Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 22 липня 2019 року
Тексти > Жанри > Праця  ::  Тексти > Тематики > Історична

Україна і червоний жах. ПОГРОМИ В УКРАЇНІ

Переглядів: 7866
Додано: 27.05.2011 Додав: Sveneld  текстів: 9
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 2
О. ШУЛЬГИН. Україна і червоний жах. ПОГРОМИ В УКРАЇНІ


ОЛЕКСАНДЕР ШУЛЬГИН
Україна
і червоний жах.
ПОГРОМИ В УКРАЇНІ
Інститут досліджень модерної Історії України в США
Фундація ім. О. Ольжича
Київ. Видавництво імені Олени Теліги 2001
Переклад з французької
Олени Леонтович та Марії Мулової-Войтовецької
за виданням: Alexandre Choulgume
«L'Ukraine et le Cauchemar Rouge». — Paris, 1927.
Під редакцією доктора Наталії Пазуняк
-------------------------------------------------------------------------------------
Цікаве і цінне джерело, втім, зазначимо, що в оцінці
Шульгиним постатей Української революції присутня певна ідеалізація
організаторських здібностей Головного Отамана військ УНР
Симона Петлюри і водночас свідоме применшення ролі
гетьмана Павла Скоропадського.
Врахуймо, що «О.Шульгин був поміркованим і обережним, прихильником
федералізму, тому радив іти до автономії, а згодом до самостійности
легальними шляхами», пише автор передмови.
Додамо: «шляхами», які призвели до втрати часу у захисті України
військовими засобами.
Історична провина за це лежить на Центральній Раді.


«З історичної точки зору лихо, яке називають «погромами євреїв»,
є тільки окремим випадком нещастя ще більшого,
жертвою якого стала вся країна, вся Україна» (О. Шульгін)


ЗМІСТ

Аркадій Жуковський. Вступ
Розділ І. Таємний злочин
Розділ II. Погроми та великі події в Україні (1917—1920)
Розділ III. Анархія в Україні та загальне руйнування країни
Розділ IV. Хвиля погромів
Розділ V. Причини погромів
Розділ VI. Труднощі Українського Уряду та Головного Отамана Симона Петлюри у подоланні погромів
Розділ VII. Заходи, прийняті Українським Урядом та Симоном Петлюрою проти погромів
Документи



ВСТУП

Книжка Олександра Шульгина «Україна і червоний жах. Погроми в Україні» була написана весною 1927 p., напередодні процесу Самуїла Шварцбарда, убивці Симона Петлюри, що відбувся у суді Сени в Парижі 18—26 жовтня 1927 p., і мала мету пояснити причини і обставини, за яких вчинено погроми в Україні, вказати на авторів цих нелюдських злочинів проти єврейського населення. Адже частина преси та авторів інкримінували погроми 1919р. Головному Отаманові Симонов! Петлюрі, тодішньому Голові Української держави. О.Шульгин намагався показати ставлення С.Петлюри до єврейського питання впродовж усієї його політичної діяльности, підтверджуючи це обширною документацією. Погроми відбувалися за важких воєннореволюційних обставин боротьби за українську незалежність і становлення української державности, і, щоб краще зрозуміти ненормальне явище погромів, автор представляє його на тлі загальних подій визвольних змагань 1917—1921 років в Україні.
Олександер Шульгин особисто добре знав Симона Петлюру, він сам зазначав: «Я знав С.Петлюру на протязі 20 років, я був його колегою в першому Уряді України (Генеральному Секретаріаті Української Центральної Ради), в якому він був Міністром Війни, а я Міністром Закордонних Справ і Національностей». За Директори О.Шульгин був висланий в делегації УНР на Мирну конференцію в Парижі та до початку Другої світової війни виконував різні функції в уряді УНР. О.Шульгин високо цінував Симона Петлюру і не раз у своїх творах і статтях виступав на його оборону, коли противники української державности намагалися очорнювати світлу постать Головного Отамана. Для автора цієї книжки «Петлюра не був тільки головою Уряду, він був великим натхненником всієї української діяльности, національним героєм, відомим на всю Україну, славлений в народних піснях, що втілював всі надії свого народу». А тому що вороги України приписували погроми Головному Отаманові, Шульгин писав: «Честь Симона Петлюри є нашою честю, честю всієї нації. Нашим завданням є боронити його велику пам'ять проти всяких наклепів».
Праця О.Шульгина має дві частини: спочатку історичний аналіз погромів, які відбувалися серед анархії й руїни країни, винуватцями яких були більшовицькі, денікінські, махновські війська. О.Шульгин подає оригінальне пояснення зародка і обставин феномену погромів. Друга частина праці охоплює 21 документ (сторінки 141—215) (тут наведені сторінки французької книжки)
за період від 9 січня 1918 року до березня 1926 року, де висвітлюється ставлення Української держави до єврейської меншости та заходи С.Петлюри, щоб не допустити до варварських погромів. Відомо, що книжка О.Шульгина, поруч з іншою книжкою «Документи про погроми в Україні і вбивство Симона Петлюри у Парижі», підготовленою українською комісією на чолі з В.Прокоповичем, були цитовані на процесі С.Шварцбарда.
Ось стислий нарис діяльности автора книжки «Україна і червоний жах». Автор цього вступу знав Олександра Шульгина — у 1950х роках він був секретарем Українського Академічного Товариства в Парижі, тісно співпрацював з О.Шульгиним, для якого ця установа була основою його післявоєнної діяльности.
Олександер Шульгин (свої французькі твори він підписував Alexandre Choulguine), який народився 30 липня 1889 р. у селі Сохвине на Полтавщині, а помер 4 березня 1960 р. у Парижі, був політичним, громадським і культурнонауковим діячем: істориксоціолог, дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка (від 1948 р.) та Української Вільної Академії наук, співтворець Української держави (1917—1920). Походив з козацькостаршинського роду, споріднений з Полуботками, Скоропадськими, Самойловичами, Апостолами; син відомого громадськокультурного діяча й історика Якова Шульгина. Студіював історію й філософію у Петербурзькому університеті (1908—1915), згодом асистент у ньому (1915— 1917). Там почав свою громадськополітичну діяльність, був активістом у петербурзькій громаді Товариства Українських Поступовців, пізніше у ДемократичноРадикальній Партії, яку за його ініціятивою 1917р. перейменовано на Українську Партію Соціялістів Федералістів, член її центрального комітету. Також співробітничав з журналом «Украинская жизнь», редагованим С.Петлюрою. У Петрограді Шульгин був делегатом Української Національної Ради до Ради робітничих і солдатських депутатів.
З початком березневої революції Шульгин повернувся до Києва (23 березня 1917 р.), став членом Української Центральної Ради, згодом і Малої Ради, з липня 1917 р. до 30 січня 1918 р. — генеральним секретарем міжнаціональних (для меншостей в Україні), пізніше міжнародних справ, був співавтором Статуту Вищого Управління України, співорганізатором З'їзду народів Росії у Києві (вересень 1917 р.), на якому обстоював федералізацію країни (Росії). За його керівництва закордонною політикою Франція й Англія визнали дефакто УНР, й Україна почала мирні переговори з союзом чотирьох Центральних Держав у Бересті, хоча увесь час він дотримувався проантантської орієнтації.
У політичній орієнтації О.Шульгин належав до консервативного табору, був поміркованим і обережним, прихильником федералізму, тому радив іти до автономії, а згодом до самостійности легальними шляхами. Голосував за прийняття III і IV Універсалів і обороняв ідею української державности.
За гетьманату Шульгин був співробітником Міністерства Закордонних Справ Української держави і головою політичної Комісії української делегації на українськоросійських переговорах. З липня 1918 р. — амбасадором України у Софії (до кінця 1918 р.). У січні 1919 р. призначений Директорією УНР членом української делегації на Мирну конференцію в Парижі, згодом (1920 р.) — головою української делегації на першій асамблеї Ліги Націй у Женеві; аз 1921 р. очолював Надзвичайну дипломатичну місію УНР у Парижі. На цих постах Шульгин боронив українські інтереси перед різними міжнародними організаціями, особливо з ініціативи Міжнародної Унії для Ліги Націй, головою якої він був. У 1933—1938 роках виступав проти більшовицького терору в УРСР, примусової праці, голоду в Україні. У відкритому листі до Фрітйофа Нансена, виданому окремою брошурою «La Société des Nations et les Réfugiés Ukrainiens» (1929), О.Шульгин домагався від установи для біженців при міжнародній організації визнання української національності українських біженців.
У 1923—1927 роках Шульгин жив у Празі, де був професором Українського Вільного Університету і Українського Високого Педагогічного Інституту ім. М.Драгоманова, в яких викладав загальну історію й філософію історії. Тут разом з однодумцями відновив радикальнодемократичну партію, став пій головою її празького комітету. У 1924 р. він заснував у Празі Український Академічний Комітет, що координував діяльність українських наукових закладів на еміграції та був пов'язаний з міжнародною комісією для інтелектуальної співпраці в Лізі Націй. У 1926 р. був призначений Міністром Закордонних Справ УНР в екзилі й керував її зовнішньою політикою у 1926—1936, 1939—1940 (тоді ж очолював екзильний уряд УНР) і 1945—1946. У Парижі Шульгин від 1927 р. брав активну участь у житті української еміграції: у 1929—1930 pp. — голова Головної Еміграційної Ради — централі української політичної еміграції в Європі й Азії, співредактор тижневика «Тризуб» (1940 р. — редактор). Під час німецької окупації був заарештований у Парижі (1940—1941 pp.) як український політичний діяч профранцузької орієнтації. Після 1945 року віддався науковій праці: був засновником і довголітнім головою Українського Академічного Товариства у Парижі (1946—1960), ініціятором і віцепрезидентом Міжнародної Вільної Академії у Парижі (1952—1960), що об'єднувала екзильних учених. Одночасно Шульгин був представником українців у Міжнародній Організації Біженців (ІРО, 1948— 1952) та співробітником французької організації для охорони біженців і бездержавних при Міністерстві Закордонних Справ (Office Français de Protection des Réfugiés et Apatrides, OFPRA, 1952—1960).
О.Шульгин — автор розвідок з історії української державносте 1917— 1818 рр. і діяльности уряду УНР в екзилі : «Політика» (1918), «L'Ukraine, la Russie et les puissances de l'Entente» (1918), «Les problèmes de l'Ukraine» (1919), a також англійське («The Problems of thé Ukraine» [1919]), голландське і угорське видання, «Chronologie des principaux événements en Ukraine»,
1917—1919 (Хронологія основних подій в Україні 1917—1919), «L'Ukraine et le cauchemar rouge. Les massacres en Ukraine» (1927), «Державність чи Гайдамаччина» (1931), «Les conditions de travail en URSS» (1932), «Без території», «Ідеологія та чин Уряду УНР на чужині» (1934), «L'Ukraine contre Moscau, 1917» (1935); соціологічних та історіософічних праць: «Нариси з нової історії Європи» (1925), «Уваги до історії розвитку ранішого капіталізму» (1928), «Les origines de l'esprit national moderne et J.J.Rousseau» (1938), «L'Histoire et la vie. Les lois — le hasard — la volonté humaine» (1957), «The Doctrine of Wilson and thé Building of thé Ukrainian National Republic» (Ukrainian Quarterl, XII. 4, 1956), «Michel Hrouchevskyj et sa conception de l'Est Européen» (1959). Статті в «Українській Загальній Енциклопедії і «Енциклопедії Українознавства» (доба Центральної Ради, доба Гетьманщини), у наукових збірниках, журналах, особливо в паризькому «Тризубі», «Prométhée» (1926—1938), «La Revue de Prométhée: (головний редактор, 1938—1940), «Українській літературній газеті» (1956—1960) та ін. Похований у Сарселі.
[Література: «Збірник на пошану О.Шульгина» (ред. В.Янів). — ЗНТШ. —Т. 186 (Париж—Мюнхен, 1969; бібліографія праць: с. 311— 338); «Alexandre Choulguine, 1889—1960» Editeur O.Perrin. — Paris, 1961; В.Верстюк, Т.Осташко, Шульгин Олександер Якович. Діячі Української Центральної Ради. — Київ.]
З перспективи більш як 70 років оцінка Олександром Шульгиним Головного Отамана Симона Петлюри не тільки не змінилася, а й з відновленням української державности в 1990х роках знайшла своє повне потвердження. Все, що є позитивне, будуюче, скріплююче сучасної України, йде в напрямку, який вказував і за який боровся Головний Отаман.
Його концепція демократичної, ліберальної, соціяльно справедливої України, пошанування всіх громадян незалежно від етнічної чи релігійної приналежности та орієнтація у зовнішній політиці є дороговказом для сучасної України. Тому видання цієї книги українською мовою є сьогодні доречним, тим більше, що сучасній генерації події української Державности 1917—1920 років, а зокрема постать Симона Петлюри, є недостатньо відомими.

Аркадій ЖУКОВСЬКИЙ



РОЗДІЛ І
ТАЄМНИЙ ЗЛОЧИН

25 травня 1926 року на вулиці Латинського кварталу Парижу був убитий українець, саме ім'я якого викликало ненависть у одних людей, а в інших—захоплення, ентузіязм, любов. Це ім'я, ще донедавна незнане в Західній Европі, вже стало історичним. Воно увійде в історію його країни поруч з іменами, що мають найбільшу пошану серед українського народу, поруч з іменами його славних гетьманів XVII та XVIII ст. : Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Мазепи. Ми говоримо про Симона Петлюру.
Звістка про вбивство справила величезне враження на українців (див. документи № 16, 17). Незважаючи на приналежність до різних партій, сотні й тисячі українців приїхали з усіх куточків Франції та інших країн Европи, бо вважали за свій обов'язок скласти останній уклін Петлюрі. Похорон був грандіозний. Навіть чужинці були глибоко схвильовані тишею, суворістю, благородством нескінченного кортежу чоловіків та жінок у сльозах. Вони зрозуміли, що людина, яку проводжають на кладовище з таким почуттям скорботи й любови, була справжнім провідником цього народу.
Голова Директорії УНР та Головний Отаман (з 1919 р.) Петлюра напередодні його смерти вважався багатьма людиною минулого; вважали, що кар'єра його закінчилася, а він примирився з цим.
Але це хибна уява — Петлюра не відмовлявся ніколи від своїх посад, залишаючись на чолі національного уряду, що не переставав існувати ні на хвилину, і навіть після його смерти так само працює. Цей уряд спрямований до мети, що полягає у визволенні
України від червоних окупантів та створенні незалежної України. Петлюра був не тільки Головою цього Уряду, він був натхненником усіх українських визвольних змагань, національним героєм, знаним у всій Україні. Його прославляли в народних піснях. Він уособлював у собі всі надії своєї країни. Ця людина завжди спокійна, лагідна, схильна до замирення, котра вміла захопити як найвизначніші уми, так і душі найбільш сумирні, проявляла тверду, наполегливу волю, коли стосувалося це великої справи, якій присвятив він усього себе. Він любив свою країну, і щирість почуттів приваблювала до нього людей. У його абсолютній чесності не сумнівалися навіть відверті вороги. Він добре усвідомлював свою відповідальність перед Україною і вмів працювати задля виконання свого понадсильного завдання. Дуже культурний та освічений, він любив учитися і вчився до самого дня своєї смерти. Літератор, він трепетно любив книги і вмів знайти в них щось корисне для України. Він мав непереборні переконання, але ніколи не проявляв фанатизму і зневажав дріб'язковість. Він умів дослухатися до опінії інших та визнавати власні помилки.
Він не був військовим за професією, тож радився із своїми генералами та зважав на їхні стратегічні поради. Проте саме він був командуючим для своїх вояків і провідником незрівнянним. Завдяки неабиякій інтуїції він розумів душу бійцяукраїнця і зміг надихнути її на хоробрість, стійкість і безмежну жертвенність.
Він пізнав незрівняну славу. На жаль, зазнав і дні трагічних розчарувань. Його вітали, як Бога, люди, охоплені піднесенням. Та маси бувають невдячними і в якийсь мент втрачають віру у свого Бога.
На початку 1919р., під час другого нападу більшовиків, у час єврейських погромів, що стали, по суті, «погромом» усієї України, Отаман не переривав боротьби ні на хвилину, не втрачав з поля зору кінцевої мети. Він, наче добрий батько, чекав, поки бунтівничі дитячі вибрики поступляться здоровому глуздові. Був терплячий, не нарікав. Майже покинутий, оточений у своєму поїзді ворогами, Отаман Симон Петлюра взяв у руки Гвинтівку і залишився на своєму почесному посту.
Але ось як, наче чудом, змінюються події (літо 1919 p.): ворог утікає, і маленька Українська Армія збільшується завдяки новим прихильникам. Народ піднімається проти ворога. Петлюру зрозуміли. Він популярний, більш популярний, ніж будьколи. Під його орудою знаходиться регулярна армія, він має свої офіцерські кадри. Він добре тримає в руках своїх людей. Спокійний, простий, часто усміхнений посеред найгірших небезпек, найстрашніших випробувань, він проявляє такі сміливість, витримку, холоднокровність, що ними захоплюються старі військовики.
Якщо Петлюрі не вдалося втілити в життя свою мрію про вільну Україну, то це тому, що він опинився перед труднощами, яких ніхто не міг би подолати.
Думка його співробітників є одностайною, що за тих обставин він не міг зробити ані більше, ані краще. Саме його діяльність, його стійкість у боротьбі сформували морально українську націю, навчили народ захищати рідну землю від ворогів та об'єднуватися задля створення незалежної Держави.
Мабуть, саме ці якості зумовили те, що у Симона Петлюри було багато ворогів, і що саме ті люди вважали його однією з найбільш зловісних постатей нашого часу. Чому? Відповідь проста: його ворогами були усі вороги України. Ці останні дуже численні: Україна занадто довго лишалася під владою росіян та австроугорців. З часів гетьмана Івана Мазепи та його послідовника Орлика про неї не часто згадували в Західній Европі. Навіть її назва — Україна — так знана колись, була забута; нічого не знали на Заході, що протягом довгих років (XIX та XX ст.) Україна боролася проти царського уряду, який скаженів, бажаючи знищити цю націю, котра відстоювала право навчатися рідної мови, мати українську літературу, історію, право писати та розмовляти українською мовою, боролася без відома Европи за збереження та розвиток національної української культури та за політичну автономію краю.
Поява в 1917 році Української Народньої Республіки стала подією, до якої Західна Европа не була готова. Остання звикла бачити Східну Европу очима росіян. А вони за рідкісним винятком вороже ставляться до незалежности України, створення вільної держави на березі Чорного моря. Всі ті, хто носить українське прізвище, викликають у них не тільки гарячий спротив, а й справжню ненависть.
Симон Петлюра, роля якого в Україні була такою великою, став прицілом для цієї ненависти, яка прийняла всі форми зневаги, погроз та глузування. Політична мораль нашого часу не є, на жаль, дуже високою: всі засоби, придатні вражати супротивника, здаються добрими, і наклеп є одним з найбільш зручних і уживаних.
Треба визнати, що саме на Симона Петлюру було зведено найбільше наклепів. Якщо ми додамо до цього, що Петлюра, захищаючи Україну, боровся, головним чином, із совєтською Росією, зрозуміло, що для більшовиків його ім'я було найбільш огидним. Великі майстри в мистецтві найбрутальнішої і найбрехливішої пропаганди, вони взялися збезчестити Отамана та осміяти його. Таким чином, людина, яка пробуджувала прекрасні почуття самовідданости та любови, викликала в той же час найгірші вибухи ненависти та ницости.
Чому і ким він був убитий? Коли ми пишемо ці рядки, судове слідство ще не скінчилося, тому неможливо виражати своє судження в усіх деталях справи. Але вже тепер ми маємо відомості незаперечної достовірности: Отаман Петлюра був убитий якимсь Шварцбардом. Останній наблизився до Отамана та тричі вистрілив у нього. Отаман упав. Убивця продовжував стріляти в людину, вже непритомну та залиту кров'ю, і ще три кулі пробили тіло Отамана. Названий Шварцбард заявляв багато разів, що він не відчуває каяття за свій злочин, бо таким чином помстився за 100 тисяч євреїв, підданих смерті Симоном Петлюрою в Україні.
Ця заява звичайного вбивці не може мати ніякого значення через явну свою абсурдність, тому що пересічний злочинець не може судити діла великої людини.
Але ця обмова, цей наклеп дуже енерґійно підтримується комуністичним світом через зрозумілі мотиви, а також єврейським середовищем за кордоном, що пояснити важче. Як би там не було, преса стала більшою чи меншою мірою луною слів убивці. Ось чому ми змушені відповісти на їх наклеп, спростувати їх брехню.
Ми вже говорили: звістка про вбивство Симона Петлюри тяжко вдарила по його земляках. У цій трагічній новині їх вразили найсильніше так звані мотиви вбивства. Усі українці розуміють, що справжніх авторів злочину треба шукати серед ворогів самої України. І що, поза всяким сумнівом, для радянського уряду саме ім'я Петлюри становило постійну небезпеку. Непопулярність так званого уряду совєтів в Україні, цього генерального штабу окупаційних військ, робить його огидним в очах усього народу. Конспіративна діяльність українських патріотів за кордоном та в Україні, летючки, розповсюджувані по всій країні, у яких завжди говорилося від імені Симона Петлюри, підтримувалась мужність народу в його твердій волі відкинути у слушний час червоного загарбника — все це дратувало, розлючувало вождів з Харкова та Москви. Голова народних комісарів у Харкові Чубар (див. документ № 21) відкрито визнав за кілька тижнів до смерти Отамана, що уряд Петлюри підтримується не тільки еміґрантами українцями, а й багатьма прибічниками в самій Україні. Ясно, що існування Національного Уряду за кордоном особливо непокоїло Уряд у Харкові.
Усі ці факти, а також усі перипетії боротьби проти більшовиків добре знані в українському середовищі. Також відомо, що Комінтерн прийняв резолюцію організувати індивідуальний терор проти ворогів совєтів. Чи не був одним з найбільших ворогів голова Уряду України? Чи не був він першим, наміченим на смерть?
Українці не можуть погодитися з тим, що Шварцбард убив Симона Петлюру, щоб помститися за жертви погромів. Вони вважають убивцю людиною Комінтерну, яка чи то через переконання, чи то задля прибутку взяла на себе зобов'язання вбити Отамана та, удаючись до підлої спритности, говорити, що помстився за євреїв, замучених в Україні. Чи не хотів він цим відвернути очі правосуддя від справжніх авторів замаху?
Є ще одна причина, яка заважає українцям повірити, що їхній Отаман був убитий через погроми. Кожний щирий українець, кожний українець, який брав участь у житті своєї країни, як член уряду чи службовець, чи офіцер або солдат, може засвідчити, що усі можливі заходи були зроблені Симоном Петлюрою, щоб захистити єврейське населення від банд, які творили погроми. Кожна людина, яка жила тоді в Україні, чула хоча б одну промову, виголошену з цього питання Отаманом, а був він визначним оратором, або ж читала хоча б один маніфест проти погромів, або чула про результати роботи слідчих Комісій Українського Уряду. Відомо було також, що підбурювачі й організатори погромів були карані, включно із розстрілом, за наказом Симона Петлюри та його генералів. Чи можливо, щоб людину, яка стільки зробила для захисту єврейського населення, убив хтось через помсту за жертви погромів в Україні? Справді, це неможливо зрозуміти.
Дозвольте мені додати тут і особисті міркування. Я знав Симона Петлюру протягом 20 років. Я був у 1917 році його колеґою в першому Уряді України, де він був Міністром Оборони, а я — Міністром Закордонних Справ та Національностей. На цій посаді я займався питанням меншин в Україні та спеціально спілкувався з представниками наших євреїв. Ще є багато людей, які дуже добре пам'ятають, що під моїм особистим керівництвом було зроблено перші кроки для реалізації національної автономії євреїв та інших меншин в Україні. Коли з деяких місць України в 1917 році були одержані хвилюючі звістки про погроми, я першим звернувся із закликом, в якому категорично засуджував усі спроби погромів, як щось огидне та шкідливе для держави, чиєю основою є якнайширша демократія.
Пізніше, вже як дипломат, я неодноразово обговорював заходи з представниками євреїв у повній домовленості з ними для попередження погромів у майбутньому. Ніхто не може підозрювати демократа, яким я є, в тому, що він має хоч найменшу симпатію до антисемітизму. Охоче зізнаюсь, що мої особисті стосунки доводили: євреї в Україні вважали мене своїм другом.
Усе це дає мені певні підстави твердити те, що є, бо я працював з Симоном Петлюрою до останнього дня його життя. Я мав з ним дуже довгі бесіди з усіх політичних питань, і наше листування ніколи не переривалося. Я знаю, що Отаман був справжнім , демократом. Як по духу людяности, так і завдяки мудрості дер жавного діяча, він вважав погроми великим злом не тільки для єврейського населення, а й для усієї України. Додам і те, що як що б він був таким, ні я і ніхто з моїх політичних друзів не працювали б з Отаманом. Я засуджую погроми і ненавиджу їх усім своїм серцем. Я повторюю, що Симон Петлюра зробив усе від нього залежне, щоб зупинити цю страшну хвилю варварства, яка, на жаль, прокотилася по нашій країні.
Справа піднята невичерпна. Таке несправедливе звинувачення Симона Петлюри вражає усіх українців. Уся українська нація вважає Симона Петлюру своїм ватажком, своїм головою, і страшні наклепи на Петлюру падають на всю націю. Якщо б Симон Петлюра був прямим чи непрямим убивцею єврейського населения, то за злочини повинна б нести відповідальність уся нація, яка супроводила його в могилу. Але ті, що супроводили його, знали, що це наклеп, і заявили про це у своїх виступах на жалобних зібраннях. Уже наступного дня після вбивства була проголошена думка, яку всі повторювали: «Честь Симона Петлюри — це наша честь, честь усієї нації. Наш обов'язок — захистити його величну пам'ять від усіх наклепів та обмов».
І оскільки мова йде саме про погроми, треба детально розглянути таке серйозне питання; треба його добре зрозуміти; треба знайти людей, котрі справді винні в цих злочинах. Саме це ми пропонуємо зробити тут. І беручись за вирішення цих сумних проблем, ми спробуємо встановити основу, на якій віднині повинно буде розглядатися єврейське питання в Україні.
Як запобігти в майбутньому поверненню трагічних подій, які мали місце в минулому? Як встановити злагоду між українцями та єврейською меншиною?



РОЗДІЛ II
ПОГРОМИ ТА ВЕЛИКІ ПОДІЇ В УКРАЇНІ (1917-1920)

Сумна річ для українського патріота констатувати, що погроми в Україні справді мали місце під час величних років боротьби за незалежність.
Погроми, взагалі, річ жорстока. Озброєні чоловіки, банда кидаються на єврейське населення, грабуючи багатих, зовсім руйнуючи бідних, вбиваючи здорових чоловіків, жінок, старих та іноді й дітей. Але погром ще страхітливіший через невимовну паніку, що охоплює з його наближенням усе населення села, містечка чи міста. Батьки, матері тремтять за своїх дітей, чоловіки — за жінок. Чути жахливі зойки. Збожеволілі люди кудись кидаються, біжать, повертаються. Де знайти порятунок? Куди втікати? Драма жахлива, гидка, варварська.
Ніхто не знає, що за царизму погроми відбувалися в багатьох місцях імперії. Це був час, коли імперська адміністрація була майже всемогутня. Вона володіла такими засобами, що могла б передбачити погроми чи придушити зразу, захищаючи населення від дій бандитів. Тому, як тільки траплявся погром, євреї та ліберальні росіяни засуджували, і не без підстав, адміністрацію, докоряючи їй, що дозволила злочинство, та ще, може, й заохочувала до їхнього розбою. Євреї, на жаль, зберегли це переконання, що позаяк погром стався в Україні або в іншому місці, то винна адміністрація, що його організувала або просто допустила. Євреї, навіть найбільш неупереджені, здається, забули, що царська адміністрація щезла, що Росія розвалилася на багато часток, що все змінилося. Звичайно, люди, які керують країною, відповідають за безладдя, що твориться в ній, але ця відповідальність розрізняється залежно від того, чи це стара
державу, чи це держава, яка тільки формується чи реформується. Є також велика різниця між спокоєм, який панував у російській імперії перед революцією, та станом кривавого збудясення, що панував в Україні, захопленій страшними ворогами, якій припало відроджуватися саме в цей час.
Справжній історик ніколи не вивчає подій, ізолюючи їх від загалу інших фактів. Життя складне: історія не повинна, не мозке бути занадто простою. Тому не можна досліджувати страхітливе явище погромів в Україні, не беручи до уваги подій, які там відбувалися між 1917 та 1920 та в наступні роки.
Російська революція вибухнула в кінці лютого (за ст. ст.) 1917 року. Напрямок цього руху, яким російські революціонери міркували керувати по всій імперії, вирвався з їхніх рук миттєво швидко. У всіх частинах Росії, де жили неросіяни, піднявся національний рух. Народи, підкорені старим режимом, радісно вітали перші прояви революції в Петрограді, яка, вони думали, йде їх звільнити. Вони спочатку висловилися за перебудову Росії на федерацію, але невдовзі, розчаровані централізмом Тимчасового уряду та більшовиків, заявили про свою повну незалежність.
Навесні 1917 року створився революційний парлямент України: Центральна Рада. Ця Рада мала у своєму складі не тільки українські партії, а майже всі інші політичні партії, що існували на території України, тобто партії російські, польські та єврейські. Вона користувалася дуже великим авторитетом у країні. У червні 1917 Рада створила уряд, який було названо Генера\иьним Секретаріятом України. З того часу Тимчасовий уряд Петрограду повинен був вести переговори з Радою, як із іншою державою. Три російські міністри: Керенський, Церетелі, Терещенко приїхали до Києва для укладання угоди. Була створена тимчасова установа для ведення справ з Україною.
Незважаючи на це та на дуже лояльну поведінку України щодо Росії, відносини між Києвом та Петроградом ускладнилися і боротьба між двома центрами скоро проявилася відкрито. Така ситуація не могла тривати довго : у жовтні 1917 року більшовики скинули уряд Керенського.
У наступному місяці, а саме 7(20) листопада 1917 року Центральна Рада в Києві, висловлюючи загальне бажання всіх українських областей, проголосила створення Української Народньої Республіки, що було підтверджено 22 січня 1918 року.
Уряд цієї республіки не мав намірів ані воювати з новими господарями Москви, ані втручатися у внутрішні російські справи. Але наміри Москви були зовсім протилежними. На початку грудня 1917 р. уряд Рад надіслав уряду УНР ультиматум, який був відхилений. Почалася війна, неминуча, страшна для України.
З початку свого правління в Москві більшовики повністю дезорганізували фронт, імперська армія прийшла у стан абсолютного розпаду. У листопаді, після проголошення Української Народньої Республіки (вона була визнана урядом Рад перед початком війни) уряд Рад, не попередивши уряд у Києві, уклав перемир'я з союзницькими країнами (кінець листопада — грудень). Тобто Україна, яка ніколи не підписувала перемир'я з союзницькими країнами, була таким чином поставлена перед доконаним фактом. Український Уряд спробував налагодити відносини з країнами Антанти. Йому вдалося бути визнаним Францією, яка першою надіслала свого представника, генерала Табуї, та Великою Британією (представник М.Баг). У цей час, розуміючи свою військову слабкість та чекаючи на відкриття Генеральної Конференції для укладення почесного миру, Україна повинна була вступити в переговори з країнами Антанти. Але події прискорили хід. Перший уряд (Винниченко) пішов у відставку, і його наступник повинен був витримати бої з армією червоних перед самою столицею. Київ уперше перейшов до рук більшовиків, і новий уряд (Голубовича) підписав мир з Німеччиною. Між небезпекою повного знищення більшовиками та меншою німецькою загрозою Український Уряд вибрав останню. Українські війська знову забрали Київ від Червоної Армії. Німці прислали армію в Україну, і це з їхньою допомогою українські війська звільняли свої землі від безжалісного захоплення російськими більшовиками (березень 1918 p.). Після цього між Україною та Росією відбулося перемир'я.
Український Уряд не зміг домовитися з німецьким командуванням, яке підтримувало великих власників, консервативнії партії, генерала Скоропадського, котрий проголосив себе гетьманом України. В той же час Центральна Рада та її Уряд були розігнані німецькими військами. Скоропадський залишався при владі з травня 1918р. до 14 грудня того ж року. Але можна сказати, що український народ у його більшості не був йому близький. Йому дорікали за грубість, за репресії з боку німецьких військ. Також були незадоволені його консервативною та русофільською політикою. Інший революційний Уряд — Директорія — постав 15 листопада 1918 року. І перемога Головного Отамана Петлюри (який незабаром став головою Директорії) вирішила падіння Скоропадського. Цей новий Уряд змусив німців залишити Україну.
Головний Отаман завжди був схильний до Антанти. Він вірив, що французькі чи англійські війська, які на той час перемагали, допоможуть йому подолати більшовиків, котрі знову почали захоплювати Україну. Переговори з французьким командуванням мали відбутися в Одесі. На жаль, прискорена евакуація союзних військ з цього міста перервала спробу домовитися. Що більше, відступ з Одеси відкривав з цього боку український фронт; і армія змушена була відступити в тяжких умовах.
Взагалі молода Українська Армія зазнала тяжких випробувань у першій половині 1919 року. Вона не мала відпочинку для регулярної організації, тому що ворог наступав з усіх боків. Завдання справді величезне тиснуло на Симона Петлюру, який був змушений формувати свою армію під час боїв з більшовиками. І ця справа зробилася ще більш трагічною через брак спорядження, патронів, медикаментів.
 
Наші Друзі: Новини Львова