Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 24 лютого 2020 року
Тексти > Жанри > Казка

Пташина мова (російська казка)

Переглядів: 3519
Додано: 26.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>

переклав з російської АНАТОЛІЙ ГРИГОРУК
ПТАШИНА МОВА
В одному місті жили собі крамар та крамариха, і народився в них син не по літах кмітливий, назвали його Василем.
Якось обідали вони утрьох, а над столом висів у клітці соловей, та так жа¬лібно наспівував, що крамар не втерпів та й каже:
— Якби знайшовся такий чоловік, що відгадав би, про що соловей наспі¬вує, яку долю віщує,— либонь, ще за життя свого я б віддав йому половину своїх маєтностей, та й умираючи заповів би ще немало добра.
А хлопчик,— було йому літ шість тоді,— позирнув батькові з матір'ю в очі та й каже:
— Я знаю, про що соловей наспівує, от тільки сказати боюся.
— Кажи не криючись! — приступили до нього батько з матір'ю. І Василько із сльозами промовив:
— Соловей віщує, що настане такий час, коли будете мені слугувати: як умиватимусь, батько стане воду на руки зливати, а мати рушника подава¬ти — лице, руки втирати.
Прикро стало від тих слів крамареві та його жінці, й намислили вони зве¬сти свого сина зі світу.
Злагодили невеличкий човен, серед темної ночі поклали в нього сонне дитя й пустили в широке море.
На той час випурхнув з клітки соловей-віщун, прилетів у човен і сів хлоп¬цеві на плече.
От пливе човен морем, а назустріч йому корабель на вітрилах летить. По¬бачив корабельник хлопчика, жаль йому стало, узяв він його до себе, розпи¬тав про все й пообіцяв, що буде глядіти, як рідного сина.
На другий день каже хлопчик своєму новому батькові:
— Соловей наспівує, що налетить буря, поламає щогли, пошматує вітри¬ла; треба шукати затишку.
Та корабельник пустив це повз вуха.
Раптом і справді зчинилася буря, поламала щогли, пошматувала вітрила. Що тут робити, минулого не вернеш. Поставили нові щогли, полагодили вітрила і попливли далі. А Василько знов каже:
— Соловей наспівує, що назустріч ідуть дванадцять кораблів, усі розбій¬ницькі, в полон нас візьмуть!
Цього разу корабельник послухався, пристав до острова і невдовзі поба¬чив, як ті дванадцять кораблів, усі розбійницькі, пропливли мимо них сторо¬ною.
Переждав корабельник скільки треба і помандрував далі.
Не мало й не багато часу минуло, пристав корабель до міста Хвалинська; а в короля того краю вже кілька років перед вікнами палацу літають та кар¬кають ворон, ворониха й вороня, ні вдень ні вночі нікому спокою від них нема.
Що тільки не робили, а ніякими хитрощами не можуть їх од вікон відвади¬ти. І наказав король прибити на всіх перехрестях і причалах таку гргамоту: як знайдеться хто од вікон палацу ворона з воронихою відвадити, тому ко¬роль віддасть у винагороду півкоролівства свого і найменшу королівну за дружину; а хто візьметься за це діло, а діла не зробить, тому голову відіт¬нуть.
Багато було охочих породичатися з королем, та всі поклали під сокиру свої голови...
Дізнався про те Василько, став проситися в корабельника:
— Дозволь піти до короля — одігнати ворона з воронихою. Корабельник став умовляти його не йти, а Василько як затявся.
— Ну, йди вже,— каже корабельник.— Та як ускочиш у біду — на себе нарікай!
Прийшов Василько до палацу:
— Ану відчиніть-но вікно, що біля нього вороння літає. Постояв, послухав пташиного гвалту та й каже:
— Ваша величність, самі бачите, що літають тут троє: ворон, дружина його ворониха і їхній син вороненко. Ворон із воронихою сперечаються, хто має більше право на вороненка — батько чи мати, і просять розсудити їх. Ваша величність! Скажіть, кому належить син?
— Батькові,— каже король.
І щойно проказав це слово, ворон з вороненком полетіли праворуч, а во¬рониха — ліворуч.

По тому король узяв хлопчика до себе, і жив він при ньому у великій лас¬ці й шанобі; виріс, і став з нього такий гарний парубок, що кращого й на сві¬ті нема. Оженився він на королівні і взяв за нею посаг — півцарства.
Якось намислив він поїздити по різних краях, по чужих землях, людей подивитися, себе показати. Зібрався й поїхав у мандри.
В одному місті зупинивсь на ніч. Переночував, підвівся вранці й велить, щоб подали йому вмитися!
Господар приніс води, а хазяйка подала рушника. Розгомонівся з ними королів зять і дізнався, що то були його батько й мати. Заплакав він з радо¬щів і впав батькам до ніг. А потім узяв їх із собою в місто Хвалинськ, і стали вони всі разом жити-поживати та добра наживати.


 
Наші Друзі: Новини Львова