Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 24 лютого 2020 року
Тексти > Жанри > Казка

Іван-Царенко і Білий Полянин (російська казка)

Переглядів: 2970
Додано: 26.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>

переклав з російської АНАТОЛІЙ ГРИГОРУК
ІВАН-ЦАРЕНКО Й БІЛИЙ ПОЛЯНИН
У якомусь царстві жив собі цар. Було в того царя три доньки й один син, Іван-царенко.
Цар старий став і вмер, а корону прибрав Іван-царенко.
От дізналися про те сусідські королі, зібрали силу-силенну війська і піш¬ли на нього війною.
Іван-царенко не знає, що його і вдіяти, приходить до своїх сестер та й пи¬тає:
— Любі мої сестриці! Що маю робити? Всі королі стали на мене лютою війною.
— Ех ти, хоробрий воїне! Чого злякався? А як он Білий Полянин з Ба¬бою Ягою — золотою ногою воює, тридцять літ з коня не злазить, спочину не знає? А ти, нічого не бачивши, злякався!
Іван-царенко зараз осідлав свого вірного коня, надяг збрую ратну, взяв меча харалужного, списа довгомірного та нагайку шовкову і виїхав супроти ворога.
Не ясен сокіл налітає на табун гусей, лебедів і сірих вутінок, нападає Іван-царенко на військо вороже; не так мечем б'є, як конем топче; перебив усе те воїнство, вернувся до міста, ліг спати і спав три дні й три ночі безпро¬будним сном.
На четвертий день прокинувся, вийшов на балкон, глянув у чисте поле — королі ще більше війська зібрали і знов під самісінькі мури підступа¬ються.
Зажуривсь царенко, йде до своїх сестер:

— Сестриці любі! Що маю робити? Одну силу звів, друга під містом стоїть, ще грізніша!
— Оце-то воїн! — кажуть сестри. — Добу воював, три непробудно спав. А як он Білий Полянин з Бабою Ягою — золотою ногою воює, тридцять літ з коня не злазить, спочину не знає?
Іван-царенко побіг до білокам'яної стайні, осідлав свого вірного коня бо¬гатирського, надяг збрую ратну, підперезав меча харалужного, в одну руку взяв списа довгомірного, в другу — нагайку шовкову і виїхав супроти во¬рога.
Не ясен сокіл налітає на табун гусей, лебедів і на сірих вутінок, нападає Іван-царенко на військо вороже; не так сам б'є, як конем топче. Побив рать — силу велику, вернувся додому, ліг спати і спав сном непробудним шість днів і ночей.
На сьомий день прокинувся, вийшов на балкон, глянув у чисте поле — королі ще більше війська зібрали і знов місто взяли в облогу.
Іде Іван-царенко до сестер:
— Любі мої сестриці! Що маю робити? Дві сили звів, третя під мурами стоїть, ще грізніша.
— Ех ти, хоробрий воїне! Одну добу воював та шестеро безпробудно спав. А як он Білий Полянин з Бабою Ягою — золотою ногою воює, трид¬цять літ з коня не злазить, спочину не знає?
Допекло те царенкові. Побіг він до білокам'яної стайні, осідлав свого вір¬ного коня богатирського, надяг збрую ратну, підперезав меча харалужного, в одну руку взяв списа довгомірного, в другу — нагайку шовкову і виїхав супроти ворога.
Не ясен сокіл налітає на табун гусей, лебедів і на сірих вутінок, нападає Іван-царенко на військо вороже, не так сам б'є, як кінь його топче. Побив рать-силу велику, вернувся додому, ліг спати і спав непробудним сном дев'ять днів і дев'ять ночей.
На десятий день прокинувся, прикликав усіх міністрів і сенаторів:
— Панове міністри мої й сенатори! Надумавсь я до чужих країв їхати, на Білого Полянина подивитися. Прошу вас раду радити, всяке діло по правді вершити.
Відтак попрощався із сестрами, сів на коня і поїхав у путь-дорогу. Чи довго, чи не довго — заїхав він у темний ліс; бачить — хатина стоїть, у тій хатині дідок живе.
Зайшов Іван-царенко до нього:
— На добридень тобі, дідуню!
— Здрастуй, царенку! Куди бог провадить?
— Шукаю Білого Полянина. Чи не знаєш, де він?
— Сам я не відаю, а ось зажди, зберу своїх вірних слуг і в них спитаюся.
Ступив дід на ґанок, засурмив у срібну суремку — і раптом почали до ньо¬го з усіх усюд птахи злітатися. Налетіло їх видимо-невидимо, чорною хма¬рою все небо вкрили.
Гукнув дід гучним голосом, свиснув молодецьким посвистом:
— Слуги мої вірні, птахи перелітні! Чи не бачили ви, чи не чули чого про Білого Полянина?
— Ні, бачити не бачили й чути не чули!
— Ну, Іване-царенку, — каже дід,— іди тепер до мого старшого брата — може, він тобі скаже. На ось клубочок, пусти поперед себе: куди він поко¬титься, туди й конем правуй.
Іван-царенко сів на свого вірного коня, покотив клубочок і поїхав слідом за ним, а ліс дедалі темніший стає.
Коли це знов хатина стоїть, переступив царенко через поріг; аж і там дідок сидить — сивий, як голуб.
— На добридень тобі, дідуню!
— Здрастуй, царенку! Куди мандруєш?
— Шукаю Білого Полянина, чи не знаєш, де він?
— А ось постривай, зберу своїх вірних слуг та спитаюся в них. Ступив дідок на ґанок, засурмив у срібну суремку — раптом збіглися до
нього з усіх боків звірі різні. Гукнув він гучним голосом, свиснув молодець¬ким посвистом:
— Слуги мої вірні, звірі рискливі! Чи не випадало вам бачити, чути чого про Білого Полянина?
— Ні,— кажуть звірі,— бачити не бачили, чути не чули.
— Ану ж полічіть одне одного: може, не всі прийшли.
Полічили звірі — немає сліпої на одне око вовчиці. Дід повелів знайти її. От гінці кинулись туди-сюди, приводять.
— Кажи, вовчице, чи не знаєш ти Білого Полянина?
— Як же мені його не знати!
— А де він тепер?
— У чистім полі, на високій могилі, у шатрі спить. Воював він з Бабою Ягою — золотою ногою, а після бою поклався на дванадцять днів і ночей спати.
— Проведи до нього Івана-царенка.
Побігла вовчиця плигом, царенко — за нею. Добулись вони до високої могили, заходить царенко до шатра, а там Білий Полянин спить.
«Он сестри мої казали, що Білий Полянин без спочину воює, — подумав Іван-царенко, — а він на дванадцять днів і ночей спати поклався! Чого б і ме¬ні не поспати?» Зміркував так і ліг з Білим Полянином поряд.
Коли це впурхнула до шатра маленька пташка, в'ється над самісінькою го¬ловою і промовляє:
— Устань-прокинься, Білий Полянине, і забий Івана-царенка до смерті, бо встане — сам тебе на той світ спровадить!
Іван-царенко скочив на ноги, вигнав пташку із шатра і знов ліг поряд з Білим Полянином.
Не встиг задрімати, як впурхнула друга пташка, в'ється над головою і каже:
— Устань-прокинься, Білий Полянине, і забий Івана-царенка до смерті, бо встане — сам тебе на той світ спровадить!
Іван царенко схопився й вигнав пташку із шатра геть, а сам ліг і міцно заснув.
От по якімось там часі прокинувся Білий Полянин, дивиться — поряд із ним якийсь богатир лежить. Ухопив Білий Полянин гострого меча й хотів був ізвести Івана-царенка зі світу, та стримався. «Ні,— міркує собі,— він наїхав на мене на сонного, а меча не захотів кривавити. Не честь, не хвала й мені, славному лицареві, занапастити його! Сонний — все одно що мерт¬вий! Краще розбуджу його».
От розбудив він Івана-царенка та й питає:
— Добрий ти чоловік, чи лихий? Як твоє ім'я й чого сюди заїхав?
— Звати мене Іваном-царенком, а приїхав на тебе подивитися, твою силу випробувати.
— Ну, та й сміливий же ти, царенку! Не питаючись до шатра увійшов, виспався. Вже за це тебе можна на той світ спровадити.
— Ех, Білий Полянине! Не перестрибнувши через рів, вихваляєшся; по¬стривай — може, спіткнешся! В тебе дві руки, та й мене мати не з однією вродила.
Сіли вони на своїх богатирських коней, з'їхались і так кресонули один одного, що їхні піки на цурки розлетілися, а вірні коні навколішки попа¬дали.
Іван-царенко вибив із сідла Білого Полянина і замахнувся на нього своїм гострим мечем. Став благати його Білий Полянин:
— Не вбивай мене, назвусь твоїм меншим братом, замість батька шану¬ватиму.
Іван-царенко взяв його за руку, підвів із землі, поцілував в уста і назвав своїм меншим братом.
— Чув я, брате, що ти тридцять літ з Бабою Ягою — золотою ногою воюєш. За що у вас війна?
— Є в неї полонянка вродлива. Хочу вивільнити її й оженитися.
— Ну,— каже царенко, — як дружбу водити, то й у біді помагати! Поїде¬мо воювати разом.
Сіли на коней, виїхали в чисте поле: Баба Яга — золота нога висилає рать — силу незліченну. То не ясні соколи налітають на табун голубиний, напускаються дужомогутні богатирі на військо вороже! Не так мечами ру¬бають, як кіньми топчуть; прирубали, притоптали цілі тисячі.
Баба Яга кинулась тікати, а Іван-царенко — їй навздогін. Ось-ось запо¬паде — а вона добігла до глибокого провалля, підняла чавунну ляду й зник¬ла під землею.
Іван-царенко й Білий Полянин накупили цілий табун биків, почали їх убивати, шкуру здирати та сирицеві ремені нарізати. У три ременяки канат сплели — та такий довгий, що один кінець тут, а другий і того світу дістане.
Каже царенко Білому Полянинові:
— Спускай мене швидше в провалля, та назад каната не витягуй, а жди: як я за канат смикну, тоді й тягни!
Білий Полянин опустив його в безодню на самісіньке дно. Іван-царенко роззирнувся довкіл та й пішов Бабу Ягу шукати. Ішов, ішов, бачить — за ґратами кравці сидять.
— Що ви робите?
— А он що, Іване-царенку: сидимо та військо для Баби Яги — золотої ноги шиємо.
— Як це?
— А звісно як: що кольнеш голкою, то й козак із пікою, на коника сідає, в лаву воїнства в'їжджає і йде війною на Білого Полянина.
— Ех, любе добродійство-земляки! Швидко ви робите, та не міцно. Ставайте-но рядком, я вас навчу, як міцніше шити.
От вони вишикувалися в один ряд, а Іван-царенко як махне мечем — і по¬котилися їхні голови.
Пішов царенко далі. Перейшов так скільки дороги, коли бачить — за ґра¬тами шевці сидять.
— Що ви тут робите?
— Сидимо та військо для Баби Яги — золотої ноги готуємо.
— Як це?

— А он як: що шильцем кольнемо, то й солдат із рушницею, на коня сі¬дає, в лаву воїнства в'їжджає і йде війною на Білого Полянина.
— Ех, земляки! Швиденько ви робите, та не ловкенько. Ставайте-но ряд¬ком, я вас навчу.
От вони вишикувалися в один ряд, махнув царенко мечем — і покотилися їхні голови.
Чи багато часу минулого, чи мало — добувся Іван-царенко до великого міста.
В тому місті царські тереми вибудовано, а в тих теремах сидить ясна панна краси неписаної.
Побачила вона крізь вікно легеня, прикликала до себе, розпитала, куди й чого йде.
Він їй сказав, що шукає Бабу Ягу — золоту ногу.
— Ох, Іване-царенку, це ж мене Білий Полянин шукає, а Баба Яга тепер спить непробудним сном, на дванадцять днів і ночей поклалася.
Пішов Іван-царенко до Баби Яги — золотої ноги, запопав її сонну, мах¬нув мечем і відрубав голову. Покотилась голова і промовила:
— Бий ще, Іване-царенку!
— Богатирського удару й одного стане!
Вернувся царенко в тереми до ясної панни, сів з нею за дубові столи, за шовкові обруси з китицями. Наївся-напився і став її питати:
— А чи є хто на світі вродливіший за тебе?



— Ох, Іване-царенку! Що там моя врода! От за тридев'ять земель, у три¬десятім царстві живе в царя-змія королівна, то така вже гарна, що їй і пари нема.
Іван-царенко взяв ясну панну за білу руку, привів до того місця, де канат висів, і подає знак Білому Полянинові. Той ухопився за канат і ну тягти. Тяг, тяг і витяг царенка з ясною панною нагору.
— Здрастуй, Білий Полянине,— сказав Іван-царенко,— ось тобі нарече¬на. Живи, веселися, нічим не журися. А я до зміїного царства поїду.
Сів на свого богатирського коня, розпрощався з Білим Полянином та його нареченою і помчав за тридев'ять земель.
Чи довго, чи не довго, чи низько, чи високо — швидко казка мовиться, та не швидко діло робиться — добувся він до зміїного царства, порішив царя-змія, вивільнив із неволі прекрасну королівну і шлюб з нею взяв. По тому вернувся у рідний край і став з молодою дружиною жити-поживати й добра наживати.


 
Наші Друзі: Новини Львова