Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 17 липня 2019 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Повість

Віщі сни в долі Романа

Переглядів: 13424
Додано: 29.02.2012 Додав: Нел  текстів: 3
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0

Віщі сни в долі Романа

Ще не вмерла Україна ні слава,ні воля.
Ще нам,браття молодії,усміхнеться доля.
П.Чубинський


У домі у сільського вчителя стояла надзвичайна тиша.Отець Роман лежав у
світлій великій кімнаті,куди він потрапив після аварії,яка сталася неподалік.Він
зі своїм помічником отцем Сергієм їхали на відкриття церкви Різдва Пресвятої
Богородиці,після ремонту і реставрації.Саме сьогодні було храмове свято.Ця
трагедія сталась у цей світлий день,коли люди йшли до церкви.Машину вів
Сергій.На повороті на сільську дорогу їх навздогнав величезний позашляховик.Він
летів на великій швидкості і вдарив машину священиків ззаду.Від удару машину
перевернуло й відкинуло в кювет.Позашляховик вискочив на стрічну смугу,але
вирівнявся і зник так саме швидко,як і з'явився.До машини,в якій їхали
священики, вже бігли люди - вчитель з дружиною і сусіди,які мешкали
неподалік.Хтось із чоловіків швидко відкрив дверцята машини.Сергій тримав в
обіймах отця Романа,притиснувши його до себе.
-Ну,як ви?-стурбовано запитав вчитель Сергія.
-Здається у мене все гаразд,-тихо промовив той,-а отець Роман,як я
бачу,непритомний.Беріть батюшку обережно і віднесіть до хати.Необхідно викликати
швидку.
Сергій вийшов з машини,він ще в повній мірі не міг збагнути,що сталося.Йому
завжди здавалося,що він готовий до всіляких несприятливих ситуацій,але зараз
почував себе безпомічною дитиною.В очах його проблискували іскорки відчаю,але
він швидко відігнав ці думки і з надією подивився на небо.
Вчитель із сусідом вже заносили Романа в хату.
-Одарко,відчини і притримай двері,-голосно звернувся він до своєї дружини.-Ось
так,добре,а зараз прибери подушкі з ліжка.
Отця Романа занесли до вітальні і обережно поклали на ліжко.В кімнаті пахло
тільки-но спеченим калачем і яблуками.Яблука були скрізь -на столі,на
підвіконнях,у всіх кутках кімнати.
Учитель відчинив вікно:
-Нехай заходить свіже повітря,-сказав він начебто сам до себе і
додав.-Одарко,біжи швидко по Андрія.Це наш фельдшер,-пояснив він Сергію.
Та Андрій вже стояв на порозі зі своїм медичним чемоданчиком.Він привітався
і через хвилину оглядав хворого.
-Я викликав швидку з Києва,а сам зроблю,що зможу.-Якихось значних пошкоджень не
бачу,-проказав він через деякий час,-але тиск небезпечно високий.Уведу ліки й
чекатимемо приїзду швидкої.
Фельдшер вправно зробив два уколи й сів на стілець біля постраждалого.
Сергій теж сів на стілець і почав читати молитви до ікони Возкресіння
Господнього,яка висіла над ліжком.В це велике свято він молив Господа за свого
наставника.Отець Роман лежав нерухомо,на обличчі-ані кровинки.У Сергія стисло
серце.Цієї миті засяяло сонце,яке вийшло з-за хмар.Повіяв вітрець,Сергій відчув
на собі його подих. „Наче сам Янгол Господній примчався на хвилях вітру,щоб
спасти нашого отця“,-пронеслося у нього в голові.Саме тоді отець Роман розплющив
очі.Він оглянув кімнату і присутніх.Його погляд упав на велику кількість дуже
гарних вишиванок.
-Це Одарка таку красу вишиває,-с надією в голосі сказав учитель,побачивши,що
священик опритомнів.
Роман лежав напроти вікна.Сонце світило йому прямо в очі,таке лагідне й
щедре на тепло і життя:
-Господи,як гарно ти все влаштував у цю важливу для мене мить.От...
В цей час його думки перебив Сергій:
-Отче,може причинити вікно?
-Ні,дякую,-він похитав головою.
А помічник захвилювався: „І чого я турбую його в таку хвилину?“
Несподівано отець Роман запитав:
-Як ти думаєш,Сергій,чи дарує мені Бог ще трохи життя,мабуть,я ще не все
виконав?
-Отче,все буде добре.
На стені,з лівого боку,Роман побачив портрет Тараса Шевченка.Він ледь
посміхнувся і звернувся до Сергія.
-Ти,от що -почитай мені Шевченка.
Помічник здивовано подивився на наставника.
-А ти не дивуйся,хотілося б ще послужити Україні.
У цю мить учитель запропонував Сергію:
-Давайте я почитаю,я викладаю українську мову та літературу,це за моїм
фахом,-усміхнувся він.
Учитель взяв збірник віршів і став читати.Він читав вірші один за одним,і
через деякий час отець Роман усміхнувся.По обличчю Сергія пробігла надія:
„Мабуть,усе буде добре.“
-Ти думаєш?-обізвався Роман.
-Я....я...,-запнувся помічник.-А як ви....
-Дізнався?-продовжував отець Роман,-так достатньо на тебе глянути.Ось і вся
телепатія.
Він трохи підвівся.Легкий вітрець повіяв йому в обличчя.Роман лежав деякий
час майже нерухомо,з насолодою,вдихаючи свіже повітря,наче другий раз
народився.Погляд повзнув по садочку,де гілки дерев злегка гойдалися від подихів
вітру,немов вітали його з поверненням до життя.Отець Роман прикрив очі.Приємна
тепла хвиля пройшла по його тілу.В голові думки,мов бурхливі хвилі,набігали одна
за одною.Він згадав свій життєвий шлях,рідних і близьких людей...

***
Роман народився за три роки до Другої світової війни.Разом із батьками і
старшим братом він жив у Львові.Батько,Андрій Васильович,був інженером,мати,Віра
Михайлівна,викладала українську мову та літературу.Сім'я мала добрий достаток,у
ній панували любов і злагода.
В сороковому році,рік,по тому як змінилась влада в їхньому краю і прийшли
„червоні”,батько перевіз сім'ю в село,неподалік від міста,до своїх батьків,а сам
раптово щез.Тоді саме почалися арешти на заводі,тож він майнув у Київ до
родичів,до сестри Марічки.Малий Роман довго сіпав маму за руку,примовляючи:
-Татко,татко...
А коли він трохи подорослішав,мати пояснила,що татко поїхав на заробітки до
Києва.
-А чого так далеко?-спитав старшенький братик Петро.
-Там він має гарну роботу.Його влаштував дядько Іван,чоловік Марічки.Вони живуть
у столиці.
-Хіба це можливо?-по дорослому Петрик подивився на маму.
-Іван з батьками переїхав до Києва.Це було давно,років десять
вже,мабуть,пройшло.
-А тітонька Марічка?
-Сім'ї їхніх батьків були знайомі ще тоді,як жили у Львові.Діти знали добре одне
одного.Знаєш,Петрику,це романтична історія про кохання,яка зародилася ще в ті
часи й продовжується до сих днів.
Батько писав листи і переказував гроші,а коли почалася війна,повідомив,що
разом з Іваном йдуть на фронт,і більше не давав про себе вістей.Усі
переживали,мати змарніла,стала мовчазна,та й дідусь із бабунею -ні пари з вуст.
Часи були важкі,але дитинство є дитинство.Роман бігав по селу з
хлопчаками,знав там кожен куточок.А якось з'явився додому увесь у пір'і.Ото
сміху було!
-Ой,лишенько!Де це ти був,чудо наше дороге?-сплеснула в долоні бабуня.
-Я ятував(це Романчик ще не вимовляв букву „р“) півника від поганого лиса.
-А хіба тут був лис?-із серйозним виглядом питає дід.
-Пам'ятаєш,як півник утік від лиса,так той знову вийшов на нього полювати.
Дід зрозумів:
-Все як у казці.
-Угу,ти ж так казав.
 
Наші Друзі: Новини Львова