Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 21 січня 2020 року
Тексти > Жанри > Лірика  ::  Тексти > Жанри > Оповідання

Поєдинок

Переглядів: 18644
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 1
Вони вже повечеряли — пані Антоніна і вчитель її дочки Іван Піддубний.
Він встав з канапи, одсунув злегка круглий стіл з останками вечері, а вона подала йому для поцілунку руку. І він почав цілувати її не з того боку, де звичайно цілують знайомі, а в долоню і вище.
Пані Антоніна не боронила, навпаки, вона одкинула назад голову і зеленкуватими сльозавими очима в червоних повіках, що ставали завжди такими після наливки, дивилась зверху на кучеряву голову хлопця. Вільною рукою вона розщібувала рукав і показувала пальцем:
— Тут... тут...
І він ішов устами по синій жилці уверх, до білої й м'якої округлості, осяяної матовим світлом столової лампи.
Раптом — т-ррах... трах-трах!..
Віконна рама затремтіла, і всі шибки дико задеренчали.
Вони стрепенулись і витріщеними очима уп'ялись у чорні шибки, в які лізли з саду обліплені снігом гіллячки дерев.
—Хто? Що?!
— Чоловік... він все бачив...
І поки вони стояли у тих самих позах в безвладному очікуванні чогось лихого й непоправного, серед мертвої тиші стукнули двері, пробігло щось по сходах і в хату вскочив господар дому, в шубі, в шапці, в калошах з снігом, низький, зі злими очима й тремтячою бородою.
Він уже здалеку ніс одкинену ліву руку й, добігши до столової, простяг її в напрямку дверей.
— Геть!., геть з хати!..
Іван Піддубний змінивсь на виду, щось хотів сказати, нащось хитнувся, простяг руку і, схиливши голову, пішов нетвердою ходою через столову, повз господаря,
через другу хату — до сіней. Він чув, як позад його здушеним глухим голосом вмовляла жінка чоловіка:
— Опам'ятайся!.. Миколо... ти з глузду...
— Геть! Геть з хати! — верещав тонким несвоїм голосом пан Микола й тупав ногами в калошах.
Поки учитель накидав на себе барани, на крик вискочила в сіни його учениця, десятилітня Людя. Вона була вже напівроздягнена: коротенька біла спідничка на білих шлейках, не досягаючи до панчіх, одкривала голі коліна. Вона склала голі рученята на грудях, зігнулась трохи і звернула блакитні налякані очі з благанням до батька:
— Татусю!., татусю!., не виганяй пана Вана...
Так вона називала свого любимого вчителя. Але татусь не зважав на неї. Він теж вискочив у сіни, смішно вимахував руками й декламував:
— Прийняв у хату, як сина, як чесну людину... поїв, годував, платив... Га-а-а!..
Щось говорила пані Антоніна, пищала Людя, та Іван вже не чув, знайшов шапку, вхопив машинально з кутка парасольку пана Миколи й вискочив на вулицю.
Гострий струмінь морозного повітря... осяяні в домах вікна... чиїсь голоси... дзвінки звощика... стережись!., і він опинився у глухій безлюдній вулиці. Перед очима в нього була простягнена вперед ліва рука пана Миколи і дві червоні смуги на виду — з морозу чи з зворушення,— а в ухах лунало: геть!., геть з дому!.. Скандал... сором... Кров шуміла в ухах, до горла щось котилося... Він біг непритомний, в розщібненому кожусі, з чужою парасолькою під пахвою...
Місяць вже зійшов. На снігу блищали зорі, немов посипались з неба. Контури — різкі. Дерева, будинки, тини — такі тверді, мов висічені з мармуру, дивно спокійні, дивно міцні. Блакитне світло, гостре, колюче, немов замерзло.
Учитель нічого не помічав — він біг вулицею й мав одно бажання: швидше добратись додому, сховатись од людей, од сорому. Геть!
Те «геть» бігло за ним слідком і гнало вперед.
Стрічались звощики. Він хотів їхати, та згадав, що не стане п'яти копійок.
Піддубний вскочив у свою кімнатку і, не світячи світла, не роздягаючись, кинувся на ліжко.
Ціла подія живо стояла перед очима. Опріч сорому, опріч образи, що горіла в його крові, він чув, що був смішним. Його вигнано, як пса, і він, як пес, скорився й вийшов, безпомічний, безсловесний, полохливий. Вона не вибачить йому його ганьби, його міщанства. Треба було щось сказати, щось зробити... Але що? Він не знав. Він перший раз мав роман з такою значною дамою. Бідний вчитель, з убогої міщанської родини, вигнаний з школи, він ніколи не сягав грішною думкою вище наймички або убогої панночки, що тільки в свято надягає кращу одежу й вічно має червоні од праці руки. І от ця 42-літня дама, багата дідичка, з панів, кинулась в його обійми так несподівано і владно, що він не смів перечити. Вона його полонила. Він їй був потрібний щогодини, щохвилини, і вдень, і вночі. Вона запевняла, що він має добрий смак і вміє торгуватись, і через те він мусив купувати їй ґудзики, нитки, полотно і меблі. Вона тягала його по крамницях. Потому рішила, що Людя повинна більше вчитися, і замість одної години він присвячував їй три, а позаяк обід приходився посередині лекції, його лишали обідати. Вона возила його в концерти і до театру, коли чоловік був занятий, і запевняла чоловіка, що в компанії з учителем йому найкраще ловити рибу. Він мусив слухати її музику, багато музики, хоч нічого не розумів у ній, а коли засиджувався вечорами пізно, виходило так, що не тільки вона, а й чоловік її прохав його заночувати у них. Його клали в окремій маленькій кімнатці, де жила колись бонна, і, йдучи вранці на каву, він здіймав з одежі сивий жіночий волос.
Приходячи на лекцію, Іван вступав звичайно у порожній, сливе мертвий дім. Чоловік був на службі, Людя гралася десь в кінці саду або у знайомих, челядь не сміла показуватись у горниці, а пані робила туалет. Вона одхиляла двері од третьої кімнати, з своєї вбиральні, виглядала звідти з розпущеним волоссям і з голими руками і кликала його до себе. Вона цілувала його в очі, щоки, в уста, палко, без краю, лоскотала розпущеним волоссям, що пахло згірклою помадою, закидала голі руки на шию — аж йому голова наморочилась...

— Івась... Івашечко... Іванко... єдиний, маленький...— стогнала вона між поцілунками.— Ти мій володар, пан мій... кров мого серця... поезія життя... ти мій Ромео...

Потому вона наказувала йому цілувати себе, підставляла шию, плечі, високі й добре законсервовані перса, піднімала руки, щоб він міг цілувати під пахвами, і нервово сміялась, коли він лоскотав її своїми вусами. Вона поверталася на всі бокки й дивилась на нього зеленкуватими очима в червоних повіках, а зморшки на обличчі розгладжувались в неї од тих пестощів. Далі вона виймала десь з-під подушки згорнений в кільканадцятеро папір і стромляла йому в руку сквапно і таємниче:
- На! Це тобі!
По тонкому жіночому письму й по синьому чорнилі він пізнавав, що то лист од неї.
Займаючись з Людею, він потай розгортав той лист і читав. Людя, що хотіла, могла робити.
Лист був насамперед довгий, на п'яти-шести сторінках. Він був писаний трохи старим, квітистим стиилем, з алегоріями й довгими виробленими періодами. До того пахнув специфічним духом згірклої помади й носив плямисті сліди поцілунків, не алегоричних, а дійсних, витис-нених на листовім папері й долучених до ніжних слів, як ілюстрація. «Коли б ти заглянув у безодню мого почуття й осяяний небесним світлом кохання... Я хотіла б вічно жити на твоїх грудях, оселитися там і в невимовному щасті, в божевільнім раюванні пити росу твоїх поцілунків, цілувати сліди твоїх стіп і пестити повітря, яким дихаєш... Ти мій володар, мій пан, моє життя і моя смерть...»
Вона щонайменше двічі на день писала до нього такі листи, стромляла йому в руку, передавала через Людю, вкладала в кишені пальта і посилала по пошті. Шухляди його стола виповнені були паперами з синіми рядками й наситили хатнє повітря специфічним духом. На кожний лист вона уперто допоминалась одповіді, довгої, палкої, повної неземних почувань і лицарського духу. Вона хотіла. Він мав обов'язок виставляти перед нею оголену душу — і декорував її театральною шумихою, мучився, прів, і нічого не виходило в нього. Коли він неприносив одповіді або приносив коротку і бліду, вона робила йому сцену, називала його нездарою, міщанським убожеством, а по тому падала на груди, пестила, вкладала в кишені ще довші листи й одягалась у легку одежу, що давала доступ до її тіла. В приступах ніжності вона обслинювала папіроси, які курила без ліку, і втикала йому в уста або виривала для себе папіросу від нього — й тоді її зеленкуваті очі в червоних повіках оточались колом променястих зморщок задоволення. Його мучило таке кохання, хоч разом з тим лоскотало пиху. Він найбільше боявся стати смішним в її очах — і ось тепер:
— Геть!..— І він пішов, як пес.
Піддубний застогнав, мов зранений. Він сам винен. Треба було щось зробити. Але що? Побити? Ні. Кинути в лице рукавичку? Адже він не мав її з собою. Викликати на поєдинок? Хіба він знає!
Очі його ненароком впали на вікно, і він скорчився од болю. Те вікно його боліло. Він встав з постелі і спустив штору. По тому знов ліг і накрив голову подушкою. У грудях повзла невиразна безформена невдоволеність. Голова росла і порожніла. Там лиш, як літні тіні, проносились згадки, безладні, безсистемні.
Вона приходила до нього в боннину кімнатку. Цілуй! І коли він занадто рішуче брався до неї, на неї нападав страх.
— Боюсь... боюсь... мій милий, я боюся...— шептала вона з жахом в очах і з складкою болю в устах,— і одпи-хала його від себе, й неспокійно озиралась по кутках.
Він не мав чого боятися і не слухав її. Тоді вона тремтіла І пищала, як муха в павутинні, і ця інститутська манера в немолодій жінці дратувала його.
— Ой, ах!., милий, єдиний... боюся... он хтось іде!., ой!..
І вона тікала від нього, лишивши в йому бажання...
Часом вона була просто жорстокою. Вона змушувала його цілими вечорами слухати музику, переважно класичну — Баха, Гайдна, Бетховена,— і після якоїсь фуги або симфонії, одіграної з розумінням і з експресією, оберталась до нього разом з табуреткою й питала з тріумфом в очах:
— Подобається тобі?
Він говорив щось невиразне:
— Так... ні... бачите...
Тоді вона міряла його злими очима:
— Осел! Ви нічого не розумієте...
Стискала губи й поверталась до нього круглою спиною.
Він сидів пригноблений і думав, що вона каже правду.
Вона була вередлива, палка, сентиментальна і стара. Своїм поводженням вона нагадувала йому старий французький роман.
— Татусю, не виганяй пана Вана!..
Він бачив голі руки й довгі ноги під білою спідничкою і той благаючий чистий погляд дитячих очей...
Нащо вони зробили свідком хатнього болота ту чисту душу?..
Як він ненавидів того урядовця, з його червоними плямами на виду, з його тремтячою бородою й пискливим голосом,— ненавидів за те, що він чоловік його коханки, за свою ганьбу, за свою полохливість! З якою насолодою побив би він його, згнітив своїм тілом, здушив за горло!.. Та що сказала б вона.
Міщанин!., галабурдник!..їй треба декорум... поєдинок...
— Ну, що ж — хай буде поєдинок...
Це він говорить уголос, сідає на ліжко й витріщає в темряву очі.
І враз уявляється йому картина поєдинку з якогось роману. Зелена полянка. Секунданти в циліндрах. Він зводить пістоль... синій димок — і пан Микола хилиться вниз, а крізь білу сорочку стаікае червоний струмок...
Піддубний заплющує очі, тремтить і ховає голову в подушки...
Ні, він цього не може!., не може!..
Він підскакує усім тілом на ліжку й не хоче думати про кров. Врешті його заспокоює думка, що пан Микола не схотів би стрілятися з ним. Він урядовець, лояльний урядовець. Він зараз доніс би в поліцію... Це певне... це зовсім певне... А тоді ще гірше. Допити, суд, поліція — він опинився б у смішнім становищі. Що ж буде?
Піддубний лежить довго один у темряві й думає під стук калаташки нічного сторожа.
— Ну, добре! — каже Іван і знов сідає на ліжко.— Ти зробив свинство. Вліз у сім'ю, взяв чужу жінку... Майже сміливість чесно поквитуватись. Візьми її. Забери і звий своє гніздо... На свої десять копійок, що лишились у кишені, на своє убожество? А дитина?..
Щось встає зсередини у нього й конвульсійним сміхом вилітає крізь горло... Стару? Рештки?.. Ні!..
Його думка все більше й більше нахиляється до поєдинку. Він мусить змити кров'ю свій пекучий сором.
І знов картина.
Стріляються. Щось гостре, гаряче пронизує його тіло в тому місці, де сидить образа, аж йому легше стає од того,— і він труп, і він герой!
Про нього говорять, йому співчувають, за ним плачуть і пишуть йому довгі й ніжні листи — безконечні рядки на дорогому папері,— листи, яких він ніколи не прочитає...
Свідомість його двоїться, і в той час, коли він бачить наслідки поєдинку свого,— він знає, що це фантазія, дурниці, що він нізащо — от нізащо! — не підставить чола під цівку пістолета.
— Мі-щанство-о!..— прогучав чужий голос в його ухах.
Він присилував свою думку і далі думав про поєдинок. Він уявляв собі, що станеться з ним, коли він буде мертвим. Насамперед не буде дихати — і він перестав дихати і лежав спокійно. Кров у жилах холодна і густа, як драглі, члени витягнені, дерев'яні і не згинаються, як з пап'є-маше. В голові пустка, в грудях пустка... Рота не можна закрити, з горла видобути згук...
І в пристраснім імпульсі життя він видав горлом короткий згук, помацав своє тіло й зігнув руку.
Х-ху!.. Він протестує!
Раптом він скочив на ноги. Блиснула щаслива ідея. Вона ще без форми, легка й невловима, як етер, і поки вона хвилювалась перед ним і тремтіла, мов улітаючий газ, він чув, як з самої глибини його істоти вставали нікчемність, фальш, компроміси, й світили до нього зеленими очима, і вились, як гадюки, і задурювали голову важким сопухом.
Він врешті вловив ту ідею, ось вона!
Він покличе його листом на поєдинок, тільки лист той мусить пройти через Антонінині руки — і вона не допустить до крайності ні в той, ні в другий бік.
Він сливе веселий скочив на ноги.
Вікно під шторою сіріло шістьма ясними плямами, бліде зимове світло входило в хату знадвору. Починало дніти. Вночі випав сніг.
Піддубний засвітив свічку.
В якій формі написати лист? Він не знав. Десь були якісь романи, там, певно, можна знайти. Він почав нишпорити. Чорт! Десь заподілися, ну та дарма. Він тільки знає, що підпишеться — «з повним презирством»; йому прийшла до голови чудова думка: «з повним пр-р-ре-зир-ством!».
«Шановний добродію!»
І став. Думки опанували голову, форми виганяли їх, було трудно.
Нарешті, зачеркуючи й переписуючи, він склав листа:
«Шановний добродію, Ви вчора позволили собі тяжко образити мене. Тільки кров може змити ту образу. Прошу Вас визначити час і місце, куди я можу направити своїх секундантів. З повним презирством Іван Піддубний». .
По тому він зачеркнув «з презирством» і написав «з поважанням», переписав і заадресував: «Високоповажній пані Антоніні Цюпа у власні руки для пана Миколи Цюпи».
О!
Було ще рано, пів до восьмої, Цюпи ж вставали так коло дев'ятої. Піддубний ходив по хаті і все поглядав на годинник. Час тягся поволі. Врешті він накинув барани і вийшов.
Снігу багато, тепло і сонячно. Пухкий сніг засипав землю, будинки, обвів лінії тинів, обліпив стовбури дерев і гіллячки. Між білою сіткою їх яскраво синіє небо, а на снігу, на золоті сонця, тремтять синяві тіні. Сонце і повітря лоскочуть щоки, а зелень ялинових гілок виглядає з-під снігу так свіжо, що, здається, надворі стоїть весна, одягнена у білі шати.
Пролетіла ворона і сіла на тину.
Як передати листа, щоб він попав у Антонінині руки?
Коли б не стріти пана Миколу, що часом виходить з дому раніше.
Женуть гурт товару в різниці... ціла купа рудої шерсті, ніг, рогатих голів.
Як гарно дихається — п'єш повітря, мов тепле молоко. Сонце засвітило зірку на сніговій гіллячці.
Лист муляє в кишені. Треба через когось послати. Принесуть їй — вона виходить. «Лист? Од кого? Давай сюди...» Ага!.. Міниться в лиці і несе до чоловіка.
Безлюдна вулиця. Два рядки білих хат під білими дахами, межи ними сніг. Дими в'ються до неба. Москаль біжить з кошиком. Гей! Москалю! Гей!.. Підходить... витріщив очі...
— Однеси лист... Он туди, два вікна видко. Оддай до рук пані. Чуєш? Десять копійок дістанеш. І він намацав у кишені останні десять копійок. Ходить по вулиці й чекає. Москаль повертає, зігнувся.
— Самій пані?
— До рук.
—На...
І повертає назад, до себе.
— Що то буде, що то буде? Чим скінчиться?
День довгий, безконечний, тривожний. В полуднє небо всміхається, капле з стріх, і вся кімната в золоті.
Ходить і думає.
Обід не йде до горла, в роті сухо, голова важка. Що то буде?
По обіді лягає в ліжко, холодний, байдужий, дерев'яний, і нічого не чекає.
Якось-то воно буде.
Сірі тіні блукають по хаті, вікно гасне, розпливається, вечірній морок лягає на серце. Навкруги нікого й нічого.
Стук... стук...
До кого б се?
— Можна?
Чий голос? Він тремтить і зривається з ліжка.
— Увійдіть...
Він... пан Микола. Голос хрипливий, дивиться вбік, шуби не знімає й не подає руки. Сідає.
Іван тремтячою рукою шукає сірничків і ніяк не може витерти вогню.
— Не турбуйтеся... не треба. Іван все шаркає сірником.
 
Наші Друзі: Новини Львова