Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 19 лютого 2020 року
Тексти > Жанри > Легенда

У пошуках життя

Переглядів: 7605
Додано: 21.10.2015 Додав: Яррос фон Ясенець  текстів: 30
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
У пошуках життя…
Qui quaerit, reperit


Відчуваю за собою не порох, дещо більше, наче відокремлений подих від живого. Хтось дихає поряд і творить мене. Я творюсь. Тепер є я. Я має очі, і тому я маю очі, я бачить і я бачу. Ось там на горизонті виринає щось до болю рідне. Ні, не болю, воно ближче до серця. це моя споріднена кровинка. Це любов…

Ще один вечір, відомого дня, відомої години, до секунди передбачаю схід сонця, як і захід його. Моє серце живе за календарем сонця, йому й вклоняється. Ба слова призначаються Іншому.
«О, Єдине, що даєш мені життя, Єдине, що даруєш нам молодість, не знаємо свого творця, а що людині потрібно більше, аніж побачити той лик, на образ якого вона є створена? Пізнаємо сонце, пізнаємо його душу, а торкнутися не можемо. Коли дозволиш, я торкнуся його, і нехай здійсниться в мені життя вічне. Амінь.»
Знаємо рабів Єдиного, ще більші від нас — знаємо землю та сонце, — а тоді що вже говорити про наше становище: раби рабів тягнуть на собі усі дари своїх величних господарів та їх мільйонних слуг, і служачи, не забувають дякувати за себе. Вважаючи себе чудом, ми дякуємо за наше рабство щодень. Щодень крокуємо і до нового життя.
Нині земля інша, аніж вчора, бо нині — це теперішнє, а вчора — це минуле: вчорашнє проковтнула полум’яна темрява, позбавивши утіх останніх рабів похітливого існування. виживання. А що нині — існування перетворюється у виживання, тим і дихаємо. А дихається-то тепер вільно!
Із втратою даху над головою, світ стає рідною домівкою. Як ніколи чуюся самотньою та вільною. Якби не моя сестра, вчорашнє б приєдналося до попелу, що по обіді навіть не тліє під босими стопами. Виношуємо у собі скарби та ділимось ними щогодини, аби вчорашні правила аніколи не забулися. Забувати сьогодні — сповзати у яму завтра. Закони сьогоднішньої доби тотожні з законами мільярдів інших, все що забувається, з часом пригадується. Закони наші смислові вказівники у дорогі. Дурно хоронити скарби у днину, аби уночі знову до них докопуватись. Окрім того закон притягує закон, як і життя несеться за життям. Життя — життя варте.
Мандруємо на захід у пошуках нового життя. Нас двоє — я та моя сестра Ера: босі, безмаль голі, із молитвою на вустах. Після подій вчорашнього, у кожного є близнюк — без спорідненої душі сьогодні не вижити, — кому говорити, що твоє серце рветься, хто підтвердить, що воно досі б’ється і не спочило, як спочило воно у тих, що завмирають під ногами або ж носяться за вітром. Нині вітер — багач сердець. Сьогодні ж йому моїм не смакувати, а серця Ери йому й узагалі ніколи не дістати — воно тільки моє.
За два роки після вчорашнього ми із Ерою поріднилися, серця наші уповають одне за одним, подекуди здається, що вони — одне ціле — і якщо одне спиниться коли-небудь раніше часу, інше навряд чи продовжить свою ходьбу. Чи ж відрізняється у одинокості мовчання та балаган, незворушність та порух, біль та задоволення — ні в тому ні в іншому ніхто не полікує, — життя і смерть — щонайкращі подруги.
Ми з Ерою живі, без слів знаємо про наше єдиноціле сестринське кохання, а втім не забуваємо лишній раз розтулити вуст і зізнаватися-промовити серцем: ба нічого зайвого у теперішньому немає.
Сонце сходить високо, ми з Ерою також не пасемо задніх. Закони серця тривожить схід та зазиває на захід, тому-то стрімко рухаємось вперед. Суцільне пустище не враховуючи нас двох, решта живих та мертвих душ ховаються; молоді дерева не ховають нас від сонця, як і не ховаємось від тварин, що вряди-годи виникають на горизонті: більш розважливі коряться власній долі та виконують своє призначення, сміло підступаючи до нас, людей, інші, що не відмовляються від призначення, але бояться його несподіваного здійснення, тікають геть. Поблукавши із самим собою, вони завжди повертаються до нас, часто несміливо, але згодившись віддають себе у наші руки. Одна і друга сторони розуміють свої жертви, перша не стає харчем, утопаючи у наших вустах, але як засіб виживання — ми приймаємо його. Все заради завтрашнього.
А що таке, оте завтрашнє, як не мрія сьогодення.
Я кричу: є час дарувати життя, а є — віднімати, ми ніколи не будемо готові, але час та простір є для того, щоб їх заповнювати; без пожертви обоє б стерлись на порох так само, як і наші батьки.
Вони порох і ми їх не знаємо їх в лице.
Сонце — мій баж, чого мені від свого упователя ховатися: він наяві стверджує, що я є! Через нього, нещадного, на піску розпинаються двоє тіней — ворушаться крок-в-крок з нами. Живі! Якби не було поруч іншого, не було б і його тіні — тоді б була пустота. Пустоти немає. Із плином сонця обидві черноти ховаються за нашими спинами. Вартує повернути назад голову, як ознаки життя потверджують ім’я — для спокою серця ради.
Хліб щоденний перетворюється на боротьбу за виживання, а коли припинити битися — хліб перетвориться на попіл. Припинивши битися, роса не стікатиме з наших тіл, не скроплюватиме чесну землю, земля не знатиме, що ми живі, не спочує відданості наших сердець, коли припадатимемо до неї, і якщо вона не знатиме нас, то може статися, що забере мене і сестру у свій осередок так само, як забрала тих, що були довкола нас — зовсім недавно, щойно вчора.
Зима. Холодний вітер підриває піски пустелі, розтріпує рукави сорочок, набиває кишені піщинками, як і чоботи. Вітер — ще один баж вічності, до якого не належить жодна з нашого роду: він сонцю брат, земля йому — сестра, та у кожного своє призначення, ось вітер відтворює волю — прообраз того, ким мріємо бути, але ким не є. Години рахуємо по ходу сонця. Що не година, то вітер стає лютіший. Ера передбачає зливу. Так і є: у зеніті-славі сонця, його раптом огортає чорна пилина і витискує з нього сльози. Світ меркне і ми хутко забираємось під скелі. «Спасіння» — раптом говорить Ера, що сприймаю, як жарт, нехай Ера і не сміється.
Моя сестра не вміє сміятись, принаймні жодного разу не бачила усмішки на її лиці. Так само, як не зустрічала каменя на камені із минулого. Все будується на новий лад. Баж, баж, тримаюся за живіт: що за новий лад — це невгасима мрія, що десь таки життя є. Залишилось. Мусіло залишитись, бо так підказує наше із Ерою серце — в нас одне серце на двох: того часу як наші ноги роблять крок, воно долає мільйони миль, і сповіщає, що життя є. десь там життя таки є. Зараз же нам трапляється чергова балабуда.
Балабудок не видно здалека, вони розміщені під землею; хоча я проти цього, та кричи не кричи — мене все одно не почують. От і тепер тупаємо в двері і до нас червом вилазить господар.
Звикнувши до розчарувань, різко відсторонюємось, аби не заразитись найжахливішою хворобою, яка тільки переслідує теперішній люд — себто, його залишки: старість полонила тіло старої і годі їй помогти. Прихиливши перед нашою молодістю, як надією на спасіння людства, голову, стара мовчазно вітає нас. Дозволяю їй бати слово, і вона оживає. Я та Ера сторонимося її.
— Ти диви, живці, давно їх не зустрічала. Вульгадо, у нас молоді гості, дивно, чи не так? — кричить беззуба, перекривлена стара до своєї близнючки, що лишається в наметі. Остання нам на очі так і не з’являється — стара вибачається за немочі своєї сестри й кладе уклін до наших ніг замість неї. Я та сестра називаємо свої імена.
Імена — це наші законні печаті на земній обителі. Дуже важливо не втратити їх — яку іншу ознаку свого існування можна знайти у пустці, окрім як пам’яті-знання власного імені. Не знаючи свого справжнього імені, називає себе сестрою Вульгади і ми приймаємо її назву. Пошуки життя даній особі не загрожують — вона скорена старістю, а тому дочікується смерті. Натомість наша із сестрою молодість не здасться, допоки не здійснить мрію світу: ми знайдемо життя хоч би під сподом землі, і таки продовжимо днину людству.
Обходить нас по колу, аби не торкнути-заразити, перевіряє чи бува не привиди ми. Переконавшись у нашій платності через тіні, які кидаємо на землю, запрошує нас стати її гостями. Клянеться, що скоріше віддасть своє життя, аніж зазіхне на нашу молодість. Ми, сестри спільні серцем, віримо їй і погоджуємось стати її гостями на один вечір. Раденька, жінка береться розпалювати вогонь.
Зустрічі в нашій подорожі відбуваються нечасто, живців зустрічаємо періодично, людей зустрічаємо раз на місяць, а буває що і по півроку нікого не бачимо, окрім себе самих, більшість із них, як і сьогоднішня жінка — знедолені: сидять-чекають напереділ двох новин — хорошу і погану; перші стосується зачаття дитини і продовження роду людського, друга — що смерть завітає нині у гості. Щодо мертвяки — то взагалі небачена штука — єдиний раз за три роки я помітила воно краєм ока, як Ера порятувала мене: тут же закрила мені очі і так, у темряві, ми марширували дві доби; Ера вважає, що наразитися на смерть простіше простого, це вона знає з нашого минулого та розмов зі своїм бажем. Справді, від гріха подалі.
Жінка — наша перша зустрічна за три останні місяці — часто замикається у собі, її турбує, що вона не можу пригадати своє ім’я, деякі думки обпікають їй душу, однак дух у ній витримує петлю старості, що так очевидно повисає на її зморхлій шиї.
Сідає по іншу сторону вогню, лицем до сходу, який в цей час оковує темрява. Одяг у неї достойний, непотрібний їй, як і не потрібен він землі, що невдовзі прийме її до свого лона, однак на ньому знак старості, тому доведеться нам з Ерою й надалі насолоджуватись нашою голизною.
У неї мало часу, тому віддає нам все важливе, що винесла з минувшини і протримала у собі тягарем, аби знання її не сточила разом з нею черва. Жінка говорить нам прислів’я та приказки і ми з Ерою занотовуємо кожне слово у своїх душі (ми з сестрою не тільки серце ділимо на двох!).
— Марнота марнот, — каже сестра Вульгади, — не здобути мудрості у своєму житті, і мудрістю є страх перед Богом.
Ми з сестрою перезиркуємось, не розуміємо її.
— Хе-хе, і я не розуміла, доки старість не скувала моє тіло. Бог, дочки мої, це наше життя і навіть більше того. Чи боїтеся ви життя?
— За ним уповаємо.
— Тому й не знаєте ви, як смакує людині життя.
— Більш за все боїмося не продовжити людського роду, — зізнаюся.
— Ось твій страх. Життя — це Бог і мудрість в страху перед лицем його.
Коли прості і складні речі змішуються, істина забарвлюється на горизонт і у нові кольори. Тепер ми знаємо із Ерою, що таке мудрість — це страх не явити у світ нове життя.
Жінка не говорить нам жодного лишнього слова, а коли покінчує знайомити нас зі своїм минулим, то черга приходить і до теперішнього. Ніхто насправді не знає, як людство наблизилось до цієї катастрофічної межі — ще вчора землю полонили натовпи людей, сьогодні ж над нею чигає одинокість, — як знаємо з переспівів тих, що нам стрічалися, кожен куточок світу відзначився своєю ласкою: людей поглинала земля, що розходилась під ногами, лавини покривали з головою сусідські держави, моря-океани пройшлися долом, доки не наповнили черева суходільними творами, буревії підривали цивілізації у повітря, зближаючи їх із царством небесним, блискавиці були найоригінальніші та найвправніші — швидше, аніж осмислення смерті виникає в людській голові, жовтими язиками вони захвачували частку землі та стискали її на порох — а ще був град з каміння, дощ із щурів та інші хвороби, що відкритими ранами забралися на люд і вмить ока перетворили їх на добриво для рослин; останні місцями розбуяли та квочками осіли на посівних полях, перетворивши їх на тернину; тварини діяли схоже до морів — дикі, вони забігали у міста і… хто велів відплачували їм тією ж монетою, що їм платили до того їхні повелителі; якщо на одному континенті річки висохли, то на другому перелились через край, утворивши болото, а середульший континент тим часом заливали ріки крові, як гадають очевидці — отруйні; не бувало такого лісу, який би не яскравів на обрії ватрою — у той час пісень-гаївок люди не співали, не водив аніхто й веселого хороводу: крики про поміч до того, хто міг спинити увесь безлад, звучали в унісон, доки на клаптях планети не залишилось по декілька собі осіб. І я відчула себе останнім у полі воїном, безнадії на подальше життя поза собою та в собі — якщо немає першого, другого не дано. Води не стало, їжі не стало, а серце все твердило, що життя — не сновидіння. Ще половина, що вижила, вирвала його. А я нічого собі не думала, допоки не прийшла Ера і сказала, що треба йти…
Й ось, за спільним вогнем, сестра Вульгади розповідає кончину своєї цивілізації. Вона говорить, що їм забракло повітря: в один момент добра рука позбавила людей землі кисню, а наступної — повернула. Ми з Ерою так само вважаємо, що тамта рука, яка всім заправляла, зовсім не зла, але занадто чесна, аби належати людині — це Вона після трагедії людини усмирила тварин та очистила ріки.
Ера запитувала у мене, і не раз, чи гніваюсь я на зачинателя трагічного промислу, і я чесне-чеснішого відповідала — аніскільки. І хто зна, чому серце моє таке внадне до прощення…
Жінка розповідає, що на початках їх було вдвічі більше: ще тоді вона пам’ятала своє ім’я і вони з Вульгадою мали по дитині. Сьогодні її сестра немічна, а діти — їхні бідолашні діти — навічно змішались з порохом землі. По тому сонце припало до землі шістсот п’ятдесят разів. Сумно. Приношу співчуття істоті, що належить до мого роду.
— А яка вона, мертва людина? — питається Ера. Вона завжди прагне знати досконало те, чого боїться.
Жінка помічає її боязкість, говорить, якщо розділити свій страх на частинки і досконало пізнати його, то його легко перемогти. А я їй не вірю: старості не варт довіряти, тим паче, якщо вона безіменна.
Сестра Вульгади висновує: пізнавши як слід свої страхи, вони перетворюється на мару, і не більше того. Затим береться знайомити нас із смертю, яка стане невдовзі її теперішнім, тому добирає кожне слово, яке може стати її останнім:
— Біла. Холодна. Мовчазна. Зовсім мовчазна. Нерухома. Як ніколи уперта. Скільки не благай, ані пари з вуст — глуха, ніби й справді не чує. Неприємна на дотик, дуже холодна, але все та сама. Спершу думаєш, що він дурить тебе, але ні, жодного удару серця. Його серце мовчазне так само, як і білі вуста. Так-так, і вуста білі, а очі закриті навіть вітер не охочий ворушити її волосся, часто здається, що вона ворушиться. Розумієш, що це не сон, але не приймаєш. Після благань, сам засинаєш. Сплячою, легко плутаю завтрашнє із сьогоднішнім, чи вчорашнім, забуваю майбутнє, вважаю, що він живий, з упевненістю тою просипаюсь і… Знову розчарування. Вдруге воно разить гарно у самісіньке серце. Подовгу не відвожу очі і здається, що ворушиться, таки спить, але ні, серце таки не б’ється, онде знову порух, ні, таки привиджується, чи ні? Може він справді ворушиться? Та ж я тут сама, нікому довести яви мої. Я все чекала, а він не ставав, поховала його, не змирившись, хто докаже, що він насправді умер? Замолоду я мріяла бути самотньою, тепер та мрія ненависна мені. Яка дурниця, та хто скаже, що я мертва, як впізнаю, що не стало мене, хто поговорить, заспокоїть серце моє, шану віддасть, у путь проведе… Чи ж б’ється ще моє серце?
— Б’ється, сестро Вульгади, й не сумнівайся, — запевняю.
Жінка сумнівається, тому розкриваю їй свій секрет: прихиляюсь грудьми до землі, прикладаю вухо і слухаю. Воно так живо б’ється, все пульсує, пульсує, то швидше, то поволі, вільне собі таке, а здавалось би, загратоване. Ба, неволя — це вигадка. Люди вільні битися на землі так само, як і їхні серця.
— Чуєш? — питаю немічну, що лягає поряд. Спершу не відповідає. Її серце надто сильно пульсує, аж перебиває ритми мого власного — мені такий стан речей не подобається: звикаю до ритму серця своєї сестри — у неї він інший, рідний, — а цей страхає мене. Вскакую з землі на рівні. Здається, сестра Вульгади плаче.
— Стверджувати власне життя можеш тільки ти, ніхто не знає свого серця краще, ніж його володар. Земля розумна, вона мій баж.
— Баж?
Господи, прости старій її немочі.
— Мій радник. Питайся у землі те, чого не знаєш, і вона дасть відповіді на всі питання. Вона бо єдина знає життя смертних. Від першого кроку ми прив’язані до неї, а вона знає наше ім’я, коли його забуваю, вартує глянути під ноги і пригадую, ким є.
— Ким є чи ким народилася?
Я не боюся питань. Знаю, що земля мені поможе. Смеркає. В чорно-карміновому затінку шукаю відповіді на піску.
— Я є та, ким народилася.
— Дуже добре, що ти пам’ятаєш своє ім’я. А я своє давно забула. — Відрікає безіменна і розпалює в честь своїх гостей яскраве багаття.
Дивуюсь, чому друга половинка Вульгади не пригадує сестрі її справжнього ім’я? Хто його знає, може це половинка у неї несправжня, або ж без’язика — втрачає дар мови зі спопелінням їхніх дітей? Я вдячна Ері, що вона виношує у собі всі ті незчисленні скарби, які довірила їй, і ні дня не шкодую про це: якби не моя сестра, вуста мої б давно скам’яніли.
Наступної миті Ера грається близько вогню. П’ю гарячу воду і засинаю.
Сестра Вульгади не знала, що вогонь — її баж, доки не віддалася у його руки.

2
Земля всякчас гребує собі жертви. Нібито їй мало було людства, яке вона поглинула з дозволу верховного творця. Й думати не хочу, що вони змовились — Земля та Сонце: два божа, що існували, існують, існуватимуть. Принаймні для мене. Бо ж скоріше я спинюсь, аніж ті, що мене сотворили. Звідки така впевненість — погляньте довкола, мої ангели: сам пісок, що є прах, а земля — суцільна пустка. Знаходжу божа свого лик тільки у тому, що насправді незаперечне — Сонце та Земля. Серце мені підказує, що не гоже, аби створене дитя помирало швидше, ніж батько-творець. Невже-то батьки бунтують, проти власних дітей — чи проти власної смерті? Чи проти власної глупоти?.. Як не як, а я проказувати щоніч молитву своєму бажові, що вічніший за людину, і не спинить мене жодна клітка; засинаючи, вірю, що на ранок знову побачу лице свого золотого бажа, який спить разом зі мною, зі мною просипається, перепочиває о півдні, блукає мирним теплом по тілу у нашій мандрівці. Най Ера не згодна, таж не вбивати мені її за поклоніння іншому бажу. Ера поклоняється Землі, я прихиляю голову перед Сонцем, так стаємо часткою спільного вікування із бажами.
У кожного свій баж, і тільки молитвою ми єднаємось в єдине, дякуючи кожен за собі дароване, однак подяка спрямована Єдиному.
Кайра єдина, чий лик приховує від мене пустку землі — вона виглядає неповторною на лику мого бажа, Сонця, особливо на розгніваному, призахідному, кармінному, як оцієї секунди. Знаюся з цією секундою і ніколи не пропускаю її. За нею починаю молитву.
Ми молимось з Кайрою по черзі — день молитва лине до Землі, день — до Сонця — й цими пожертвами божі продовжують нам життя. Ще на день. А там знову молитва.
Але без Ери, я — ніщо, і жоден баж мені не поможе. Який тоді в них, великих, сенс, якщо довкіл стане суцільна пустка. Те, що навколо, є відображенням моєї поруші — мого невидимого світу, що шукає матерію, з якою витворить нове життя. Я та Ера розуміємо, що маємо єдиний початок, який не розв’язати, бо зав’язаний він руками Єдиного. Ми із Ерою сестри, і це сумно, що єдина кров, яка точиться в нас з тією самою швидкістю, не здатна дати початок новому життю.
Відтак, шукаємо матерію, шукаємо пракриті.
— Кайро, добрі новини, я бачила життя на північному сході, — сповіщає мене Ера.
Дякую їй. Завтра туди й навідуюсь.
— На добру ніч.
— І тобі на добру, Еро.
Щойно мій баж та я просинаємось, як несу на північний схід злощасну новину. Моя сестра бачила там життя. Там, де є життя, ми приносимо смерть. Роздивляюсь на піску сліди зайців і обходжу гору за ходом сонця. Приходжу в тупик, до плити скелі, та притуляюсь до холодного погруддя. Так є, Ера не помиляється, маленьке бунтівне життя засідає неглибоко в печерах.
Дихаю разом зі скелею, зливаємось у єдине ціле. Зовсім не відчуваю холоду: ранок — мій час. Тоді мене населяють думки, що все можливо, і з нічого можна витворити щось: що можна зодягтись у шати серед пустелі — сонце буде мені шати, можна дістатись до мрій острівця — тверда земля під ногами вкушає довіру, що можна заповнити пустку, увірувавши в душу, й неміч тоді не страшна твоєму тілу, що можна прогнати надокучливу спрагу вухом — за кам’яною плитою серце ганяє гарячу кров, що можна злетіти до хмар висот — птахи свідки очей моїх, що можна перетнути пустелю антилопою — людина надалі цар землі, урвати собі левову частки — хіба мені боронить зодягтись у левову шкуру, що можна намалювати на ранковому небі зорю — передвісниця життя, уночі вона погибає серед інших, й голод убити живильним образом — попоїсти сліди на піску, стираючи їх язиком, та ж Еру образ моїх очей не нагодує.
Якщо полювання не вдасться — Ера залишиться голодна. Голод приносить зі собою смерть. Смерть нагороджує пусткою. Ми не можемо втратити одне одного, тому у нашому племені немає місця голоду. Я мушу вполювати життя звіра, щоб продовжити існування плідної землі.
Моє серце б’ється разом зі скельним, за кожним ударом все більше внидряюсь у її глибини, між кожним наступними ударами урвище збільшується. Ще хвилина і завмираю. Тільки вітер. Тільки сонце. Тільки пісок мліє тінню життя по цю сторону.
Час.
Масивне зайча ковтає сліз земельку, коли це скеля виплоджує смерть, що накидається на пухнасте створіння і вмить скручує йому голову. Є!
Підношу тварину до обличчя. «Пожива, не більше того» — запевняю себе уголос. Часто слова правди допомагають змиритися з тим, що ти є самою смертю. Рідкісно мрію, що колись таки вдасться позбутися цієї привілегії, зрізати зі себе штамп темряви… Вдасться, тільки б Смерть матір’ю чи батьком-божем мені не була.
Повертаюсь до місця нічного спочинку. Ера морочиться над вогнищем — б’є каміння одне до одного, але іскра ніяк не видобувається. Знаючи, що все дарма, ніколи не зупиняється добувати іскру. Все дарма: сонце — моя стихія, тож і вогонь добувати у нашому сімействі належить мені.
Але Ера ніколи не здається.
Доки обчищаю здобич і ставлю на вогонь, Ера приносить нам по листі води, ще й набирає у бутлі зі собою: земля дарує їй свої джерела, натомість від мене приховує. Разом ми не пропадемо, а один без одного не прожили б і тижня. Недарма ж ми сестри різних стихій.
І знову в дорогу.
(написати, що зустрічаються тільки жінки)

3
Нині шукаю людину. Хоч одну її побачити, але й душі самотньої подих не відчувається — хіба ж то мені не розпізнати подуву вітру від подиху душі: обидва холодні, та мова їхня різна, як і ласки поцілунків. Анікого. Жодної ідеї. Одинокі спогади через крок забивають дихання, ніхто не скаже мені про їх реальність, та вірю в них усім щиро-вільним серцем: минуле є, бо є теперішнє, якщо я є в теперішньому, то була й в минулому. І якщо є минуле, мусять бути і спогади. Мабуть, мені не так вже важливо на їх реальності, просто у мені животіє віра, сили якої тримають мене на ногах, ведуть і не дають впасти на роздоріжжі долі, бо шляхів давно уже нема — уся Земля стає єдиним шляхом, і якби не сонце, зорі, місяць та інші божі — божі, бо вони не люди, але знаки, що на нас світ не тримається, що не все стискає у руках людина, і вони післані нам на поміч, — нас давно розплющила б пустота. Орієнтація на далекий-далекий схід-сам Всевишній, що створив божів, людей та звірів знає, що спочиває у сховку сходу.
Давно би станули наші мрії, якби не знаки божів.
Декілька людців третій рік поспіль. Ні сімей, ні натовпу, через те у спогадах вони перетворюються на сіру, невизначену масу, лиця змиваються і вони перетворюються на далекі обриси зимових дерев, які раптово спалює сонце, відтак розсипаються на попіл від маківки до ніг, як суджу, хоча не бачу, натомість розглядаю мільйони піщинок, що розлітаються по землі — більшість подається на захід, малість на північ, одиниці потопають у водах півдня, а схід, що за моєю спиною, залишається для тлінності закритим. От чому туди прямуємо: по мріях, ймовірно що вигаданих, по вірі, що тримає на ногах, по знаках від божів, що посилає нам Всевишній. У світі ще є життя і колись таки торкнемося його.
А на день сьогоднішній призначено милуватись пустищем: споглядати кілометри, засніжені піском, омиті променями сонця, збунтовані мовою вітру. Дорога вимальовується в наших очах, інакше їй взятись нізвідки — життя ніби продовжується, але водночас й починається з нуля; лінії нікому викреслити, ніхто ж не мандрує перед нами в пошуках життя — життя, якщо воно є, сидить-чекає нас, знаючи собі ціну та місце; я не огризаюсь до поодиноких випадків життя, які трапляються нам по дорозі, але брехати моєму серцю так яро годі: мало хто із тих випадків заслуговує хоч би зватись людиною. Позаяк для мене людина — осердя життя, для них — шлях до смерті. На брехнях засіли, там же й помруть. А нам дорога, вималювана сонцем, підказує нести життя на захід.
Пустище. Якби не шурхіт босих ніг опріч, збожеволіла б іще до заходу сонцю. Натрапляємо на сухе дерево, радіючи, вигукуємо і тут же точимо кілки. Тепер декілька наступних миль не минають у мріях чи розмовах. Декілька миль підряд забиваємо у неплідну землю дерев’яні цвяхи, як споминок про те, що тут були люди, для тих, хто прийде слідом за нами. Якщо прийде. А як ні — прапор їм в руки, ми не можемо бути водночас скрізь і всюди, і листа в нас немає на руках, сам порох, послання на землі теж дармові — вольному бажеві-вітру наше бажання не указ, він і сам колись нас розвіє… З поміж сотень варіантів ми обрали один, більш-менш надійний, його й дотримуємось.
Лишаючи за нашими спинами шеренгу кілків, знаходимо кров та мозолі — вони всюди: на руках, на ліктях, на стопах; Ера говорить — воно й більшого варте. Якщо ми не останні тривожимось за майбутнє Землі та людства, то наше послання буде «прочитано». А інакше дармо людина відслужила тутечки мільйони років.
По полудні горизонт хвилюється марними надіями, нас, одначе, ті не зачіпають: наїлись ми того міражу за роки блукань від пуза, тепер не вірю анічому, окрім власних надій-мрій. А далечінь най топиться, най спокушає видовищем: найвищу позицію займають балерини в біло-голубих пачках, що вистрибують високо у небо, чухраючи діадемами йому пузо — колись-таки той пузань спустить своїх собачат з ланцюга і тоді буде дівчаткам не до сміху, — під ними ганяють актори мандрівного театру — не знають куди податися, немає сьогодні у залі глядачів, тому грають самі для себе своє улюблене — кожен своє улюблене: вистава затягується на кілька днів; у центрі відбувається казкове дійство — малюються картини, пишуться твори, коливається струна музики, поеми розлітаються з-під руки свого творця, інші їх не торкають, але з іншої сторони пишуть власну історію душі, ярмарок доходить до відпускної точки та ніяк не підривається, й змовкнути йому годі — люди там живуть спільною душею, останню, власне, обопільно і творять, один одного надихають, одне другому жити не дають, розвінчуючи казку, що шедеври творяться у самотності — ось я, самота з самотності, мандруємо із сестрою аби втілити людську мрію… А он-де шеренгами вистроюються німі люди — ага, розумію, виношують у собі важливі думки: кожному своя душу гріє, тому й мовчать, боячись втратити теплоту мудрості, але насправді мудрість полягає в іншому, відтак вони грандіозні дурні; десь там нишпорять і лялькарі: ховають в рундуках свою челядь, переносять на своїх горбах і час від часу атракціонують, однак правиця їх аніколи не стуляє вуст; краєм ока видко, як з перепалу шурхотить не життя, але іронічний підступ його відзначається — то вчорашнього ума справа: там гальмують машини, розпадаються роботи, йдучи на непотріб, збоку дивишся, начебто бунтують — хлопають дверцятами, стукаються баками, зачіпаються гаками — та ж головами побиваються марно, бо останніх у них немає і то все омана: хто їх туди поставив, яка з них користь, щоб вони маячіли отам, на горизонті, мозолячи око своїм марним побутом — це всього лиш прикраса, яку створила людина, коли помилково вирішила, що їй краще буде на самоті — на одинці із фиркаючою річчю без душі, без серця, без ума-розуму, гидкою штукою, що вибухнула у північному-північному заході, розметавши на клапті дійсне життя, — й хто по всьому спростує тему, що Єдине керує-володіє кожним живим та неживим світу цього — так і порох колись постане; над водою на якорях пральки виловлюють одіж, що рине з верхніх ярусів, ніхто їм не дякує за їхню працю, але вони кохаються у своїй справі: перескакуючи з бруса на брус, підловлюють виполоскану шматину на ніжку і викидають сушитися на берег, по останньому сновигають шукачі скарбів: пересипають пісок у веретенцях, а як не знаходять скарбу, перемелюють піщинки зубами, вдовольняючись вірою у щире золото, нехай і не годні побачити його; у лівій частині яви, щаслива сім’я з кошами своєї праці переходить поле — вдовольняються тим, що в нас немає, тому й щасливі, можливо і нам колись серед них бути, можливо вся ця ява, креслена переданням, яке виношуємо, вирветься з пут минулого, перетне пустку теперішнього і займе достойне місце в майбутньому; он-де у правому куті пригрілася й сварка — марнота, зізнатися: було колись таке у моєму житті, лишень теперішнє дало зрозуміти, яка-то марнота — діти ж від неї не родяться!; над чупринами хвиль злітають і атлети — бігають-ганяють, ет, самі не знають чого шукають та чим розщедриться їм фінішна лінія; на задвірках старі люди сидять собі в тиші і щось майструють: з дерева, глини, каміння, льоду, води, землі, пари, повітря — не знає людина, коли створить собі амулет на невдачу та стане на шиї тягати; попід ними мученики та мудреці побиваються головами до піни, що вертається на хвилях з берега до моря — цього разу ніхто не перебиває їхніх молитов, бо ж кожен займає свою нішу в картині світу, а тому скучно їм живеться без сварок, закидів та переслідувань; купальниці діви — куди ж без них — що проживають в білих наметах, а по полудню кружляють довкола із білими стягами, розвінчуючи марні надії грізних хмар, зачаровують красою і терпимістю: стяги — єдина їхня зброя, і вони ніколи не спиняться, хоч би найшла хвиля і потопила їхні смисли — вони селять у яві простоту, сіють натхнення та сміливість, тому нагадують мені мою сестру; око прикипає до самого низу, як здається — це тартар — там жадібність у купіль лізе, закликаючи собі компаньйонів — срамоту, скорбота, чванькуватість, лихослів’я та іншу братію лихого язика, і тільки гордість стоїть збоку, сподіваючись на персональне запрошення; окрай яви вистроюється військо — несе панщину короля, однак зброї у них не більше, аніж в царя у склепах — бобів: там золото, коштовне каміння, перли, пекторалі, корони, перстені, булави, мантії, цінні тканини, та інші знаково-символічні образи вічної краси, яка не виконала заповітної обіцянки врятувати світ; окрему планку відвойовують собі і циркачі — одразу над тартарними воротами: гусінню бігають по канатах, у смертельних номерах розв’язують собі пупці, трюкачі висипають із закутків та романсують з танцівницями їхньої трупи, а акробати тим часом будуть стіну слави, от тільки до повної слави їм не вистарчає персони, яка б ославила їхній хиткий чубчик, чародії рублять голови всім, хто виникає на їх дорозі — потому відпалі голови виглядають аще краще, ніж на плечах, як гадають чаклуни, — бісові клоуни ганяють поміж союзників, заробляючи собі на ворогів, крайнощі видовища цієї ланки — геркулеси, що міряються силами: тягнуть канат в свою сторону, нібито не знають, що без повозки в руках й легше дихається; а приборкувачі звірів шукають своїх звірів — давно вони не бачили їх — тим часом добра місіс повариха зазиває глупоту на обід; а поза явою, вартує лиш кліпнути оком і затримати повіки на мить заплющеними, як з самого висока, на хихочучих хмарках сидять матері і вишивають історію…
— Кайро! — штурхає в плече мене сестриця і верхні яруси яви летять до тартару, — ти бачиш це, он там? — вказує туди, де мені являлись царські палаци.
— І що там? — ще нічого не бачу, або не хочу бачити — очі сестри сяють переді мною двома діамантами.
Незадоволено глипає на мене, через плече кидає: «Придивись!» — і звично пускається вперед — вона завжди попереду, моя Ера, що би не трапилялося, і це не так її вибір, як похітлива натура. Володарська натура!
Не бачу анічого, окрім пустотливої землі та сонця. Останнє торкається зеніту слави і ми туди ж: нараз падаємо ниць й нумо дякувати бажеві за те, що підкоряється Єдиному, що вказує нам вірний шлях, що дає нам право не зраджувати його законам та енергію не відступатися від них. Їхнє величне існування запевняє у силі, яка тримає при життя всесвіт та все, що його наповнює, амінь.
Час наших молитов незмінний. Полудень належить мені. Підіймаємось з колін і знов в дорогу.
Перейшовши пустелю, я так і лишаюсь сліпотою, кажу, що нічого нового попереду — все той самий шлях. Ера насміхається з мене через плече та нічого не пояснює, аж доки не виходимо на пагорб. А тут і яснити нічого не потрібно, — завмираємо, не вірячи власним очам. Відриваю сухий язик від піднебіння і окликаю сестру:
— Еро, це… море?
— Кайро, повтори!
— Це море, ми… нам…
— Тільки не кажи, що не можеш повірити.
— Це так прекрасно!
Кидаємось вниз, хто швидше. Ганяємо та обпиваємось соленої води. Забігаємо від берега на декілька миль і вода заледве сягає нам по кісточки. Розпластавшись у теплій воді, перепочиваємо. Справжня розкіш.
— Колись це було морем, — відзивається захекана Ера.
— Принаймні, це вже не пустеля, — наставляю руку крихітній рибці — щипається.
— Гадаю, зміна клімату піде нам на користь.
Ера права. В повітрі вихриться сіль, а це означає, що за умови, якщо земля подарує нам поживу, то замість того, аби посипати попелом, ми скропимо її сіллю.
Скільки б старців ми не зустрічали, якими б словесами вони нас не обдаровували, а до нашої радості їм не дібрати вартих слів. До сьогодні ми з Ерою натрапляли на поодинокі, вузькі ріки, а тут тобі ціле море. Нехай воно і було інакшим у минулому, та я не жалуюсь: настане час і джерела перетворяться на ріки, ріки сплетуться у озера, озера розіллються у моря, сягнуть законної межі і океани, та жодне не перейде закону свого права.
Найстрашніше, що досі бачили мої очі, окрім старості, так це коли моя сестра переходила одним кроком озеро. Більше б не бачили того мої очі…
Намагаюсь обійняти широку красу моря одним поглядом, але де там, сьогодні краса не дає себе осягнути. Я і не жалуюсь, чесно віддаю себе у її чисті-прозорі руки.
Ера подає хороший приклад і, незламна, снує метрів сто переді мною. Зграйки риб не завжди розбігаються перед нами, несподіваними гостями, декотрі прикипають до нашої ходи і проводять крок за кроком — чи то з цікавості, чи з наказу морського бажа вивести непрошених геть.
Перші милі незмінні — вода ледве доходить до кісточок, до полудні дістається гомілок, а вже при заході сягає колін — це його максимум і на більше воно не здатне. Три дні і ми його подолаємо. Вода витискає з нас остання соки. Сестра Вульгади переказувала нам спадщину приказок, й ось, що не крок, зациклююсь на одній з них: «Голодний як вовк, голодний як вовк…» — кожному кроку своє слово. Але зараз не час займати думки дурницями. Саме захід. І щойно мій баж торкається землі, як Ера припадає зі мною на коліна. Доки вона мовить, так собі думаю, що людина має коліна саме для молитви — а як інакше знакувати Єдиному про свою молитву — кричи, не почує, біжи — не доженеш, плигай — не доплигнеш, говори — не наговоришся, плач — не виплачешся, сварись — не насваришся, дивись — не надивишся, смійся — не насмієшся: доки не станеш на землю коліньми, Єдине не побачить тебе, бо ж творець воліє взирати на своїх рабів, які знають чому й для чого час є, але й око Його не кліпне на сліпця, який вважає, що тримає світ у своїй долоні. Пак, такий тримає у долоні хіба що своє одиноке життя, на яке й покірна піщинка може зазіхнути.
—… амінь.
— Якщо зараз не попоїм, то мені також прийде кінець, — іронізую.
Риба, що торує нашій ході, за час молитви також спиняється, як здається — засинає. Стоїмо по крижі у воді під червоним-червоним небом. Море й собі багровіє — страшно і прекрасно водночас. Розпускаємо молитвенні долоні і пірнаємо руками під воду. Затим ховаємо і голову. На прощання сестра кліпає мені.
Здається, що душа моя ніколи не перестає молитись…
Наступної миті вискакуємо з Ерою із води: виловивши кожна собі по величезній рибині, нумо втішатися. Решта живності розлітається по сторонам, але вони ще повернуться і кров їхньої матері не перешкода їхній цікавості.
— Якщо засмажене — то несолене, якщо солене — то сире, ніяк людині не вгодиш, чи не так?
 
Наші Друзі: Новини Львова