Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 16 липня 2019 року
Тексти > Тематики > Дитяча  ::  Тексти > Жанри > Повість

«Акванавти» або «Золота жила»

Переглядів: 7985
Додано: 06.04.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Михайло Чабанівський [Михайло Циба]

"АКВАНАВТИ" АБО "ЗОЛОТА ЖИЛА"

Повість
--------------------------------------

1. ЯКЕ МІСТО, ТАКИЙ І ЛІТАК

За всіма законами художнього письма розповідь належить розпочинати з найголовнішої дійової особи — головного героя. Ми ж розпочнемо з особи другорядного плану, яка майже не впливає на сюжет, але дуже симпатична. Цією особою є Василько, людина майже доросла, бо вже наступного року іде в школу. Чи й не вік, скаже якийсь скептик з п'ятого чи шостого класу. Погодимося, вік, може, й не вельми переконливий, але... Василько мало прожив, та чимало бачив. Вже одне те, що він побував у славетному, оспіваному в сотнях пісень і розмальованому в десятках художніх творів місті з незабутньою назвою Одеса, дає йому право дерти кирпатого носа не лише перед ровесниками. Можете уявити, що то за місто, якщо російською мовою має дві літери «С»! Нічого дивного? Та Москва, столиця всієї держави й та з одним «С», а Одеса... Чому? Шофер таксі, в якому Василько їхав з бабусею, пояснив це тим, що Одеса ближче до Європи.

Іще, незважаючи на свій дещо скромний вік, Василько знав майже усі марки автомобілів, що бігають по вулиці, і всі літакі, які тільки показують по телеку. Сюди, в гості до тітки Валентини, вони з бабусею приїхали поїздом, але ж назад Василько настояв на своєму, полетять літаком. Яким саме? А це вже він вибере. Найновішого аеробуса, мабуть, тут ще нема, а сріблястокрилий «ТУ», з будь-яким номером, підійде.

Таксі зупинилося біля одноповерхового приміщення, на дасі якого скляна будка. Тут сідають кукурудзяники. Чого вони сюди приїхали? Це ж не той аеропорт. По телевізору показували зовсім інший. Бабуся розраховується, отже, приїхали. Але ж тут нема таких літаків, на яких погодився б летіти Василько. Шофер, взявши гроші з бабусі і молодика, що сидів попереду, навіть не діждавшись, коли пасажири залишать машину, вийшов і попрямував до натовпу біля приміщення аеропорту, покручуючи ключі від машини на пальці і весело виспівуючи:

— Ка-аму в місто-герой, ка-му в місто-герой?

А тут божа благодать. Ні метушні, ні шарпанини, хоча літній сезон вже розпочався.

Сонце світить справно. Хмари, висушені суховіями, зробилися легенькі, як гусяче пір'я, й летіли кудись за обрій. Погода льотна настільки, що далі вже нікуди.

Прилітають і відлітають тихоходи-літаки. А коли машини працюють добре, то людям і робити нічого. Ніякого тобі клопоту, ніяких непорозумінь чи сварок.

Нудьгує довідкове бюро.

Не чути ґвалту біля кас. Дрімає черговий диспетчер, а книгою скарг зацікавилася жирна муха, що потрапила сюди транзитом. За скляною загородкою усміхається чергова, поправляючи обпалені сонцем коси. Співучим голосом повідомляє про те, що давно усім відомо:

— ...Кімната матері й дитини знаходиться у лівому крилі... Василько звернув увагу на молодика, що їхав з ними. У джинсах із слоником на шкіряній латці ззаду, хода розмашиста, мабуть, спортсмен. У торбі з багатьма кишеньками — ласти. Куди ж він їде? Від моря? А може, він приїжджав на море? Помітивши, що бабуся його кудись настирно тягне, Василько запротестував.

— Нам ще годину чекати,- мовила бабуся, очима вказавши на вивіску вгорі: «Кімната матері й дитини».

— Нас сюди не пустять, — пробурчав Василько, прочитавши вивіску над дверима. — Написано «матері» й «дитини»! А ви — бабуся. 1 я вже не дитина.

Погодившись на аргументи онука, бабуся повела його до альтанки-буфету. Доки вона щось купувала, Василько спостерігав за опасистим чоловіком, що уплітав товсті сардельки, запиваючи їх пінастим пивом. Бабуся, поставивши тарілку з сардельками на стіл біля цього чоловіка і, щоб заохотити до їжі онука, подала йому виделку й мовила розсудливо:

— Ото їж гарненько, як ось дядя, і будеш сильний!

— Він не сильний, — відказав Василько, зиркнувши на «колобка» з-під лоба, — він надутий.

«Колобок» закашляв, давлячись сарделькою, тоді посварився товстелезним, як сарделька, пальцем на Василька й додав жіночим дискантом:

— Поговори мені, вундеркінд!

Ні, тут все несерйозне, починаючи з алей та приміщення й кінчаючи самими літаками. Та й льотчики не кращі, мабуть, ще вчора з школи. Таких Василько в себе вдома називав на «ти», як приятелів. Тільки й назви що льотчики, та ще й з планшетами — соколи! А пасажири!.. Окрім Василька з бабусею, публіка несерйозна... Баба з двома плетеними кошиками, певне, привозила харчі синочкові чи доньці, міліціонер — такий же молодий, як і льотчики, дідусь з костуром, загнутим вгорі. Сам у довгополому піджаці в той час, коли в тенісці потом обливаєшся. Понапихав чогось у бокові кишені і став товщий за тітку з кошиками. Та ще молодик, що їхав з ними в одному таксі.

Льотчики самі повели пасажирів до свого агрегату що, соромлячись власного вигляду, стояв на розчепірених лапах-шасі. Один з льотчиків витяг з-під коліс колодки й почав звільняти машину від мотузків, якими вона була прив'язана до забитих у землю паколів.

— Це для чого, щоб вітром не здуло? — зловтішне мовив Василько, коли повз нього проходив один з льотчиків. А сам відвернувся, щоб і очі не бачили це чудо техніки.

— Чого набурмосився, — смикала за руку бабуся. — Вже літак йому не такий! Прямо сил моїх нема! Щоб я хоч раз куди поїхала з тобою!..

Несерйозною драбиною з металевих прутиків льотчик піднявся на три вершки від землі, відкинув легенькі і дзвінкі дверцята з алюмінію й вигукнув так урочисто, ніби запрошував до космічного корабля:

— Прошу!

Нічого іншого не залишалося, як проковтнути образу й підкоритися долі. Може, й ще б повагався, так міліціонер над головою. На випадок непорозуміння він же обов'язково втрутиться і буде на боці бабусі.

Неохоче піднявся в літак, сів на вузеньку лаву під стіною — теж якесь хистке й ненадійне, бо з дюралі, відкидне, тимчасове. Почав оглядати літак з середини. Металеві ребра стін, квадратики потьмянілих заклепок, уздовж стіни поза спиною з десяток сталевих тросиків тягнуться від хвоста до кабіни.

Як же льотчики пробиратимуться до себе в кабіну, коли все тут завалене майже до стелі ящиками? Виходить, просто. Один з них подерся вгору й рачки проліз під стелею. Другий, оглянувши пасажирів, що всілися на лавах попід стінами, дістав звідкілясь сірі пакети з грубого паперу й почав роздавати. Василькова бабуся запитала, для яких це потреб?

— Для всяченських, — відказав дід. Він повісив свого костура гогулиною за один з тросів на стіні й почав розкладати в пакунок яблука, дістаючи з кишень піджака.

Всі троє льотчиків зайняли свої місця в кабіні. Тоді над ящиками з'явилася чубата голова одного з них і заговорила влесливим жіночим голосом:

— Громадяни пасажири, прошу уваги! Екіпаж літака АН-2 радий вітати вас на борту нашого лайнера! — і чомусь зупинив свій погляд на обличчі Василька, який не міг приховати критичного виразу. — Рейс виконує чорноморський екіпаж. Командир екіпажу льотчик найвищого класу Анатолій Петрович Синиця. На зльоті й під час посадки у салоні не курити і не... сміятись! — і посварився пальцем на Василька. — Ноу смокінг!..

— У салоні!.. — зневажливо буркнув Василько. Запрацював двигун, замигтів пропелер, машину затрясло, як у пропасниці. Та злетіли й почали набирати висоту нормально. Однак вгорі, мабуть, вітер був сильніший, літак почало погойдувати. Скрипіли ящики з чимсь важким. Пасажири то нахилялися, ніби намагалися стати рачки, то билися спинами об ребристу стіну фюзеляжу. Старий хапався за свою палицю, зачеплену, за трос, зависав на ній, і літак в той момент чомусь завалювався на ліве крило.

Над ящиками знову з'явилася чубата голова льотчика.

— Діду! — закричала вона, щоб пересилити гуркіт двигуна. — Що за жарти? А ну зніміть свій костур з тяги, ви ж нас збиваєте з курсу!

Старий зняв свою «третю ногу» з троса, й літак полетів більш упевнено. Однак пасажири вже розм'якли. Тепер навіть тихе й непомітне погойдування вимагало їх звертатися до тих пакетів, які було видано заздалегідь. Старий почав вибирати з свого пакета яблука й перекладати їх назад, в кишені піджака.

В Городище прибули за розкладом. Молодик, що летів з ластами в торбі за спиною, піймавши таксі в аеропорту запросив і бабусю з Васильком. Хоча їм розмовляти ні про що, та молодик, мабуть, відчув якусь близкість до них, оскільки й там їхали в одній машині. На Василька він не звертав якоїсь особливої уваги, і хлопець теж до нього н(1 придивлявся. А жаль, бо це була не остання їхня зустріч.



2. «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Василько давно помітив, що коли ти почав дивитися футбол у себе дома, то додивитися можеш у сусідів. З кожного відчиненого вікна свого чи іншого будинку чути одне й те ж саме, або один матч, або голос співака чи співачки, або кіно. Передачі однакові, але люди їх дивляться різні. Цього вечора демонструвався кінофільм «Червоне і чорне». Василько порадував татка і маму своїм приїздом і відпочивав від відпочинку у курортному місті.

Забравшись на канапу з ногами й поглядаючи на екран, він мав у голові свої думки. Не міг змиритися з тим, що до них у місто можуть літати лише неповноцінні літаки, бо для справжніх, як сказав дядько Микита, — молодик з ластами в торбі, немає бетонки. Всього навсього! «Ось прославимо своє місто, — обіцяв той спортсмен. — Тоді й на нас звернуть увагу». А як? Якби ж хтось з цього міста полетів у космос чи придумав якусь дивну машину... Він би й сам погодився летіти на місяць і далі, аби місто Городище написали на карті крупними літерами. Без цього бетонки не буде...

А на екрані тим часом коїлося чудне й незрозуміле. Гарна молода тітка у старовинному білому вбранні вночі вийшла на балкон з ножицями в руках. Підняла руку до голови, чик — і пухната коса впала у її підставлену руку.

Жінка нахилилася через бильце й сказала комусь тихим, хворобливим голосом:

— Це тобі посилає твоя служниця на знак вічної вдячності. Я відрікаюся від свого розуму, будь моїм повелителем!

Молодий дядько в білих панчохах, така була колись мода, впіймав ту косу і притулив до губів. Тоді помахав рукою тій жінці й чкурнув у кущі, ніби злодій.

Неподалік від телевізора, на столі, світилася настільна лампа з прозорим зеленим абажуром, від якого обличчя Володі, Василькового брата, здавалося вилитим з кольорового скла.

Володя у них відмінник, але, як сказав батько, трохи заморочений. Він може дивитись телевізор, а тоді ні з сього, ні з того скочити й, зашморгавши носом, вибігти з кімнати. Не може бачити, коли там хтось плаче або ображає малого, чи до дівчини чіпляється. На вулиці нормальний, може й здачі дати, при потребі, а коли читає книжку чи дивиться телевізор, стає якимсь трохи безтолковим. Ти в нього питаєш щось, а він дивиться крізь тебе й мовчить. Іще Володя пише вірші, ховає зошита, а коли нікого немає вдома, читає уголос або наспівує ось таке:

Не люблю свій п'ятий «Бе», Та йду на уроки, Щоб побачити тебе, Моє карооке!..

Василько вже немаленький, знає про брата все. Оте «карооке» — старша донька дільничного міліціонера, їхнього сусіда по квартирі, — Ірина. Там така, як каже мати, й через губу не плюне. Задавака. А очі банькасті, як у бабки, що літає над водою. Вона їх мружить увесь час, щоб здавалися меншими. Сама завжди накрохмалена, напрасована, чик на вичик, йде так, ніби глек води несе на голові. Он у неї сестра Каринка, зовсім не така, хоча теж вредна. Василькові ота Володина любов у печінках. Як що, так біжи поклич!.. Або записочки носи їй. Відповідь приносить Каринка. Думалося, що влітку виїдуть на дачу, яку щойно побудували неподалік від озера, далеченько за містом, а виявилося, що й там вони сусіди!

Прокинувся вранці, не за власним бажанням, не від грому небесного чи землетрусу. Ні, це дружина дільничного міліціонера, вилицювата, розпашіла молодиця у штанях, що аж тріщали на ній, тягла за собою старшу Ірину і репетувала, аж шибки у вікнах брязкотіли.

— Ви бачили таку! — виставляла вперед доньку. — Ви лишень погляньте на цю Матильду! Та що за дитина, це ж мавпа! Що побачило в телевізорі, те й собі чинить! Відчикрижила таку косу й кудись поділа! Кажи, для чого відрізала косу? Куди поділа? Кажи, бо три шкури спущу!

Ірина, як завжди, високо тримала голову і, ховаючи очі — подарунок природи — під довгими, ніби наклеєними віями, гордо мовчала. Здавалося, що вона нічого не чує, що вона перебуває в зовсім іншому світі, в іншому просторі.

Аж нагодився Василько, який у будь-яку ситуацію може внести ясність. Помітивши, що у Ірини одна коса лежить на спині, а від другої залишився заячий хвостик, торкнувся до нього пальчиком і хіхікнув. Тоді зайшов наперед і заглянув ій в обличчя.

— Володю, — підійшла до старшого мати дівчини. — А ти не знаєш, де її коса?

Аж тут і господиня. Привіталася з сусідкою і, зрозумівши в чому справа, налякала втручанням батька. Це подіяло. Володя, що лежав під ковдрою на канапі, пробурчав:

— Вийдіть, я встану.

А коли всі вийшли, він скочив на ноги, натягнув штани і підбіг до комоду в кутку кімнати. Дістав коробку від елетробритви «Харків» і, зробивши крок через поріг, мовчки тицьнув її в руки Ірині, її мати блискавичним рухом вирвала коробку з рук доньки й побачила в ній Іринину косу.

— Ви бачили таке! — вигукнула вона зловтішно і забігала очима від Ірини до Володі, від доньки до «зятя». — Парубок і дівка! Ще мамкине молоко на губах не висохло, а вони вже в любов граються, женихаються! І не соромно вам?!!

Мабуть-таки, було соромно обом, бо «жених» утік, а його «наречена» стояла, понуривши голову.

 
Наші Друзі: Новини Львова