Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 24 лютого 2020 року
Тексти > Жанри > Оповідання

МЕНІ ПИШУТЬ ІЗ МАЯМІ

Переглядів: 3538
Додано: 17.01.2011 Додав: Оксана БОЙКО  текстів: 15
Hi 0 Рекомендую 3 Відгуки 0
Джерело: збірка оповідань "ЛАЙФ" (2008)
<
1
>
МЕНІ ПИШУТЬ ІЗ МАЯМІ


У контакті сидять усі. Майже всі. І вони, майже всі, чогось, когось шукають. У контакті не важливо, хто ти і де ти. Місце, де можеш бути Крейзі Фроґом або Кенні з Сауз-парку, частинами тіла, міста, світу… Можеш видавати себе за Робін Ґуда, Жадана чи Карпу. Маєш повне право жбурляти чиїсь фрази і фотки, брехати й частково писати правду, а можна й без неї…
Щойно я зарегилась, мені написали: «Добро пожаловать в болото»… Колись давно в якійсь із передач говорили, що Інтернет це – наркотик, бо він засмоктує. Значить, написали правду.

Коли мені здалося, що починаю в тому болоті тонути, вирішила відкрити нове вікно в Європу просто зі своєї квартири. Крізь старе дивилася на світ двадцять років. Усе, що бачила з вікна, було таким звичним і вітчизняним. Прибиральниця, сусід із першого поверху, який постійно посилає свою жінку на характерну свою частину тіла так, ніби каже їй: «Люба, добраніч…». У це вікно дивилася, коли ще живі були мої бабусі – одна й друга. У це вікно заглядали мої коханці. І тепер його вирізали, наче апендицит. На місце старого ставлять нове: «…нємєцкій профіль, нємєцкая фурнітура, двухстворчатоє, пятікамєрноє, с отлівом і откосамі, мюллєровскім подоконніком і єщо москітной сєткой в подарок». Воно-то так, якщо дуже вірити, адже у щось же вірити треба. Та однаково знаю, що роблять їх у Броварах. Розраховуюся за «ненашу», як колись казали про закордонну продукцію, і вірю, що побачу з нього те, чого ще ніколи не бачила.
Змінюючи вікно, хочу змінити своє життя. Шибки великі й чисті. Крізь них усе здається іншим. У квартирі тільки про вікно й говорять. Одні – проти, інші – за…

В Інтернеті хтось до мене набивається в друзі. Мені тепер пишуть із Маямі, Ріо-де-Жанейро, набиваються в гості, а в нас же стеля все ще не побілена.
Молдаванка запрошує до її діда й баби в Полтаву, на хутір Матяшівку.
Мені вставляють нове вікно два тезки. Я стою поміж Сергіїв у своїй кімнаті й загадую бажання…

З молдаванкою сіли на потяг, і він повіз нас у вічність. Знайомий побажав у дорогу есемескою пісеньки «пікардійців» у супутнику: «…Сядеш у поїзд, най собі їде… Може, у Прагу, може, у Відень… Мокрі дерева бігтимуть слідом – лишиш позаду всі радощі й біди!!! ;)» І потяг повіз туди, де немає мого вчора і нашого завтра. Там є тільки мить, мить…
Потяг тікає з Харкова, і я – в ньому. Мчу, як вітер. А вітер у руках не втримати, як і мене!
Сергій говорив, що вікно не пропускає вітру…
А в потягах задимає. Обіцяю, що більше не напишу! Кому обіцяю – собі чи йому?.. Але я обіцяю і черговий раз натискаю «відіслати»…

Коли він був малим, малював на сторінках усіх блокнотів кораблі. А коли за вікном починалася злива, то довго дивився на найбільший із намальованих і на вікно. Хотів, щоб стіна зламалась і він виплив на своєму кораблі в дощ. Йому часто сняться кольори. Він грається з ними у ховалки. Якось вони так грались і від нього заховався червоний колір. Довго не міг його знайти. Увесь світ без цього кольору став холодним. Він блукав містами і підземками, обнишпорив усі закутки і втомленим приплівся додому. Знову заснув і коли прокинувся – поліз до шафи за свіжою футболкою. Тільки-но наблизився до дверей – шафа затремтіла. Звідти колобком викотився червоний колір і закотився під диван. Умить зійшло сонце і небо почало червоніти. «Я знайшов тебе!» – крикнув він у безвість. А той сміявся із-під дивана, і він став щасливим умить. Дивно…

У Полтаві дуже м’яка вода. Так можна півгодини змивати мило, а воно залишається на руках. Восени завжди якось важко стає на душі. Я навіть статтю написала в газету про те, як позбутись осінньої депресії.
Матяшівка – маленька і тиха. Там, до речі, жорстка вода. Її не можна пити, тому для пиття люди купують. Навіть у хуторі. Руки практично не миляться. Дивно. А від Полтави до хутора півтори години електричкою.
На білому екрані друкуються чорні літери. Провідниця принесла чорний чай із білим цукром.
«Вибачте, а навпаки у вас нема? Білого чаю із чорним цукром?» – «Нема…» – «Тоді мені принесіть окропу, будь ласка»…
Потяг їде собі… Потяг мчить, просто летить, а провідниця не несе чомусь окропу.
Між нами сотні кілометрів. У щілини задимає вітер. І як йому вдавалося мене втримати!.. Вдається…
Бабуся молдаванки наварила великих вареників із картоплею та капустою. Вареники з долоню. Косарські. Одного наїстися можна. Бабусі в дворі нема. За хатою лелеки звили гніздо. Дід шуткує, що бабу вигнав. Нащо вона йому!..
Собаки гавкають. А зорі їх не чують.

А в місті вікна вимикаються, наче ліхтарі після дванадцятої, щоб дивитися мені вслід. Коли повернуся до тебе, місяць фотографуватиме кожен наш рух, а багатоповерхівки, як клаптики, як носові хустки, як картонні бейджі, стирчатимуть у небо. Ти витягнеш із кишені запальничку й підпалиш їх. Вони попадають нам під ноги, і думатимемо, що ми – надлюди, і гордо дивитимемось одне на одного. Телефон мовчатиме, а тіні від нас навшпиньках тікатимуть у те місто, якого вже нема, до нас колишніх, до нас буденних і божевільних.
У моді зараз жовте. Харківське повітря пахне смаженим листям. Моє місто жовкне. Жовкнуть із ним і обличчя авітамінозом. Жовкнуть серця за відсутності любові, сексу та пристрасті. Жовкнемо й ми від тютюнового диму, як штори ще совєтського крою у стінах гівняного кабака, в якому носиться із тацею засмикана офіціантка і наливає усім «Бєлий Аіст».
А їй… Тій, що зараз із тобою у Києві… Їй жовтий не личить. Вона стоїть на фото праворуч од тебе, а я – ліворуч. І мої легені болять від її диму.
У потягу «Київ – Харків» знову холодно. І він перетікає з одного міста в інше, як кров по артеріях. А я розмінюю свою любов, аби купити додому оберіг і оберігати себе від твоєї любові.

Мені так само пишуть із Маямі, Ріо-де-Жанейро.
І стеля вже побілена. І оберіг лежить на столі…
І так само тиснуться щоранку автівки у пробках. І так само мовчить телефон. І так само вечорами на стіні універу Каразіна з’являється привид комунізму, та ні, це сам Ленін простягає руку, наче просить допомоги з минулого. А на майдані ялинка розцяцькована. Пахне у повітрі дитинством, зимою, сніжками і щастям. Машини звертають на тротуари і мчать, як скажені пси, назустріч із новим життям, новим щастям. Автобуси грузнуть у пробках. Вони, здається, годинами стоять і мовби не рухаються нікуди, тільки нетерплячі стовпи тікають уперед. Усі в салоні мовчать, наче поминають хвилиною мовчання всіх собак, чиї тіла розкидані на дорогах міста. У вікні хтось фотографує нічний Харків. Він відвезе ці кадри кудись в інше місто. А потім натискатиме плюс, плюс, плюс і обличчя тих, хто в автобусі в ту мить думав про собак, ставатимуть ближче, ближче… Він роздивлятиметься барви курток, дивитиметься на колір світлофора коло дороги, на вивіски магазинів. І моє місто асоціюватиметься в нього із цією світлиною, точніше цим моментом, який ніколи вже не повториться, а якщо й пов…, та обличчя там будуть інші. А в цей кадр потрапило моє обличчя. Я всміхаюся. Можливо, коли він натискатиме плюс, плюс, плюс у нього поліпшиться настрій. Він побачить усмішку і сам усміхнеться. Тобто місто в нього асоціюватиметься і зі мною. Хоча він тільки стояв за вікном через дорогу і щось фоткав. І він роздивлятиметься все до дрібниць, і все побачить, навіть думки прочитає по обличчях, навіть почує музику у вухах пасажирів, навіть відчує запах волосся тітки, яка сидить коло самого вікна і пахне перукарнею. Він помітить руки дівчинки, яка поклала свої долоні в шкіряних рукавичках на вікно і вони йому здадуться схожими на кажанів. Він роздивиться написи на віконних рекламних вивісках. А що, коли цей кадр розмажеться, просто через те, що в той момент автобус на кілька метрів проїхав уперед, або він рано відвів руку, або забув увімкнути спалах. Тоді все це зіллється в одну пляму. І він натисне Delete, просто натисне Delete…
А на цей раз я не стиратиму нічого з пам’яті. Я всміхнуся, бо все це було:)

Місто віддаляється стукотом коліс об колію. Місто віддаляється. Місто…
Місто залишається на одному місці так, як ніщо інше. А мене розносить вітер нових днів, як шкаралупу від насіння, як целофанові пакети, як сиві кульбаби, як…
Кожен день не буде схожим на попередній. Кожен день не буде схожим. Кожен день не буде. Кожен. Не буде…
А дні – то цифри на календарі в офісах, що відбиті у друкарні й зафарбовані чотирма кольорами.
У кожного щастя свій колір. У кожного дня свій колір. У кожного міста свій колір. У кожного – своє щастя.
Зима пахне сірим. Коли багато сірого, хочеться зеленого. До зеленого ще довго, тому я, повертаючись додому сірим нічним напівпорожнім містом думаю, як зробити його жовтим або червоним, хоча б у думках… І всміхатимуся. Навіть з аватарки в Контакті всміхатимуся. Всім усміхатимуся.
Тепер частіше.
Бо життя – то класна штука, як не крути!

2008



 
Наші Друзі: Новини Львова