все одно: ми повинні протестувати...

— Овва! комусь то нужен той протест... Кажу ж вам — треба було вступатись за живого.

— Легко сказати: вступатися, помагати... Як його поможеш! Таківський був Качка: нехай би хто підступив до його з грішми!.. Так би межи очі і швиргонув...

— Можна б так зробити, щоб не швиргонув, — спокійно вже сказав Горовенко.

— Цікаво мені — яким се побитом? — з насмішком спитав Шварцман.

— Та хоч би, приміром, так: дали б ви йому яку роботу, переписувати і платили б по коповику з аркуша...

— А хіба ви не знаєте, — огризнувся нотаріус, — що я не маю на се права, дізнались би жандарми, так би і мене спровадили туди, куди Макар телят не ганяв. Легко других дорікати, а спитали б попереду себе: чим ви запомогли Качці?..

Горовенко нічого не відповів і замовк.

До самого кінця вечора він не промовив ні слова, і про складчину вже ніхто більш не згадував.

За труною Качки ішла ковалева сім'я, Горовенко з матір'ю, Харченко та Копач.

Зустріти Новий рік зібрались у судії Копальницького; народу зійшлось чимало, бо на Різдво поприїздили студенти з Києва і з Харкова.

— Ох, панове! важна новина є, — заговорив один приїжджий студент.

— Ануте яка? яка? — загомоніло разом кілька голосів.

— Ось нате, подивіться та прочитайте. — 3 сим словом студент витяг з-за пазухи великий аркуш паперу, розгорнув, показав і став читати. То була «золота грамота», зазив до різні... Прочитавши, молодий безвусий парубок глянув округ себе: усі мовчали, спустивши очі вниз.

— Яка у вас, панове, думка про сю річ? — допитувався студент.

— Мене вирядили до вас з Петербурга, щоб ви запомогли розпустити в народі...

— Отсю дурницю? — перебив його Харченко.
 
Наші Друзі: Новини Львова