Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 24 лютого 2020 року
Тексти > Жанри > Казка

Морський володар і Василина Премудра (російська казка)

Переглядів: 2979
Додано: 26.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
<
1
>

переклав з російської АНАТОЛІЙ ГРИГОРУК
МОРСЬКИЙ ВОЛОДАР І ВАСИЛИНА ПРЕМУДРА
За тридев'ять земель, у тридесятім царстві жили собі цар і цариця, дітей у них не було. Поїхав цар до чужих земель, до дальніх країв, довго вдома не був і в ту пору народила йому цариця сина Івана-царенка, а цар про те й гад¬ки не має. Став він вертати у своє царство, став під'їжджати до своєї землі, а день був жаркий, спекотливий, сонце так і пекло! То напала на царя спра¬га. Нічого б він не пожалів за ковток води. Роззирнувся довкруги, аж бачить неподалік велике озеро. Під'їхав він до нього, зліз із коня, ліг долілиць і став пити студену воду. П'є і не чує біду, а морський володар хап його за бороду.
— Пусти! — просить цар.
— Не пущу, як посмів пити без мого дозволу!
— Який хочеш викуп візьми, тільки відпусти.
— Оддай те з дому, про що не знаєш.
Цар подумав, подумав — а чого він удома не знає? Здається, все знає, все йому відомо — й погодився. Мотнув головою — ніхто за бороду не тримає. Підвівся із землі, сів на коня і поїхав далі.
От приїздить додому, цариця стрічає його з царенком — та така рада! А він як дізнався про своє дитятко, то так і зайшовся гіркими слізьми. Роз¬повів цариці, як і що з ним було, поплакали разом, та що тепер робити¬меш — слізьми біди не відвернеш. Стали вони жити, як і досі жили, а царен¬ко росте собі й росте, наче тісто на підпарі, і виріс великий. «Хоч скільки тримай його при собі, — думає цар, — а віддавати все одно треба, цього не минеш». Узяв Івана-царенка за руку і привів до озера.
— Пошукай тут,— каже, — мій перстень, я ненароком учора впустив. Лишив царенка при березі, а сам оперезав коня нагаєм і помчав додому. Став царенко шукати перстень. Іде берегом, коли це шкутильгає йому
назустріч старенька бабуся.

— Куди йдеш, Іване-царенку?
— Відчепись, не надокучай, стара відьмо! І без тебе тоскно.
— Ну, лишайся з Богом! Пішла собі далі.
А Іван-царенко замислився: «І за що я вилаяв стару? Треба догнати її та вибачитись». Побіг він навздогін, загукав:
- Гей, бабуню! Вибач мені слова нерозумні. Я з досади їх збовкнув: наказав мені батько перстень знайти, ходжу-видивляюся, та все дарма.
— Не через перстень ти тут: віддав тебе батько морському володареві, вийде той і забере тебе із собою в підводне царство.
Гірко заплакав царенко.
- Не журися, Іване-царенку! Буде і на твоїй вулиці свято, тільки по¬слухайся мене, старої. Сховайсь он за той кущ смородини і сиди тихцем. Прилетять сюди дванадцять голубиць — красних дівиць, а слідом за ними й тринадцята; стануть в озері купатися, а ти тим часом і забери в останньої сукню і доти не віддавай, поки не подарує тобі свою обручку. Як не зробиш цього, то загинеш навіки: у морського царя довкола всього палацу стоїть частокіл високий аж на десять верст, і на кожній палі — по голові. Тільки одна паля порожня, не попади на неї!
Іван-царенко подякував старій, сховався і жде своєї години.
Коли це прилітають дванадцять голубиць, ударилися об сиру землю й обернулись красними дівицями, всі як одна вроди невимовної. Поскидали сукні й кинулися в озеро: ігрища водять, хлюпочуться, сміючись, та пісень співають.
Невдовзі прилетіла й тринадцята голубиця, вдарилась об сиру землю, обернулась красною дівицею — і була вона з усіх найвродливішою! Довго Іван-царенко не міг відвести очей своїх, довго на неї задивлявся та згадав, що казала йому бабуся, підкрався тихцем, ухопив сукню і за кущ сховався.
Вийшла з води красна дівиця, метнулася туди-сюди, а сукні нема. Стали всі шукати. Шукали, шукали — не знайдуть.
- Годі, сестриці! Летіть додому, я сама винувата — недогледіла, сама й ради шукатиму.
Сестриці — красні дівиці вдарилися об сиру землю, обернулись на голу¬бок, махнули крильми і полетіли геть. Лишилася одна дівиця, роззирнулась навсібіч та й каже:
- Хай би хто ти був, у кого сукня моя, вийди до мене; якщо старий чоло¬вік — будеш мені за рідного батька, як середніх літ — будеш за брата улюб¬леного, а як рівня — станеш милим другом мені.
Тільки-но вимовила останнє слово, Іван-царенко і вибіг з-за куща. Подала вона йому золоту обручку й каже:
- Ох, Іване-царенку! Чого так довго не приходив? Морський володар на тебе гнівається. Ось дорога, що веде до підводного царства. Ступай по ній сміливо. Там і мене знайдеш: я ж бо донька морського володаря — Василина Премудра.
Обернулася Васелина Премудра голубкою і полетіла геть від царенка. А він вирушив до підводного царства. Бачить: і там світ такий самий, як і в нас, і там поля та луки, та гаї зелені, і сонечко гріє. Приходить він до морсь¬кого володаря. Напустивсь на нього морський володар:
— Чого забарився? За провину твою ось тобі служба: є в мене пустирище на тридцять верст уздовж і впоперек — самі рови, байраки та каміння гостре! Щоб назавтра усе там було як долоня рівне й житом засіяне, і щоб виросло жито до схід сонця таке буйне, щоб у ньому граки могли сховатися. А не зробиш цього, головою накладеш!
Іде Іван-царенко від морського володаря, сам слізьми вмивається. По¬бачила його крізь вікно свого терема Василина Премудра та й питає:
— Здрастуй, Іване-царенку! Чого плачеш так гірко?
— Як не плакати? Наказав мені володар морський за одну ніч позагорта¬ти рови, байраки та каміння гостре і засіяти житом, та щоб під ранок воно виросло і могли в ньому граки сховатися.
— Це не біда. Біда згодом буде. Лягай-бо спати: ранок проти вечора мудріший.
Ліг Іван-царенко спати, а Василина Премудра вийшла на ґанок і гукнула:
— Гей, слуги мої вірні! Засипте рови глибокі, позносьте каміння гостре, засійте житом колосистим, щоб під ранок воно заврунилось буйно.
Прокинувся Іван-царенко ні світ ні зоря, глянув — немає ні ровів, ні байраків, прослалося поле, як долоня, рівне, і вруниться на ньому жито — таке високе, що граки сховаються.
Пішов морському володареві доповісти.
— Спасибі тобі, — каже морський володар, — що зумів службу зіслужити. Ось тобі ще робота: є в мене триста скирт, у кожній скирті по триста кіп — поспіль пшениця білояра. Обмолоти мені назавтра всю пшеницю, не ли¬шивши ні колосочка, ні єдиної зернини. А скирд не ламай і снопи не розби¬вай. Як не зробиш — смерть тобі буде.
— Слухаюсь, ваша величність! — сказав Іван-царенко. Знов іде через двір, слізьми вмивається.
— Чого так гірко плачеш? — питає його Василина Премудра.

— Як же мені не плакати? Наказав мені володар морський за одну ніч всі скирти обмолотити, і зернини не згубити, а скирт не ламати і снопів не роз¬бирати.
— Це не біда. Біда згодом буде! Лягай-но спати, ранок проти вечора мудріший.
Царенко ліг спати, а Василина Премудра вийшла на ґанок і загукала на весь голос:
— Гей, мурахи повзучі! Хоч скільки вас є на білому світі, усі повзіть сюди й повибирайте зерно з батечкових скирт до останньої зернини.
Вранці кличе морський володар Івана-царенка:
— Ну, виконав мій наказ?
— Виконав, ваша величність.



— Ходімо покажеш.
Пішли на тік — усі скирти стоять нерушно, зазирнули у стодоли — всі засіки засипано пашнею.
— Спасибі тобі, брате,— каже морський володар.— Тепер виконай мою останню волю — зроби мені ще церкву із ярого воску. Та щоб на ранок готова була.
Знов іде Іван-царенко через двір і слізьми вмивається.
— Чого плачеш? — питає його із високого терема Василина Премудра.
— Як же мені не плакати? Дістав я наказ — на завтра на ранок зробити церкву з ярого воску.
— Ну, це ще не біда. Біда згодом буде. Лягай-но спати: ранок проти вечора мудріший.
Поклався царенко спати, а Василина Премудра вийшла на ґанок і загу¬кала на весь голос:
— Гей, бджоли-трудівниці! Хоч скільки вас є на білому світі — всі летіть сюди і зліпіть із ярого воску храм божий, щоб на ранок був готовий!
Уранці прокинувся Іван-царенко, глянув — стоїть церква із ярого воску, і пішов доповідати морському володареві.
— Спасибі тобі, Іване-царенку! Яких тільки слуг у мене не було — ніхто не зумів так, як ти, догодити. Будь же за це моїм спадкоємцем, усього царства охоронцем, вибирай хоч яку із тринадцяти моїх доньок собі за дружину.
Іван-царенко вибрав Василину Премудру, зараз їх обвінчали і на радощах три дні бенкетували.
Не багато й не мало часу минуло, скучив Іван-царенко за своїми батьком, ненькою, закортіло йому додому.
— Чого так зажурився, Іване-царенку? — питає Василина Премудра.
— Ох, скучив я за батьком, ненькою! Закортіло мені додому.
— Ну, це вже справжня біда прийшла, - каже Василина Премудра.— Як вирядимось у дорогу, буде за нами погоня велика, володар морський розгнівається і повелить скарати нас на смерть. Треба обачними бути.
Плюнула Василина у три кутки, зачинила двері в теремі, й помчали вони з Іваном-царенком на баских конях до його батька-матері.
На другий день рано вдосвіта приходять посланці від морського воло¬даря — молодят будити, в хороми кликати. Стукають у двері: «Прокинь¬теся, пробудітеся! Вас батько кличе».— «Ще рано, ми не виспались, при¬ходьте пізніше!» - відповідає одна слинка. От посланці й вернулися ні з чим. Зачекали годину-другу і знов ідуть стукають: «Не час вам спати, час уставати!»—«Зачекайте трохи — встанемо, одягнемось!»— відповідає дру¬га слинка. Третій раз приходять посланці: мовляв, володар морський гніває¬ться, чого так довго баритесь. «Зараз будемо»,— відповідає третя слинка. Пождали, пождали посланці й загрюкали у двері — ніхто не відповідає, і слова не чути. Виламали двері, а в теремі порожньо. Доповіли володареві, що молоді втекли; розлютився він, наказав догнати їх.
А Василина Премудра з Іваном-царенком уже далеко-далеко! Скачуть на баских конях без упину, без перепочину.
— Нумо, Іване-царенку, припади до сирої землі та послухай, чи не ви¬слав мій батько погоні?
Зіскочив Іван-царенко з коня, припав вухом до сирої землі й каже:
— Чую я людський гомін та кінський тупіт.
- Це за нами женуться,— мовила Василина Премудра і миттю обернула коней на зелені луки, Івана-царенка на старого пастуха, а сама зробилася покірною овечкою. Наздоганяє погоня.
— Гей, діду, ти часом не бачив — не проїздили тут парубок з дівкою?
— Ні, люди добрі, не бачив,— каже Іван-царенко.— Сорок літ пасу на цьому місці, а жоден птах повз мене не пролітав, жоден звір не пробігав.
Вернулася погоня ні з чим.
— Ваша величність! Нікого дорогою не догнали, бачили тільки: пастух овечку пасе.
— Чого ж не хапали! То вони були! — закричав морський володар і знов шле погоню.
А Іван-царенко з Василиною Премудрою давно вже скачуть на баских конях.
— Ану, Іване-царенку, припади до сирої землі та послухай, чи немає від мого батька погоні?
Іван-царенко зіскочив з коня, припав вухом до сирої землі й каже:
— Чую я людський гомін і кінський тупіт.
— Це за нами женуться,— сказала Василина Премудра й сама обернула¬ся на церкву, Івана-царенка зробила стареньким батюшкою, а коней — де¬ревами.
Наздоганяє погоня:
— Гей, батюшко! Ти не бачив, не проходили тут пастух з овечкою?
— Ні, люди добрі, не бачив. Сорок літ правлю службу в цій церкві — жоден птах мимо не пролітав, жоден звір не проскакував.
Вернулася погоня ні з чим.
— Ваша величність! Ніде не знайшли пастуха з овечкою. Тільки дорогою бачили церкву та старого попа.
— Чого ж ви церкву не розвалили, попа не схопили? То ж утікачі бу¬ли! — закричав морський володар і сам помчав наздоганяти Івана-царенка й Василину Премудру. А ті далеко вже від'їхали.
Знов каже Василина Премудра:
— Іване-царенку, припади до сирої землі — чи не чути погоні? Зіскочив царенко з коня, припав вухом до землі та й каже:
— Чую я людський гомін і кінський тупіт ще дужчі.
— Це сам отець-батенько скаче.
Обернула Василина Премудра коней на озеро, Івана-царенка на селезня, а сама зробилася качкою. Примчав морський володар до озера, зразу здогадався, хто ті качка й селезень, вдарився об сиру землю й обернувся на орла. Хоче орел заклювати їх, та де там: що шугне згори і от-от ударить селезня, а селезень під воду й пірне, от-от ударить качку, а качка під воду й пірне! Бився, бився, та так нічого й не зміг зробити. Вернувсь володар морський у підводне царство, а Василина Премудра з Іваном-царенком виждали гожого часу та й поїхали своєю дорогою. Чи довго, чи недовго — приїхали вони у тридесяте царство, звідки царенко родом був.
— Почекай мене в цьому переліску, — каже царенко Василині Пре¬мудрій,— я піду попереджу батька з матір'ю.
— Ти мене забудеш, Іване-царенку.
— Ні, не забуду.
— Та ні, не кажи — забудеш! Згадай про мене хоч тоді, як стануть два голуби у вікно битися.
Прийшов Іван-царенко до палацу, побачили його батько з матір'ю, кинулись йому на шию, почали цілувати-милувати, і на радощах забув Іван-царенко Василину Премудру. Живе день, другий з батьком, матір'ю, на третій надумав свататись до якоїсь королівни.
А Василина Премудра пішла в місто і найнялася до просвірні за робіт¬ницю. Стала просвірки пекти: взяла два кавалки тіста, зліпила пару голубів і посадила в піч.
— Відгадай, хазяєчко, що буде з цих голубків?
— А що буде? З'їмо їх — та й годі.
— Ні, не вгадала.
Відтулила Василина Премудра піч, відчинила вікно — і ту ж мить голуби стріпнулися, полетіли просто до палацу й ну битися у вікно. Хоч скільки челядники царські старалися, ніяк не могли їх відігнати.
І тут Іван-царенко згадав про Василину Премудру. Згадав та й послав гінців у всі кінці розпитувати та шукати її. Знайшли гінці Василину Пре¬мудру в просвірні. Узяв царенко її за білі руки, цілував в уста солодкі, привів до батька, матері, і стали вони жити-поживати, добра наживати.


 
Наші Друзі: Новини Львова