Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 16 жовтня 2019 року
Тексти > Жанри > Казка

Вітрові дарунки (російська казка)

Переглядів: 3664
Додано: 26.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
обработка Нечаева
переклав з російської АНАТОЛІЙ ГРИГОРУК
ВІТРОВІ ДАРУНКИ
Жили собі дід та баба. Жили, бідували, з хліба на квас перебивалися. З осені до весни сяк-так перенидіють, а з весни до осені то й геть з біди не вилазять: лободою та ягодою годуються.
От якось розжився дід на корець пшениці та й каже:
— Всі люди сіють та орють, посіємо й ми — буде і в нас на осінь свій хліб.
Посіяли. Вродила пшениця як з води.
Старий із старою раді-радісінькі, ходять щодня на лан, пшеницею не на¬тішаться, а вона — як лава, колосок у колосок. Сусідів заздрощі беруть:
— Такого врожаю зроду-віку не було! Настали жнива. Дід серпи нагострив:
— Завтра, бабо, підемо пшеницю жати!
Аж налетів страшний вітер, наповзла чорна хмара, і випав на дідову нивку град, та такий, що всю пшеницю геть стовк, вибив, жодного колосочка не ли¬шив.
Зажурився дід, голову похилив. А баба лається, репетує:
— Весь вік я з тобою, з неталаненим, прогибіла. Ні в чому тобі щастя не¬ма. За скільки то літ розжилися на насіння та виплекали пшеницю — і тут лихо спіткало, біда не поминула. В інших людей жодного колосочка не оббило, а в нас і зернини не лишилося.
Втішає дід бабу:
— Не плач, не тужи! Слізь їй та доріканням лихові не зарадиш. Хмару вітер нагнав — от хай вітер збитки й відшкодує.
Баба знов своєї:
— Зовсім старий з глузду скотився! Меле язиком казна-що. Шукай тепер вітру в полі!
А дід їй:
— Ні, я таки піду з вітру питати: вітер винуватий — то нехай і спокутує свій гріх.
Озувся, вдягнувся, узяв батіжка і потяг із дому.
Чи довго йшов чи недовго, чи близько чи далеко, та дійшов до високої го¬ри. Під горою велика хата стоїть. У хаті чотири ґанки: один — на схід сон¬ця, другий — на південь, третій — на захід, а четвертий ґанок — на північ.
Чує дід — загримкотіли відра, підійшла до криниці баба, стара-стара, лед¬ве дибає. Набрала води.
Привітався дід:
— Здорова будь, бабуню! Дай-но я тобі допоможу воду донести.
— І тобі доброго здоров'я, чоловіче! Дякую на доброму слові. Заходь до хати, перепочинь з дороги. А з відрами сама впораюсь: я ще при силі.
Ступили на ґанок, зайшли в хату. Стара стіл накрила, гостя нагодувала, напоїла, на печі спати поклала та й стала розпитувати:
— Куди, чоловіче добрий, ідеш, куди мандруєш? Із власної волі до нас за¬вернув, чи лиха неволя привела?
— Е, бабуню, не знаєш ти моєї біди! Виплекали ми із старою пшеничку, та нагнав вітер хмару з градом, і вибило геть усе — навіть зернини не лиши¬лося. Як тепер жити? Хоч із торбами по світу йди! От і подавсь я управи шу¬кати.
— Ну, як так, то цьому лиху можна зарадити. Я ж бо мати всім чотирьом вітрам, і сини з-під моєї руки ще не вийшли. З усього видно, скривдив тебе мій менший, мій бешкетний син Опівнічник. Степний він на такі витівки. Зачекай трохи. Вернуться сини додому, заставлю винного тобі все відшко¬дувати.
За якийсь час долинув гомін із тої сторони, що сонце сходить. Розчинили¬ся рвучко двері східного ґанку — прилетів Східний вітер. По тому дихнуло теплом з південної сторони — і влетів до хати з південного ґанку ласкавий Опівденник-вітер. І чи не ту саму мить із дверей, що на захід сонця вихо¬дять, з'явився Захід-вітер. А далі загриміло, зашуміло довкруги, хата ходу¬ном заходила — з реготом та присвистом ускочив до хати з північної сторо¬ни Опівнічник-вітер:
— Ох і нагнав я сьогодні страху суднам на морі! Набавився, натішився, їсти хочу!
Мати тим часом стіл накрила, нагодувала синів, напоїла та й каже:
— Ну, хто з вас, синочки, недавно біду скоїв? Тут і старого покликала:
— Йди-но все розкажеш, та не бійся нічого!
Зліз дід з печі й розповів про вітрову кривду. Принишк Опівнічник, голову похнюпив.
— Либонь, це ти, Опівнічнику, таку капость зробив,— лає мати.— Що тепер скажеш?
— Винуватий я, мамо. — Опівнічник головою хитнув. — Ну, та дарма, спокутую гріх... А ти, гостеньку, — сміливий та завзятий, саме такі мені й до вподоби! Як не побоявся на мене управи шукати та всю правду як на духу викласти, будь мені за побратима, а пшеницею не журися.
Дістав з-за пазухи згорток і подає старому:
— На ось тобі скатертину-самобранку — завжди будеш ситий. Як роз¬горнеш її та скажеш: «Попити, поїсти!» — то зразу і з'явиться усе, чого ду¬ша просить. Тільки, цур, умовмось: вертатимеш додому — на заїжджий двір не завертай.
Подякував старий побратимові та матері чотирьох вітрів за ласку, почастунки та гостинець, попрощався з усіма й вирушив у дорогу.
Ішов, ішов та й пристав, геть знесилів; сам думає: «Доведеться й цю ніч у дорозі ночувати, сьогодні до рідної хати все одно не втраплю. Чого це Опів¬нічник велів, щоб я на заїжджий двір не завертав? Що я, просто неба ночува¬тиму? Хліб свій — хоч до попа на постій». І звернув на заїжджий двір. Сів до столу, спочиває, а хазяїн йому й каже:
— Мо, повечеряєш та оковитої з утоми вип'єш? Замовляй!
— Нічого мені покупного не треба, у мене все своє є. Дістав із-за пазухи скатертину, розгорнув та й каже:
— Попити, поїсти!
Мамо рідна, де все і взялося: наставилося страв різних, меди духмяні, ви¬на солодкі, закуски та заїдки — стіл вгинається! Пий, їж — мірою душа! Хазяїн очима лупає, слова не зронить. Такого дива вік не бачив. А старий, як дитина, втішається:
— Буде нам тепер з бабою що їсти-пити! Буде чим і добрих людей при¬гостити !
І на радощах запрошує хазяїна:
— Сідай зі мною вечеряти і всіх своїх, кого маєш, клич — почастунків вистачить!
Хазяїн гукнув жінку та дітей — і підсіли всі гуртом до старого за стіл. Си¬дять, пригощаються.
Дід випив солодкого вина та міцного меду, й зашуміло йому в голові, пісню заспівав.
Тут і спало хазяїнові на думку:
«От мені б таку скатертину!»
По вечері упав дід на лаву й міцно заснув. А хазяїн узяв та й замінив ска¬тертину-самобранку такою самою на вигляд, тільки звичайнісінькою. На другий день прокинувся дід до схід сонця і почвалав додому.
— Де тебе нечистий носить? — напустилася на нього баба.— вдома ні крихти хліба, ні тріски дров, а йому й горенька нема.



— Цить, стара! Сідай до столу, пригощайся, чого тільки душа забажає, пий та їж донесхочу!
Посадив бабу за стіл, розгорнув скатертину:
— Попити, поїсти!
Що за мана? Нічогісінько нема...
Дід ще раз скатертину тріпнув, розіслав, долонею ляснув:
— Попити, поїсти! Знов нічого.
А баба підхопилася та за рогача:
— Ох ти ж, пустомолоте! Він ще й кепкує! — та рогачем діда через пле¬чі.— Ось тобі, ось, осоружний!
Вискочив старий з хати — та навтьоки. Зупинився за селом.
«Тут щось не те. Мабуть, ошукав мене Опівнічник. Ну, та не на такого на¬пав! Тепер я дорогу до нього знаю»,— подумав дід. І пішов до матері чотирьох вітрів.
Ішов, ішов і пізно увечері прийшов до високої гори, до великої хати з чо¬тирма ґанками. А саме о тій порі брати-вітри з усіх чотирьох сторін додому летіли. Підхопили гостя й до господи внесли.
Привітався старий з матір'ю чотирьох вітрів та з братами й каже вітрові Опівнічнику:
— Не по-братськи ти, побратиме, чиниш. Твоя скатертина-самобранка тільки один раз мене напоїла, нагодувала. Чи ж годиться так з мене насмі¬хатися?
— Стривай, стривай,— каже Опівнічник.— А чи завертав ти на заїжджий двір?
— Завертав.
— Ну то сам собі й дорікай, як мене не послухав.— Дістав капшук із-за пазухи: — Ось тобі ще один мій дарунок, і вертайся додому. Ніколи ти ні в чому нужди не знатимеш. Що знадобиться, потруси капшук — і скільки треба грошей, стільки й натрусиш. Та гляди — нікуди дорогою не заходь!
Гостя напоїли, нагодували, і рушив він додому. Казка швидко мовиться, та ще швидше дід додому квапиться.
Ішов, ішов і дійшов до того заїжджого двору, де раніше зупинявся.
«Геть я охляв, та й ноги більше не несуть, однаково мені додому сьогодні не дійти. Переночую у знайомого хазяїна».
Зайшов, привітався. Хазяїн заїжджого двору впізнав діда, зустрів гостин¬но:
— Сідай, чоловіче добрий, спочинь. Як не гребуєш нашими почастунками, замовляй, що з дороги поїсти-попити.
А дідові й холодно й голодно:
«Дай-но спробую, чим мене нагородив Опівнічник!» Звелів подати вечерю ще й вина замовив. Хильнув чарку, другу та через утому й сп'янів. Гукає хазяїна:
— Сідай, господарю сам, і всіх своїх клич, та виставляй на стіл, що тільки в хаті є. За все заплачу, щедро обдарую.
Хазяїн заметушився, понаносив різних почастунків і напоїв, гукнув жін¬ку та дітей, і всі заходилися коло страв. П'ють, їдять, а хазяїнові кортить ді¬знатися, чи багато у старого грошей є. Нових і нових почастунків вимагає, та невідомо, як буде за них платити!
Кріпився хазяїн, кріпився і каже:
— Ну, чоловіче добрий, спасибі, що пригостив. Час уже спочивати. Ти ж бо взавтра ні світ ні зоря в дорогу рушиш, — то, будь ласкавий, заплати за все сьогодні.
Дід дістав з-за пазухи капшук-самотряс.
Трусонув раз, другий — і посипалося срібло та золото. Натряс, насипав повну тацю грошей:
— Бери, господарю, все твоє — в мене цього добра вистачає!
А хазяїн витріщив очі на старого, сидить — слова не зронить. Потім схо¬пив тацю, заходився гроші перемацувати: гроші як гроші, і золото й срібло справжнісінькі.
Оце-то дива!
Ліг гість спати і заснув міцним, непробудним сном. Спить, біди своєї не чує. А вона осьдечки.
Знайшов хазяїн такого самого капшука та й підмінив дідів.
Рано-вранці підхопився старий з лави і пішов додому. От переступив він поріг рідної хати, вихопив із-за пазухи капшука, показує:
— Не лайся, бабо, цього разу без обману! Неси швидше козубець — на¬трушу грошей, іди на базар, купуй що душа забажає.
Принесла стара козубець, поставила перед дідом.
Трусонув він його раз, другий — випав старий мідний ґудзик та й більш нічого. Дід знов його трясти. Марна робота.
Тут баба і взялася діда пригощати, що під руку трапило. Лупцює його, а сама, плачучи, примовляє:
— Ох ти, брехуне-пустомолоте! Занапастив мені вік, нещасній! Все жит¬тя з тобою проскніла, світлої години не бачила, а на старість літ зовсім з глузду з'їхав, щодень то дурніший стаєш!
Била, била, поки козубець не розлетівся, потім ухопила коцюбу.
А дід — у ноги. Вискочив з хати й біг доти, поки село з очей не зникло. Зупинився. «Ну,— думає,— куди тепер податися? Баба сварить та б'є, а ме¬ні після такого ошуканства й на очі їй не потикайсь. Поки управи не знайду, додому не вернуся. А чи не підмінив мені хазяїн заїжджого двору скатертину-самобранку та капшук-самотряс? Чи вітер Опівнічник насміхається? Піду-но я до свого побратима, бо хазяїн, якщо й підмінив скатертину та кап¬шука, все одно не покається».
Пішов дід до високої гори втретє.
Вітер Опівнічник удома був. Вийшов із хати й непривітно зустрів побра¬тима:
— Я все про тебе знаю. Знов мене не послухався, нарікай тепер на сеое! На ось тобі цю торбину й живи своїм розумом. Припече нужда — тріпни торбиною та скажи лишень: «Двоє з торбини!» І побачиш, що буде. А тепер прощавай!
Нічого більше не сказав Опівнічник, свиснув, скрикнув, злетів над хмари й подався за тридев'ять земель, за тридев'ять морів.
Закинув дід на плече торбину й поплентав додому. Іде й думає: «Добре 6 ото зараз попити, поїсти! Дай-но випробую торбину». Скинув її з плеча, трі¬пнув та й каже:
— Двоє з торбини!
Ту ж мить вискочили з неї два дебелі парубки з киями й ну діда бити-молотити. Доти били-молотили, поки він не здогадався гукнути:
— Двоє в торбину!
Ті зразу й зникли, ніби їх зроду не було.
Дід боки потирає та міркує собі: «Недарма мені Опівнічник цю торби¬ну дав...— І враз йому сяйнуло: — Це ж як з розумом братися, то торба ста¬не в неабиякій пригоді!»
Закинув він її через плече й пішов додому.
Чи довго йшов, чи недовго і добувся знайомого заїжджого двору: «Ось де робота моїй торбі знайдеться!»
А хазяїн побачив старого крізь вікно, вибіг на ґанок:
— Заходь, заходь, любий гостю!
Завів до світлиці і в'юном коло старого в'ється:
— Одежину сюди ось повісимо, а батіжка в цей куток поставимо! — Під¬сунув лаву до печі: — Сідай, грійся, а я звелю на стіл зібрати. Сьогодні моя черга тебе пригостити... — Метушиться, гукає: — Жінко, жінко, радість-бо в нас яка! Іди сюди!
Вибігла хазяйка, ласкаво привіталася. А хазяїн галасує, клопочеться:
— Швидше стіл накривай! Став найсмачніші почастунки, найсолодші вина.
Стіл накрили, страв усіляких наставили. Старого на покуті посадили.
— Пий, їж, гостю любий, та розказуй, де побував, що бачив! Ми сидьма сидимо вдома, ніде не буваємо, нічого не знаємо. Що на білому світі коїться?
Старий пригощається та бесіду підтримує, а хазяїн від торби очей відвес¬ти не може, підливає гостеві вина:
— Скуштуй оцього ще, не ображай відмовою!... Жінко, пригощай гостя дорогого!
 
Наші Друзі: Новини Львова