Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 19 лютого 2020 року
Тексти > Жанри > Казка

Іван Безталанний і Олена Премудра (російська казка)

Переглядів: 3208
Додано: 26.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0

переклав з російської АНАТОЛІЙ ГРИГОРУК
ІВАН БЕЗТАЛАННИЙ І ОЛЕНА ПРЕМУДРА
Жила в одному селі вдова. І був у неї син Іван. От дійшов він парубоцьких літ. Радіє мати, що син великий став, одна біда — безталанний виріс.
І справді, все бувало в нього не так як у людей: хоч за яке діло візьметься,
то нанівець зведе.
Бувало, поїде Іван у поле орати, а мати йому й каже:
— Зверху земля сплохувала, зверху її хлібом з'їдено, ти, сину, трохи
глибше ори!
Іван виоре ниву поглибше, до самісінької глини дістане і глину наверх виверне; посіє хліб — не вродить нічого, і насінню перевід. Так і в іншому ділі: старається Іван зробити на совість, якнайкраще, та не таланить йому, й поняття бракує. А мати стара стала, робота їй не під силу. Як їм жити? От і животіли вони, нічого не маючи.
Як доїли останній окраєць хліба, мати й зовсім зажурилася: і що то буде з моїм сином далі! Треба б оженити його — в мудрої дружини, гляди, й недотепкуватий чоловік у господарстві працівник і дарма хліба не їстиме. Та хто за нього, неталаненого, віддасться? Не те що козир-дівка, а, либонь, і вдова не захоче.
Поки мати отак побивалася, Іван сидів собі на призьбі, нічим не клопочучись.
Аж якось бачить він — іде дідок, собою ветхий, мохом обріс, і земля в'їлася йому в лице — вітром навіяло.

— Синку,— просить старий,— нагодуй мене: охляв я за далеку дорогу, торба геть спорожніла.
Іван йому й каже:
— А в нас, дідуню, і крихти в хаті нема. Якби знаття, що ти прийдеш, я б учора сам останнього окрайця не їв, а для тебе приберіг. Іди, я тебе хоч умию та сорочку тобі сполосну.
Натопив Іван лазню, завів туди подорожнього, весь бруд з нього змив, віником попарив, а далі сорочку й штани йому виправ, а самого в хаті спати поклав.
От дідок той спочив, прокинувся й каже:
— Я твого добра не забуду. Як спіткає тебе біда, йди до лісу. Добудешся того місця, де дві дороги розтокою йдуть, то побачиш там сірий камінь. Штовхнеш камінь плечем і гукнеш: «Дідуню!» Я зараз і з'явлюся.
Сказав так і пішов. А Іванові з матір'ю за кілька днів зовсім непереливки стало: усі вишкрібки із скрині вимели, все до крихти з'їли.
— Постривай, матінко,- каже Іван.— Мо' я хліба тобі принесу.
— Ет! — махнула рукою мати.— Де тобі, безталанному, хліба взяти! Хоч би ти сам поїв, а я вже, видно, не ївши помру... От якби наречену тобі знайти! Може, при дружині, як з розумом попадеться, завжди з хлібом був би.
Зітхнув Іван і пішов до лісу. Приходить на те місце, де дві дороги роз¬токою йдуть, торкнув камінь плечем, камінь і піддався. З'явивсь перед Іваном той дідок подорожній.
— Таки прийшов,— каже.
Повів дідок Івана в ліс. Бачить Іван — у лісі багаті хати стоять. Дідок заводить Івана до однієї господи — очевидячки, він тут жив.
Повелів дідок бабі-куховарці першим ділом засмажити барана. Став господар пригощати гостя. Поїв Іван та й ще просить.
— Засмаж,— наказує дідок,— ще одного барана і хліба окраєць подай. Баба-куховарка засмажила. Господар припрошує:
— На ось, пригощайся, скільки душа твоя прийме. Сподіваюся, будеш ситий.
— Я-то буду,— каже Іван,— дякую тобі, та нехай хто-небудь із твоїх челядників занесе окраєць хліба та барана моїй матінці, вона вдома з го¬лоду пухне.
Старий повелів занести Івановій матері два книші білого хліба й цілого барана. А потім і каже:
— А чого це ви з матір'ю голодуєте? Ти он великий виріс, а гляди — оженишся, як родину прогодуєш?
— А хтозна як, дідуню! — каже Іван. — Та й дружини в мене нема.
— То не біда! — каже господар. — Візьму-но я та й віддам за тебе свою доньку. Вона в мене розумниця, її розуму вам на двох стане.
Гукнув дідок свою доньку. І раптом на поріг світлиці ступила дівчина, як ясне сонечко.
Такої вроди ще нікому не випадало бачити, та ніхто й гадки не мав, що така краса буває на світі. Глянув Іван на дівчину — і дух йому перехопило. Старий батько суворо глянув на доньку і сказав:
— Ось тобі чоловік, а ти йому жінка. Донька тільки очі потупила:
— Воля ваша, батеньку.
От поженились вони і стали, жити-поживати. Живуть ситно, заможно, Іванова дружина в господі — всьому голова, а її старий батько хати не тримається: ходить по світах, мудрості між людей шукає, а як знайде, то вертається додому і в книжку записує.
А одного часу старий приніс кругле чарівне дзеркальце. Приніс його з далекого краю, від майстра-чаклуна з крижаних гір,— приніс і сховав.
Мати Іванова жила тепер у статках, а проте мешкала, як і раніше, у своїй хатині в селі. Син просив її, щоб ішла жити до нього. Але мати не захотіла: не до душі їй була невістчина господа.
— Боюсь я, сину,— казала мати Іванові.— Бач вона, Оленочка, дружина твоя, красуня яка писана! Та багата, та вельможна. І чим ти її заслужив! Ми ж бо з батьком твоїм у лютих нестатках жили, а ти й зовсім без долі вродився.
І лишилася Іванова мати в своїй халупі. А Іван живе і думає: «Правду каже матінка». Усього ніби доволі в нього. І дружина ласкава, слова наперекір не скаже. А відчуває Іван, ніби завше холодно йому. І живе він так з молодою дружиною упівжиття-упівбуття, а ні — щоб зовсім гарно.
От приходить якось старий до Івана та й каже:
— Помандрую я в далекі краї, далі, аніж раніше ходив, вернусь не скоро. На тобі ключі від комори, досі я при собі їх носив, а тепер боюся згубити: дорога моя далека. Ти ключі бережи й комору ними не відмикай. А як доведеться-таки в комору йти, то дружину туди не веди. А не втерпиш і дружину поведеш, то барвистої сукні не давай. Час настане, я сам їй віддам, для неї й бережу. Та пам'ятай, що я тобі сказав, а то життя своє в смерті загубиш!
Сказав так старий і подався в мандри. Минув іще час. От Іван і думає собі:
«А чого це так! Піду-но я в комору та подивлюся, що там є, а жінки не поведу».
Пішов до комори, що завжди замкнена була, відчинив її, дивиться — а там золото груддям лежить, і каміння, як жар виблискує, ще й інші скарби, яким Іван і назви не знав. А в закутку комори хижка була, чи потаємне місце, і двері туди вели. Іван тільки-но двері прочинив у хижку і ступити туди не встиг, як уже вигукнув ненароком:
— Оленочко, жінко моя кохана, йди-но пошвидше сюди!
У хижці тій висіла самоцвітна жіноча сукня; вона сяяла, мов ясне небо, і світло, як живий вітер, ходило по ній. Зрадів Іван тій сукні — вона саме впору буде його дружині і припаде їй до вподоби.



Згадав був, що старий не велів йому сукню жінці давати, та що з нею, з тією сукнею станеться, як він її тільки покаже! А Іван любив жінку: де вона усміхнеться, там йому і щастя!
Прийшла Олена. Побачила сукню й руками сплеснула:
— Господи,— каже, — яка вдяганка ошатна! От вона і просить Івана:
— Виряди мене в цю сукню та пригладь, щоб добре сиділа. А Іван не велить їй сукню надягати. Вона тоді в плач.
— Ти, — каже,— видно, не любиш мене: таку славну сукню рідній жінці жалієш. Дай мені хоч на руки її надягти, я помацаю, яка вона.
— Ну, на руки надягни вже,— каже Іван.— Приміряй, як воно тобі буде. Надягла жінка сукню на руки і знов до чоловіка:
— Не видно нічого. Дозволь голову в комір просунути. Іван дозволив.
Вона голову просунула та й шарп сукню на себе — надягла всю. Мацнула за кишеню, а там дзеркальце лежить. То вона дістала й зазирнула в нього.
— Бач,— каже, — яка я красуня, а за безталанним чоловіком живу! Стати б мені птахом, і полетіти звідси далеко-далеко!
Крикнула високим голосом, сплеснула руками, мить — і не стало Олени.
Обернулась вона голубицею і випурхнула з комори у синє небо, куди прагнула. Видно, сукню надягла чарівну.
Тяжко зажурився Іван. Та що тут вдієш! Поклав він у торбу хліба та й пішов шукати жінку, сказавши:
— Ех, зрадниця! Не послухалась, із отчого двору, не спитавшися, пішла! Знайду її, навчу розуму.
Сказав так, та згадав, що сам живе безталанним, і заплакав. От іде він шляхом, іде дорогою, іде стежкою, гірко йому, журиться за жінкою.
Бачить Іван — щука на березі біля води лежить, зовсім помирає, а у воду втрапити не може.
«Чи ба,— думає Іван, — мені погано, а їй ще гірше». Підняв щуку та й кинув у воду.
Щука пірнула у глибінь та назад випірнула, виткнула голову й каже:
— Я добра твого не забуду. Стане тобі сутужно — скажи тільки: «Щуко, щуко, згадай Івана!»
З'їв Іван шмат хліба й потяг далі. Йде, йде, а вже й ніч настала.
Бачить він: коршун горобця упіймав, у пазурах тримає, склювати хоче. «Ех,— думає Іван,— мені біда, а горобцеві смерть!» Шпурнув Іван у коршуна каменем, той випустив горобця з пазурів. Сів горобець на гілку та й каже Іванові:
— Стане тобі сутужно — погукни мене: «Гей, мовляв, горобче, згадай моє добро!»
Переночував Іван під деревом, а вранці подався далі. І вже чимало він од своєї домівки відійшов, геть притомився і з лиця спав, і схуд так, що й одежину на собі рукою підтримує. А йти йому було далеко, і йшов Іван ще цілий рік і півроку. Змандрував усю землю, дійшов до моря, далі йти нікуди.
Питає він у тамтешніх людей:
— Чия тут земля, хто тут цар і цариця? Люди йому й кажуть:
— У нас у царицях живе Олена Премудра: вона все знає — у неї книжка така є, де все написано, і вона все бачить — у неї дзеркало таке є. Вона й тебе, либонь, зараз бачить.
І справді, Олена побачила Івана у своєму дзеркальці. А була в неї Одарка, служниця.
От Одарка стерла пил з дзеркальця, сама зазирнула в нього, спочатку собою помилувалась, а потім уздріла в ньому чужого чоловіка.
— Ой, якийсь чужинець іде! — сказала служниця Олені Премудрій.— Здаля, видно, йде: худий та обшарпаний і постоли стоптав.
Глянула в дзеркальце Олена Премудра.
— Авжеж,— каже,— чужий! Це мій суджений з'явився.
Підійшов Іван до царського двору. Бачить, двір тином обнесено. А в тину кілля, а на кіллі людські мертві голови. Тільки на одному кілочку нічого нема.
Питає Іван у людей: що воно за дивина? А люди й кажуть:
— Це ті, хто до цариці нашої, Олени Премудрої, сватались. Цариця наша — ти не бачив її — вроди писаної і розумом чарівниця. От і сватають¬ся до неї женихи, вельможні та молодецькі. А їй потрібен такий жених, щоб перемудрив її, он що! А хто не перемудрить, тих вона на смерть карає. Тепер один кілок лишився: це тому, хто ще до неї свататись прийде.
— Та ось я до неї йду! — сказав Іван.
— Значить, і кілок вільний для тебе.
Прийшов Іван до Олени Премудрої. А вона сидить у своїй царській світлиці, у батьковій сукні, що в неї вона самовільно в коморі вирядилась.
— Що тобі? — питає Олена Премудра.- Чого прийшов?
— На тебе подивитися,— каже Іван,— скучив за тобою.
— За мною й ті он скучали,— каже Олена Премудра і показала на тин за вікном.
Питається тоді Іван:
— Хіба ти не дружина мені більше?
— Була я тобі дружина. Та тепер я не та, що колись. Який з тебе, неталаненого, чоловік! Ну, та коли хочеш мене за дружину мати, то заслужи мене знов. А не заслужиш, голову відітну! Он кілок твій на тебе чекає.
— Кілок той за мною не скучив, — каже Іван.— Дивись-но, щоб ти за мною не скучила. Кажи, що маю виконати.
— А сховайся від мене де хочеш, хоч на краю світу, тільки щоб я тебе не знайшла, а як знайду, то щоб не впізнала. Тоді ти станеш розумнішим за мене, і я буду тобі за дружину. А не спроможешся, скараю тебе на смерть.
— Дозволь, — просить Іван,— на соломі ніч переспати і хліба твого поїсти, а вранці я виконаю твою забаганку.
От увечері послала служниця Одарка соломи в сінях і принесла хліба окраєць та глек із квасом. Ліг Іван та й думає: що то вранці буде?
Коли бачить — вийшла Одарка на ґанок, сіла, розгорнула царицину світлу сукню й заходилася зашивати в ній дірку. Зашивала, зашивала та й заплакала.
От Іван у неї й питає:
— Чого ти, Одарко, плачеш?
— Як же я можу не плакати, коли взавтра смерть мені буде! Повеліла цариця, щоб я дірку в сукні зашила, а голка не шиє, тільки поре сукню, така тут тканина ніжна, під голкою розповзається.
— Дай-но я спробую, — каже Іван. — Може, зашию, і ти жива лишишся.
— Як я тобі таку сукню дам! Цариця казала: чоловік ти нетямущий. Ну, та спробуй, подивимось, що в тебе вийде.
Сів Іван, узяв сукню й ну шити. Бачить, і справді голка не шиє, а рве, адже сукня тендітна, легка, як повітря.
Шпурнув Іван голку й почав руками кожну ниточку з іншою ниточкою зв'язувати.
Побачила Одарка, стала лаятись:
— От нетямущий! Хіба ж ти всі нитки в дірці руками зв'яжеш? їх тут незліченні тисячі!
— А я з хотінням та терпінням, гляди, і зв'яжу! — відповідає Іван.— А ти йди спати, під ранок я, либонь, і впораюсь.
Цілу ніч зв'язував Іван ниточки не розгинаючись. Місяць з неба світив йому, та й сукня відсвічувала, мов жива, і бачив він кожну її ниточку.
До вранішньої зорі впорався Іван. Глянув на свою роботу: годі знайти дірку. Зважив він сукню на руці й відчуває, ніби вона поважчала. Обмацав усю — аж в одній кишені книжка лежить — у неї старий Оленин батько всю мудрість записував,— а в другій — кругле дзеркальце, що його добуто в майстра-чаклуна із холодних гір.
Зазирнув Іван у дзеркальце — видно в ньому, та тьмяно; почитав він книжку — не збагне нічого. Подумав тоді Іван: «Люди кажуть, я безталан¬ний,— так воно і є».
Вранці прийшла Одарка-служниця, взяла готову сукню, оглянула її та й каже:
— Дякую тобі, Йване. Ти мене від смерті врятував, і я твого добра не забуду.
От звелося сонце над землею, час Іванові у потаємне місце йти, де цариця Олена не змогла б його відшукати. Вийшов на подвір'я, бачить — копичка сіна стоїть. Закопався він у сіно, думав, що надійно сховавсь, а на нього дворові собаки гавкають, та й Одарка з ґанку гукає:
— Ну й безталанний! Я — не цариця, та й то тебе бачу. Вилізай відтіля, сіно постолами не брудни!
Виліз Іван і думає: що вдіяти? Бачить — море поблизу. Пішов він до моря і згадав про щуку.
- Щуко! — загукав, — Згадай Івана! Щука й вигулькнула з води.
— Йди,— каже, — я тебе на дні моря заховаю!
Кинувся Іван у море. Потягла його щука на дно, зарила в пісок, а воду хвостом скаламутила.
 
Наші Друзі: Новини Львова