Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 17 жовтня 2019 року
Тексти > Жанри > Казка

Іван – селянський син і Чудо-юдо (російська казка)

Переглядів: 7415
Додано: 26.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Іван – селянський син і Чудо-юдо


У деякому царстві, в декотрому державстві жили собі дід та баба, і було в них три сини. Найменшого звали Іванком. Жили вони — не ледарювали, цілий день працювали, землю орали та хліб висівали.
Рознеслася враз у тому царстві-державстві звістка недобра: збирається Чудо-юдо погане на їхню землю напасти, всіх людей погубити, міста-села вогнем попалити. Затужили дід та баба, загорювали. А сини їм кажуть:
— Не тужіть, не горюйте, батечку й матінко, підемо ми на те Чудо-юдо, будемо з ним битися на смерть. А щоб вам самим не нудьгувати, хай з вами Іванко зостанеться: молодий він іще до бою йти.
Ні,— каже Іван,— не личить мені вдома зоставатися та вас дожидатися, піду і я з Чудом-юдом битися!
Не стали батьки Іванка затримувати та відмовляти — спорядили вони всіх трьох синів у путь-дорогу. Взяли брати мечі булатні, взяли торбинки з хлібом-сіллю, посідали на добрих коней та й поїхали.
їхали вони, їхали та й приїхали в якесь село. Бачать — навколо ні живої душі, все попалено, все зруйновано, стоїть одна маленька хатинка, ледве держиться.
Увійшли брати в хатинку. Лежить на печі баба та охає.

— Добридень, бабусю,— кажуть брати.
— Здоровенькі були, молодці! Куди путь верстаєте?
— їдемо ми, бабусю, на річку Смородину, на калиновий міст. Хочемо з Чудом-юдом побитися, у свою землю не допустити.
— Ох, молодці, за добре діло взялися! Це ж воно всіх побило, пограбувало, вогнем попалило. У цій стороні сама тільки я й залишилася: видно, Чудо-юдо на мої старі кістки не поласилося!
Переночували брати в тої баби, вранці-рано вставали, знов у путь-дорогу вирушали.
Під'їхали аж до річки Смородини, до калинового мосту. Скрізь по березі лежать кістки людські.
Знайшли брати порожню хатинку і зупинилися в ній.
— Ну, браття,— каже Іван,— заїхали ми в чужодальню сторону, треба нам до всього прислухатися та придивлятися. Давайте по черзі дозором ходити, аби Чуда-юда через калиновий міст не пропустити.
Першої ночі пішов дозором старший брат. Пройшов він берегом, подивився за річку Смородину — все тихо, нікого не видно, нічого не чути. Ліг він під ракитяний кущ та й заснув богатирським сном.
А Іван лежить у хатинці, ніяк не засне. Не спиться йому, не дрімається. От підвівся він, узяв свій меч булатний і пішов до річки Смородини. Глядь — під кущем старший брат спить. Не став Іван його будити, сховався під калиновим мостом, стоїть, переїзд стереже.
Враз на річці води схвилювалися, на дубах орли заклекотали — виїжджає Чудо-юдо з шістьма головами. Виїхало воно на середину калинового мосту — кінь під, ним спіткнувся, чорний ворон на плечі стріпнувся, позаду чорний пес наїжачився.
Каже Чудо-юдо шестиголове:
— Чого ти, мій коню, спіткнувся? Чого, чорний вороне, стріпнувся? Чому, чорний песе, наїжачився? Може, чуєте, що тут Іван — селянський син? Ну, то він іще не народився, а як і народився, то до бою не згодився. Я його на одну руку посаджу, другою пристукну!



Вийшов Іван — селянський син з-під мосту й каже:
— Не хвались, Чудо-юдо погане! Не підстреливши ясного сокола, зарано пір'я скубти. Не взнавши доброго молодця, нема чого з нього сміятися. Краще сили наші спробуймо: хто переможе, той і похвалиться!
От зійшлись вони, порівнялися та жорстоко так ударились, аж земля навколо застогнала, загула.
Чудові-юдові тут не пощастило: розмахнувся мечем Іван — селянський син та відразу три поганські голови відтяв.
Стій, Іване — селянський сину! - кричить Чудо-юдо.— Дай мені перепочити!
— Який там перепочинок! У тебе, Чудо-юдо, три голови, а в мене одна. От як буде в тебе теж одна, тоді й перепочиватимеш!
Знов зійшлися вони, знову вдарились.
Відрубав Іван Чудові-юдові останні три голови, потім розітнув тулуб на дрібні шматки й покидав у річку Смородину, а шість голів під калиновий міст поклав. Сам до хатинки повернувся.
Вранці приходить старший брат. Питає його Іван:
— Ну як, бачив щось?
— Ні, браття, повз мене й муха не пролітала. Іван йому на те нічого не сказав.
На другу ніч пішов дозором середній брат. Походив, побродив, подивився навколо та й заспокоївся. Заліз у кущі й заснув.
Іван і на нього не поклався. Опівночі спорядився він, узяв свій гострий меч і пішов до річки Смородини. Заховався під калиновий міст і став вартувати.
Враз на річці води схвилювалися, на дубах орли заклекотали — виїжджає Чудо-юдо дев'ятиголове. Тільки на калиновий міст виїхало — кінь під ним спіткнувся, чорний ворон на плечі стріпнувся, чорний пес позаду наїжачився... Чудо-юдо коня — по боках, ворона — по крилах, пса — по вухах!
— Ти чого, мій коню, спіткнувся? Від чого, чорний вороне, стріпнувся? Чому, чорний песе, наїжачився? Може, чуєте, що тут Іван — селянський син? Так він ще не народився, а як і народився — то на бій не згодився: я його одним пальцем уб'ю!
Вискочив Іван — селянський син з-під мосту:
— Почекай, Чудо-юдо, не хвались, перш за діло берись! Ще невідомо, чия візьме!
Як махне Іван своїм булатним мечем раз, два — так і зніс у Чуда-юда шість голів. А Чудо-юдо вдарило — по коліна Івана в сиру землю ввігнало. Тут схопив Іван жменю землі та й кинув супротивникові просто в очі. Поки Чудо-юдо очі протирало, відрубав йому Іван і решту голів. Потім узяв тулуб, порубав на дрібні шматки й покидав у річку Смородину, а дев'ять голів під калиновий міст поклав. Сам до хати повернувся, ліг і заснув.
Ранком повертається середній брат.
— Ну як,— питає Іван,— чи не бачив ти чогось уночі?
— Ні, коло мене жодна муха не пролітала, жоден комар поблизу не пищав.
— Ну, коли так,— каже Іван,— ходімо зі мною, браття дорогі, я вам і комара, і муху покажу!
Привів Іван братів під калиновий міст, показав їм Чудові-юдов і голови.
— Ось,— каже,— які тут уночі мухи та комарі літають! Вам не воювати, а тільки вдома б на печі лежати!
Зніяковіли брати.
— Сон,— кажуть,— переміг.
На третю ніч зібрався йти дозором сам Іван.
— Я,— каже,— на страшний бій іду, а ви, браття, цілу ніч не спіть та прислухайтеся: як почуєте мій посвист — випустіть мого коня і самі мені на допомогу поспішайте.
Прийшов Іван — селянський син до річки Смородини, стоїть під калиновим мостом, дожидається.
Враз опівночі земля захиталася, води в річці схвилювалися, буйні вітри загули, на дубах орли заклекотали... Виїжджає Чудо-юдо дванадцятиголове. Всі дванадцять голів свищуть, всі дванадцять вогнем-полум'ям пашать.
Кінь у Чуда-юда дванадцятикрилий, шерсть у коня мідяна, грива та хвіст залізні. Тільки виїхало Чудо-юдо на калиновий міст — кінь під ним спіткнувся, чорний ворон на плечі стріпнувся, чорний пес позаду наїжачився. Чудо-юдо нагаєм коня по боках, ворона — по крилах, пса — по вухах!
— Ти чого, мій коню, спіткнувся? Чого, чорний вороне, стріпнувся? Чому, чорний песе, наїжачився? Може, чуєте, що тут Іван — селянський син? Так він ще не народився, а як і народився — то на бій не згодився: я тільки дмухну — від нього й пороху не зостанеться!
Вийшов тут Іван — селянський син з-під мосту:
— Почекай хвалитись, як би не помилитись!
— А, то це ти, Іване — селянський сину! Чого прийшов?
— На тебе, Чудо-юдо, поглянути, твоєї сили спробувати.
— Де тобі мою силу пробувать! Ти — муха проти мене. Відповідає тут Іван — селянський син:
— Я прийшов не казки тобі казати, не твої казки слухати. Прийшов я на смерть воювати, від тебе, клятого, добрих людей визволяти!
Розмахнувся Іван мечем і зрубав Чудові-юдові три голови. Чудо-юдо підхопило ті голови, черконуло по них своїм вогняним пальцем — і враз усі голови приросли, наче й з плечей не падали.
Тяжко стало Іванові — селянському синові: Чудо-юдо посвистом його оглушає, вогнем палить-пече, іскрами осипає, по коліна в сиру землю вганяє. А саме ще й глузує:
— Чи не хочеш ти перепочити, Іване — селянський сину?
— Який там перепочинок! По-нашому — рубай, бий, себе не жалій! — каже Іван.
Свиснув він, гукнув, кинув свою праву рукавицю у ха-/ тинку, де брати залишилися. Рукавиця всі шибки у вікнах повибивала, а брати сплять, нічого не чують...
Напружив Іван усі сили, розмахнувся ще раз, дужче вдарив і відтяв Чудові-юдові шість голів. А Чудо-юдо підхопило свої голови, черконуло по них вогняним пальцем — і знову всі голови на місці. Кинулося тут воно на Івана та й забило його в сиру землю аж по пояс.
Бачить Іван, що непереливки, зняв ліву рукавицю та й

кинув у хатинку. Рукавиця стріху пробила, а брати все сплять, нічого не чують.
Втретє розмахнувся Іван ще дужче і відтяв Чудові-юдові дев'ять голів. Чудо-юдо підхопило їх, черконуло по них пальцем вогняним — голови знов поприростали. Кинулося воно на Івана та й ввігнало його в землю аж по плечі.
Зняв Іван з себе шапку, кинув у хатинку. Захиталася хатинка від того удару, мало не розвалилася. Тут тільки брати прокинулись, чують — кінь Іванів голосно ірже та з прив'язі рветься.
Спустили брати мерщій коня, а слідом і самі за ним кинулись Іванові на допомогу.
Іванів кінь прибіг, почав бити Чудо-юдо копитами. Засвистіло Чудо-юдо, засичало, стало іскрами коня обсипати... А Іван — селянський син тим часом виліз із землі, приловчився та й відсік Чудові-юдові вогняний палець. А тоді почав рубати йому голови, усі до одної, тулуб на дрібні шматочки порубав і покидав усе в річку Смородину.
Прибігають тут брати.
— Ех ви, сплюхи! — каже їм Іван.— Через ваш сон я мало не загинув!
Привели його брати до хатинки, вмили, напоїли, нагодували й спати поклали.
Вранці Іван ще вдосвіта став одягатися та взуватися.
— Ти куди це так рано збираєшся? — питають його брати.— Тобі б відпочити після бою слід.
— Ні,— відповідає Іван,— не до відпочинку мені: піду до річки Смородини свою хустку шукати — десь я її там загубив.
— Охота тобі! — кажуть брати.— Заїдемо до міста, нову купиш.
— Ні, мені саме ця потрібна!
Пішов Іван до річки Смородини, перейшов на той берег через калиновий міст і підкрався до Чудових-юдових кам'яних палат. Підійшов до відкритого віконця і став слухати.
А в палатах сидять три жінки Чудові-юдові та мати, стара зміїха. Сидять вони, поміж себе змовляються.
Одна жінка каже:


— Помщуся я тому Іванові — селянському синові за свого чоловіка! Забіжу наперед, як він з братами додому повертатиметься, спеку напущу, а сама обернусь колодязем. Схочуть вони води напитися — та й луснуть з першого ж ковтка!
— Це ти добре надумала! — каже стара зміїха. Друга каже:
— А я забіжу наперед, і обернуся яблунею. Схочуть вони яблука з'їсти — тут їх і розірве на дрібні шматки!
— І ти добре надумала! — каже стара зміїха.
А я,— каже третя,— напущу на них сон-дрімоту, а сама забіжу наперед, і обернуся м'яким килимом із шовковими подушками. Схочуть брати полежати, відпочити — тут їх і попалить вогнем! Каже їй зміїха:
— І ти добре надумала! Ну, невісточки мої любі, якщо ви їх не згубите, то завтра я сама їх дожену і всіх трьох проковтну!
Вислухав усе Іван — селянський син і повернувся до братів.
— Ну як, знайшов хустку? — питають брати.
— Знайшов.
— І чи варт було на це час гаяти?
— Варт було, братики!
Після того зібралися брати й поїхали додому.
Ідуть вони степами, їдуть полями. А день такий жаркий, що й терпіти не можна, спрага змучила, Пити хочеться. Бачать брати — стоїть колодязь, у колодязі срібний ківшик плаває. Кажуть вони Іванові:
— Нумо, братику, спинимось, холодної водиці нап'ємось та коней понапуваємо.
От побачимо, яка в цьому колодязі вода! — каже
Іван.
Зіскочив він з коня доброго та й почав той колодязь мечем сікти та рубати. Враз колодязь завив, заревів диким голосом...
І спустився туман, посвіжішало, і пити вже не хочеться. От бачите, яка вода в колодязі була! — каже Іван.



Поїхали вони далі.
Їдуть собі, коли раптом бачать — росте яблуня. Висять на ній яблучка спілі та рум'яні.
Зіскочили брати з коней, хотіли рвати, а Іван забіг наперед і почав оту яблуню мечем сікти та рубати!
Тут завила яблунька, закричала, почорніли яблука, на землю посипались...
— Бачите, браття, яка це яблуня! — каже Іван. Сіли брати на коней і поїхали далі.
їхали вони довго й дуже заморилися. Бачать — лежить край дороги килим м'який, а на ньому подушки шовкові.
— Відпочиньмо трохи на килимі цьому! - кажуть брати.
— Ні, браття, кепсько буде на цьому килимі лежати! — каже Іван.
Розсердилися брати на нього:
 
Наші Друзі: Новини Львова