Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 23 вересня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Душа речей

Переглядів: 4225
Додано: 07.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Наталя Конотопець

ДУША РЕЧЕЙ

Повість (фантастика)
--------------------------------------

Це сталося зі мною тоді, коли я втомилася від безконечного одноманіття старості так, що примара смерті перестала мене лякати. Життя остаточно втратило свій сенс. Близьких мені людей не було на цьому світі, майбутнє попереду не світило.

Кажуть, у старих людей напрочуд загострюється відчуття давно минулого, на старості воно знову постає, мов реальність, щоб потішити на останку днів. Не вірте. Спогади про молодість притупляються, знебарвлюються і дряхліють так, ніби прожите життя — звідкись вичитане чи підгладжене збоку. Залишається тільки куций окрайчик сьогодення із старечою неміччю, постійним поганим настроєм і малесенькими радощами: вихованою власними руками квіткою амариліса, теплим весняним вітерцем за вікном, щебетом ручних синичок, яких на балконі підгодовую крихтами. Одне слово, з усім тим, по чому в молодості погляд тільки ковзає, не затримуючись.

Я не впала у старечу слабодумність, дитячу наївність. У глибині душі я кепкувала з оцих своїх радощів, якими, як кисло-солодкою карамелькою, прагла перебити смак задавненої гіркоти свого існування. Тверезості мені було не позичати, а тому, хоч як того не хотілося, а бачила тільки один реальний вихід Із становища, і він уже не лякав мене.

Лікаря я викликала за інерцією тільки тоді, коли вкладав у ліжко черговий напад стенокардії чи хронічного холіциститу. І, як мені здавалося, теж за інерцією приходив дільничний лікар — тридцятирічна гарна жінка. У неї були такі правильні, суворі й застиглі риси обличчя, ніби й непідвладні часові. Всім своїм виглядом вона мовби запевняла: таке обличчя залишатиметься незмінним і прекрасним завжди, як мармуровий витвір давньогрецьких скульпторів, як вічне життя. У чомусь вона, безперечно, мала слушність. І до того ж, звідки їй було знати, що я людському житті, якщо розбити його на відтинки, які б відповідали дитинству, юності, зрілості, старості, найдовшою буде старість. Нудно і повільно тягнеться нею людина, помалу забуваючи, що було дитинство, молодість, які поступово перетворились в ефемерні, ледь пам'ятні сни. Лікарка ще всього того не скуштувала, і написана в її байдужих очах упевненість у собі була докором моїм хворобам, слабкості, зморшкам, сивині.

У неуважності її не можна було звинуватити, вона чітко виконувала все необхідне, швидко і вправно, не згаявши жодної зайвої хвилини, поспішала на новий виклик. Скаржитись, розповідати про характер недуг було навіть якось незручно, бо лікарка ніколи не слухала мене. Не змінюючи виразу обличчя і не реагуючи на жодне моє слово, продокжувала писати рецепти, ніби знала не тільки про мене, а й про всіх до мене подібних пацієнтів чисто все і наперед. Я швидко засвоїла стиль її роботи і відтоді була лаконічною, якомога коротше відповідала на її нечисленні запитання та й годі. Коли ж вона, попрощавшись, виходила, я намагалась хоч у якийсь спосіб підняти себе над нею. Ворушила свої зледачілі спомини, зважувала, порівнювала І доходила висновку, що в її віці теж була самовпевнена, бо мала попереду, як здавалося тоді, необмежений запас молодості, сили, краси і, звичайно, в сивих згорблених бабусях не бачила свого майбутнього. Природна жорстокість життя справедлива, нікому й нікуди не подітися від його законів. Навіть самоапевненій лікарці, яка цього ще не знає. У подальшому, коли приходила ця красуня, я уже не так нітилася, уявляла її через тридцять, сорок років, тішилася старечою зловтіхою, і в такий спосіб доплюсовувала до своїх маленьких невинних радостей ще одну.

Навесні всі мої хронічні болячки ускладнювались, а тому була майже певна, що візиту нещадної дами з щербатою косою слід чекати саме о тій порі. Але власне тоді в мені прокидалося також незбагненне бажання жити, хоча б таким нужденним старечим життям. І я знову викликала лікаря, щоб допоміг мені трохи оклигати. Того дня замість молодої гордовитої цілительки у двері прошмигнув невисокий, щупленький дідусь. Новий ескулап районного масштабу — зрозуміла я. І чомусь відразу уявила собі, яким він був у молодості.

Є люди, яких старість переінакшує на свій лад до невпізнаності, а такі, яким сипоне у волосся трохи сивини, покладе кілька зморшок на обличчя, піджоятить шкіру й заспокоїться на тому. Мене можна було віднести до першої категорії, дідуся, який зараз в моєму передпокої знімав пальто, певно, до другої.

"Весна. У місті епідемія грипу, викликів багато, а лікарів не вистачає. Видно, пенсіонера запросили", — подумала тоді.

Він підбадьорливо усміхнувся до мене, усівся на стілець біля ліжка і впевнено намацав пульс. Молода лікарка завжди починала з того, що прикладала до грудей і спини холодну мембрану стетоскопа, прислухалася хвмлину-другу до мого дихання, стукоту та шурхоту в грудях, а потім з тим же незворушлиаим виглядом згортала слухавки, ховала їх у саквояж і починала писати рецепти та призначення на процедури для медсестри.

Дідусь теж не затягнув огляду: порахував пульс, відвернувши нижні повіки, заглянув у очі, за тим звелів показати язик, якось неуважно помацав мій правий бік і в такий спосіб покінчив, видно, з найнеприсмнішою частиною своїх обов'язків, бо аж зітхнув полегшено. Тоді відкинувся на спинку стільця і ніби трохи глузливо, але з цікавістю подивився на мене. Пауза настільки затяглася, що я навіть засовалася на ліжку, ніби від ще не усвідомленого болю.

— Скажіть мені, чи не бувас останнім часом у вас нехоті до життя, чи не відчуваєте ви обтяжливості вашого стану, гнітючості обставин!

— Не тільки останнім часом, лікарю. У мене це давно. І, щоб якось існувати, кожного разу ніби перемагаю сама себе.

— Так, так! — недоречно зрадів чомусь старий. — Я так і думав.

— Старість! — намагалася якось виправдатися я.

— Е-е, не скажіть, — енергійно заперечив лікар, — старість теж різною може бути, — мовив це так, ніби певною мірою натякав на себе.

— Хвороби! — не здавалася я.

— Знову не те, — аж ніби розсердився на мене лікар. — Це стан вашої психіки, наслідок вашого темпераменту, характеру, асе це в старості тільки загострюється, більш яскраво прояв-лясться.

— Може й так, — погодилася я слухняно, навіть радіючи, що розмова повернула трохи вбік від серця й печінки, що хтось зацікавився моїм душевним станом. Я й справді, наскільки пригадую, завжди мала таке відчуття, ніби мене насильно хтось примушує виконувати не підходящу роль, ніби життя ґвалтом вирвало мене з якогось іншого стану, мені більш властивого. Кожну справу, навіть иайзвичайнісіньку, я починала, долаючи спочатку в собі якийсь опір, якийсь бар'єр.

— А іншим заздрили, що в них не так. їм, на ваш погляд, усе дасться легко, і оті життєві бар'єри за іграшку. Ну, ну, признайтесь.

Я пильніше придивилася до дідуся. З якої речі я мушу зізнаватися йому в тому, чого нікому не довіряла взагалі?

— Я нікому не робила зле. А що думала, то мас значення тільки для мене.

— Ну добре, добре! — заспокійливо перебив мене лікар, — не сердьтеся.

І раптом ні сіло, ні впало, без ніякого зв'язку з попередньою розмовою, запитав:

— А ви хотіли б жити вічно! Спочатку я розгубилася від такого запитання, а потім розсердилася.

— Ви що, уже зачислили мене до психічно хворих) Навіщо морочите мені голову своїми тестами) Мені психіатри не потрібні, якщо я й не сповна розуму, то вже не встигну вилікуватися. Недовго залишилося ряст топтати... — І чомусь розгублено, ніби виправдовуючись, додала: — Я завжди була впевнена, що в мене урівноважена психіка.

— Це справді так, шановна, — поспішив заспокоїти мене дідусь.

На цьому він раптово урвав балачку, відразу попрощався 1 пішов геть, залишивши на туалетному столику рожеву солодкувату мікстуру, якоі раніше серед моіх ліків ніколи не траплялося. У призначений час я випила столову ложку мікстури, запила, як рекомендував лікар холодною перекип'яченою водою і лягла в ліжко. Мимоволі повертаючись думкою до цього не зовсім звичайного візиту, щоразу ловила себе на тому, що шукаю відповіді на лікареве запитання: "А ви хотіли б жити вічно!"

Тим часом з кожним днем здоров'я моє поліпшувалося, нарешті я відчула себе настільки добре, що замість прислухатися до своїх хвороб почала думати, що життя не таке вже й безпросвітне і в моєму нинішньому становищі не варто поспішати до ями. Лікареве запитання — а воно не йшло мені з голови — про вічне життя не здавалося таким безглуздим, як раніше. Я обмірковувала його то так, то Інак, вимудровуючи таку відповідь, яка б була чесна і щира насамперед перед самою собою.

Життя і смерть — болючі питання старості, моменту, коли хочеш того чи ні, а підходиш до них упритул. Чи бажала б завжди отак існувати: з постійними приступами болю, з намаганням перемагати гнітючу слабкість, з необхідністю тягнути щоденний тягар старечих обов'язків, вічно споглядаючи і відчуваючи своє старезне обличчя, тіло! Ні, це те, з чим я розлучилася б без особливого жалю.

А чи хотіла б повернути, як Фауст, молодість! З багажем досвіду, скептичним поглядом на молоду запальність і завзятість прибрати собі юне тіло, яке б вимагало свого: знову відкривати і завойовувати світ, прагнути чогось високого, дивуватися, закохуватися. Коли б забути все те, що раз уже прожила, може, у такому другому житті і був би сенс, але цим самим я втратила б і саму себе, це вже була б інша особистість. Мос сьогоднішнс "я" не спроможне почати ще одне життя спочатку. Вічність була б тільки наругою над ним.

— Гаразд, — заперечила собі, — а чи не хотіла б ти побачити й почути хоча б красм вуха, що буде на Землі через сотню, тисячу років. Невже тебе цікавить, що станеться з людьми, куди попрямує цивілізація! Певно, цікавить, але заради цього я не хотіла б ні животіти у стані старості, ні починати життя спочатку. От коли б була змога просто бачити й чути. Спостерігати життя і все".

Тепер на запитання лікаря була у мене готова, виважена відповідь. Вона не схожа на відповідь людини з хворою психікою, і її можна не соромитись. Я не хапаюсь за безсмертя, а висловлюю цілком закономірне бажання розсудливої людини. І якщо це тест...

Вирішила не чекати нового нападу хвороби й викликати лікаря без крайньої на те потреби (адже мій стан дозволяв звертатися до його послуг хоч кожного дня, тож великого злочину тут не було) і, схитрувавши в такий спосіб, поговорити з ним як рівна з рівним. Думати про те, що замість балакучого пенсіонера може знову прийти холодна красуня, мені не хотілося. Трохи повагавшись, для виклику я вибрала чомусь середу. Вранці після сніданку, як завжди, вийшла на балкон попити квіти, покопирсала паличкою у горщиках, щоб поліпшити доступ повітря до коріння рослин, і повернулася до кімнати. Залишилося ще зачесати сиву добре поріділу кудельку, замінити старий байковий халат на пристойніший одяг і взятися за телефон. Та не встигла я нічого цього зробити, як задеренчав дверний дзвінок. Хто б то міг бути! Останнім часом мене не дуже турбували відвідинами нечисленні знайомі, і кожен прихід когось із них був неабиякою подією.

Поспішно відчинила двері. На порозі стояв лікар, якого я збиралася викликати, і приязно мені усміхався. Я розгубилася. По-перше, тому, що думала про нього і ніби була спіймана на гарячому, по-друге, тому, що знову постала перед ним таким чуперадлом, як і минулого разу. Без жодного слова пропустила його до кімнати. Коли я слідом зайшла, він уже сидів у кріслі, ніби був тут господарем. З люб'язною і зацікавленою інтонацією у голосі, яка й годилася б ґречному господареві, запитав, ніби ми щойно перервали бесіду:

— Ну, то що, хотіли б бачити майбутнє життя!

Можна було б вважати, що його запитання випадково співпало з моїми власними думками, коли б не було особливого, якогось ніби змовницького натиску на слові "бачити", саме "бачити". Певне, від несподіванки обличчя моє скрейдяніло, бо стало мені аж млосно. Дідок, не чекаючи відповіді, підхопився, щоб підтримати мене, обережно посадив на канапу і, як фокусник, миттєво підніс до рота малесеньку скляночку з прозорою, рожевуватою на колір і солодкуватою на смак мікстурою. Ніде правди діти, я уже пройнялася довірою до його ліків, тому без вагань і зайвих питань випила й це. А, певно, даремно. Може, уся річ була саме в ній, у цій рожевуватій мікстурі, бо після неї моя свідомість перестала боронитися від того, що незабаром почула від свого гостя. А може, не в мікстурі була його сила, а в якомусь психологічному впливові на мене чи в гіпнозі! Ніби щось стороннє притупило моє сприйняття реальності і недовіру до подальшої дивної пропозиції старого. В його словах раптом уперше за останні роки мого життя вчула проблиск надіі на порятунок. Який порятунок! Над цим не хотілося думати.

Побачивши, що я отямилася, він сам за мене відповів:

— Знаю, хотіли б. Але, на жаль, я не можу запропонувати еліксиру молодості. Думаю, він ще довго не буде винайденим, а коли й додумаються до чогось подібного, то перед людьми з'являться неймовірні ускладнення... У нашому народженні закладена програма життя, кінцевим етапом якої ї смерть. Природа не просто байдужа до існування окремих індивідуумів. Після відтворення ними нового покоління вона цілеспрямовано намагається знищити покоління попереднс. У деяких випадках після дітонародження, як то в лососевих риб, шлях від розквіту сил до повного старіння і смерті вимірюється лише двома тижнями. Таким самовбивчим механізмом природа наділила кожну живу істоту. Все живе вмирає, і це закон. Однак людина не хоче підкорятися йому. Вона бунтує проти цього універсального для усього живого закону, бо вважає, що саме з нею природа вчинила несправедливо, разом із здатністю мислити не подарувала ще й безсмертя на додачу. Людина, бодай навіть підсвідомо, хоче жити вічно і вимагає від природи того, що вона заперечує у самій суті. І тут, усвідомивши непохитність природних законів, настає час підійти до проблеми з іншого, принципово нового боку. Якщо природа не хоче дати безсмертя нашому тлінному організмові, то, може, варто пошукати його на якомусь іншому рівні. Вловлюєте! Безсмертя або майже безсмертя навколо нас скільки завгодно. І я можу запропонувати вам одну з його форм... замість чорного, безповоротного небуття, яке нас досить скоро спіткає, я можу дати безконечну, порівняно з людським життям, можливість бачити і чути все, що відбувається навколо нас. Звичайно, втручатися у перебіг подій ви не зможете. Тільки чути й спостерігати, тобто задовольняти природну людську цікавість.

Я слухала його ніби в якомусь дивному стані. Видно, саме зараз на повну силу почала діяти його незвичайна мікстура. Моя недовіра до старого притупилася зовсім, більше того — його слова здавалися моїми, давно омріяними, у них завжди жила моя надія на безсмертя. Те несподіване почуття було сильне, молоде, нестримне, воно запалило мої очі сподіваннями, загострило слух, щоб на льоту схоплювати кожне слово дивного лікаря, мій нюх уловлював свіжий запах — ніби озоном потягло в моєму задушливому старечому житлі, у мою кров, здавалося, хтось сипонув вогню. Нове відчуття було таке приємне, що я злякалася, аби не втратити його відразу. Як хижак, що вистежив жертву, причаївся для останнього стрибка, я завмерла в кутку канапи, подумки підганяючи співбесідника: "Говори, говори ще!"

І він говорив, наче заколисував мене в солодкому сні і відштовхував від реальності все далі й далі:

— Як уже казав, я не можу дати вашому тілу безсмертя, але можу переселити вашу душу. — Він обвів поглядом навкруг, ніби чогось шукаючи, а тоді легенько встав із канапи, пружною ходою підійшов до протилежної стіни, різко повернувся у втупив у мене очі. — Скажіть, вам ніколи не спадала на думку така невідповідність: жива природа існувала мільйони років, Земля цвіла пишним цвітом життя, створювались величні ландшафти, і ніхто, вдумайтесь — довгі мільйони років ніхто того не міг усвідомити, побачити, сприйняти. Ніхто не милувався, ба, навіть ніхто захопленим оком не кинув на ландшафти величезних кам'яновугільних лісів, не споглядав царства могутніх ящурів, нікому не перехопило подих від краси і довершеності щойно створеної природою квіткової пелюстки. Я ж не міг, усвідомлюючи все це, повірити в неспростовні закони такої логіки. Хіба могла природа існувати, постійно удосконалюватись, будучи не тільки сліпою й глухою, а ніби інвалідом, ідіотом від народження, який знає лише їсти, спати та повертатися з боку на бік. А це ж, якщо тверезо вважати, і є наше уявлення про життя на Землі, до з'яви людини.

Я ж вірив, що природа завжди мала свідомість, і шукав її. Природа неодмінно в якийсь спосіб мала осягти себе продовж всього часу Існування аж до виникнення людини. Тоді я задумався ось над чим. Розумне життя Землі складається з окремих індивідуумів. Кожен з них, народжуючись, одержує свою свідомість. Цей дар особливий, як би ми не об'єднували зусилля розуму окремих людей, і як би ми не обмінювались знаннями, самосвідомість залишається суто індивідуальною, її не можна з'єднати з іншими чи розділити між кимось. Через науку, мистецтво, життєві контакти ми, власне, тільки обмінюємося враженнями про навколишній світ, порівнюємо себе до кожного, але залишаємося самі собою. Власну свідомість одержуємо в дитинстві і втрачаємо із смертю. Дискретні, суто замкнуті частинки, і загальна наступальна хвиля розуму. Ніби дві форми існування одного й того ж. Вловили! Це закони квантової механіки! Хвиля-частка. Взаємовиключаюче і єдино-ціле.

Коли я дійшов до цієї аналогії, усе враз стало на свої місця. Прасвідомість слід шукати на атомарному рівні, бо лише там вона могла зберігатися при будь-яких катаклізмах у природі. Звідси й деякі закономірності, що виявляються на кожному рівні. Звідки, думаєте, оті незліченні індивідуальні світлячки самосвідомості, жоден з яких за все існування людства не повторився два рази, не виник знову! Тх запалюють, як вогники, первісні корпускули — кванти розуму. Вони переходять на новий, вищий рівень свого існування, самочинно перестрибують отой незбагненний бар'єр, а вже тоді вступає у дію нам зрозумілий фізіологічний механізм роботи людського організму, і самосвідомість за допомогою органів мислення і чуття пізнає світ. Тут теж закон подібний до квантового — перехід з одного дискретного рівня на інший. Я ж знайшов спосіб, як провести зворотну операцію!

Тепер він не був схожий на добродушного, старомодного лікаря, який приходив до мене минулого року. Його міцна куца постать ніби налилася сталевою енергією, обличчя випромінювало силу, а очі, що й до того тихо спалахували прихованим вогнем, тепер пойнялися переможним, нелюдським блиском. Коли б я була у своєму звичному стані, то подумала б, що переді мною божевільний, а так мені він видався потойбічним стряпчим, що підписує контракти із своїми земними клієнтами їхньою ж кров'ю.

"Ну й ну, дочекалася! — пронизала мене думка. — Ти ж завжди заздрила тим, кому вдалося продати душу дияволу в обмін на земні блага, шкодувала, що в наш час подібна операція неможлива, бо прагматичний прогрес загнав казкових спокусників назавжди в їхні тартарари. І от дочекалася! Тільки яку вигоду матиме диявол від душі в такому немічному старому тілі, адже він і так от-от забере її до себе!"

— Я переселю вашу душу туди, куди ви забажаєте, — продовжував мій гість урочисто-піднесеним голосом, — хочете, у цю картину чи шафу. Вам ніколи не спадало на думку бажання стати гранітним каменем, що вічно лежить край дороги і все бачить, чує! Невже ви ніколи не заздрили могутньому дубові, перед яким прошелестіло стільки сторінок історії! Тільки спостерігай і запам'ятовуй. Скажіть, хотіли б ви бути на їхньому місці!

— Я, я... не зовсім розумію, про що ви... Все, що ви щойно говорили, занадто складно для мене, — проказала я, затинаючись від хвилювання.

Лікар швидко повернувся до мене, хитрувато підморгнув, як купець, що розхвалює свій товар:

— Пропоную найновіший сплав прадавнього чародійства з найостаннішим словом науки! Згоджуйтесь — не прогадаєте. Хіба ви ніколи не чули казки про те, як зачаровували героїв, перетворювали красунь, царів у скелі, гори, дерева. Я вам пропоную майже те саме, тільки не як кару, а як винагороду. Самі подумайте, якщо для людей молодих, повних сил, енергії, честолюбних планів, перетворення у статичну матерію, річ чи навіть рослину було страшною карою, то для людини, яка вже прожила життя, це найкращий вихід. Вічне вікно в живий світ із темряви небуття.

"Щось подібне і мав би плести сучасний диявол, аби хоч когось заманити у свої тенета", — подумала я, але думка ця не налякала і навіть не насторожила мене.

— Бачу, що перевтомив вас, і наша дальша розмова виглядатиме так, ніби я змушую вас схилитися до позитивної відповіді. Я ж хочу не тільки цілком добровільної згоди, а більше того — вашого щирого бажання вчинити так, а не інакше, бо тільки тоді задумане переселення може вдатися якнайкраще. Отож, даю вам час на роздуми, щоб ви спокійно і тверезо зважили всі "за" і "проти". Наступного разу ми обговоримо цю операцію детальніше. Але знайте, якщо ви вирішите відмовитись, ніякого зла чи підступу з мого боку вам боятися не слід. Як лікар, навіть допоможу підтримати ще деякий час ваш розхитаний хворобами, здряхлілий організм. Домовились!

Він по-дружньому потиснув мені руку, а на столі залишив нову склянку з мікстурою:

— Попийте цього, ваше самопочуття поліпшиться.

Я покірно хитнула головою, на знак згоди. Тепер мені хотілося тільки одного, аби події, що так несподівано увірвалися а моє одноманітне життя, не припинялися. Я довго роздумувала над пропозицією дивного лікаря, та до остаточного безповоротного рішення мене підштовхнув випадок.

Мій гість — посланець Мефістофеля — дотримувався слова, не турбував мене з тиждень. За цей час я настільки зміцніла, що в мене навіть з'явився інтерес до активного життя. Одного дня я одягнулася і пішла в магазин за продуктами, але не в маленьку ближню крамничку, як завжди, а у великий гастроном, що був на сусідній вулиці. Погода була гарна, по-весняному тепла, і я помаленьку-потихенько дошкутильгала туди.

У гастрономі я побачила ЙОГО! Я притулилась між касою і вікном, намагаючись втиснутись у стіну, бо найбільше боялася, що він мене помітить і впізнає. Щоправда, може, цього боятися було й не слід, він не розглядався на всі боки, точніше, зовсім ні на кого не звертав уваги. У товаристві двох значно молодших від себе чоловіків він купував цукерки, торт, вино. Гурт людей, незвичних одягом, поставою і зовнішністю, звертав на себе увагу, а він виділявся між ними білою левиною гривою, високим зростом, патріаршим виразом обличчя.

Мудрий керівник утопічної держави, великий учений, філософ чи письменник — це були його найвдаліші сценічні амплуа останнім часом. Коли я років п'ять перед цим спостерігала за ним із глядацького залу, мене вразила явна несправедливість природи. Ми ж однолітки, а він ще повен сили, енергії, здоров'я, у нього можна навіть закохатися, а я... Мене вже давно ніби й не було. Правда, тоді я віднесла його молодий вигляд на рахунок гриму, костюму, освітлення. Тепер же, у гастрономі, зрозуміла, що помилилася. Він і в реальному житті виглядав дуже молодо і привабливо, а не тільки на сцені.

 
Наші Друзі: Новини Львова