Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 21 вересня 2019 року
Тексти > Тематики > Дитяча  ::  Тексти > Жанри > Казка

Український фольклор : Українські народні казки :

Про вірного товариша

Переглядів: 5404
Додано: 03.02.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
ПРО ВІРНОГО ТОВАРИША

Жив колись один цар. Він мав сина-одинака. А держава в нього була дуже багата. Цар і не знав, чим більше пишатися: державою чи сином.

Але багатство принесло йому біду: сусідський король позаздрив цареві й оголосив війну. Цар якраз збирався оженити сина. Тепер сказав:

— Но, сину, інша карта впала. Тепер не до одруження, мусимо державу боронити. А твоє весілля відкладаємо, хоч і треба би у хату молоду господиню. Я рушаю з військом до кордону, а ти зостанешся удома й будеш моїм заступником. Кермуй цілою країною, доки я не вернуся, але кермуй так, аби не було скарг. Будь справедливий і суди по правді. Як війна минеться, оженимо тебе. Без мене ж не смієш і думати за свадьбу! Зробиш злочин проти свого батька, як сам знайдеш собі наречену й поберетеся. Пам'ятай на сі слова!..

І вони розлучилися. Старий цар сів на коня й поперед війська вирушив на ворога. А син удома кермує державою.

Минув місяць, минув рік — війна не кінчається. Ввесь час підходить нове, свіже військо. Ворог дуже сильний, й перемогти його нелегко. А царевич добре кермував державою. Ніхто не скаржився на нього. Вже й другий рік доходив кінця, а війна тривала. Він думає собі:

«Ой, се не добре... Я обіцяв нянькові, що не оженюся, доки не буде мир, і треба няня слухати, але хто знав, коли війні буде край!? Роки проходять, я старію, а за старого леґіня дівчата не підуть!»

Так подумав собі раз, удруге і вирішив, що чекати далі вже не годен, ожениться без батька.

Порадився зі своїм товаришем-помічником. А той був його однолітком, з бідної родини, дуже розумний чоловік. Змалку росли вкупі, любили один одного і добре розумілися.

Як царевич поділився наміром, помічник сказав:

— Переступити волю вітця — то не красне діло. Але й леґіневі треба оженитися. А як візьмеш жінку із царського роду, то гаразд буде не лише тобі, а й нашій державі, бо дістане поміч.

Зійшлися на тому, що відкладати одруження нічого, треба, щоб царевич шукав собі жінку. Багато дівчат знали, а вибрали доньку сусідського короля.

Приготувалися сватачі в дорогу, а з молодим рушило й військо, аби родина нареченої одразу побачила, що царський син — з багатої й сильної держави, що його не просто бузьок висидів.

Всі посідали на коней і їдуть. Ще не дійшли і до кордону, як зустріли старого царя, котрий програв війну і з рештками розбитого війська відступав. Цар дуже зрадів синові, бо думав, що той поспішає йому на допомогу.

— В щасливу хвилину з'явився ти, сину,— сказав батько.— Зі свіжим військом виграємо війну!

— Няньку, се військо не озброєне.

— Та чом не озброєне? Як ти на війну вирушив без зброї?

— Я не на війну йду... Скажу правду: їду сватати дівчину, бо не міг дочекатися вас...

Коли таке почув старий цар, то так розсердився, наче на нього хто кинув вогню.

— Та тобі у голові одруження, коли наша держава висить на волоску?! Знай, ти мені не син! Іди вже, куди розігнався. Я тебе не спиняю. А твоє військо заберу собі. Дам йому зброю й виграю війну!

Так і вчинив. Воїнів озброїв і повів на війну. А царевич залишився сам. Лише вірний помічник у тяжку хвилину не кинув його.

Так два товариші зосталися самі серед поля. Царевич смутно проговорив:

— Непогано почався наш задум, айбо зле закінчився. Ні батька, ні держави — голі ми з тобою!

— Не треба журитися. Рушили ми на сватанки, то й підемо далі. Не все ще пропало. Котра дівка тебе покохає, буде любити й без багатства.

— Добрі, добрі... Раз ми забрели у воду, мусимо її перебрести.

І пішли до короля сватати дочку.

Царевич вклонився, розповів, хто він за один і з яким наміром приїхав. Не замовчав і зустрічі з батьком. Сказав, що батько розсердився й відрікся від нього.

Коли вислухав король, пошкодував хлопця й почав його втішати:

— Не журися, не журися. Твоє діло ще можна поправити. Нянько з часом забуде свій гнів й відпустить провину. Як треба, то дамо йому і допомогу. А тобі час женитися!

І згодився віддати за царевича доньку. Справили весілля. Зійшлися керманичі сусідніх країн, крім тих, що на війні. По весіллі каже король зятеві:

— Спокійно живи в мене. Держава моя багата й велика. Не журися нічим. А я сам поцікавлюся, як сватові справи. Спробую помирити вас. Може, сват потребує од мене допомоги?

Й одразу послав гінців до старого царя. Написав йому, що так і сяк сталося — його донька віддалася за царевича. Тепер вони сватове, й треба їм жити в мирі. «Одпусти провину синові. А як треба поміч проти ворога, я зараз надішлю...» — пропонував король.

Але поміч була не потрібна, бо цар зі свіжим військом переміг і щасливо вернувся додому.

— Дуже вам радію,— сказав старий цар посланцям короля-свата.— Радію, що мій син знайшов порядну дівчину й добре оженився. Дякую сватові за ласку. Відпускаю синові провину. Може повернутися разом із дружиною, моєю невісткою. Раз жонатий, най ціла сім'я живе у мене.

Та ці слова він нібито процідив крізь зуби, і посланці бачили, що цар говорить не з щирого серця.

Царське слово — наказ; посланці погостилися, красно подякували й вернулися у свій рідний край. Вдома вони передали королеві свою бесіду з царем. Усі дуже раділи, а найбільше царевич, котрий мав дяку одразу вертатися до нянька.

— Почекай мало,— радить йому король.— Не таке вже оце пильне діло. Ще повеселися, а потім вас зберемо у далеку путь.

Так і вчинили. Молоді з півроку пожили в короля. Нудьга їла царевича, не давала спокою. Думав про домівку. Жінка бачила, як чоловік нудиться, і сама захотіла чимскоріше їхати. І старий король погодився відпустити їх.

Відклонилися від нянька і сіли усі троє в золоту колісницю: царевич, його дружина й вірний товариш. Проводжало їх аж ціле військо.

Їдуть, їдуть. Як були на кордоні, помічник говорить:

— Ніколи я тобі не хотів поганого. Тепер раджу: охорону поверни назад, навіть кучера.

— Слухав я тебе завжди і тепер послухаю, хоча не дуже маю дяку завертати військо,— відповів царевич і наказав, аби охоронці вернулися додому.

А помічник сів на місце кучера. Коли вже смеркало, доїхали до лісу. На узліссі — корчма.

— Далі не поїдемо. Тут переночуємо,— сказав помічник і загнав коні у двір.

Найняли кімнату. Хазяїн обслуговував їх добре, бо бачив, що приїхали якісь високі гості.

Коли настала ніч і молоді полягали спати, помічник узяв рушницю й став під дверима на сторожі. «Буду цілу ніч вартувати,— думає собі,— корчма край глухого лісу, може всяко статися».

Ходить довкола будинку. А ніч темна, хоч ріж її ножем.

Нараз коло півночі на стріху будинку сіли три ворони і почали межи собою говорити.

— Гарна пара молодих заночувала у цьому заїзді,— каже перший ворон.— Таких славних гостей ся корчма ще не приймала.

— Та що воно варт,— каже другий ворон.— І красні, і славні, а завтра погинуть, бо старий цар дізнався, що його син вертається, і наказав на річці міст підрізати. Як будуть проїздити, заломляться й затопляться.

— А хто се чув і скаже комусь іншому, той по коліна стане соляним,— проговорив третій.

З тим ворони знялися й полетіли.

А на те місце сіли три соколи й також розмовляють:

— Ой прекрасна пара! Хоч би й оминула біду на ріці, та смерті не мине. Бо старий цар хитрий. Як почує, що не затопилися, пошле синові золоту карету. А як хто в неї сяде, вона відразу загориться, і люди в ній погорять на порох. А хто се чує й скаже комусь іншому, той до попідплеч стане соляним каменем.

Соколи знялися на крила й полетіли.

На їх місці сіли три орли й говорять межи собою:

— Красні й розумні молодята, що ночують тут. Годні би, може, обійти і міст, і золоту карету, та смерті не минуть. Бо старий цар, як будуть наближатися до головного міста, пошле синові в дарунок золоту шаблю на золотому поясі, а для невістки золотий пояс і золоті персні. Дуже дорогий подарунок, але зроблений так, що, як підпережуться, їх вибухом рознесе на порох. А хто нашу бесіду іншому передасть, той станеться цілий соляним стовпом.

— Я хоч і стану каменем, айбо розповім! — скрикнув товариш королевича, але орли його вже не чули, бо знялися й полетіли геть.

А як розвиднялося, всі троє поснідали, помічник впряг коні в колісницю, й рушили в путь.

Їдуть, їдуть... Бачать: ріка, а через неї — міст. Помічник спинив коней, відчинив дверці й каже:

— Виходьте!
 
Наші Друзі: Новини Львова