Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 30 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман

Хто ти і що ти тут робиш

Переглядів: 5730
Додано: 21.10.2015 Додав: Яррос фон Ясенець  текстів: 30
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Згублене у минулому
31.12.2011р.
Розділ 1
…життя
Хто ти і що тут робиш? Де твоє місце? Про що говорять тобі твої сни? Три не змінних простих питання, якими кочую світовим у його безладді та гармонії, війні та миру, які ставлю кожному, хто відповідає мені щонайменше взаємністю, яким не огидна моя компанія — випадкової незнайомки, з туманним минулим, утвердженим теперішнім та увіруваним майбутнім. Моя взаємність скромна — проста посмішка без тіні фальші. Для чого весь цей цирк, спитаєте ви, на що скажу: а як інакше роздобути вірну відповідь на тих три питання і вибрати серед них таку, яка б пасувала мені? Самотужки мені не відповісти на них, не вийшовши у широкий світ, не повернути себе минулу.
Ким я була до того, як втратила все, в тому числі і пам’ять?

31 грудня 1888 року
Рухаюсь зі швидкістю сорок п’ять миль на годину на північ нічний захід. Пункт призначення — Париж. Немає кращого місця на Новий рік, ніж Франція. Сьома година ранку — кочую вагонами поїзда у пошуках своєї ідентичності. Третій вагон — перший клас: багаті дядечки з дурними тьотями виступають з протестами, аби їх турбували: «Двері закрий! — З іншої старани!» — верещить мужчина з голим задом бабським голосом, його доповнює безграмотна, зате екстраординарна жіночка з прокуреним голосом і це ще те питання — чи вона його доповнює. П’ятий вагон — затишшя. Скрадаюсь на пальчиках, відчиняю легко одні двері — сморід підбурює пилюку і забиває подих як нашатирний спирт. Здохнути можна! Закриваю ніс шарфом та спостерігаю сонну картину. У вагоні троє: один затискає між ніг гітару, як спраглий сексуального життя домашній собака, другий хропить у стелю, тримаючи руку на пульсі — стискає барабанну паличку всунуту у порожню пляшку; третій скручується калачиком на підлозі від барабанами. Загалом картина сумна: усе що хлопці заробляли впродовж туру Європою, учора ввечері нараз і пропили. Аж удома на них чекають дружини та гурт дітей — голодні, холодні, з надією, що татусі повернуться із купою грошей. У таких від роду на чолі написано, що платити по рахунках не їхнього розуму справа. Вони повернуться до своїх дружин і ті приймуть їх, голих, босих та п’яних зі словами: добре що хоч сам повернувся. Більшість з музик будуть радіти, не розуміючи слів власної жінки: добре що хоч сам, без нової дружини, без нового виводку.
Раптом по сусідству зривається труба. Вибух не зносить вагону, позаяк труба — музична. Черга лаю мами, плач дитини… Тиша. У малого бешкетника був єдиний шанс і доки всі спали, він ним скористався. Мені б теж не проґавити свій шанс. Зачиняю двері та тікаю до наступного вагону.
У п’ятому вагоні спостерігається дивна як для ранішнього часу активність. По салону гасає розпатлана леді, непоголений чоловік йде слідом з наказами повернутися. З купе витикаються цікаві носи, не нафарбовані пихаті мадами виказують власну думку — одна ідентична іншій, нічого нового та розумного. В кінці вагону вимальовується старший кондуктор, за ним — молодий поліцейський. Єдиним, кому весело — дітям. Мені б також було весело, якби я була дитиною.
Розвернувшись на дев’яносто градусів, повертаюсь до попереднього вагону та вриваюсь до ближнього купе. Клієнти сплять і я собі посплю.

Запах піни для гоління. Очей допоки не відкриваю. Перша асоціація — люблячий чоловік, друга — добрий батько. Привідкривши одне око, кошу на свій годинник на зап’ястку — третя по полудню. Віднімаю чотири години і того — одинадцята. Дивна справа з моїм годинником — він спішить на цілих чотири години, так вважаю, що це не пунктуальність і не випадковість. «Неправильний час» на зап’ястку — чи не єдина деталь, яка пов’язує мене з тим минулим, про яке анічого не знаю.
Саме час для другого чаю. Люди стиха перемовляються, гадаю — мій вихід. Покліпавши очима, потягуюсь і смачно позіхаю. Хутко оцінюю присутніх: сімейка з малолітнім чадом; приналежність до середнього класу свідчать зовнішні якості, завдяки старанням дружини дані показники дещо завищені, втім це ілюзія — вони не можуть дозволити собі більше, ніж потребують. Клімат позитивний, сприяє знайомству. Периферійним зором озираю щедроти на столі: запарений чай, рваний на куски домашній хліб, нарізане копченості. Упору в моєму животі бурлить.
— Люба, ти голодна? — запитує мила дама з акуратно вкладеним волоссям, протягуючи мені кусок хліба. З посмішкою приймаю подарунок.
Запашний! Серединка м’якенька, в міру цукру та солі, скоринка добре запечена, хлібець щедро притрушений прянощами. Ніщо так правдиво не говорить про людину, як витвір її власних рук. Жінка, що переді мною — рідкісна душа: найдобріша людина, яка траплялась мені за декілька останніх тижнів, а то й місяців.
— Смачнішого ніколи не куштувала! — зізнаюсь, проковтнувши кусень. Тут же мені підносять чай і скромно, як-то часто буває, вливаюсь у нову сім’ю.
— Мою жінку звати Еліс, я Джордж, а це наш син — Еміль.
— Дуже приємно, — радію знайомству, — а я Мері. — Кажу ім’я, яким часто називаюся з декількох причин: а - воно мені чимось близьке, б - досить поширене у наш час і в – це просто гарне ім’я.
Пара мило розмовляє, відчувається акцент східної частини Франції. Ще добачаю, що за спиною у них достатній досвід сімейного життя, балансують на плаву і не скаржаться на невеликі статки: батько заробляє рівно стільки, щоб прогодувати сім’ю, мати — на всі руки майстриня, часто недосипає, напевне знаючи, що це того варте. Коли їхні погляди пересікаються, у очах палахкотять іскорки — так гарно бачити реальну любов! Їхній дитині, хлопчику, не більше семи і батьки вже сьогодні піклуються про його майбутнє. Розгорнувши ранішню газету, батько готується ввійти в курс справ сьогодення; випереджаючи його, син зачитує скандальний заголовок першої сторінки:
— По-гра-бува-ння ба-нків про-довжує шо-кувати Є-вропу.
— Молодець! — прихвалює батько і ніжно гладить сина по голівці.
Тепер син береться читати дрібний шрифт і паралельно з талантами Еміля дивуємось гарячим подіям Європи — а дивуватись є чому!
Малий намагається справити враження на мене, неочікуваного гостя. Коли він спиняється, легко киваю головою, що йому це вдалося, а на додачу ще й підморгую. Хлопчина посміхається, тепер ми друзі.
Люблю дітей, легко знаходжу з ними спільну мову. Не те що хочу мати своїх (ні, я ще готова!), але мені подобається дитяча відвертість. Одного разу добрий незнайомець розповів мені казку про короля і дитину, яка скрикнула з натовпу, що король голий і всі їй повірили. У тому щось є — діти кажуть правду, коли не задумуються над відповіддю — вона природньо спархує з їхніх уст, що особисто мені, дуже подобається. Для себе давно зробила висновок, що говорити правду закладено людській природі. Як не знати, що брехня спотворює людину!
Коли у центрі уваги постає власне чадо, світові новини відходять на другий план.
— Ми покладаємо на Еміля великі надії, — виздихає батько. Він — добра душа, що ж стосується сина — у вихованні справедливість допомагає йому балансувати між любощами та суворістю.
Мені кортить спитати, що буде, як їхні надії не виправдаються? Що, як він стане гіршим у світі сином, зрадить їх та їхні надії, що тоді? Задавати питання в мене в крові, як тут стриматись. Прикрасивши запит гарними словами, допитуюся:
— Цікаво, і що чекає на цього кмітливого юнака в Парижі?
Щоби достойно розказати про майбутнє сина, батько відкладає газету в сторону та давай знайомити мене зі світлим майбутнім Еміля.
— У Парижі мешкає наш близький родич, тому Еміль зможе здобути хорошу науку і ми з Еліс не будемо турбуватися, що наш син ненагодований, оскільки за ним будуть наглядати. Дах над головою також формує нас як особистостей.
Очевидно, що у філософських темах він мало розбирається, та намагання також вартують похвали. У мене така неспростовна думка, що безхатня людина має більше простору для думок — дах не тисне на голову, долівка не сковує ніг, стіни не встановлюють межі кругозору, а пороги, як найбільш небезпечні, не розділяють власної особовості між дозволеним і забороненим. Сотні разів переконувалась, що осівши на одному місці, людина перетворюється на звіра — веде такий собі подвійний спосіб життя: вдома голосно ричить та тіпається, а за порогом відрощує пушок і мило посміхається — як знати, де вона справжня? Ух, ці подвійні особистості! Добре, що мене не тримає за п’яти жодна долівка і не роздвоюють особистості пороги…
— Любонько!
— Так-так, перепрошую.
— О, розумію тебе, — змахує легко рукою жінка, — у твоєму віці я теж багато мріяла.
— Ти і тепер часто це робиш, мила, — каже чоловік, від чого дружина розпливається у посмішці.
— Справді?
Доки пара воркоче, думаю, що все таки є люди, які завжди лишаються самі собою, скільки б порогів їм не доводилось оббивати.
— Яка мета вашої поїзди, Мері? — ставить запитання Еліс і тут же наводить власні варіанти, — родинні зв’язки, кохання, кар’єра.
Жіночка з характером — мені подобається мати з такими справу! Еміль крутиться біля мене, важко зосередитись і придумати щось вартісне уваги, а то й цілу історію.
— Родинні зв’язки, — обираю один з запропонованих варіантів. У моєму випадку, ніколи не моєму гарантувати, чи правду говорю, чи ні: я волію оминати брехні, однак саме брехня є тим підмурком, який перешкоджає роз’яснити свою ідентичність. Хто я і звідки — абсолютне інкогніто.
Оминаючи перспективи зробитися головним героєм розмови за другим чаєм, непомітно міняю тему розмови:
— Джордже, як давно тривають пограбування банків, — присьорбую чай, — нечувано, щоби щось подібне творилося у наш час.
Тут-таки отримую підтримку Еліс. Чоловік, пробігшись очима по сторінках газети, супиться та хмурніє; зробивши для себе деякі висновки, вводить у курс подій і нас:
— Пограбування тривають місяць, щотижня в іншому місті. Грабіжники працюють у трьох і поліція запевняє, що взяла гарячий слід.
— Їхній гарячий слід ось уже місяць як згаснув, — обурюється на дії поліції Еліс.
— Вони кочують, — додаю від себе, — гляди, доберуться до Парижу.
— Ні, не може бути, любонько, що ви таке говорите, — обурюється Еліс, — що робити розбійникам в Парижі!
Жіночка малює реальність на власний лад і, як наслідок, виходить карикатура. Роблю спробу опустити її на землю:
— Будемо реалістами, вони можуть їхати зараз в нашому поїзді.
— Я хочу їх побачити, тату можна мені побачити грабіжників? — запалюється нагодою, яка випадає раз у житті, Еміль.
— Забороняю тобі на них дивитися, — несвідомо визнає мої вигадки Еліс, — Джордже, зроби щось.
— Сину, мама права, — заспокоює малого батько, після чого намагається мислити здорово, за що йому честь і повага. — Не думаю, що це правда. Вони б не змогли так швидко дістатися на схід Франції і сісти у наш поїзд.
— Слава тобі, Господи! — з полегшенням видихає дружина і доливає усім по горняткам чаю. Останній раз банду трьох бачили у Празі. Їхній шлях важко прослідкувати.
— Немає точного маршруту.
— Саме так, Мері права, маршруту немає, тому неможливо вгадати, де і коли вони об’являться.
Жінка прикушує язика, запевняючи себе подумки, що нічого подібного їх не торкне.
— Проте, якщо їм закортить відвідати Париж, то вони дістануться туди не раніше суботи.
— Господи! — скрикує жінка, — субота — це ж післязавтра!
— Еліс, я не бачу причин турбуватися, хіба що в тебе є рахунок в банку, про який я нічого не знаю.—іронізує Джордж, аж Еліс не витримує і пирскає чаєм. Витягує з рукава хустинку і акуратно протирає вуста. У обох на очі накатуються сльози — певно їм живеться важче, ніж я припускала.
— Зрештою, від останнього пограбування не минуло тижня, тому не бачу жодних причин для паніки.
Доки Еліс закидає голову, щоб вхопити каплі на дні чашки, її чоловік схиляється до мене і тихцем бає:
— Щодо розбійників в Парижі — цілком з вами погоджуюсь: там їх допоки не бачили.
Кліпнувши Емілю, перегортає газету і грабіжники лишаються в минулому.
— Дивіться, ми так заговорилися, що й не помітили, як настав час обіду. — Витягує Еліс з кишені старовинний годинник, певно батьківський презент.
— Тут він відкладається на деякий час, люба, — повідомляє Джордж дружині, визираючи над газетою. Тоді звертається до мене: — Еліс уперше подорожує поїздом. А вам, Мері, доводилось подорожувати раніше?
Яке влучне питання ставить Джордж: подорож — це моє життя!
— Поїздом? — уточнюю.
— А чим же ж іще можна подорожувати у наш час — допоки літаючих машин ніхто не змайстрував. Люди багато вигадують, але мало роблять.
— Я не вперше подорожую поїздом до родичів.
Відказую коротко, не приховуючи сум’яття.
— Щось сталося, любонько? — запитує Еліс.
— Щось мені не добре. Я вийду на хвилинку! — прикриваю рот і вибігаю з купе.
— Та хоч на дві! — гукає жінка навздогін, розуміючи, що за хвилину мені навряд чи покращає.
Насправді мені дуже добре — я поспілкувалась з чудовими людьми і попоїла смачних булочок, після чого просто неймовірно, щоб стало погано, — та як зізнавалася, — не вперше подорожую поїздом, а тому добре обізнана у правилах користування перевізних послуг: рано чи пізно по вагонах ходить кондуктор, у вагонах середнього класу — традиційно в передобідній час. Традиційно — ненадовго мені слід піти в засідку.
Грошей не так багато, щоб розтрачувати їх на те, що можу одержати безкоштовно. Доводиться якось викручуватися. Тим паче, що у мене немає кордонів та заборон, бо немає власної домівки; єдиний закон, яким послуговуюсь — моральний, а єдиний кордон — небо. Перебігами міняю п’ятий вагон на третій. Останній, вранці п’яний, на дану хвилину оживає: до струн скрипки торкаються неслухняні пальці, до труб присмоктуються ледь отверезілі губи, з кожних других з-за дверей гудить сопілка; ритму музики не розібрати, алегро сперечається з модерато , на що солісти реагують невимушено, так само й заспівують (сьогодні солісти не в голосі). Добігаю під жваві темпи до початку вагону, коли перед самим носом відкриваються двері і до вагону ввалюється контролер: вже зі спини він недуже схожий на тверезого, ще й голосно хихоче до свого співрозмовника, що залишається стояти в тамбурі. Рвучко тисну на клямку праворуч і ховаюсь в знайоме купе.
Як очікувала, трійня музикантів надалі спить непробудним сном — в них тут гітару доповнює труба, з таких вечірки починаються, ними ж і завершуються. Навряд чи вони протверезіють, хоч би поїзд зійшов з рейок. Хапнувши зі столу напівпорожню плашку, вмощуюсь поруч найбільш п’янющого — під барабанами. Саме тієї миті відчиняються двері і широким кроком до нас завалюється дядько у формі контролера. Вмить кривиться та затуляє ніс долонею (розумію його, собі співчуваю, а втім — мистецтво вимагає жертв).
Серце моє стукотить. Часто ризикую, обережні уми сказали б, що безвідповідально, та ж хіба сама не розумію: роблю те, що роблю, тому що на це кидає мене власне життя. Інакше втрачу голову, ніколи не віднайду ані себе, ані своїх рідних чи друзів; у моєму випадку, зі стертим з пам’яті минулим, існує єдиний вихід — явити світу лице, може таки хтось впізнає. Або ж сама розкрию свою ідентичність.
Десь з хвилину чоловік у формі мовчки вовтузиться біля дверей. Підійшовши ближче, схиляється над столом. На секунду відчиняється вікно і до купе вривається свіже повітря: чоловік позбувається зайвого, на його думку, харчу, а я користаюсь моментом, вдихаючи на повні груди — інакше я би не вижила! Тепер чолов’яга нахиляється наді мною, сплячою, п’яною красунею з розпатланими після гарячого бігу кучерями. Дихає просто в обличчя. Просмалений подих забиває дихання, серце відбиває швидке стакато по пляшці. На очі виступають сльози; леді мало не притомніє. Вподобавши пляшку, чоловік висмикує її в мене з руки, наступної миті й духом його не пахне.
Хочеться перевести дихання, ба, немає чим — свіже повітря швидко спожила місцева клієнтура, рештки його втекло крізь відкриті двері. Визираю до коридору: за пару дверей від моїх розгортається драма; здається там спочивають віртуози, аж в них надчутливий слух, та й звикають, що до мусять по-шанобливому відноситись. З криком та шумом контролера виганяють геть спершу з віртуозного купе, а заразившись неспокоєм, назовні визирають інші артисти театру та біч-о-біч виганяють чолов’ягу геть: «Білет, ач чого захотів, може тобі ще Моцарта зіграти!» — кричить удогін розлючений молодий талант. Хоч би в одному повезло контролеру — отримує напівпорожню пляшку, себто краде, а втім, його таємниця помре разом зі мною.
Насміявшись, стиха говорю, що ось як воно буває, коли попадаєш під гарячу руку музикантів — можуть з кісточками з’їсти. На плече мені падає важка рука, аж згинаюсь в ногах; підіймаю голову, як у очі пирхає не надто свіжим (що м’яко сказано!) повітрям. Троль нависає наді мною, затуляючи білий світ, й каже:
— Де мої пирхали?
Думаю, оце так, воно ще й балакає! З природженої ввічливості змушена відповідати:
— Не знаю що воно за гидота, але їх напевне що вишпурив за вікно контролер.
Голосно ковтає слинку, він високий чолов’яга, як наслідок — тугодум. Користаючись вадою незнайомця, роззброюю його заявочною в лице: «Хіба ж мама не вчила тебе, як слід поводитися з леді?!» — штрикаю йому в груди пальця (дарма, пальчики у мене тонкі, а чоловік — твердошкура персона) та від болю забуваю свою репліку. Сіль моїх сліз приводить до тями музиканта, незграбними лабищами пригвинчує мене до стіни і, потверджуючи свою полуумність, гиркає:
— Зараз я тобі покажу, кицю…— не знаючи, що має показати.
— Я тобі не киця, смердючий ти пес!
Прицілившись, гепаю тролеві по великому пальцеві. Крик-шум-ляскіт-скрегіт зубів та, безперечно, біль. Момент — і зникаю з каюти так само недоречно, як пирхали через вікно.
— А ну стій! — хапає повітря троль і те квакає в долоні.
Прохід забитий юнаками, молодими мамами та жовторотиками, які хотять усе на світі знати; декотрі з ентузіазмом витаскую у прохід свій інструмент, інший підхоплює ідею і так зчиняється сумбур: музиканту стараються грати якомога голосніше, мами — явити те, чим мати рідна нагородила, а діти намагаються чим більше роздивитися. Мідні духовні сперечаються з дерев’яними, як наслідок — заколот. Перестрибую через кларнет, як натикаюсь на тромбон — запихаю у нього ніс, але глохнуть вуха — за його спиною стоїть змазливий хлопака з фаготом , ач і те не лікує. Глухо мені, ще й в очах на додачу двоїться!
Озираюсь — троль плутається між партією скрипалів: тицяють смичками не задумуючись, а влучають точно в яблучко; чолов’яга даремно відмахується — музики, як і музикантів, не спинити! Нехай інструменти невеличкі, зате троляка жирнючий, й заледве у прохід вміщається. Низький уклін віртуозам — завжди поважаю їх.
Урвавши собі декілька хвилин фори, даю дьору…
Господи, попереду з останнього купе зміюкою вилазить серпент — ні, його мені не перескочити — так собі думаю (про власника!). Змушена бити по гальмам. Знічев’я перед очима атрофовується виникає наполовину гола людина з ангельським голосом: він розкриває рот і вагон людей нараз затихає, щоби посмакувати його голосом. Я теж стою непорушно, втрачаючи свою незворушність — а що, нехай без дому, а я теж людина і маю право на слабкості!
Сумний тенор вириває з корінням сумні спогади, вириває душі з пекла тих, хто після вчорашніх гріхів перебуває там одною ногою. Вповні переношусь на небо…
Що за божественну арію він виспівує — одному Богу відомо: колотнеча тутешності, марнота буднів, неспокій сердець витісняє заспів однієї людини, ймовірно — боголюдини, а чом би й ні — ось це перед моїми очима людина обожнюється; це зріст не фізичний, а духовний, душа гармонії виринає з його вуст і на заклик прибігає душа світу, оповиваючи красою зовнішнє, що було неважливим—відходить на другий план, що потворним — стає окрасою для серця; очі бачать те, що раніш не бачили, єдиний голос воскрешає банальні речі, даруючи на спомин благодатну мить. Ех, скільки з тут присутніх людей чуватимуть цей голос на смертному одрі, скільки з них втратять голову по теперішньому моменту. Я би вічність слухала його, шкода, люди вічність не живуть…
«Мамо, це ельф, так?» — сказано у пісенній гармонії дитиною. А я дітям вірю! Дивлячись на ельфа, згадую про свого недруга; оглядівшись, пускаю боготворчість на маргінесу, позаяк за альтами персонажить троль. Нас розділяє два інструменти, якщо мислити масштабно — це не більше за відстань, яка відділяє мене від Парижу. Залишивши оббивати памороки присутнім, перестрибую через музичну зміюку та вискакую за поріг вагону у тамбур, а звідти до моїх гостинних знайомих — що рукою подати. Тільки повернувшись до родини Еміля, переводжу дух.
— Вам краще, Марі?
— Мерсі! — виправляє чоловік Еліс.
— Любонько, ви біла як крейда. Вам треба попоїсти і не хочу чути жодних відмовок.
Джордж, який досі ознайомлюється з подіями у світі, зводить плечима й підморгує, підказуючи, що мені не вирватись з рук Еліс, хоч би що вигадувала. А я і не збираюсь вириватись з її рук, позаяк руки Еліс теплі та щедрі — зовсім не як у злого-призлого троля!

2

Добра сімейка Еміля. Я так називаю їх з очевидних причин: поява немовляти переносить на неї єдиний сімейний центр важкості; з того часу, кожен порух, крок, слово та інші дурнички у виконанні дитини приймається за найчарівніше у світі дійство. Та ж сама штука і з оцими голуб’ятками. Принісши у світ Еміля, вони зробили з нього головного героя. Йому сім. Період семи років виснажує батьків, вони згадують про себе, наново починають розпалюватись почуття. Вони недосипали сім людських років, а тепер понад усе на світі пригнуть позбутися свого чада. Їм доведеться пережити важкий період — період сплячки: це час переосмислення пройденого відрізками шляху, на яких вони то втрачали, то знаходили, та більш за все — жертвували. Опісля заживуть райським життям; що то будуть за солодкі часи, сам Бог знає — неповторний час! Двічі блаженствувати не доводиться, оскільки рай на землі не може тривати вічно. Період в чергових сім років закінчується і накоплені зусилля спрямовуються знову на чотирнадцятилітнє чадо. Дитина стає майже дорослою і тут починається найцікавіше — дорослі ігри. Далі мій зір не сягає. Чим доросліша людина, тим важче прогадати її шлях. Я не вигадую — стандартна ситуація.
Оскільки ми з Емілем товаришуємо, постільки до мене розкривається серцем його рідня. Перебувати з дитиною на одному рівні не важко, слід просто говорити правду щодо непізнаних нею речей та перекручувати самоочевидні факти.
— Вас зустрінуть у Парижі? — проявляє Еліс материнську турботу.
— Я давно не була в своїх родичів. Ймовірно, що вони змінили квартиру, але мені необхідно їх знайти.
— Чудово! До цього часу залишитесь з нами. У наших родичів велике помешкання, гадаю, місце для юної леді в них неодмінно знайдеться.
У подібних ситуацій мені бракує слів. Є настільки добрі люди, що хотілось признати свою схожість із ними. Бач, в мені є щось більше, і якого саме добутку я носій — допоки не знаю, щоб остерегтись від передчасних висновків, нагально оминаю їх, остаточних.
«Безперечно, я добра людина, але й більше того…»
І так, родина Еміля ненадовго бере мене під своє крило. До Парижа лишається «Одне чаювання» — як відмічає дитина. Мене вводять в курс справ сім’ї: батько — чоботяр, мати — швачка, мешкають на сході Франції, живуть душа в душу і сильно вірують в Бога. Про останні речі здогадуюсь сама, вони найважливіші, інакше мені з ними в різні сторони. Чого варта сьогодні людина без віри? На невіруючих тримає руку хвороба сліпоти, плюс від мене співчуття.
Щоб запевнити своїх нових друзів у моїй безпечності, розповідаю їм ймовірну історійку зі свого минулого. Я не брешу, я припускаю. Щоб оминути брехні, щоразу змінюю історію, дивись, хоч одного разу втраплю. Дивна закономірність: у мене щораз різний початок й ніколи незмінний кінець. Мусіло б бути усе навпаки — очевидне та незмінне минуле, багатозначне майбутнє — утім, це не моя історія.
Не до вподоби мені кривити серцем, та ж інакше в моїй ситуації не виживеш!
— То які у вас плани, Мерсі? — чадить довгою сигаретою над чашкою чаю старша за всіх тут присутніх місіс Габіта.
Паризькі родичі сім’ї Еміля допоки складаються з однієї пристарілої вдови (її чорне одіяння пригнічує мене, ще й кидає тінь сумніву на вічні речі довкола). Худа як тріска, страшна як смерть вдова володіє тонким дівочим голосом, який використовує не за призначенням: їй би в опері співати, з іншої сторони—хто її отаку захоче! Надіюсь, що незабаром ситуація зміниться в кращу сторону і до нас приєднається ще пара персон.
— Плани, плани, все життя побудоване планах, — відставляю фарфорову чашку на стіл, настільки маленьку, що від неї руки терпнуть. — Люди розчаровуються в житті, якщо їхні плани летять шкереберть і більше не наважуються будувати нових.
Відповідаю гаряче і нічого з тим не пороблю: як і казала, я не просто добра душа, а щось більше. Сидимо у гостинній. Розміри кімнати спростовують мою теорію про обмеженість горизонтів — насправді тут можна заблукати, що, до речі, зараз і робить Еміль: блукає між рядами постаментів з витворами мистецтва, дикими тваринами, іншим приладдям, якого очі мої не бачили. А от що бачили мої очі і на чому причаїлися — це піаніно. У ньому — елегантність та натхнення. Вхопивши гарячу чашку, стискаю на ній пальчики та усмиряю їх пориви.
Саме себе досконало не знаю, пошо знайомити з іншими більше, ніж потрібно!
Очі менш послушні, не сліпа, можу роздивитись смак пристаркуватої леді з надміром сил та грошей — про це кричать її картини, що важко звисають з гобеленових стін; на них яскраві пейзажі переплітаються з історією Франції: серед густих лісів та уквітчаних палаців проглядаються обличчя знатних персон, жодне мені не відоме, їхню знатність засвідчують риси обличчя та повадки, в останню чергу — одяг. Пишні зачіски величають акуратні личка дам з приданим, на одному з портретів на передньому плані маячіє корона, відвертаючи увагу від недоліків її власника, дами прогулюються по зачесаних дворах з кавалером, якого їм годі між собою розділити, ховаючи при цьому свої жемчужні личка під парасольками. Рококошні дами давно в моді, настільки давно, що встигли мені надоїсти. Якщо чесно — вельми дратують мене. Так банально, зображати зовнішні якості людини під силу й дурню, натомість передавати внутрішні стани наважується не просто талановита, а направду обдарована людина. Часто люди займаються тим чи іншим, бо в них немає іншого виходу, їм не вистарчає духу переступити через себе і бути тим, ким їх було створено — людиною з великої букви. Сумно, коли у тебе крадуть твої ж таланти й залишають тебе за завісою невідання.
Надміру акуратності, тендітності, зачарованості у самих картинах, у людях зображених на них, яких в дійсності або не існує, або які давно вже як спочивають на тому світі — від них навіть віє смертю. Легкодухи — не митці! Через пару ароматного чаю лиця перетворюються на черепи — являється справжній лик тих, що засідають на полотнах по честі і по праву, та ж де їхня гідність — я не бачу її.
 
Наші Друзі: Новини Львова