Тексти
>
Жанри
>
Казка
::
Тексти
>
Тематики
>
Дитяча
Брати-близнюки Іван і Олекса
БРАТИ-БЛИЗНЮКИ ІВАН І ОЛЕКСА
Дуже давно в далекому краю жив бідний чоловік. Мав він стільки синів, що не міг їх порахувати. Правда, в той час люди більше, як до десяти, не знали лічити.
Чоловік у хащі дрова рубав і возив продавати. З того й жив, з того одягав і годував сім'ю. Привчив до роботи й хлопців. Кожний, як підросте, іде служити. Так всі сини розійшлися по світу. Коло вітця залишився найменший. Він мав приглянути вітця й матір у старості.
Виріс хлопець і став легінем. Треба йому женитися. Сам був чесний, справедливий, таку й жінку собі взяв. Коли старі повмирали, зробили їм файну комашню. Самі жили у великій злагоді. Народилася у них і дитинка, дівочка.
Коли дівочці минуло дванадцять років, її мати важко захворіла і померла. Чоловік дуже зажаловав за жоною і подумав собі, що більше не буде женитися. Айбо велика біда заставила його глядати собі помічницю. Придивив собі одну і звідує її:
— Чи будеш мою дитину честовати?
Вона сказала, що буде. І вони побралися. Айбо коли та жона стала хазяйкою, вона зненавиділа доньку-сирітку. Бурчала на неї, шкодувала давати дівочці хліба, заставляла її робити тяжку роботу. А свою доньку (бо і в неї була донька) пестила, одягала, як княгиню. Дівчата були в одних роках.
Підросли дівчата, стали відданицями. Почали до них хлопці на вечірки приходити. Айбо чоловікову доньку хлопці люблять, а мачушину не дячать. Розсердилася мачуха і каже чоловікові:
— Води свою доньку геть з двора, най її мої очі не видять. Як ні — лишаю тебе!
Тяжко було чоловікові рідну дитину повести в ліси-праліси. Та мусив зробити дяку жоні. Увечері каже доньці:
— Приготуй тайстру, і вранці підемо в ліс. Будеш мені помагати рубати дрова.
Як зазоряло, отець і донька рушили в дорогу. Зайшли у глибокий ліс, куди чоловік до цього часу ніколи не ходив. Йшли цілий день і вийшли надвечір на одну полянку, де стояла якась хижчина. Вдоперли двері — там нікого. А в хижі є всячина: відро, миски, лампа. Не знав чоловік, чому хижа пуста. Ато у ту хижу заходили чорти і всіх людей винищили.
— Донько, оставайся тут. Накладеш собі вогню, звариш їсти. А я іду в ліс рубати дрова.
Вхопив сокиру і пішов, айбо не за дровами, а додому. Дівка вогню наклала, їсти зварила, запалила лампу і чекає вітця. Чоловік не усмілився вповісти доньці, що лишає її саму в хижчині серед лісу. Чує: щось зашкрябало у двері. Подумала, що то її нянько, і скоренько вдоперла. Никать: а то мишка. Засміялася до мишки, а мишка проговорила:
— Дівочко, я дуже голодна. Дай мені щось поїсти. Марійка, так звали дівчину, пожаліла мишку і дала їй їсти. Як мишка наїлася досита, сказала;
— В одинадцятій годині з'являться файні леґіні. Не бійся і роби те, що я тебе научу. То не леґіні, а чорти. Прийдуть вони з музикою і будуть тебе кликати танцювати, але ти не йди у танець. Скажи, що ти у подертій одежі. Скажи так: «Принесіть мені сукню». Вони принесуть і знову будуть кликати в танець, та ти попроси чоботи. А далі проси усякі дівочі речі, лиш не відразу, бо візьмуть тебе у танець і розтягнуть тебе на кусочки.
Опівночі прийшли під хижу леґіні з музикою. Кличуть:
— Іди з нами танцювати!
— Прийду, лиш принесіть мені шовкову сукню, бо моя цурава. Принесли їй сукню.
— Іди з нами танцювати!
— Прийду, лиш принесіть мені файні чоботи.
Принесли чоботи і знову просять її у танець. А вона каже:
— Принесіть мені шовкову сорочку.
Потім попросила коралі. Далі — золотий вінок. Ще — золоті заушниці. Ще — сріберний пояс із золотою пряжкою.
— Іди з нами танцювати.
— Прийду, лише принесіть сріберні підківки до чобіт. Побігли чорти і не вернулися, бо когут запів.
Вранці пішла глядіти вітця. Ішла, ішла і вийшла на дорогу та вернулася додому. Одежа на ній як у принцеси. Коли мачуха увиділа оту красоту, то мало не розпуклася із зависті. Каже чоловікові:
— Скоро веди і мою доньку в ліс. Най і вона принесе собі прекрасне плаття.
Привів вітчим відданицю на ту поляну, у ту хижчину, де була його донька, і лишив. Нічого вона не варила, а відразу лягла на постіль. Чує: щось у двері зашкрябало. Відкрила — а то мишка.
— Дівочко, дай мені їсти, бо я дуже голодна.
— Іди собі на біду! — прогнала вона мишку.
Опівночі прийшли під хижу леґіні. Попросили її в танець.
— Піду, як мені принесете шовкову сукню, шовкову сорочку, файні черевики, золотий вінець, файні коралі...
Попросила все те, що виділа на Марійці. Чорти принесли — і вона мусила йти з ними в танець. Так із нею танцювали, що розірвали її на кавалки.
Чекає мачуха доньку — нема. Каже чоловікові:
— Веди мене туди, куди відвів доньку.
Коли прийшла мачуха до хижі і увиділа, що залишилося від її доньки, то мало не вмліла.
— Йой, донько, моя донько...— зайойкала вона.
Айбо що було робити? Вернулася додому. Мачуха плакала за донькою, айбо Марійку уже не збиткувала.
Про красу Марійки розійшовся всюди поголос, і прийшов її царський син сватати. Принц був файний, і Марійка полюбила його. Договорилися про свадьбу. І така свадьба була, що ніхто ще такої не видів. На свадьбі веселилися, гуляли і бідні, і великі пани, бо молода була із бідного роду, та не забула за простий народ, а принц запросив великих багачів.
Як відсвадьбували, молоді залишилися жити в царському палаці. Марійка прикликала до себе жити свого нянька. А з ним прийшла і її мачуха, бо вони собі чоловік і жона. Отець її робив помалу у царському саду, а мачуха помагала кухаркам.
Цар з царицею були старенькі. І хоч мали свого лікаря, коли прийшов час помирати цареві, ніякі ліки не помогли. Цариця дуже збанувалася за чоловіком і скоро померла. Та й отець Марійки був вироблений у лісах, заслаб і помер.
Царський син перебрав царство. Управляв він державою благорозумно, не забув за простий народ, бо його жона була з простої сім'ї. Він будував фабрики, аби людям була робота. Дав розказ наділити бідним людям землю. Тому пани сердилися на нього, а сусідні королі і графи та барони готувалися напасти на нього. Один злий цар оголосив йому війну.
Молодий цар почав збирати армію. Як зібрав, то повів військо на границю, а жону лишив у тягості дома. Коли відходив, наказав старшому міністру, аби гаткував за царицею. А мачусі се не любилося. Вона хотіла бути головною у царському палаці.
Прийшов час Марійці родити. Народила вона двох золотоволосих хлопчиків-близнюків. Аби впізнавати того, котрий перший народився, цариця прив'язала йому на руку шовковий пантлик. Поклала хлопчиків коло себе і заспала.
А мачуха прийшла, украла хлопчиків, понесла у сад і закопала. А замість хлопців підвергла цариці двох котят.
Пробудилася молода цариця, дивиться: коло неї м'яукають двоє котят. А хлопчиків немає. Почала цариця ревати:
— Де мої діти?
— Коло тебе! — сказала мачуха.— Ти вродила двоє котят.
— Та я ж вродила двоє золотоволосих хлопчиків!
— Тобі привиділося, бо ти не пам'яталася. Не хлопчиків ти вродила, а котят.
Почала цариця гірко плакати. А царю написали, що його жона відьма, бо народила котят. Цар відписав, аби їй нічого злого не робили, доки він не повернеться з війни. Він з жоною сам вияснить. Письмо було адресоване міністру, та вояк передав його мачусі. А мачуха покликала бухгалтера, який міг писати точно так, як цар, заплатила йому великі гроші, і він написав, що вона диктувала. «Пане міністре! Я чув, що моя жона вродила двоє котят. Се означає, що вона відьма. Відведи її у ліс і убий».
Міністр прочитав письмо і очам своїм не вірить. Як стратити таку чесну душу? Айбо царський розказ треба виповнити, бо інакше він сам стане короткий головою. Та міністр був розумний, спочатку все добре обдумував, а потім уже робив.
А за той час на тому місці, де були закопані близнюки, виросли два золоті явори. Мачуха як то увиділа, привела людей із сокирами і розпорядилася зрубати явори і спалити. Та коли рубали явори, дві трісочки упали у траву, і ніхто їх не втямив. Коли люди відійшли, із тих трісочок зробилися два золотокрилі орли, стрепали крилами та й полетіли високо попід небеса. У одного на крилі маяла шовкова шматина.
Тут прийшла поголоска, що цар повертається з війни. Міністр дуже засумував. Кличе він царицю у ліс на прогулянку. Іде з нею попідруку, а сльози йому котяться з очей.
— Пане міністре, що ви плачете? — зазвідала цариця.
Він не міг говорити, лиш витяг із жеба письмо. Вона прочитала і жалісно заплакала:
— Я ні в чому не винна. Даруйте мені життя. Я буду жити в сих хащах, ніхто мене ні у селі, ні у вариші не увидить. А на знак я дам вам відрубати палець, на котрім перстень.
Міністр зрадів, що не мусить губити добру душу. Узяв знак (цариця сама відрізала палець) і повернувся у царський палац. А цариця пішла хащами. Іде і думає собі: «Де тепер дітися?»
Так дійшла до моря. Дивиться: у воді весело риби плавають, підскакують. Подумала: «Коби я годна стати рибою і так плавати по морю». І у ту мить стала рибою, скочила в море і попливла.
В той час цар вернувся додому. Що сталося з його жоною, він не знав. Звідує міністра: