Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 02 квітня 2020 року
Тексти > Жанри > Казка

Вітрові дарунки (російська казка)

Переглядів: 3840
Додано: 26.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
— Скуштуй оцього ще, не ображай відмовою!... Жінко, пригощай гостя дорогого!
Змикитив старий: «Це ж бо хазяїн до торби підбирається». Сам п'є-їсть, посміхається.
Довго вони бенкетували-столували, не втерпів хазяїн, питає:
— Скажи, гостеньку ласкавий, а що в тебе у цій торбі — либонь, знов якась дивина?



Каже старий:
— Це не торба, а диво з див. Як тріпнеш її та скажеш: «Двоє з торби¬ни!» — миттю з'являться чарівники і все, що тобі заманеться, зроблять.
Слухає хазяїн діда, замилувано на нього позирає, а сам думає: «Ну, не я буду, як і торби не вкраду!»
Побенкетували, повечеряли, повели гостя в дальню спочивальню, покла¬ли на м'яку перину:
— Спи, відпочивай!
А до хазяїна сон не йде. Роздобув він торбу, як дві краплі схожу на ту, що в діда. А коли всі в хаті поснули, пробрався у гостеву спочивальню й помі¬няв торби.
Далі розбудив жінку й каже:
— Глянь, що я добув. Тепер усі мої бажання сповняться. Спочатку нехай чарівники поставлять палац кращий за царський та маєтності великі дадуть, і станемо ми по-панськи жити-поживати!
Тріпнув торбу й вигукнув:
— Двоє з торбини!
Вискочили з неї два дебелі парубки з киями і ну хазяїна з хазяйкою часту¬вати, тільки киї висвистують.
Хазяїн з хазяйкою кричати бояться, щоб дід не почув, а парубки з торби¬ни лупцюють їх і лупцюють.
Несила стало більше терпіти, почав хазяїн проситися:
— Зласкавтесь, хлопці, пощадіть нас! По пригорщі грошей вам насип¬лю!..
А двоє з торби, й на мить не спинившися, молотять хазяїна з хазяйкою, як горох на току.
Квилить хазяйка, плаче. А хазяїн як зарепетує, ніби його різали:
— Ґвалт! Рятуйте!..
Дід почув — лежить посміхається. А хазяїн криком кричить-надривається:
— Ой, людоньки! Ой, убивають!
«Ну, тепер час іти, бо двоє з торби заб'ють злодія до смерті». Прийшов дід, а хазяїн з хазяйкою вже долі лежать, ледве живі. Стали вони благати:
— Вгамуй, чоловіче добрий, забіяк своїх, не лишай у сирітстві діточок на¬ших!
— Віддайте мою скатертину-самобранку та капшук-самотряс!
— Що ти, гостю дорогий! Де ж ми їх візьмемо? Зроду в нас такого не бу¬ло!
— А як тут торба моя опинилася? Знай, не віддаси моїх дивовиж, будете прибиті на смерть!
Тут хазяйці зовсім непереливки стало, заволала вона:
— Та покайся, чоловіче! Життя дорожче за скатертину та капшук, нечис¬тий би їх узяв!
Бачить хазяїн — нікуди дітись, та й каже:
— Вгамуй забіяк — віддам тобі і скатертину-самобранку і капшук-само-тряс та ще й коня із саньми на додачу. Тільки не зводь нас із світу білого.
Дідові того й треба було:
— Двоє в торбину!
Сховалися парубки з киями, а хазяїн із хазяйкою лежать, стогнуть:
— Ой, світ не милий! Ой, кісточки живої не лишилося, зовсім ска¬лічили!
Хто ж нас годувати-поїти буде? Хоч би ти, чоловіче добрий, зласкавився дав нам скатертину-самобранку чи капшук-самотряс! Розгнівався дід:
— Мало вас повчили, бачу! Нумо, швиденько віддавайте скатертину та капшук, а то гукну парубків із торби!
Хазяїн зволікати не став, дістав із скрині скатертину та капшук:
— Бери, бери, нам твого не треба!
Старий тріпнув скатертину, розгорнув і каже:
— Попити, поїсти!
От зараз усілякі страви та напої і з'явилися. Згорнув скатертину, сховав за пазуху:
— Моя.
Тріпнув раз, другий капшука — посипалося срібло та золото.
— І капшук мій!
Сховав капшука, взяв торбину:
— Запрягай, хазяїне, коня. Мені їхати час.
Хазяїн повелів наймитові коня запрягти і вийшов на двір діда провести, а сам без упину охкає та стогне. Сів дід у сани:
— Прощавай, господарю! Науки моєї не забувай і на чуже не зазіхай! Та й поїхав. Іде і посміхається:
«Треба й бабу трохи провчити, налякати, бо як іржа мене точить». Під'їхав до дому:
— Тпр-р-ру!
Вибігла стара на ґанок, побачила діда й ну лаяти:
— Усе літечко та осінь прошвендяв, на зиму додому придибав. Хто тут на тебе харчів напас?
— Іди, бабо, до хати, не мерзни. Зайшли до хати.
Баба не вмовкає, ще дужче свариться. А дід як трусоне торбою та як гукне:
— Двоє з торбини!
Вискочили два парубки з киями: кого треба розуму повчити? Напав на бабу страх:
— Ох, дідусику, пожалій мене! Вік тобі слова наперекір не скажу!
— Ну от, давно б так, — сказав дід і гукнув: — Двоє в торбину!
Сховалися парубки з киями, а старий тріпнув, розгорнув скатертину та й каже:
— Попити, поїсти!
І відкіля що взялося!
З'явилось на столі безліч страв різних та напоїв... Дивиться баба, очам не вірить. А дід припрошує:
— Сідай, їж, пий, що тільки заманеться! Це все наше. Напоїв, нагодував стару, далі взяв капшук-самотряс:
— Дивися!
Тріпнув капшук раз, другий — і посипалося срібло та золото, золото та срібло...
— І це все наше!
Зраділа стара, а дід розповів їй, як ці дивовижі їм дістались, і як хазяїн заїжджого двору його обкрадав, і як він примусив хазяїна віддати скатертину-самобранку та капшук-самотряс.
— Ну, нічого, дідусику, все це минулося, що було, те за водою пішло, а в нас тепер усього вдосталь: і самим є що поїсти-попити, і добрих людей при¬гостити.
Відтоді зажили вони у статках та спокої. Хто із сусідів у нужді, всім допо¬магають. І від усіх їм шана та повага.
Аж тут відкілясь із-за моря вернувся у свій маєток пан. Провідав він, що дід з бабою живуть у статках, і звелів покликати до себе. Прийшов дід.
Пан питає:
— Був ти з усіх ланців ланець, а тепер найсправнішим господарем став. Кажи, не кривлячи душею, відкіля що взялося!
Розповів йому старий усе по правді, а пан і каже:
— Нізащо не повірю твоїм теревеням, поки на власні очі не побачу.
— То скільки того діла! — дід йому.— Ходімо до мене, і я тобі покажу і скатертину-самобранку й капшук-самотряс.
Пан повелів запрягти троє коней у ридван. Посадив діда з кучером на пе¬редок, сам на подушки вмостився:
— Гайда! Показуй, діду, дорогу. Приїхали.
Завів старий пана в світлицю, посадив на покуті. Стара принесла скатер¬тину-самобранку.
— Дивись, пане!
Тріпнув старий скатертину, розгорнув і промовив:
— Попити, поїсти!
Заставився стіл різними стравами, присмаками, ласощами та напоями.
— Скуштуй, твоя вельможність, нашого хліба-солі. Сподіваємось, тут усе тобі смакуватиме! — припрошують дід з бабою.
Пан і того скуштував, і сього — смакота, що й казати! Напився, наївся до¬несхочу, захмелів.
— Ну, про скатертину-самобранку ти, діду, правду сказав. Покажи тепер капшук-самотряс!
Приніс старий капшука. Раз, другий труснув — і посипалося з капшука срібло та золото, золото та срібло.
Панові очі хижим вогнем спалахнули. Не може від грошей погляду від¬вести. Далі каже:
— І про капшук-самотряс твоя правда. А тепер слухай мою правду: зараз же загорни цю скатертину-самобранку та капшук-самотряс у нову полотни¬ну і неси за мною в ридван.
— Зласкався, найясніший пане! — просять дід з бабою. — Як же це? То ж нам, а не тобі вітер Опівнічник ці дивовижі дав.
Пан ногою тупнув:
— Цитьте! Як ви смієте мені перечити! Ви обоє — мої холопи, і все, що ваше, те й моє. Зрозуміли?
— Ще б пак! — каже дід.— Як не зрозуміти!
— А зрозумів, то повертайся швидше. Я чекати не буду!
— Принеси, бабо, мою нову торбу. Бачиш, пан квапиться... Вибач, твоя вельможність, немає в нас нової полотнини.
Баба принесла торбу, а пан підганяє:
— Швидше складайте!
— Зараз, зараз, пане!.. — Дід труснув торбою і гукнув: — Двоє з тор¬бини!
Вискочили два дужі парубки з киями.
— Почастуйте пана щедро, щоб до віку запам'ятав!
Заходилися хлопці пана вшановувати. Він спочатку відмахувавсь та лаяв¬ся, потім як зарепетує:
— Гей, кучере, виручай!
Прибіг кучер. Раз, другий і його потягли киями. Бачить кучер — кепське діло — та задки, задки й навтьоки.
А двоє з торби не вгавають: б'ють, дубасять, аж киї висвистують.
— Ну розбійнику! — кричить пан.— Це тобі так не минеться... Я з тобою поквитаюся.
— За мене, пане, не клопочися, — каже дід.— Мені все одно: сім бід — один отвіт, а без тебе хоч людям легше стане, й то добре.
Тут пан навколішки упав.
— Прости мені, чоловіче! Клянусь — ніколи на чуже добро не пола¬щуся!
— Ну ні, пане, не з того ти тіста, щоб на чуже не зазіхав. Уже як занадив¬ся пес жорна лизати, то вік йому не перестати. Ото як напишеш нам, усім мужикам твоїм, вільну та відмовишся від маєтку й виїдеш зовсім від нас, то хай уже так і буде - лишу тебе живим. А ні, то звідси в тебе одна дорога — на цвинтар.
А парубки з торби ні на мить не полишають свого діла: маніжать пана ки¬ями і вздовж, і впоперек.

Не витримав пан, заволав:
— Ох, я на все згоден! Давай швидше перо та чорнило і паперу принеси! Все, як скажеш, напишу, тільки живого відпусти!
Приніс дід перо, чорнило та папір і повелів двом парубкам із торби пере¬почити. Пан написав усім своїм мужикам вільну і маєток їм відписав. Дід папір прочитав: «Усе правильно!» — й вигукнув:
— Двоє в торбину!
Сховалися браві парубки, а пан ледве видибав із хати.
— Завтра,— каже,- виїду звідсіля навіки, а ти, чоловічку, нікому не роз¬казуй, що мене тут відлупцювали.
 
Наші Друзі: Новини Львова