Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 жовтня 2020 року

Народні думи :

Дума про Івася Коновченка

Переглядів: 8762
Додано: 28.01.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
ІВАСЬ УДОВИЧЕНКО, КОНОВЧЕНКО

Ой на славній Україні
Кликне-покликне Филоненко,
Корсунський полковник,
На долину Черкень гуляти,
Слави війську, рицарства діставати,
За віру християнськую одностайно стати:
«Которії козаки,
То і мужики,
Не хотять по ріллі спотикати,
За плугом спини ламати,
Жовтого саф’яна каляти,
Чорного едемана пилом набивати, —
Слави би війську, рицарства дістали,
За віру християнськую одностайно стали!»
То есаули у города ся засилали,
По улицях пробігали,
На винники,
На лазники
Словами промовляли:
«Ви, грубники,
Ви, лазники.
Ви, броварники,
Ви, винники!
Годі вам у винницях горілок курити,
По броварнях пив варити,
По лазнях лазень топити,
По грубах валятися,
Товстим видом мух годувати,
Сажі витирати, —
Ходіте за нами на долину Черкень погуляти!»
Скоро-то до города Черкас
У божий час прибували.
То, правда, панове,
Була в городі Черкасі вдова,
Вона по мужу Грициха,
По прозванію Коновчиха,
Мала собі сина Івася
Удовиченка, Коновченка.
Із малих літ годувала, леліяла,
До зросту в найми не пускала,
При старості літ слави да пам’яті прожити сподівала.
То Івась Коновченко по базару походжає,
Солодкий мед-вино підпиває,
Козацький глас зачуває,
До вдови прибігає,
Словами промовляє:
«Мати моя, мати-удово,
Старая жоно!
Коли б ти, мати, чотири воли польовії,
А три чабаннії позаймала,
До города Крилова одогнала,
До орендаря, ще п’ятдесят золотих
Готовими грішми доплатила,
Коня мені на славу козацькую купила,
Що моя душа козацькая молодецькая дуже возлюбила».
«Сину мій Івасю,
Удовиченку, Коновченку!
Волися тими волами хліб пахати,
Козаків на хліб, на сіль затягати,
Будуть тебе козаки й без рицарства знати».
«Хоч я, — каже, — буду, мати,
Козаків на хліб, на сіль затягати, —
Будуть мені козаки прозваніє прикладати,
Гречкосієм, полежаєм називати.
Не хочеться мені, мати,
По ріллі спотикати,
За плугом спини ламати,
Жовтого саф’яна каляти,
Червоного едемана пилом набивати, —
Хочеться, мати,
Піти на долину Черкень погуляти,
Звичаю козацького набрати,
Слави, рицарства дістати,
За віру християнську одностайно стати».
Скоро-то ся удова теє зачувала,
Великеє пересердіє мала,
Всю зброю козацькую собирала,
У кімнату замикала,
Саблі булатнії,
Пищалі семип’яднії
На стіні забувала;
Звон зачувала,
До божого дому, до церкви, одходжала...
То Івась Удовиченко од сна прочинає,
По світлиці поглядає,
Що зброї козацької у світлиці немає.
Він саблю булатную у руки бере,
Пищаль семип’ядний на плече кладе,
За військом пішком іде...
Військо іде, як бджола гуде.
Вдова старая із церкви, божого дому, виступала,
Поміждо військом поглядала,
Івася виглядала,
Сина свойого прелюбезного в лице не пізнала.
До господи прибувала,
По зброї козацькій пізнала,
Що Івася у господі не застала.,.
Лаяла-проклинала,
До небес руки здіймала:
«Господи милосердний, бодай мойого сина
На первій потребі первая куля не минула!»
Знов од великого серця одходжала,
Обідати не сідала,
У загороду входжала,
Словами промовляла:
«Господи милосердний, будь мене ті слова,
Старую, на постелі спіткали,
Що я на свойого сина Івася нарікала».
Тоді чотири воли польовії,
А три чабаннії
До города Крилова, до орендаря [одганяла],
Ще п’ятдесят золотих готовими грішми доплатила,
Коня на славу козацькую купила,
Що його душа козацькая молодецькая дуже возлюбила;
А ще козака повстрічала,
Три копи і коня до рук давала,
Вірним другом називала:
«Ей, козаче, козаче, вірний друже!
Ти мойого сина наздогониш
 
Наші Друзі: Новини Львова