Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 21 липня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Ялинка

Переглядів: 45627
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Настав святий вечір.
В Якимовій хаті кипіла робота. В печі тріщав вогонь та сичав борщ. Олена, мати
Василькова, крутила голубці на вечерю. Василько сидів долі та м'яв мак до куті.
Василькові було літ дванадцять. Він був найстарший у сім'ї. Василько м'яв мак і
все поглядав то на двох сестричок, що гралися з котом, то на батька, що сидів на
полу,схиливши голову.
«Чого батько журяться? — думав він.— Чи того, що нездужають, чи того, що нема
грошей викупити від шевця мамині чоботи?»
Рипнули двері. В хату увійшов якийсь чоловік.
— Добридень вам,— удався він до Якима.— Чи не продали б ви, чоловіче, тієї
ялинки, що росте у вашім садочку? Пани послали мене знайти дітям ялинку на
святий вечір; я вже другий день шукаю і не можу знайти гарної...
Яким помовчав.
— А що б ви дали? — спитав він перегодом.
— Та вже не будемо торгуватись... Кажіть ціну...
— Три карбованці дасте,— відповів Яким.
— Тату, — обізвався Василько тремтячим голосом,— таж то моя ялинка, ви її
подарували мені ще тоді, як мене похвалив учитель.
На блакитні очі в білявого Василька набігли сльози. Йому жаль стало зеленої
стрункої ялинки, що одна звеселяла зимою садок. Батько глянув на сина. Василько
замовк, прочитавши в тому погляді невимовний смуток.
— Добре, я дам три карбованці,— обізвався чоловік,— але мусите приставити ялинку
сьогодні, бо пани ще хотять прибрати її на вечір.
— А як її приставити, коли я слабий, а хлопець малий ще,— сказав Яким.
Чоловік глянув на Василька.
— Не так-то вже й малий ваш хлопець... Та й недалечко їхати — годину... Завидна
завезе, завидна й поверне...
Яким подумав і махнув рукою.
— Якось воно буде... містечко не за горами.
Чоловік дав завдаток, розказав, куди завезти ялинку, і пішов.
Яким трохи повеселішав: за три карбованці можна було викупити від шевця жінчині
чоботи. Хвалити бога, Олена не ходитиме на свята в подраних чоботях.
Він одягся, узяв сокиру й подався в садок. За батьком побіг і Василько.
В садку лежав глибокий сніг. Якимові ноги, узуті в здорові чоботи, глибоко
поринали в сніг і лишали за собою цілу низку ямок. Василько то стрибав у ті
ямки, то розгортав ногами білий пухкий сніг. Чорні, голі дерева стояли в садку,
настовбурчившись замерзлими гілочками, і, наче мертві, не ворушилися од вітру.
Під деревами, на білому, як цукор, снігу, сіткою лягла тінь. Аж ось здалеку
зеленою глицею заманячила ялинка. Василько з батьком підійшли до ялинки.
Їм обом жаль стало молодого деревця. Струнке, зелене, веселе, воно маяло
гілочками, наче раділо гостям... Яким підійшов ближче, замахнувся сокирою і
вдарив по стовбурові. Ялинка затремтіла від низу до вершечка, наче злякалася
несподіваного лиха, і кілька зелених глиць упало на сніг. Яким рубав, а ялинка
тремтіла, як у пропасниці. Василькові здавалось, що вона от-от застогне. Аж ось
деревце похилилося, хруснуло і, підтяте, впало на сніг... Василько мало не
плакав з жалю. Він бачив, як батько взяв ялинку за стовбур, закинув на плечі і
поніс. Вершечок з ялинки волікся за батьком і лишав на снігу довгу, мов
стежечка, смужку. Василько глянув на свіжий пеньок, і дві сльозини скотились
йому по щічках. Він не міг бачити того пенька, того місця, де за хвилинку перед
цим стояла його ялинка, і почав нагортати снігу на пеньок. Незабаром з-під купи
снігу не стало видко пенька.
— Васильку, го-ов! а йди сюди! — гукнув з подвір'я батько. Василько побіг до
батька.
— Лагодь, сину, сани, відвезеш ялинку. Та хапайся, сину, бо вже ген-ген з
полудня, а треба вернутись завидна... Коли б ще снігу не було,— казав Яким,
удивляючись у край неба,— наче хмара насувається. Не гайся, Васильку, не гайся,
бо нерано...
На стареньких санях лежала вже ялинка. Василько почав лагодитись у дорогу. Він
запріг коней, удяг кожушину і виїхав з двору.
II
Повівав холодний вітрець. З краю неба насувались білі, наче молочйі, хмари.
Разно бігли мишасті коненята. Дорога була слизька, і сани йшли в затоки. На
обидва боки від дороги, скільки скинеш оком, розстелилось поле, вкрите снігом,
мов білою скатеркою. Твердий синявий сніг грав на сонці самоцвітами. Чорне
вороння сідало громадами на сніг і знов здіймалося з місця. Вітер дужчав.
Насунули снігові хмари і оповили небо. Сонце сховалось за хмари. Посипав сніжок.
Василько вйокнув на коні, і вони побігли підтюпцем, наближаючись до лісу, що
чорною стіною стояв перед ними. До лісу якраз половина дороги. Ще півгодини
треба було їхати лісом. Василько в'їхав у ліс. Здорові кострубаті дуби грізно
стояли в снігових заметах; їм було байдуже, що бурхав холодний вітер, ішов
сніг... Мокрий сніг бив у лице Василькові, заліплював очі, налазив за комір...
Мишасті коні зовсім побіліли, обліплені снігом. Василько загорнув руки в рукава,
насунув на очі шапку й схилив голову, щоб хоч трохи захиститись од холодного
вітру та снігу. Він і не постеріг, що коні звернули з дороги і побігли праворуч.
Враз — сани пішли в затоки і вдарились у горбик. Трісь! Щось тріснуло в санях, і
Василько дав сторчака в сніг. Коні стали. Василько підвівся, обтріпуючись з
снігу, підбіг до саней. Старі, трухляві копили зламались, васаг лежав нарізно
від санок. Василько обійшов навкруги саней, оглянув їх і мало не заплакав.
Запобігти лихові не можна було. «Підожду, може, хто над'їде та дасть мені яку
раду»,— подумав він, поглядаючи на дорогу, яку раз у раз замітав сніг. Але в
лісі було пусто. Тільки вітер гучав межи деревами та сипав сніг, закриваючи
білою сіткою далечінь... Василько ступнув кілька ступнів наперед і став, широко
розкривши очі з переляку та несподіванки. Перед ним з'явивсь ярок, якого не
повинно бути на його дорозі. Василько постеріг, що збився з дороги. Що тут
робити? Хіба лишити сани з ялинкою в лісі, а самому вертатися з кіньми додому?
Василько випріг коні, сів верхи і поїхав назад по дорозі.
В лісі посутеніло. Настав вечір. Василько їхав лісом, коні глибоко поринали в
сніг і ледве-ледве переступали з ноги на ногу. Василько незабаром помітив, що
він їде не дорогою, а так, лісом, навмання. Він став. «Треба конче знайти
дорогу,— подумав Василько.— Вернусь назад до саней і звідти поїду навпростець
дорогою». Він повернув коні і поїхав назад. Довго їхав Василько проти вітру та
снігу, а саней не було. «Я десь узяв дуже соб, а треба трохи цабе»,— подумав він
і повернув уліворуч.
В лісі зовсім затемніло. На землі і в повітрі білів сніг та манячили цупкі,
замерзлі стовбури дерев, закурених снігом.
Василько їхав, а саней не було. Коні, брьохаючись по заметах та по кучугурах,
потомились і стали. Василько заблудивсь. Йому було голодно й страшно. Він
заплакав. Навкруги вила хуртовина, бурхав холодний вітер та крутив снігом, а
Василькові згадалась тепла, ясна батькова хата. Весело горить в хаті каганець.
На столі стоїть кутя. Батько та дві сестрички сидять за столом, мати подає
вечерю. Всі такі весели, гомонять, радіють святечку. Хлопці та дівчата приносять
вечерю, поздоровляють з празником, питають про Василька... А може, не радість,
не щастя гостює в хаті. Може, мати плачуть, що нема з ними Василька; може,
батько журяться та сумні-сумні сидять край столу і не їдять вечері. Ох, коли б
хоч виїхати з сього мертвого лісу, побачити дорогу, хату... Василько торкнув
коней; коні знялися з місця і нешвидко побрели по глибокому снігу... Але що се?
Василько виразно побачив свою хату. Йому видалось, що в маленьких вікнах блимнув
вогонь. Василько зрадів і повернув до хати. То був кущ, обсипаний снігом, і
здалека видавсь хатою. Василько й руки опустив. Що тут чинити? Він глянув
навкруги: здорові дуби стояли в лісі, мов страховища, і звідусюди простягали до
нього цупкі чорні гілки. Василькові здалося, що то мерці, закутані білим
покривалом, простягають до його свої руки. Йому стало страшно. Враз — щось
зірвало Василькові шапку з голови, холодний сніг посипавсь йому на голову... То
гіллячка зачепила шапку та збила її в сніг. Тільки Василько наважився злізти з
коня по шапку, як десь далеко почулось: а-у-у-у! — і луною покотилося в лісі.
А-у-у-у! — відгукнулося з другого боку і довго не вгавало. Василько похолов з
остра-. ху. Волосся полізло догори, серце перестало стукати в грудях. Думка про
вовків промайнула у його в голові. Він в нестямці затяв коней і зник поміж
деревами.
Василько виїхав на узлісся. За лісом було поле. На полі, край лісу, стояв хрест.
Василько побачив хрест і зрадів. «Адже я на дорозі... Се дорога до села, де живе
 
Наші Друзі: Новини Львова