Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 17 лютого 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Доля та спогади охоронця Романа Шухевича – Михайла Зайця – “Зенка”

Переглядів: 7372
Додано: 25.04.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Олександр Іщук, Наталія Ніколаєва
Доля та спогади охоронця Романа Шухевича – Михайла Зайця – “Зенка”
30 червня 2007 р. виповнюється 100 років з дня народження Головного командира УПА, керівника проводу ОУН в Україні Романа Йосиповича Шухевича.
Вивчення біографії Р. Шухевича особливо актуальним є сьогодні, коли на часі стоїть питання про офіційне визнання сучасною Українською державою діяльності учасників національно-визвольного руху у справі здобуття української державності. Актуальність цього питання пояснюється зацікавленням свідомої громадськості до вивчення минулого нашої Вітчизни.
В останні роки в пресі та науковій літературі було опубліковано чимало спогадів учасників ОУН і УПА. Це пов’язано із загальним зацікавленням українського суспільства маловідомими сторінками нашої історії, зокрема боротьбою ОУН та УПА за створення самостійної Української держави.
Публікація спогадів учасників підпілля розпочалася в українській діаспорі. Більшість відомих учасників ОУН та УПА, які опинилися в еміграції, хотіли, щоб їх участь в українському національно-визвольному русі не була забута. Тому вони готували до друку власні спогади, а іноді і наукові праці про український національно-визвольний рух. Ще до розпаду СРСР були видані автобіографії, спогади та роздуми відомих учасників ОУН С. Бандери1, Є. Стахіва2, М. Климишина3, Ю. Борця4, К. Гіммельрайха5, Л. Шанковського6 та інших.
Після здобуття Україною незалежності у 1991 р. історична наука зробила гігантський крок вперед щодо вивчення українського національно-визвольного руху. Вперше з’явилася можливість опублікувати документи українського підпілля, які десятками років зберігалися у закритих архівах. Окрім публікації раніше засекречених радянських документів, продовжували друкуватись і спогади підпільників ОУН. З 1991 по 2006 pp. вийшли друком спогади Р. Петренка7, В. Порендовського8, В. Левковича9, Я. Грицая10, М. Савчин11, І. Герасиміва12, Д. Шумка13, В. Кука14, Л. Полюги15 В. Галаси16 та інших.
Варто зауважити, що в останні роки існування організованого підпілля ОУН в Україні керівники ОУН різних рівнів розпоряджалися підпільникам занотовувати цікаві сторінки з їх життя у підпіллі. Чимало таких спогадів було видано та поширено в підпіллі. Прикладом можуть бути спогади сотенного С. Стебельського – “Хріна”.
Хоча в останній час діяльність ОУН і УПА висвітлювалася у значній кількості наукових публікацій та у пресі, однак навіть досі все ще відчувається нестача документів, які пролили б світло на найважливіші сторінки історії українського національно-визвольного руху. Це пов’язано із тим, що більшість учасників ОУН і УПА загинули або вже вмерли, чимало документів підпілля не збереглося, а деякі із них ще досі не оприлюднені. Зважаючи на викладене, актуальним є продовжувати публікацію досі невідомих спогадів учасників ОУН.
У науковому збірнику “Український визвольний рух” (№ 5/2005) було опубліковано статтю Василя Стрільчука про охоронця керівника ОУН в Україні Романа Шухевича – Михайла Зайця – “Зенка”17 Автор статті, ґрунтовно дослідивши біографію М. Зайця, з гіркотою зауважив, що і досі не відомий час і місце його загибелі. Опосередковані дані вказували на перебування М. Зайця у Польщі. В. Стрільчук звернувся до всіх читачів з проханням допомогти встановити подробиці загибелі охоронця Р. Шухевича.
Діяльність охорони Р. Шухевича взагалі, та М. Зайця зокрема, поки що мало висвітлена у науковій літературі та опублікованих джерелах. Так само явно недостатньо інформації про підпільну роботу самого Р. Шухевича в період 1945-1950 pp. В першу чергу це пов’язано з браком джерел про його життя в цей період та зі строгим дотриманням охоронцями та оточенням Р. Шухевича засад конспірації, що унеможливлювало фіксацію їх діяльності на папері. Навіть у нещодавно опублікованих спогадах підлеглих Р. Шухевича, які контактували з ним – В. Галаси, В. Кука та інших – змальовано не так вже й багато подробиць його побуту в підпіллі. Значно більший акцент в них зроблений на безпосередню організаційну діяльність ОУН.
Виключення становлять лише спогади Л. Полюги – “Богдана”, який мав можливість вивчити особливості побуту Головного командира УПА на конспіративній квартирі під умовною назвою “Короленко” в с. Княгиничі, Івано-Франківської області. Л. Полюга в той час був учасником охорони Р. Шухевича, виконував роль фіктивного чоловіка підпільниці О. Ільків. Проживаючи разом з Р. Шухевичем та його довіреними особами О. Ільків та К. Зарицькою, Л. Полюга високо оцінював роль М. Зайця у оточенні Р. Шухевича, а особливо його вміння оперативно вирішувати складні завдання, зокрема, підробляти офіційні печатки та штампи, тощо. Однак про подальшу долю М. Зайця він нічого не знав, оскільки восени 1947 р. був заарештований органами МДБ.Інформацію про діяльність М. Зайця у підпіллі ОУН після подій 5 березня 1950 року та його долю вдалося виявити в документах Галузевого державного архіву (ГДА) СБ України.
4 березня 1950 p., тобто за день до загибелі Р. Шухевича, М. Заєць був відправлений ним з речами на іншу конспіративну квартиру. Зважаючи на те, що зв’язкова Д. Гусяк – “Чорна” не повернулася своєчасно на призначену їй зустріч зі Львова, Р. Шухевич, ймовірно, згідно з вимогами конспірації розглядав варіант про зміну місця свого перебування, однак вже не встиг нічого зробити. Вранці 5 березня 1950 p. P. Шухевич загинув при спробі його захоплення співробітниками МДБ. М. Заєць невдовзі дізнався про загибель Головного командира УПА. Його становище було загрозливим, оскільки він був одним з останніх підпільників, хто бачив Р. Шухевича в живих, що могло кинути на нього підозру у зраді18.
Поки що документально не підтверджено, що саме робив М. Заєць після 5 березня 1950 р. Найбільш ймовірним виглядає припущення, що він спочатку потрапив у підпорядкування до керівника Львівського крайового проводу ОУН Осипа Дяківа – “Горнового”, конспіративна квартира якого у березні 1950 р. знаходилася в хаті Івана Лісного в м. Зимна Вода біля Львова, на відстані не більше 15 км. від Білогорщі. О. Дяків кілька разів бував у Р.Шухевича в Білогорщі, тому добре знав М. Зайця. Виглядає на те, що М. Заєць після березневих подій 1950 р. потрапив спочатку у його охоронну боївку. У ГДА СБ України збереглися фотографії О. Дяківа з його підлеглими у 1950 p., і на одній з них є М. Заєць. На нашу думку, припущення про те, що М. Заєць перейшов для підпільної роботи в Польщу не вірні, тому що документи чітко вказують на його перебування біля керівників Проводу ОУН в Україні.
Наступні документальні згадки про М. Зайця стосуються його діяльності в 1951-1952 pp. У документах ГДА СБ України вказано, що у ці роки він опинився в одній із кур’єрських груп, які обслуговували Головного командира УПА Василя Кука – “Леміша”. Останній ще раніше чув про нього від Р. Шухевича і був ініціатором того, щоб М. Заєць працював у його підпорядкуванні. Ймовірно, що В. Куку був потрібен майстер виготовлення фіктивних печаток та документів, яким був М. Заєць. Кур’єрська група, у якій опинився М. Заєць, складалася із Василя Порплиці – “Байди” та Василя Кузіва – “Орача” і діяла на стику Тернопільської, Львівської та Івано-Франківської областей.
Після арешту 23 травня 1954 р. В. Кук у своїх свідченнях на слідстві розповів, що після загибелі Р. Шухевича він через певний час забрав М. Зайця у своє розпорядження. Останній передав йому приблизно 50 тисяч карбованців з організаційної каси, які залишилися невикористаними Р. Шухевичем19.
Тривалий час органам МДБ не вдавалося розшукати ані В. Кука, ані його кур’єрів. Вони навіть не знали маршрутів пересування підпільників та територій їх базування. 6 жовтня 1952 р. у Калуському районі Івано-Франківської області органами МДБ був заарештований член Центрального проводу ОУН Василь Охрімович – “Грузин”. З документів, вилучених під час арешту встановлювалося, що зиму 1951-1952 pp. він перебував в одному бункері з керівником ОУН в Україні Василем Куком – “Лемішем”. Однією з кур’єрських груп, які забезпечували зв’язок між В. Куком та Подільським, Львівським і Карпатським крайовими проводами ОУН, була група Василя Порплиці -“Байди”. До осені 1952 р. ця група мала постійний пункт зв’язку з бойовиками охорони В. Кука у Пресовецькому лісі Зборівського району Тернопільської області.
Для зв’язку із підпіллям на території Станіславської області ця група мала постійний пункт зустрічей в районі хутора Ступники Бережанського району Тернопільської області, куди періодично виходили на зустріч кур’єри Рогатинського надрайонного проводу ОУН. За даними, зібраними УМДБ по Тернопільській області, кур’єрська група “Байди”, “Орача” та “Зенка” з 1951 р. в основному переховувалась на стику адміністративних кордонів Зборівського, Козівського та Бережанського районів Тернопільської області. Кілька місцевих мешканців бачили цю групу у селах Хворостець, Августівка, Глинна, Конюхи, Розгадів, Годів та Юзефівка. На основі цих даних, УМДБ по Тернопільській області було вирішено 2 грудня 1952 р. провести чекістсько-військову операцію одночасно в усіх вказаних селах а також у сусідніх лісових масивах.
На другий день операції, 3 грудня 1952 p., пошуковою групою МДБ на даху будинку одного з мешканців с. Конюхи Козівського району було виявлено два учасника ОУН, які при спробі їх захоплення живими вчинили збройний спротив, у зв’язку з чим зав’язався бій, внаслідок якого підпільники загинули. У вбитих були впізнані: “Зенко”, він же “Влодко”, “Тарас”, “Нестор” – Заєць Михайло Миколайович, 1921 року народження, ур. с. Берлин Бродівського району Львівської області, колишній охоронець Р. Шухевича. Останній час перебував у кур’єрській групі В. Кука. “Орач” – Кузів Василь Андрійович, 1922 року народження, уродженець Станіславської області, зв’язковий В. Кука20.
Щодо Василя Порплиці – “Байди”, то він не загинув під час цієї операції, оскільки в той час перебував в іншому селі. Зиму 1952-1953 pp. він один пересидів в підземному бункері, і, за його словами, якби не радіо, то зійшов би з глузду. В. Порплиця важко переживав загибель М. Зайця та В. Кузіва. Навесні 1953 р. він поновив зв’язок із В. Куком, а в липні того ж року був вистежений співробітниками УМДБ по Тернопільській області і застрелився під час проведення чекістсько-військової операції з його захоплення.
Окрім інформації про долю М. Зайця, у фондах ГДА СБ України вдалося виявити його спогади про перебування у охороні Р. Шухевича, починаючи з 1945 року.21 Збереглися також різні підпільні фотографії, на яких зображений Р. Шухевич, М. Заєць та інші довірені особи Головного командира УПА.
Спогади М. Зайця написані фіолетовим чорнилом у звичайному учнівському зошиті в лінійку. Вони займають 25 аркушів, списаних з обох боків На обкладинці є напис олівцем “Зенко. Спомини” та дата – 1952 рік, хоча в кінці спогадів автор поставив іншу дату – листопад 1951 року. Є всі підстави вважати, що спогади про Р. Шухевича М. Заєць написав на виконання інструкцій керівників ОУН, у яких рядовим підпільникам пропонувалося під час зимування в бункерах викладати на папері окремі історії зі свого підпільного життя з метою їх подальшого друку у підпільних типографіях та поширення серед учасників ОУН і населення. Таким чином, цілком ймовірно, що М. Заєць готував спогади з метою увіковічення пам’яті Головного командира УПА Р. Шухевича. Доволі реальним виглядає припущення, що знаючи про тривале перебування М. Зайця з Р. Шухевичем, таку ідею міг безпосередньо запропонувати Василь Кук.
Найбільша цінність спогадів М. Зайця полягає у тому, що вони є єдиними вцілілими тогочасними спогадами учасника охорони Р. Шухевича, в яких висвітлено подробиці життя Р. Шухевича в підпіллі ОУН у 1945-1950 pp. Всі інші охоронці та бойовики Р. Шухевича, крім Л. Полюги, або загинули, або ж були заарештовані та згодом повмирали, не залишивши спогадів.
Ймовірно, що після написання спогадів М. Заєць передав їх на вичитку своєму провіднику. У спогадах є багато виправлень, зроблених олівцем рукою невідомого підпільного коректора. Скоріше за все, його спогади планувалися для видання у вигляді брошури, щоб вшанувати пам’ять про Р. Шухевича, але з невідомих причин реалізувати цю ідею не вдалося.
Також точно не відомо, у кого саме було вилучено записи М. Зайця, оскільки даних про це поки що не виявлено. Спогади охоплюють період з 1945 р. по 4 березня 1950 р. Весь цей час М. Заєць був охоронцем Р. Шухевича, тому він мав можливість придивитися до побуту Головного командира УПА як на різних конспіративних квартирах, так і у лісових повстанських таборах.
Спогади М. Зайця написані простою лаконічною мовою, без довгих філософських розмірковувань. В них переважно замальовуються конкретні факти та події з життя Р. Шухевича. У особі автора упізнається діяльний підпільник, пунктуальний виконавець розпоряджень провідників ОУН, у якого не було часу займатися такими дрібницями, як написання спогадів про бурхливі події свого життя. Можливо саме тому спогади порівняно невеликі за обсягом та не містять розлогих спостережень і вражень про подробиці підпільної діяльності. Наприклад, свою “пригоду з більшовиками” взимку 1947 р. автор згадує лише одним реченням, не повідомляючи подробиць. Під час читання спогадів складається враження, що вони були написані поспіхом, не важливо, чи то в перервах між виконанням важливих доручень, виснажливими пішими рейдами, постійними змінами місць перебування, чи то у підземному зимовому бункері. Недаремно свої спогади М. Заєць зазначив такими словами: “Як проживу довше, напишу більше”.
М. Заєць, за можливістю, намагався змалювати характери підпільників, з якими йому доводилося працювати разом. У своїх спогадах, окрім, звісно, Р. Шухевича, він охарактеризував і його найближче оточення – Розалію Ільків, Ольгу Ільків, Катерину Зарицьку, Зиновія Тершаківця, Олександра Гасина, Ганну Конюшик, Галину Дідик, Любомира Полюгу та інших людей, наближених до Головного командира УПА. Цікавими є окремі сторінки життя підпільників ОУН, які М. Заєць детально виклав у спогадах. На їх аналізі варто зупинитися детальніше.
Перша частина спогадів М. Зайця присвячена його першій зустрічі з Р. Шухевичем в 1945 р. Вона відбулась у повстанському таборі на Тернопільщині. Невдовзі М. Заєць опинився у охоронній боївці Р. Шухевича на Рогатинщині і переховувався з ним разом у бункері. Судячи із інформації, опублікованої в науковій літературі, бункер, в якому Р. Шухевич та М. Заєць переховувались у 1946 р. на Рогатинщині, знаходився в господарстві Івана Кіка в селі Пуків тодішньої Івано-Франківської області. Особливу увагу М. Заєць присвятив висвітленню особливостей конспірації підпільників при переходах з місця на місце та під час перебування у бункерах.
Наступна частина спогадів присвячена перебуванню Р. Шухевича на конспіративній квартирі під кодовою назвою “Короленко” в с. Княгиничі Івано-Франківської області. М. Заєць особисто брав участь у спорудженні криївки. Особливу увагу він приділив розповіді про підпільну родину Р. Шухевича – його оточення. В той час Головний командир УПА переховувався разом із керівником Українського Червоного Хреста Катериною Зарицькою – “Монетою”, довіреною зв’язковою Ольгою Ільків -“Роксоляною”, її донькою Дзвінкою та матір’ю – Розалією Ільків. Згодом до них приєднався колишній студент Львівського медичного інституту Любомир Полюга – “Богдан”, який ще з 1944-1945 pp. виконував важливі доручення керівників ОУН в м. Львові, а у Княгиничах виконував роль чоловіка О. Ільків. Всі вони мали фіктивні документи переселенців з Польщі на інші прізвища. З розповіді М. Зайця видно, як сильно діяльність Р. Шухевича залежала від К. Зарицької та О. Ільків, і взагалі від довіри та взаємної підстраховки всіх членів підпільної родини.
М. Заєць не мав можливості дізнатися про подальшу долю наближених Р. Шухевича, які переховувались разом з ним у с. Княгиничі, тому у спогадах інформація про це відсутня. Зате у сучасній науковій літературі вже опубліковано значний обсяг інформації про долю оточення Головного командира УПА. Катерина Зарицька була заарештована співробітниками МДБ 21 вересня 1947 р. у м. Ходорів. В момент арешту вона вжила отруту, але її вилікували. Потім К. Зарицька пройшла через важкі допити на слідстві і була засуджена особливою нарадою МДБ СРСР до 25 років виправно-трудових таборів. Її було звільнено 21 вересня 1972 p., після чого вона повернулася в Україну і жила у м. Підволочиськ разом із Д. Гусяк. К. Зарицька померла 29 серпня 1986 p., і згодом була похована на Личаківському кладовищі у Львові разом з чоловіком – політв’язнем Михайлом Сорокою2 .
З документів, які були вилучені у Р. Шухевича, органам МДБ стало відомо про чималу кількість конспіративних квартир ОУН у Львові. На одній із них 16 березня 1950 року була заарештована Ольга Ільків – “Роксоляна”. Невдовзі була заарештована і її мати – Розалія Ільків. Після тривалих допитів О. Ільків була засуджена у 1952 р. до 25 років виправно-трудових таборів. Вона відбувала покарання у Олександрійській та Володимирській тюрмах та у Іркутській області. Частину покарання у Володимирській в’язниці вона відсиділа разом із іншими зв’язковими Р. Шухевича – К. Зарицькою, Д. Гусяк та Г. Дідик. У 1964 р. О. Ільків була достроково звільнена, згодом повернулася в Україну, а нині живе у м. Львові23.
Про життєвий шлях Любомира Полюги після 1947 р. можна дізнатися з його спогадів. Мешканцям підпільної квартири стало відомо про провал Катерини Зарицької на наступний день. О. Ільків сходила в Ходорів і дізналася у місцевого населення про загибель підпільниці, яка вчинила опір співробітникам МДБ (те, що К. Зарицька залишилась живою, підпіллю стало відомо значно пізніше). Після цього було вирішено негайно змінити місце перебування Р. Шухевича. Л. Полюга негайно провів його з Княгиничів на безпечну територію, однак по дорозі назад був при спробі затримання поранений і заарештований співробітниками МДБ. Він тривалий час перебував на слідстві, а згодом був засуджений за однією справою із К. Зарицькою на 25 років виправно-трудових таборів. Згодом був достроково звільнений і після відбуття покарання, повернувся в Україну, жив у м. Цюрупинськ та у с. Олешки Херсонської області, а згодом -ум. Львові.
Зважаючи на погіршення стану здоров’я, а в першу чергу – через хворобу серця, Р. Шухевич вважав за краще переховуватися не у підземних бункерах, а на конспіративних квартирах. Судячи зі спогадів М. Зайця, він мав непересічний талант конспіратора: міг переодягненим прийти у саму гущу людей в Львові або в Ходорові і залишитись невпізнаним. У цьому йому допомагав тривалий досвід підпільної роботи а також гарна фізична підготовка. Своїми порадами він постійно допомагав М. Зайцю та іншим підпільникам ОУН.
Влітку Р. Шухевич значну частину часу переховувався в лісових масивах. У спогадах згадано про його перебування на Рогатинщині та у Львівських лісах. У спогадах досить детально змальовано повстанські табори, їх облаштування та устрій у 1948-1949 pp. Говорячи про наради керівників Центрального проводу ОУН в 1948-1949 pp., M. Заєць відмічає, що вони тривали кілька днів, а керівники підпілля прибували по черзі зі своєю особистою охороною. Задля дотримання вимог конспірації для керівників встановлювався окремий намет, в якому окремо від бойовиків проводилися дискусії та вироблялися рішення, що згодом розмножувалися на друкарських машинках. Навіть у таких важких умовах у підпільників проявлявся український характер. Вони любили співати пісні біля вогнища в лісі, вести розмови про майбутню долю України. Зрештою, вони вірили в ідеї, за які боролися.
Однією з найцікавіших у спогадах є сцена у лісовому повстанському таборі на Львівщині (скоріше за все, в лісах біля м. Бібрки), де керівник Львівського крайового проводу З. Тершаківець – “Федір” та командир “Рен” (ймовірно, це був Василь Мізерний) грали у шахи. З. Тершаківець пообіцяв виграти у “Рена” п’ять разів підряд, а той посперечався на золотий годинник, що цього не станеться. Змагання тривало аж до глибокої ночі. В результаті З. Тершаківець таки виграв п’ять партій поспіль, але відмовився отримати виграний годинник. Не бажаючи залишати програну річ собі, “Рен” розбив годинник об бук.
Невдовзі обоє вони загинули. 4 листопада 1948 р. З. Тершаківець з бойовиками в лісі неподалік с. Великий Любінь на Львівщині натрапив на засідку і при спробі захоплення опергрупою МДБ, не бажаючи здаватись живим – застрілився. “Рен” у 1949 р. повинен був йти через кордон на зустріч до керівників Закордонного представництва Української Головної Визвольної Ради, однак був вбитий опергрупою МДБ в Дрогобицькій області.
Доволі небагато М. Заєць розповідає про підпільну квартиру Р. Шухевича у с. Грімне Комарнівського району Львівської області у священика Пантелеймона Місюренка. Між тим, саме він брав активну участь в організації цієї квартири і спорудженні в ній бункеру. За свідченнями Марії Гусяк, 5 березня 1948 р. на цій підпільній квартирі М. Заєць убив міліціонера, який зайшов у будинок для перевірки документів і випадково побачив двох озброєних бойовиків ОУН .
Заключна частина спогадів М. Зайця присвячена останній конспіративній квартирі Р. Шухевича в с. Білогорща, яку підпільники називали “Поліссям”. Автор спогадів приділив багато уваги новій підпільній родині Р. Шухевича – Миколі, Марії, Наталії і Данилу Хробакам та утримувачці підпільної квартири – Ганні Конюшик. Родина Хробаків опинилася у Білогорщі внаслідок переселення з Перемишльщини. Допомагати Р. Шухевичу їх вмовила його довірена особа та найближча помічниця Галина Дідик, яка після арешту К. Зарицької стала практично незамінимою людиною для Головного командира УПА. Участь в організації підпільної квартири брав керівник місцевого проводу ОУН “Юрко”.
Доля людей, які контактували з Р. Шухевичем у Білогорщі, склалася трагічно. Керівник військової референтури Центрального проводу ОУН Олександр Гасин – “Лицар” загинув у перестрілці з співробітниками МДБ 31 січня 1949 р. неподалік Львівського головпоштамту. У січні 1949 р. була заарештована, а згодом і засуджена його дружина Ольга Гасин. Керівник Львівського крайового проводу ОУН Осип Дяків, підпільна квартира якого до березня 1950 р. знаходилася у м. Зимна Вода біля Львова, загинув 28 листопада 1950 р. у криївці в лісі неподалік с. Велике Поле Івано-Франківського району Львівської області.
Після подій 5 березня 1950 р. родина Хробаків була репресована органами радянської влади. Члени родини отримали покарання від 15 до 25 років виправно-трудових таборів. Микола Хробак та його син Данило були заслані до Сибіру. В дорозі туди 78-річний Микола Хробак, засуджений до 25 років таборів, помер у м. Тайшет. Ганна Конюшик, Марія та Наталія Хробак були відправлені відбувати покарання у м. Караганду Казахської РСР, де перебували у виправно-трудових таборах. Після смерті Сталіна їх справи були переглянуті і вони були достроково звільнені, але без права поселитися у Галичині. Через це вони оселилися у Донецькій області, де Г. Конюшик працювала на будівництві фабрики. Згодом родина переїхала у м. Ладижин Вінницької області. Наталія Хробак хворіла на білокрів’я і рано померла. Про двох її дітей – Ірину та Ольгу – піклувалася Г. Конюшик, яка так і не одружилася. Вона померла 18 листопада 1996 р. на 80 році життя. Данило Хробак помер 21 січня 1994 р.25
Галина Дідик була затримана вранці 5 березня 1950 р. в будинку, де переховувався Р. Шухевич. Вона спробувала попередити його про небезпеку, а потім вжила отруту. Однак її вилікували, а потім довго допитували у в’язниці МДБ. 31 жовтня 1951 р. вона була засуджена особливою нарадою МДБ СРСР за ст.ст. 54-1 “а” та 54-11 КК У РСР до 25 років виправно-трудових таборів. Г. Дідик була звільнена 24 березня 1971 p., відбувши 21 рік ув’язнення , після чого виїхала на постійне проживання у Черкаську область, підтримувала контакти із Надією Суровцевою та іншими дисидентами. Г. Дідик померла 24 грудня 1979 р. у с. Христинівка Черкаської області та була похована у м. Бережанах.7 У тексті спогадів згадуються і інші підпільники, причому частина з них – лише за псевдонімами. Декого з них вдалося ідентифікувати під час підготовки цієї публікації. До тексту спогадів нами зроблені відповідні примітки, у яких пояснено, кого саме автор спогадів мав на увазі.
Спогади доповнюється вцілілими фотографіями осіб, які у них згадуються. Більшість фотографій публікується вперше. На нашу думку, найбільше зацікавлення викликають зображення, які надзвичайно вдало ілюструють текст спогадів М.Зайця, а саме: гру Р. Шухевича та 3. Тершаківця у шахи; фотографії з повстанського лісового табору; фотографії, зроблені на підпільній квартирі у с. Білогорща, де зображені члени Центрального проводу ОУН Р. Шухевич, О. Гасин, які разом чистять картоплю і обідають, а також Г. Дідик та Г. Конюшик. Цілком можливо, що деякі з цих фотографій робив саме М. Заєць.
Текст спогадів М. Зайця передається без скорочень відповідно до оригіналу. Правки, які вніс у текст його спогадів невідомий коректор, винесені за межі тексту окремими примітками.Сподіваємося, публікація спогадів М. Зайця допоможе дослідникам у вивченні подробиць підпільного життя і діяльності Головного командира УПА Р. Шухевича.

Список літератури
1.Бандера С. Мої життєписні дані // Воля і Батьківщина. – 1999. – Число 1 (14/30). – С. 5-15; Державність. – 1992. – № 1 (4). – С. 47-52.
2.Стахів Є. ОУН у боротьбі з німецькими нацистами на Наддніпрянщині (Програмові зміни в ОУН): (Спогади) // Сучасність. – 1986. – Ч. 5. – С.86-94; Ч. 6. – С. 100-105.
3.Климишин М. Роттердам і Житомир — діло тої самої руки: Про вбивства Є.Коновальця, О.Сеника, М.Сціборського // Визвольний шлях. – 1987. – Кн.2. – СІ 54-157; Климишин М. Степан Ленкавський – його роля у визвольній боротьбі // Визвольний шлях. – 1978. – Кн.4. – С. 407-415; Климишин М. Степан Ленкавський: (У десяту річницю його смерти) // Визвольний шлях. – 1987. – Кн.П. – С.1193-1207; Климишин М. Українська нація в поході до волі // Визвольний шлях. – 1981. – Кн.7. – С.793-798.
4. Борець Ю. Упісти на Заході: (Спогади) II Визвольний шлях. – 1973. – Кн. 4-5. – С. 445-462; Кн.6. – С. 650-666; Кн. 7-8. – С. 820-836; Кн. 9. – С. 980-989; Кн. 10. – СІ 158-1170; Кн. 11-12. – С. 1347-1358.
5. Гіммельрайх К. Спогади командира відділу особливого призначення “УПА-Схід” // Літопис УПА. – Торонто, 1987. – Т. 15. – 266 с.
6. Шанковський Л. Похідні групи ОУН. Причинки до історії похідних груп ОУН на центральних і східних землях України в 1941-1943 рр. – Мюнхен: Видавництво
“Український самостійник”, 1958. – 369 с.
7. Петренко Р. За Україну, за її волю. Спогади // Літопис УПА. – Львів-Торонто, 1997. – 279 с.8. Порендовський В. В кігтях Степлагу. (Менгір 1949-1954). – Львів, 2004. – 272 с.
9. Спогади вояків УПА та учасників збройного підпілля Львівщини та Любачівщини // Літопис УПА. Бібліотека. – Т. 3. – Львів-Торонто, 2003. – 448 с.
10. Грицай Я., Грицай П. А рани не гоїлися. Спомини // Літопис УПА. Бібліотека. – Львів- Торонто, 2001.-332 с.
11. Савчин М. Тисяча доріг. Спомини // Літопис УПА. – Львів-Торонто, 1995. – 600 с.
12. Герасимів І. З юнацьких мрій – у ряди УПА // Літопис УПА. – Львів-Торонто, 1999. – 336 с.
13. Шумук Д. Пережите і передумане. Спогади й роздуми українського дисидента-політв’язня з років блукань і боротьби під трьома окупаціями України (1921-1981 рр.). – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 1998. – 432 с.
14. Кук В. Акт відновлення Української держави (30 червня 1941 р.). – Львів-Київ, 2001. – ЗО с; Кук В. Генерал Роман Шухевич – Головний Командир Української Повстанської Армії (УПА). – К.: Бібліотека українця, 1997. – 110 с; Кук В. Степан Бандера (1909 – 1999 рр.). – Івано- Франківськ: “Лілея – НВ”, 1999. – 48 с.
15. Полюга Л. Шляхами спогадів. 1944-1956. – Львів, 2003. 180 с.
16. Галаса В. Наше життя і боротьба. – Львів, 2005. – 272 с.
17. Стрільчук В. Михайло Заєць – охоронець Романа Шухевича // Український визвольний рух. – Львів, 2005. – № 5. – С. 203-208.
18. ДА СБ України. -Ф. ІЗ.-Спр. 398.-Т. 12.-Арк. 161-163.
19. Там само. – Спр. 372. – Т. 54. – Арк. 113.
20. Там само. – Т. 69. – Арк. 184-186.
21. Там само. – Спр. 398. – Т. 12. – Арк. 137-163.
22. Українська жінка у визвольній боротьбі 1940-1950 рр. – Львів, 2004. – С. 48-49.
23. Українська жінка у визвольній боротьбі 1940-1950 рр. – Львів, 2004. – С. 52-53.
24. ДА СБ України. – Ф. 6. – Спр. 71186-ФП. – Т. 5.- Арк. 23,44.
25. Дашкевич Я., Кук В., Бойко В., Посівнич М. Про Генерала Тараса Чупринку (Романа Шухевича). – Львів, 2006. – С. 22-23.
26. ДА СБ України. – Ф. 6. – Спр. 75075-ФП. – Т. 5. – Арк. 340.
27. Українська жінка у визвольній боротьбі 1940-1950 рр. – Львів, 2004. – С. 42.

ЗЕНКО. СПОМИНИ – 1952
Мої спомини з життя командира УПА.
Доводилося мені від весни 1945 року перебувати в охороні командира УПА – генерала Тараса Чупринки. За тих кілька років спільного життя з Командиром хочу пережитим, тим що залишилося мені в пам’яті, поділитися з друзями.
Хто ж такий був Командир? Може б я дещо більше розказав Вам, друзі, про Командира та його працю, але заіснувала одна перешкода: запізно я довідався, що якраз мені припала честь бути в охороні того ж таки Командира. Сподіваюсь, був би дещо більше затямив, а то й записав.
Ось послухайте, як лучилося. Ідемо ми одного разу удвох з Командиром із Білогорської квартири в терен. Ніч тиха, зоряна. Наша дорога випадала попри Скнилівське летовище і, отже, світла прожекторів часто нас заставляли “залягати”. От ми залягли та й говоримо про те й інше. Я і питаю: “Цікаво знати, друже Командир, чи командир Чупринка за кордоном чи тут?”. Пробігла легка усмішка по лиці Командира і спокійно відповідає: “Тут є, сину, тут... Чого йому за кордон”. “Гм...”, – думаю собі вслух – “Такий нівроку командир і не боїться большевиків”. Це було влітку 1949 року.
***
Тепер почну розповідь спочатку.
Замітною залишилася в пам’яті моя перша зустріч з Командиром в Гологірських лісах, в повстанському таборі командира Недолі. Невеличка наша технічна група в супроводі зв’язкового посувалася лісом у напрямі цього табору. Недалеко від табору докотився гомін ранньої пісні-молитви – “Боже вислухай благання...”. Ми зупинилися. Було якось святочно. Вислухавши останні слова, ми зійшли вниз, де перед нами розкрилася жива сцена повстанського життя. В ту пору стрільці підходили по сніданок. Наш зв’язковий оголосив місцевому провіднику наш прихід і, поснідавши, ми пішли відпочивати.
Після полудня мене розбудила жвава розмова. Серед більшої групи стрільців я побачив командира Чупринку, який поясняв стрільцям практичне значення мінометного кутоміра. Стрільці ставили питання: практично запізнавалися з мінометом. В тій хвилині самовільно зійшов зі стійки якийсь повстанець і сказав, що вже задовго стоїть. Це було дуже смішно. Почувши це, Командир Чупринка покликав цього стрільця і по-військовому “висповідав” його та сказав, що “до смерті треба стояти, якщо немає зміни”. На тім закінчилося.
Мене познайомив з к-ром Чупринкою провідник Тарас (Можливо, мова йде про члена Центрального проводу ОУН Дмитра Маївського – “Тараса”). Я відрекомендувався. Командир розпитав мене про все, що відносилося до мойого фаху, відтак поінформував щодо дальшої роботи і ми розійшлися.
В травні 1945 р. провідник М., якому я безпосередньо підлягав, скерував мене в Рогатинщину. Тут я включився до групи охорони командира Чупринки, зверхником якої був друг Марко (брат ... Лебедя). Група складалася з 7 (сім) осіб. Під осінь, з причини смерти зверхника Марка, група була реорганізована, керівництво перебрав друг Демид. Після кількамісячної моєї відсутності в цій групі, з весною 1946 року я включився знова і майже безпосередньо перебував з Командиром до останніх днів його життя. Зустріч відбулася в Рогатинському лісі.
Ось наш спільний марш удвох з Командиром через Рогатинський ліс до криївки. Сонце вже було заходом. Щиро попрощавшись з друзями, ми вирушили з табору. Командир у повному впоряді зброї, через плечі полева торба та планшет. В мене те ж і радіо в руках, з яким Командир не розлучався. Вийшли на лінію. Командир умовляє мертвий (збірний) пункт і кличку. Напрям маршу мені невідомий, отже Командир проводить . Ідемо тихо і вільно. Перед роздоріжжям ліній чи доріг Командир зупинявся, заслуховував з готовим до стрілу автоматом.
Запала ніч. Дорога з під ніг часто губилася, отже Командир часом зупинявся і, схиляючись до землі, розпізнавав по формі кожну дорогу. Так ми вийшли в поле. Зближалась година денника. Розтягнувши на корч антену, Командир включив радіо і вислухав радіовісті. Під ранок ми були біля криївки. – “Треба зачекати до світанку, щоб бачити, куди ногою ступити” – каже Командир. Заходили до криївки на босо, обережно, ступаючи поміж травою. Перша робота в криївці – замаскуватися.
Ми повилізали наверх. Командир прийнявся маскувати. Все кругом оглянув, поправив, приготував вічко і докрився. Відтак виліз знову і цю саму процедуру повторював я, а Командир приглядався. За другим разом маскування в мене вийшло добре і цю роботу я вже виконував щодня. Спосіб підходу і маскування для мене були новістю. В той час це була рідкість.
В криївці я нашвидку запізнався з господаркою і прийнявся готовити снідання. На снідання – яєчня і чай. З огляду на те, що криївка була в дуже конспіративному місці, а також добрим характером природної вентиляції, було дозволено три рази денно варити на спиртовці. Отже, на обід пригрівали консерву чи інше; на вечерю ярилова зупа чи жарене м’ясо і чай.
Робочі години Командира розподілялися. Тоді творилася стаття, мабуть “Процес денаціоналізації” (?) – це в перших годинах; лекція англійської мови, з радянських економічних журналів, писання на машині, вісті з радіо і ін. – в останніх. Мене Командир зобов’язав вивчити граматику української мови і вчитися машинописання, в чому давав щоденну підтримку.
Кожного вечора, як тільки смеркало, “так, щоб бачити куди ногу поставити”, Командир брав радіо, накриття (коци) і на босо виходили подальше від криївки “ночувати на відкритому воздусі”. Зразу слухав денник, а відтак клався спати. Часто, як були всі друзі зайняті, Командир лишався сам. Ніччю до криївки не заходили ніколи.
Що кілька днів ми удвох з Командиром ходили в село. Першого разу Командир, річ ясна, проводив. Ішли на босо. По дорозі поясняв мені всі подробиці, важні для повстання місця і т.п. Під хатою я задержувався, Командир ішов вперед, щоб примирити собаку. В хаті полагоджували і вечеряли на темно. Відтак вся доросла сім’я сходилася до однієї кімнати на свого роду сходини. Командир розказував про нашу боротьбу, міжнародне положення і інше. В поворотній дорозі майже завжди вступали до річки купатися.
Друг Демид розповідав про будову лісової криївки ось таке: “Доручив мені Командир” – розказує друг Демид – “зробити конспіративну криївку. Подав відтинок терену і звернув увагу, щоб заготовити будь-який матеріал, що відноситься безпосередньо до криївки у якогось сексота у подальшому селі. Я підібрав голову с/с в селі П. і замовив в нього пачку до криївки”. Цей “фокус” позитивно відбився. Наша криївка була повністю законспірована.
І далі: зимову криївку в селі, яку ми приготовляли для Командира на зиму виконувало нас трьох плюс Командир. Двох із нас копали, ми з Командиром носили землю.

“Короленко”.
Підшукали добрі люди відповідну хату в с. Княгиничі. В який спосіб її знайшли то я вже й мабуть не буду знати. Знаю тільки, як одного дня, в жовтні 1946 р. Командир доручив нам з другом Демидом вивчити маршрут з Рогатинського лісу до Княгинич і без жодного зв’язку попасти до такої-от хати (тут подав план села, хати). В тій хаті ви повинні зробити криївку. Де і як – то вже ваша голова в тім, головне якнайбільш конспіративно. Першої ночі віднайшли дану хату, а чергового дня взялися за діло. За кілька днів все було готове.
Слід згадати, раніше ця хата являлась державною, в якій містився поштовий уряд. За большевицької дійсності дві кімнати замешкував доктор Кузик з родиною (поляк), решта кімнат (п’ять) були вільні. Згодом перебрався також голова місцевої сільської/ради. Наша сім’я посідала три кімнати, кухня сусідувала з кімнатою доктора В цій кухні була зроблена криївка. Зиму на 1947 р. Командир перебував на цій квартирі.
По викінченню роботи ми повернули до Командира, зголосили про стан справ. При кінці листопада випроводили Командира на зимівник а самі знову повернули в терен, до групи, там нас і западав сніг. Добитись до Командира нелегко було. Моя пригода з большевиками на свят вечір, сніг та морози змусили нас задержатися цілий січень в терені.
Відходячи ми умовились, що прийдемо в часі після першого снігу. До Командира ми добивались в лютім місяці, з трепетом серця, ми відчували скільки там горя в серці. Нас прийняли, як небіжчиків. Бліді лиця страшно і допитливо гляділи на нас. Командир постарілий на кілька років – два тижні не бритий. Ми зголосили свій прихід. Командир приступив до нас і по-батьківськи привітався з нами. “Хлопці! Що то було з вами? Де Ви пропадали? Ви знаєте, як я переживав?”.
Ми розказали свої пригоди і причини, які змусили нас задержатися. Слідуючого дня перед сніданням ми зібралися до наказу. За легковаження чуйності і обов’язків ми одержали нагану. Наша сім’я збільшилася 5+2, атмосфера повеселіла, життя пішло своїм трибом. З початком того ж таки 1947 року хвороби почали підточувати здоров’я Командира. Боліли ноги. Дійшло до того, що без лікаря не обійшлося. Вирішено піти до лікаря в місто Ходорів. Мені не помішувалося в голові, щоб Командир ішов прямо большевикам у руки. Але сталося і було все як слід.
Одного дня вранці зібрався Командир у ватяний одяг, приходжений вже, стару дядьківську шапку, встромив пістолет до штанів, гранату в кишеню, намазав руки товщем а відтак натер попелом і в одну руку кошик, у другу палицю, швидко попрощався з нами і вирушив на шлях. Як “тереновий провідник” за командиром подалася пані М. (Мова йде про Катерину Зарицьку – “Монету”, довірену особу Р. Шухевича). Довгий для нас був цей день – не бралась ніяка робота і разом з другом вирішили, що на великий ризик? Командир рішився.
Прийшов довгожданий вечір а з ним Командир, живий і здоровий. Хвильку відпочив і розказав нам про перебіг цілого дня. “Іти большевикам під самий ніс це є ніщо, головне – відповідно вбратися. От сиджу собі на східках, попри мене ходять і москалі, і простий народ і побачили в мене кошик та й питають: – “Дядьку, що маєте продати; дядьку, а не йдете ще додому...” – сміюся я в кульок, це не то, що у Львові було. Минулого року довелося мені квартирувати одну ніч між паскарками у Львові. Я був одинокий мужчина серед 20-ти жінок. Граю ролю дядька. Пригадав пан дому, що його пила чомусь не хоче різати, хто ж йому краще порадить, як дядько зі села (Судячи з усього, Р. Шухевич мав на увазі своє перебування у Львові в березні 1947 р. разом з K. Зарицькою. Тоді вони зупинилися на ніч в одного із своїх знайомих, який жив на вул. Личаківській. За свідченнями К. Зарицької, у нього постійно зупинялися ночувати селяни).
Приносить пан пилу і просить справити її. Ну – думаю собі – аж тепер я проріжуся. В мене на пилі таке ж поняття як в жида. Але треба радити. Оглядаю її, оглядаю, то й думаю щоби-то казати. І раптом блиснула думка: “треба, кажу, розвести її, порозгинати зуби, а до того ж необхідно ключа. На щастя ключа пан не мав і на тім скінчилося”.
Оповіданнями Командира ми були захоплені, наші застереження виявилися неправильні. Підбадьорившись ми просили Командира щоб при першій нагоді дозволив нам перевести такий експеримент. Це була весела новинка. Невеселою була хвороба Командира. Лікар узнав артритизм кості, хворобу кості. Приписав відповідний режим.
Доцільно буде подати характеристику родини, серед якої перебував Командир. Сім’я складалася: мама, її донька Оля з дитинкою (жінка окружного провідника Стрийщини Данила) та пані Монета. Всі “переселені” з Ярославського повіту. Мама (Мама – це Розалія Ільків, мати зв’язкової Р. Шухевича Ольги Ільків – “Роксоляни”) – маленька собі жіночка около 50 літ, швидка, проворна, зародна, сварлива така, що хай молода сховається. Проте її наївні забаганки, високопанські манери брали верх. Наприклад: щоденні балачки про власну кам’яницю у великому місті, добре умебльовану, а не локатори; спори про те, що виховувати донечку Олі буде вона (бабка); завзято вивчала англійську мову. Знаючи не більше 500 слів і трохи граматики просила Командира вложити текст промови, з якою виступала б зустрічаючи американців. Війни сподівалась кожного дня. Большевиків ненавиділа всім своїм єством. З таких різних історій було доволі потіхи, як Командир пустив у рух свої повоєнні жарти.
Оля (літературний псевдонім Звіробій; Оля – це Ольга Ільків, особиста зв’язкова Р. Шухевича.) – інтелігентна і добре вихована. Маючи кілька семестрів медицини, хотіла і старалася провадити родинне життя і виховання дитини по всім правилам, в чому найбільше перешкоджала її мама. З часом прийшов на світ ще синок Олі і з тим більше клопотів, більше праці. Виринула проблема, як бути Олі, на кого покликатися батьком. З доброю порадою в таких справах приходив Командир і пані М.
Вирішено фіктивно побрати Олю з “Богданом” (Богдан – це Любомир Полюга, який у 1947 р. перебував в охороні Р. Шухевича) – студентом медицини, який жив на ліві документи. Знаючи “Богдана” особисто, Командир без вагань зреалізував це. Комедія вдалася надійно. “Богдан” стає фельдшером в с. Княгиничі а життя набирає нормального характеру. Рушієм всьої господарки була пані М. Для вирішення складних справ у господарці як взагалі пані М. знаходила негайні і блискучі помисли.
Ось один випадок. Застає мене несподівано в хаті (крізь вікно) дальша сусідка. У нас же самі жінки, хто ж може бути із мужчин? То означало, що хата провалиться. З порадою приходить пані М. Негайно вбиратися в форму голодуючого, брати в мішок всяких лишків і йти хата в хату, відшукати цю жінку, зіграти перед нею відповідну ролю голодуючого і впевнитися, як повірила. Що-небудь їй продати (заміняти). Помисл був вдалий і успішний.
Пані докторова – завзята польська патріотка і дуже цікава. Як добра сусідка густо побувала в нас і цікавилася всякими дрібницями: “а чому ви так скоро пироги з’їли; а для чого у вас стільки води йде і т.п.”. Пані М.: – Я сама багато їм бо в мене цукровиця; Оля щоденно свою доньку викупує і сама вимивається і т.п.

Будні Командира в “Короленко”.
Життя наше, тобто дійсних підпільників, проходило “наверху”. Криївка була тільки на час алярму. Отже, як тільки заносилося на день, дійсні підпільники стояли вже на ногах. Прятали постіль до сховку і йшли до окремої кімнати на руханку. Жінки за той час вбиралися. Пані М. вносила воду і всі по черзі вмивалися. Перший вмивався Командир, завжди до половини. Після вмивання спільна молитва.
Щоденно був черговий дижурний. Дижур обов’язував мужчин. До обов’язків чергового Командир зачисляв себе також. Обов’язки були такі: метення кімнат, палення в печі, заготовка дров до печі, миття підлоги і прання білизни – спільно до помочі жінкам (Командир від цих робіт був звільнений) і ін.
На сніданок пили чай. До хліба який-небудь товщ. Виняток у харчах становила тільки Оля, яка кормила дитя. Розподіл робочих годин Командира пристосовувався до обставин і вимог дня. Там завжди були якісь нові справи, плач дітей і ін. Однак в спокійному часі предмети навчання були розподілені. В тій хаті створилося кілька статей, крім того вивчав англійську мову, читав Леніна, слухав радіо і ін.
Обід був спільний, при одному столі, однак кожний приміщувався так, щоб бути готовим на випадок алярму. Страви завжди були смачні і багаті, хоча звичайні. Після обіда Командир клався на півгодини відпочивати а відтак займався чим-небудь з художньої літератури, шахи тощо. До дітей Командир приступав, як добра няня. Завжди скорше забавив малят, як мама. Щоденно були хвилини розривки, в яких живу участь брав Командир. Бували корисні дискусії на різні теми, жарти, дотепи. Скоро звечора щільно закривав дижурний вікна і продовжували день при світлі. Майже щовечора Командир вправляв з пані М. англійську мову. Вечеряли пригрітими лишками з обіда, запивали чаєм, спільно молилися і спати. Жінки спали в ліжках, Командир на довгому столі, підстеляючи які-небудь лахи; ми з другом на долівці.

Життя у повстанському таборі.
Друзям відомо – нема-то, як у повстанському лісовому таборі, ще й у спокійний час. Весело, здорово, шумить зелений ліс – відчуваєш життя. Дуже добре почував себе наш друг Командир у зеленому таборі: тоді і здоров’я було більше, не відчував болів голови, серця. От хоч би візьмім життя в одному таборі, що його Командир прозвав “Баранівка” (Ймовірно мова йде про один із таборів ОУН, який в 1948-1949 pp. був на території Бібрецьких лісів Львівської області. Судячи із протоколів допитів заарештованих учасників ОУН, саме в цих лісах (у 1948 р. – в Іловському лісі) проводилися наради керівників ОУН.). Це був улюблений у Командира табір. Гарне, відповідне місце з всіма тактичними і господарськими вимогами.
Як тільки повернуть друзі з нічних завдань (бувало й так, що всі підуть – тоді Командир лишався сам) сейчас готують снідання. З’їдять по куску сала, поп’ють чорною кавою і лягають відпочивати. Тоді Командир стоїть на стійці. Втоптані кількаметрові стежки знову міряються кроками в одну й другу сторону. Тоді зроджуються нові ідеї, вкладаються плани. Думка на самоті у Командира супроводжується рухами рук, мімікою лиця. Іноді, непомітно, як і завжди на хвильку застигав – тоді неслась до Всевишнього щира молитва.
Відпочили друзі, вмились, почистились і закипіла робота. Готують обід: одні заготовляють дрова, другі вбирають бараболю, носять воду... Потріскує ватра, клекотить в казані; за хвильку смачно заїдають партизанську зупу. Командир крокуючи сідає на свій пень і також смакує, тільки побільше рідкого.
По обіді вільний час. – “Ну, друзі, поговоримо дещо може із совєтознання? Ні, краще порухаємося трохи”. І вже стоїть стрілецька лава і вправляє впоряд. Ще дещо на військові теми і розхід. “Далі вчіться самі. Ви повинні щоденно, при якій не було б роботі знайти годину-дві для самонавчання”. А вечір? Знову зготують що-небудь на вечерю, повечеряють спільно, помоляться і по ділам хто куда. Одні по завданню, інші в таборі лишаються.
 
Наші Друзі: Новини Львова