Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 23 листопада 2017 року

Intermezzo

Переглядів: 475968
Додано: 27.04.2003
Hi 3 Рекомендую 11 Відгуки 12
Присвячую Кононівським полям
Дійові особи:
Моя утома.
Ниви у червні.
Сонце.
Три білих вівчарки.
Зозуля.
Жайворонки.
Залізна рука города.
Людське горе.

Лишилось тільки ще спакуватись... Се було одно з тих незчисленних «треба», які
мене так утомили і не давали спати. Дарма, чи те «треба» мале, чи велике, — вагу
те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує.
Фактично стаєш невільником сього многоголового звіра. Хоч на час увільнитись від
нього, забути, спочити. Я утомився.
Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки
власне, а і чуже. А врешті — хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже
починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і
двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу
бути, самотнім. Признаюсь — заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не
стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину.
Так, ти стаєш мені на дорозі і уважаєш, що маєш на мене право. Ти скрізь. Се ти
одягла землю в камінь й залізо, се ти через вікна будинків — тисячі чорних ротів
— вічно дихаєш смородом. Ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрик, громом
коліс, брудниш повітря пилом та димом, ревеш від болю, з радості, злості. Як
звірина. Скрізь я стрічаю твій погляд; твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене,
і сама ти, в твоїй розмаїтості кольорів й форм, застрягаєш в моїй зіниці. Я не
можу розминутись з тобою... я не можу бути самотнім... Ти на тільки йдеш поруч
зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як до власного
сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач. Свою
жорстокість і звірячі інстинкти. Весь жах, весь бруд свого існування. Яке тобі
діло, що ти мене мучиш? Ти хочеш буть моїм паном, хочеш взяти мене... мої руки,
мій розум, мою волю і моє серце... Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той
вампір. І ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш в твоїх
незліченних «треба», у безконечних «мусиш».
Я утомився.
Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння,
кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть
разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій.
Хто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть?
Сон?
Як я чекав їх часом!
А коли приходив той прекрасний брат смерті і брав мене до себе — люди і там
чигали на мене. Вони сплітали своє існування з моїм в химерну сітку, намагались
налити мої вуха та моє серце тим, чим самі були повні... Слухай-но, слухай! Ти й
тут несеш до мене свої страждання? Своє мерзенство? Моє серце не може більше
вмістити. Воно повне ущерть. Дай мені спокій...
Так було по ночах.
А вдень я здригався, коли чув за собою тінь від людини, і з огидою слухав ревучі
потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні, з усіх городських
вулиць.

* * *
Поїзд летів, повний людського гаму. Здавалось, город витягує в поле свою залізну
руку за мною і не пускає. Мене дратувала непевність, що тремтіла в мені: чи
розтулить рука свої залізні пальці, чи пустить мене? Невже я вирвусь від сього
зойку та увійду у безлюдні зелені простори? Вони замкнуться за мною, і надаремне
клацати буде кістками залізна рука? І буде навколо і в мені тиша?
А коли все отеє сталось, так просто і непомітно, я не почув тиші: її глушили
чужі голоси, дрібні, непотрібні слова, як тріски і солома на весняних потоках...

...Одна знайома дама п'ятнадцять літ слабувала на серце... трах-тарах-тах...
трах-тарах;тах... Дивізія наша стояла тоді... трах-тарах-тах... Ви куди ідете?..
Прошу білети... трах-тарах-тах... трах-тарах-тах...
Якийсь зелений хаос крутився круг мене і хапав бричку за всі колеса, а неба тут
було так багато, що очі тонули в нім, як в морі, та шукали, за що б зачепитись.
І були безпомічні.
Врешті ми вдома. Білі стіни будинку вертають мені притомність. Як тільки бричка
вкотилась на широкий зелений двір — закувала зозуля. Тоді я раптом почув велику
тишу. Вона виповняла весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних
просторах. Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця.

* * *
Десять чорних кімнат, налитих пітьмою по самі вінця. Вони облягають мою кімнату.
Я зачиняю двері, наче боюся, що світло лампи витече все крізь шпари. От я і сам.
Навкруги ні душі. Тихо й безлюдно, а однак я щось там чую, поза своєю стіною.
Воно мені заважає. Що там?
Я чую твердість і форму затоплених на дні чорної пітьми меблів і скрип помосту
під їх вагою. Ну що ж, стійте собі на місці, спочивайте спокійно. Я не хочу про
вас думати. Я краще ляжу. Погашу лампу і сам потону у чорній пітьмі. Може, і я
обернусь тоді у бездушний предмет, який нічого не почуває, в «ніщо». Так добре
було б стати «нічим» — безгласним, непорушним спокоєм. Однак там, за моєю
стіною, щось є. Я знаю, що коли б отак увійти в темні кімнати і чиркнуть
сірником, як все скочило б раптом на своє місце — стільці, канапи, вікна і
навіть карнизи. Хто знає, може б, око моє встигло зловити образ людей, блідих,
невиразних, як з гобеленів, всіх тих, що лишили свої обличчя в дзеркалах, свої
голоси по шпарах і закамарках, форми — в м'яких волосяних матрацах меблів, а
тіні — по стінах. Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити...
Ну от! Які дурниці. Ти хотів тиші й безлюддя — і тепер маєш. Хитаєш головою! Не
віриш в безлюддя?
Хіба я що знаю? Хіба я знаю... Хіба я можу впевненим бути, що не відхиляться
двері... отак трошки, з легким скрипінням, і з невідомої темряви, такої глибокої
та безконечної, не почнуть виходити люди... всі ті, що складали у моє серце, як
до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра.
Всі ті, що я не можу розминутись із ними, що мене утомили... Що ж дивного в тім,
коли вони ще раз прийдуть... От я їх вже бачу. Ба, ба! Як вас багато... Се ви,
що з вас витекла кров в маленьку дірку від солдатської кульки, а се ви... сухі
препарати; вас завивали у білі мішки, гойдали на мотузках в повітрі, а потому
складали в погано прикриті ями, звідки вас вигрібали собаки... Ви дивитесь на
мене з докором — і ваша правда. Знаєте, я раз читав, як вас повішали цілих
дванадцять… Цілих дванадцять... і позіхнув. А другий раз звістку про ряд білих
мішків заїв стиглою сливою. Так взяв, знаєте, в пальці чудову сочисту сливу... і
почув в роті приємний солодкий смак... Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє
біле, як і у вас, бо жах висмоктав з мене всю кров. Я не маю вже краплі гарячої
крові й для тих живих мертвяків, серед яких ви йдете, як кривава мара.
Проходьте! Я утомився.
А люди йдуть. За одним другий і третій, і так без кінця. Вороги й друзі, близькі
й сторонні — і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі
лишають на душі моїй сліди своїх підошов. Затулю вуха, замкну свою душу і буду
кричати: тут вхід не вільний!
...Розплющую очі і раптом бачу у вікнах глибоке небо і віти берези. Кує зозуля.
Б'є молоточком у кришталевий великий дзвін — ку-ку! ку-ку! — і сіє тишу по
травах. Уявляється раптом зелений двір — він вже поглинув мою кімнату, — я
зскакую з ліжка і гукаю в вікно до зозулі: «Ку-ку... ку-ку... Добридень!..»
Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зелені. Біжу на подвір'я. А там
бряжчать залізні цепи і люто ґвалтують собаки. Великі білі вівчарки, наче
ведмеді, скачуть на задніх лапах, і скаче на них довга кудлата вовна. Підходжу
ближче. Ну, чого ти, собако... як тебе звать? Ну, годі, Оверко... Не чує, не
бачить. Скачуть червоні очі, скаче широкий лоб і білі хутряні ногавиці. Рветься
й не може вискочить зовсім зубата лють з глибокої пащі і лиш підкида копицею
 
Наші Друзі: Новини Львова