Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 17 жовтня 2019 року
Тексти > Тематики > Дитяча  ::  Тексти > Жанри > Казка

Арабські народні казки :

Про купця Наамена та двох його синів

Переглядів: 2673
Додано: 27.01.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
ПРО КУПЦЯ НААМЕНА ТА ДВОХ ЙОГО СИНІВ

Жив собі купець на ймення Наамен, і не було в нього дітей. Одного разу сказала йому дружина:

— Роздавай гроші бідним — може, й народиться в нас дитя!

Почав купець роздавати гроші бідним, а через місяць завагітніла його дружина. Тоді сказав їй Наамен:

— Мені треба поїхати на торги.

Жінка здивувалася:

— Ти ж багатий, навіщо тобі ті торги?

— Треба їхати й край,— відповів Наамен і, набравши товарів та попрощавшися з дружиною, подався в дорогу.

По дорозі напали на нього розбійники й пограбували: забрали все, то мав. Заплакав Наамен та й каже:

— Якби я послухався тебе, моя дружино, цього б не сталося!

Пішов навмання, поки дістався до якогось міста. Там він почав жебракувати.

Якийсь дроворуб запропонував йому:

— Йди-но зі мною, рубатимеш дрова і продаватимеш.

Пішов Наамен із дроворубом. Почав рубати дрова, продавати їх і заробляти собі на харчі.

Якось пішов він сам до лісу й заблукав. Зайшов у печеру й переночував там. Прокинувся вранці й побачив у стіні печери двері. Відчинив ті двері, зайшов до кімнати, а там повно золота. Звідти зайшов до другої кімнати — і там золото. Отак обійшов аж сорок кімнат. Узяв Наамен кілька золотих монет і купив на них одяг та помешкання. Потім вернувся до печери, щоб узяти ще золота. Відтоді він став найбагатшим у світі. Минуло чимало років. А тим часом підростали двоє хлопчиків-близнят, яких його дружина народила після того, як Наамен покинув рідну оселю. Годувала й навчала їх, поки виповнилося їм по десять років.

А Наамен, затуживши за цим краєм, написав дружині, що припливе до неї морем. Зібрав він усе багатство і вирушив у дорогу.

Напередодні його приїзду дружина послала назустріч батькові обох синів. А Наамен тим часом загубив коло моря торбу зі скарбом. Питав у всіх, але ніхто не знаходив його пропажі. Нарешті підійшов він до двох хлопчиків.

— Ви взяли торбу? — запитав у них.

— Ні, ми не брали,— відповіли в один голос близнята.

— Е, ні, це ви взяли! — вигукнув Наамен і кинув дітей у море. А сам пішов до дружини. Зустрівшись, обнялися вони й заплакали. Потім спитав купець у неї:

— А хто в тебе народився?

Дружина відповіла, що двоє хлопчиків.

— Вони ж пішли тобі назустріч,— додала вона.

Тоді Наамен спитав її:

— А які вони з лиця?

Дружина описувала їх, наче малювала. Тут закричав Наамен:

— Ой, лишенько! Я кинув їх у море!

Почувши це, дружина заридала, б'ючи себе в груди. Але що вдієш? Аж через місяць бідолашна мати трохи вгамувалася, надіючись на Бога.

А хлопчиків, як тільки батько кинув їх у воду, підхопила хвиля й понесла в широке море. На щастя, побачили їх моряки й урятували. Повезли вони обох хлопчиків до того самого місця, де жив їхній батько. Виставили на продаж. Одного купив, як не дивно, Наамен, але не впізнав, що то його син. Узяв він хлопчика й повів додому. А дружина, як побачила його, скрикнула:

— Це мій син!

І почала цілувати його та плакати від радості.

Потім спитала:

— А де твій брат?

— Не знаю, хтось і його купив,— відповів хлопчик.

А другого купив цар і взяв собі за сина. Сам Наамен незабаром збанкрутував і став бідним. Відкрив він крамничку й почав торгувати всяким дріб'язком.

А цар, як мав помирати, оголосив прийомного сина своїм наступником.

Тим часом знайдений син Наамена найнявся на службу в царський палац. Полюбив його молодий цар і призначив візиром. А інша челядь почала йому заздрити й кувати лихо проти нього.

Якось прийшли царедворці до царя та й кажуть:

— Хлопець, якого ти полюбив, хоче вбити тебе й посісти твоє місце.

— Невже? — здивувався молодий цар.— Завтра я його провчу.

Від царя змовники пішли до юнака й сказали йому:

— Якийсь невідомий хоче вбити царя. Бери зброю та ставай біля царського покою. Коли з'явиться вбивця, скоси його кулею!

Як тільки стемніло, юнак озброївся й пішов вартувати царя. Побачив візира при зброї правитель, закричав з переляку. Прибігла сторожа, й цар наказав:

— Схопіть цього пса, а завтра я страчу його!

І ліг спати. Наступного дня послав він усіх оповісників оголошувати: «Сьогодні — страта зрадника!»

І зійшовся народ подивитися на цю подію.

Поставили хлопця посередині, а поруч нього — ката. Несподівано крізь натовп проштовхався літній чоловік і впав на груди засудженому, гірко ридаючи.

Цар спитав його:

— Що з тобою, чоловіче?

На це той відповів:

— Володарю мій, було в мене двоє синів. Сталось непорозуміння: я викинув їх у море. Врятувався лише один з них. Я навіть не повірив, побачивши його, що це мій син. І нема в мене сина, крім цього! Тільки він працює та годує мене з дружиною.

Почувши дивну звістку, цар кинувся старому в обійми й сказав йому:

— І я ж твій син!

Зараз же звільнив він брата, поцілував його й спитав:

— Чому ти хотів позбавити мене життя?

Брат відповів йому:

— Прийшли до мене царедворці й сказали, що хтось невідомий хоче вбити тебе. Я й прийшов зі зброєю, щоб не пустити вбивці до тебе.

— Невже це правда? — здивувався цар. І тут-таки наказав стратити лихих царедворців. А тоді привів батька, матір і брата в палац, і почали вони всі разом жити та Бога хвалити.

 
Наші Друзі: Новини Львова