Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 16 вересня 2019 року
Тексти > Тематики > Фантастика  ::  Тексти > Жанри > Повість

Позначена блискавицею

Переглядів: 13288
Додано: 23.12.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Н. Гайдамака, Позначена блискавицею, К.Молодь 1990
Наталя Гайдамака
Позначена блискавицею

------------------------------
Фантастичні повісті та оповідання
Київ, видавництво “Молодь”, 1990

ЗМІСТ

ПОВІСТІ
Реанімація — XXI
Позначена блискавицею

ОПОВІДАННЯ
Краєвид на чорному тлі
Полонянка
Поклоніння змії
Хвала провидцям
Тільки три кроки
------------------------------

Реанімація — XXI
Повість

Світлій пам'яті
матері й батька
присвячую цю книжку

Я візьму тебе, Сонце,
Візьму тебе в руки,
Обпечуся до сліз,
До гіркої муки.
Я стерплю той біль,
Бо хіба ж це мало —
Те, що Сонце я
У руках тримала?


* * *

...Вона завмерла в палкому пориві до неба, у напрузі подолання й злету, але піднесена вгору права рука вже ледь помітно заломилася назад, а ліва приречено впала на плече, стиснувши схожу на зірку похилену квітку. Ще одна мить — і почнеться нестримне падіння назустріч загибелі... Ні в постаті, ні в обличчі не було жаху чи відчаю — лише незмірний жаль за тим, чого не судилося здійснити. Таким був пам'ятник екіпажу «Айстри».
Ольга поклала важкий букет червоних квітів на білу мармурову плиту, прохолодну навіть у спеку, і повільно випросталася. Щороку, вісімнадцятого червня, вона приходила сюди, на Зоряну площу...
На «Айстрі» були й Ольжині батьки, Тетяна та Іларіон Воронови. Здійснювався експериментальний політ із так званим подружнім екіпажем, котрий мав підтвердити чи заперечити доцільність подібного добору учасників далеких експедицій. Сімейні пари, відфільтровані за найсуворішим конкурсом із чималої кількості претендентів, упродовж кількох років проходили складну програму підготовки, живучи поряд, в одному будинку, щоб краще познайомитись та призвичаїтись одне до одного.
Коли стартувала «Айстра», Ользі якраз виповнилось дванадцять років. Вона добре знала всіх учасників польоту, бо мало не щодня бачила їх. На борту десять чоловік. Програма передбачала проведення досліджень на околицях Сонячної системи, за орбітою Сатурна. На час експедиції «космонята» — так жартома прозивали дітей космічних мандрівників — переселилися до шкільного санаторію; щовечора збирались вони у холі, щоб побачити на величезному екрані своїх рідних, сказати їм кілька слів під час сеансу прямого зв'язку. Та одного тихого зимового вечора телестіна раптом сліпуче спалахнула — і на екрані замерехтіло рівне блакитне світло. Ольга й досі пам'ятає, як те світло облило її моторошним холодком тривоги, хоча вона й твердила собі: нічого страшного не могло, ніяк не могло статися...
Усі спроби розшукати корабель та відновити зв'язок із ним були марні: «Айстра» немовби випарувалась у космічному просторі. Висловили чимало гіпотез про причини трагедії, від вибуху двигунів аж до зіткнення з антиречовиною, однак нічого певного встановити так і не вдалося. А Ольга ще довго вірила: тато й мама живі, вони обов'язково знайдуться, може, не зараз, але через місяць, рік, два роки...
Щоліта, вісімнадцятого червня, вона приносила квіти до підніжжя пам'ятника. Червоні квіти, тільки червоні... Це не була річниця катастрофи — корабель зник у лютому—ні, цього літнього дня одружилися Ольжині батьки. Вона не могла пояснити, чому обрала саме цю дату для вшанування їхньої пам'яті, певно, давалася взнаки її дитяча віра у неминучість щасливого кінця, невідворотність повернення.
Їх було семеро, синів і дочок загиблих: Алла й Валерій Космиліни, Костик та Олег Заярні, Ярослав Чепіль, Іра Юркевич і вона, Ольга Воронова. Діти «Айстри» — так їх почали називати — не росли сиротами. І ті, хто жив поряд із ними, і навіть далекі, зовсім незнайомі люди намагалися якось полегшити тягар, що впав на ще незміцнілі плечі.
А Ольжина мати, Тетяна Воронова, гарна, весела, запальна, про яку хтось із друзів сказав, що вона вже сама по собі — людям свято, постала в скульптурі на Зоряній площі. Напевне, цей пам'ятник був би зовсім іншим, принаймні величнішим та урочистішим, якби створював його професійний скульптор, а не той, хто добре знав усіх загиблих, бо входив до дублюючого складу,— біолог Андрій Волошин. Що він послав свій проект на конкурс, знали тільки його дружина та Ольга з Ярославом — після загибелі батьків Волошини взяли їх до себе. Однак усі зберігали таємницю, аж поки не оголосили результати конкурсу.
Ескізи Андрія Волошина вражали своєю нетрадиційністю — це, власне, був не пам'ятник екіпажу одного, конкретного корабля, а кам'яний реквієм по всіх тих, хто загинув на шляхах до незвіданого.
У центрі композиції — жінка, що лине до неба. Таня Воронова стала для всього світу втіленням краси й могутності людини — і водночас трагічного безсилля перед невідомим. Ольгу завжди дивувало, як вдалося її названому батькові поєднати це в одному зображенні, зупинити ту невловну мить, що відділяє політ від падіння.
Біль давньої втрати, що його не 8могли погасити роки, і палке бажання боротись із усім тим, що завдає болю, нівечить і руйнує тіло людини, одбирає життя — нехай то буде тяжка недуга, катастрофа чи стихія,— привели Ольгу спочатку в медичний інститут, а далі — в Реанімаційний центр, де вона працює восьмий рік.
У неї самої вже зовсім доросла донька-студентка, Яна, така схожа на свою бабусю... Та ні, просто неможливо прикласти це слово до Ольжиної матері. Вона назавжди зосталася молодою. Ольга тепер старша від неї. Мамо, пісне моя, мій смутку...
Цього літа вона вперше приїхала до пам'ятника сама. Чоловік у далекому польоті, а в Яни —сесія. Сьогодні вона складає останній іспит. Перший курс факультету журналістики...
Донька її і вроду, і вдачу успадкувала від Тані Воронової. Так само співати любить. От тільки пісні в неї інші. Більшість із них вона склала сама. І зараз, коли Ольга вдивлялася у рідні риси тієї, що застигла в одвічному стремлінні до неба, пригадалися їй написані торік Янині рядки:

І ось ти робиш перший крок —
Туди, де сяєво зірок,
Де вічність переходить в мить,
Де промінь, мов струна, бринить,
Де у безмежжі тиша з тиш,—
Ти не звикаєш,
Ти — летиш...

* * *

— Тобі не холодно, Янко?
— Ні, Саню. Дощ такий теплий. Гроза віддаляється, чуєш? Ти просто обійми мене міцно-міцно і не відпускай від себе...
— Завтра мені їхати, Янко...
— Але ж ти ще повернешся? Скажи, повернешся?
— Я вернуся. Я приїздитиму часто.
— Ти такий рідний... Мені здається, що я знаю тебе тисячу років... А насправді — два оті дні. І півроку чекання. І листи твої — скупі й нечасті...
— Я не вмію писати таких листів, як ти. Та й говорити теж не вмію. Я боявся, що тобі зі мною нудно...
— Гадаєш, мене треба розважати? Можеш не казати нічого — я просто дивитимусь в очі твої...
— Уже стемніло. Мама тебе не сваритиме?
— Ні. Вона повернеться ще нескоро. А я залишила їй запис, щоб вона не хвилювалася. Мені зовсім не хочеться йти звідси. Для мене цей гайок особливий.
— Чим же?
— Тут моя берізка росте. Батько й мати посадили її того року, коли я народилась. Якщо мені важко, або треба зважитись на щось, або хочеться побути самій, я приходжу сюди, до неї... Знаєш, іноді мені здається, що я й сама колись — ну, ще до народження,— була таким деревцем...
— А в мене думки геть прозаїчні. Я згадав, що блискавка практично ніколи не б'є в березу, ну хіба що та стоятиме одна серед поля, на відкритій місцевості.
— Справді?
— Справді.
— І ти все, все про блискавку знаєш?
— Всього про неї ніхто не знає.
— А хотів би знати?
— Хотів би.
— А що б зробив, коли б усе про неї взнав?
— Що зробив? А взяв би та й приручив її, як дику тварину. Поки що це лиш смішна дитяча мрія. Бач, у певному віці майже всі хлопчаки мріють про те, що винайдуть щось надзвичайне, зроблять відкриття, котре змінить світ... А потім виростають і починають розуміти, як це складно.
— Що складно — здійснити відкриття чи змінити світ?
— А ти сама як вважаєш?
— Змінити світ для всіх важко. А для однієї людини — для однієї легко. Треба просто любити.
— Янко... Коли б я вмів сказати...
— Не треба слів. Я починаю розуміти тебе навіть тоді, коли ти мовчиш. Мені так добре з тобою і так спокійно... Я цілу вічність могла б простояти, поклавши голову тобі на плече. Стояти і не думати ні про що, просто знати, що ти — поряд. Мені ще й досі не віриться, що ти — тут...
— Не міг я раніше.
— Завтра ти знову поїдеш. І знову на півроку?
— Ні. Тепер уже точно — ні.
— Напишеш?
— Напишу. Обіцяю тобі. Хоч я й звик до більш досконалих засобів зв'язку...
— А я по відеону можу лише про справи говорити. Над листом я думаю, а тут усе так швидко відбувається, що не встигаєш знайти потрібного слова. Тато підсміюється з мене і називає консерватором. Каже, що я принципово ігнорую сучасну техніку. А я звикла записувати все — думки, вірші — ручкою в блокноті і нічого не можу з собою вдіяти. Ти теж будеш із мене сміятися?
— Не буду.
— До тебе легко йдуть діти і маленькі тварини. Вгадала?
— Вгадала. Але як?..
— У тебе руки такі добрі... Добрі й сильні. Їм одразу віриш... Я відчуваю це, коли ти мене обіймаєш. Такими руками ти обов'язково приручиш свої примхливі блискавки...
Яна підвела голову.
— Чому ти так дивишся? — спитав Сашко.
— Хочу тебе запам'ятати.
Вона лагідно провела долонею по його щоці і раптом відчула, що Сашкові руки немов заклякли. Погляд його став чужим і напруженим.
— Стій так,— вимовив він самими губами.— Не ворушись.
— Що сталося? — так само пошепки спитала здивована Яна.
— Не оглядайся.
Та вона вже озирнулася. І побачила невелику, завбільшки з тенісний м'яч, блакитно-білу кулю, що із тихим сичанням зависла на висоті людського зросту метрів за три від них. Минуло кілька неймовірно довгих хвилин. Яна не зводила заворожених очей із сліпучої кулі. А та раптом гойднулася і повільно, дуже повільно попливла до них...

* * *

Мене в росах
Перед світом
Не купали,
Зіллям не зливали,
Долі,
Доленьки не прикликали...

* * *

 
Наші Друзі: Новини Львова