Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 27 жовтня 2021 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Скитський скарб

Переглядів: 94675
Додано: 27.04.2003
Hi 1 Рекомендую 1 Відгуки 1
Як створений був порох земний, а водам закреслено межі їхні, вказав Передвічний
схованки первням, з яких мало повстати золото. Знав-бо Всемудрийі що з золота
виростає недоля людська. Узи таємні золото зі злом в'яжуть. Все-бо, чого бажання
несите собі прагне, золото в собі втіляє.
Як затверділи ж гори земні, а ріки потекли річищами своїми, накрив Передвічний
одну з тих схованок таємних «Чорним ставком»[1], що є колискою громів. Другу ж
під блакитною гладиною Бористена вкрив. І сторожу поставив: на Чорному ставку —
громи-блискавки, на Бористені — Ларту-діву, доньку Бористенову. Могутніша-бо за
громи була краса Ларти-діви, скарбом, принаднішим за золото вкрите. Хто побачить
стражкиню — по іншому скарбові і не тужитиме.
Тільки ж що рід людський ще не намножився на юній землі, то ж очам смертним ще
не загрожувала ця краса непереборна.
І жила Ларта-діва безжурним існуванням стихійної істоти, що природу тваринну,
образ людський і іскру Божську в собі має.
З роси намиста Ларта низала, в імлу вранішню, як в шати, одягалась. Тихими
заводями з лебедями наввипередки плавала, з мевами-красунями жартувала, рожевих
пеліканів[2], несить бабу-птицю полошила:
— Вара, ненажерливі! Всіх рибок мені виловити! Раді б і річку таткову до дна
випити! Сказано: несить-несита! — Та й кличе рибок, мов господиня куряток: —
Малі, малі, маленькі! Мої, мої дрібненькі!
І скоком прудким у Дніпро поринає. Тільки круги широкі на поверхні лишивши.
Таж за хвильку знов уже з мевами-подругами на хвилях гойдається. На рівному
плесі навзнак пливе, до блакитного неба, до сонечка ясного усміхається.
А в небі — орел Дніпровий ширяє.
Не страшний він ні мевам-красуням, ні лебедям-княжичам водним, ні пеліканам
незугарним. Але ж має те птаство діток-потяток!
І плеще в долоні Ларта. Голосним вигуком — мов стрілою — у небо мече.
А орел, немов прикликаний тим вигуком, нижче спускається. В блакиті нерухомо
завмер. І раптом з ясного неба світляною кулею-блискавкою на землю паде. Іскрами
фіаловими сипнув. Метнув полум'ям сліпучим високо. І золотом-вогнем розлився.
Аж заплющилась Ларта й обличчя долонями затулила. Коли ж розплющилась — мужа
величного перед собою узріла.
З чола волосся — як мед темно-золотий — в кучерях на рамена спливає, з бородою
кучерявою мішається. Очі — сонцями сяють. У руках — мов жмут гадів вогненних —
блискавки тримає. У ніг — орел клекотом попереджає:
— Несмертельний це, що громами володіє!
І вклонилась Громовладному донька Бористенова:
— Перунові ясному — слава!
В серці ж не страх, пошану безмірну відчула. А крізь неї — як вогонь крізь
завісу, інше почуття спалахнуло, гаряче, буйне, радісне... Вік би на
Громовладного дивилася! Нікуди від нього не відійшла б!..
Не уміє назвати почуття свого Ларта-діва. Не зазнала-бо досі кохання. Дрімало в
серці її, у пуп'янок стулене. Як лотос рожевий[3] у заводях рідних під водою
дрімає, доки місяшний промінь його на поверхню не вивабить, поцілунком на квітку
не перетворить...
Хвилі Дніпрові шумом-піною закипіли, володаря Бористена пропускаючи.
Владика-Бористен тризуб-берло своє перед ясним Біл-богом схиляє,
русалки-руслянки весняним вінком берег заквітчали. Лада-богиня, рястом прибрана,
землю красою своєю осяяла. Лель-юнак коліна схилив, на жоломії солодкоспівній
приграває. Велес-бог козоногий з-поза Хорса, промінням увінчаного, виглядає. Аж
очі скошує — дивується... Мати Мелянто, Земля-кормителька, величну свою уроду у
поклоні хилить, Яр-бога, Ярилу, за собою поклонитися гостеві кличе.
А гість ясний світлим обличчям всміхається, слово ласкаве мовить:
— Знайшла ласку в очах моїх Ларта-діва красуня. Чув я про неї від фойбоса-сина,
що цю Країну лебедів відвідує. І не перебільшив хвали — звичаєм поетів — Фойбос.
Гідна стати дружиною Зевсовою Бористеніда!
Гучне весілля святом урочистим землями Бористенськими луною прокотилось.
І розпочався рід людський на берегах Бористенських. Від Таргітаоса, сина Ларти
Бористеніди та Зевса Олімпійця почався він. Троє синів — Ліпоксеїса, Арпоксеїса
та Колоксеїса скитів-лукострільців мав Таргітаос з дружиною-мавкою, красунею
Зариною. Ліпоксеїс же, Арпоксеїс та Колоксеїс від матерів мавок та
руслянок-русалок рід людський по землі тій розмножили. Тому до пісні, танку,
мистецтва рід цей здібний: від русалок-матерів хист цей перейняли.
Що ж, не доньки, а сини у прапредків бористенського люду народжувалися,— завжди
більше в краях тих юнаків, як дівчат. І чужинок дружин приводять вони до оселі
своєї. Понеже зістарілась Мати Земля й перевівся на ній рід мавок та русалок —
першостворених дітей Землі.

Змінилось для Ларти, доньки Бористена, життя, як змінилась і сама стихійна
істота, поземською дружиною, матір'ю ставши. Переквітли весняними квітами ігри
дівоцькі. Не боронить більш від пеліканів Ларта дрібних рибок... Годі з
мевами-подружками сміх перлистий у хвилі Дніпрові сипати... Забуті і лебеді,
княжичі водні. День по дню, рік по року табунами степових торпанів
летять-тікають. Людським звичаєм — людиною ставши,— зістарилась Ларта...
Виріс Таргітаос її. Сам уже синів-недолітків має. І пестить бабуня Ларта милих
внучаток, молоде материнство своє і юність свою згадуючи...
Ще для сина Таргітаоса, щоб його навчати,— перейняла Ларта від фойбоса
срібнолукого, лукострільця преславного, як лук тугий напинати, стріли робити.
Вміє й торпанів степових об'їздити, кобилиць-торпанок доїти, кіз, овець
приручати. Сир з молока згуслого відтискувати вміє. Шкіри звірячі чинбарить.
Руно овече пряде. А що матір'ю роду смертельного стала,— вівтарі богам ставити
почала, офіри на них — і запальні, і в пахощах,— приносити, дітям-внукам
щастя-долі прохаючи. Давно розлучилась з дружиною Зевсом. Не літь-бо мужеві, як
жінці, з дітьми коло ватри хатньої перебувати.
Світом керує з Олімпу високого володар Зевс. Його-бо пора прийшла світом
володіти. І турботи його — не жіночий, хатній клопіт. Тож і як би в оселі
лишився?
Але не почуває себе покинутою Ларта. Вона — жінка! Тож і доля її відмінна від
долі мужів...
Глибокою, ясною пошаною — як вода глибока прозорою,— стало палке кохання. І
пливуть Лартині дні, як хвилі Бористена, що ще не знає порогів: рівно та тихо,
спокійно... Ніжність солодко — трохи сумно,— сповнює вщерть серце Бористеніди.
Тож-бо є щастя людське теплий попіл перегорілого кохання.
І не жаліє минулого існування стихійної істоти Ларта, людиною-бо стала та, що
природу тваринну, людську й божську мала... Нових друзів-приятелів нині
Ларта-бабуня має: до амфор, до глеків, випалених з глини, всміхається. Вони-бо
помагають щоденні турботи нести! Гладить поглядом кошики, руками власними
виплетені. До жорен ласкаво рукою доторкається, радіє корінню надбаному, м'ясу
в'яленому, рибі сушеній.
— Не знатиме родина голоду-спраги! Не терпітиме й холоду! — по шкірах пухнатих,
прикривках вовняних оглядається.
Тільки ж кортить Ларті щось ще більше родині дати... Але що?..
А з долини — від річки — спів солов'їний лунає, сміх та пісні русалок, що танки
при місяці виводять.
І раптом віджила в Лартиній пам'яті давнина — коли й сама вона річною дівою
була, скарб таємний сторожила.
— Золото дам дітям роду свого! — раптом полум'ям з серця вибухло. Що недоля
людська, в золоті вкрита? Так то ж ще коли буде! Людства нема ще на землі... є
лише дітки-внучатка. Тож і від кого їм кривда може прийти! І знайомими ходами
підземними подалась Ларта-бабуня. Як же давно уже забула цей шлях!.. Але знає
його: не збочить пітьмою теплою, сріблом підземних струмочків гаптованою... От і
кістяки тих звірят незугарних, великих, що в часи давновікі жили, коли Небо й
Земля ледве ще з хаосу першоствореного вийшли. Аж у лоно земне, з якого
повстали, сховались, коли час їхній прийшов...
— Все-бо_ земне є землею! — притакує Ларта головою посивілою. І раптом
знерухоміла: так-бо давно не бачила вкритого скарбу, що зачудувалась на загрозу
палаючу світла сяйливого, що лоно земне осяяло.
— Це — вогонь, що у серці земному палає! — думкою Лартиною лише. — І, як серце
тепле тварині, дає дихання життя землі... Ой, як добре дати це дітям моїм!..
А золото сяє... червонавими вогниками миготить — немов кров'ю побризкане, по
новій крові тужить.
 
Наші Друзі: Новини Львова