Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 26 січня 2020 року
Тексти > Тематики > Публіцистика  ::  Тексти > Жанри > Праця

Українська воєнна доктрина (ч.1)

Переглядів: 6508
Додано: 06.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: www.ukrnationalism.org
Михайло Колодзінський

УКРАЇНСЬКА ВОЄННА ДОКТРИНА
---------------------------------

ПОЛКОВНИК "ГУЗАР" - ЛИЦАР ІДЕЇ І ЧИНУ
(Передмова до видання 1999 р.)

Видання книги, котру ти, шановний читачу, тримаєш у руках - не випадковість. Ідея її перевидання виникла у нас вже давно і потреба в тому, щоб праця Колодзінського побачила світ є нагальною і незаперечною. Колодзінський є для нас яскравим прикладом воїна ідеї і чину, чільним теоретиком і практиком Української Національної Революції. З нагоди 70-річчя ОУН, 60-ї річниці з дня постання Карпатської України та героїчної загибелі полковника М.Колодзінського праця "Українська воєнна доктрина" нарешті побачила світ.
Народився Михайло Колодзінський (згодом полковник "Гузар") на західноукраїнських землях у 1902 році. Уже 20-річним юнаком став на шлях революційної боротьби за Українську Державу, вступивши до лав Української Військової Організації (УВО), потім ОУН, вишколювався на її таємних військових курсах. У 1932-33рр. очолив військову референтуру Крайової Екзекутиви ОУН. Добре усвідомлюючи роль і значення військової підготовки членства ОУН, а також необхідність вироблення національної військової доктрини, наполегливо працював над різними темами з військової ділянки Ґрунтовна праця "Українська воєнна доктрина" (1935-1937) - вагомий результат його роботи в цій галузі.
У 1938 році, коли на Карпатській Україні активізувався рух за самостійність, Михайло Колодзінський був одним із перших, хто пішов підтримати закарпатських братів. В цей час з'являється його праця '"Воєнне значення і стратегічне положення Закарпаття".
У 1939 році, коли Карпатська Україна оформлювалася в окрему державу й готувала своє військо, М.Колодзінський був там разом з побратимами Романом Шухевичем "Щукою" та Зеноном Коссаком. У день проголошення незалежності Карпатської України 15 березня 1939р. на неї напали війська фашистської Угорщини. На вимогу загарбників капітулювати без спротиву прозвучала відповідь, котра стала девізом кожного члена ОУН: "В словнику українського націоналіста немає відповідника для означення терміну "капітуляція". Ворог може перемогти нас у лютому бою, але примусити здатися - ніколи". Так Україна перша поставила збройний спротив коричневій чумі. Колодзінський став шефом штабу "Карпатської Січі", тісно співпрацюючи з поручником "Щукою" та іншими членами ОУН. Карпатські січовики мужньо протистояли десятикратно переважаючим силам ворога, але брак зброї і набоїв, а також підтримка мадярів гітлерівською Німеччиною були причинами, що січовики не змогли перемогти окупантів. Багато з них загинуло в лютих боях, багатьох озвірілі мадяри помордували в полоні.
Полковник Михайло Колодзінський разом з Зеноном Коссаком і кількома пішими січовиками після тяжких боїв попрямували до Солотвини, плануючи нову тактику боротьби - партизанську, щоби невеликими відділами непокоїти ворога і винищувати його, раптово завдавати дошкульних ударів і зникати, появляючись знову в цілком несподіваних для нього місцях. Але цим планам не дано було здійснитися. Захланні на чуже мадяри схопили патріотів і, нехтуючи міжнародні воєнні закони, розстріляли полонених українців.
Так загинув видатний український військовик, чільний діяч ОУН полковник М.Колодзінський, залишивши для нас свої праці з ділянки військової стратегії і наказ віддати всі сили в обороні рідної землі - України.
Праця, котру ми сьогодні пропонуємо до вашої уваги, вперше побачила світ у 1940 році, вдруге була видана за кордоном у 1957 році. Наше, третє видання, подаємо в дещо скороченому варіанті, з технічних причин, але переконані, що і сьогодні "Українська воєнна доктрина" знайде свого читача, ідеї Колодзінського знайдуть широкий відгук в серцях послідовників, втіляться в їх Чинах.
Слава Україні! Слава Героям!
Віктор Рог, Голова Молодіжного Конгресу Українських Націоналістів


ВІД ВИДАВНИЦТВА
(Передмова до першого видання 1940 р.)

"Українська воєнна доктрина", яку оце даємо читачам у руки, це перша того роду праця в українській мові.
Праця ця постала між 1935 і 1937 рр. і, хоч як основне змінилися з того часу політичні відносини на Сході Европи, всі підставові думки, на яких спирається воєнна доктрина полк. М.Колодзінського, не втратили й досі своєї актуальності. Сьогодні, коли перестали вже існувати польська, румунська й чеська окупаційні влади на українських землях, історичним матеріалом у праці автора стали тільки ті роздали, що торкатися деталів, а не головних напрямних організування боротьби проти західних ворогів України. Сталось це тому, що автор, стоячи на націоналістично-соборницькому становищі, не втрачав з очей питомої ваги основного масиву українських земель - Східної України в означуванні відношення України до сусідніх держав і переходова стадія політичного поневолення України різними окупантами не змогла заслонити перед ним вікової історичної ролі України, як основного чинника тривалого і справедливого ладу на Сході Европи. Події, що відбувалися в останніх десятиліттях на землях України, і визвольна боротьба українського підпілля проти чужонаціональної влади захопили й полонили його ще в молодечих роках і з того часу бере він активну участь у національному русі, спершу як член УВО й ОУН, згодом як військовий референт Крайової Екзекутиви ОУН у Львові, а врешті як полковник і шеф штабу Армії Карпатської України. І хоч полк. Колодзінський, цей великий романтик і ентузіаст революційної боротьби, віддав усе, що мав, включно з своїм життям, для боротьби проти західних ворогів України, та увесь час ясно бачив, що історичні вирішення будуть не на прикордонних землях, але на широких степах України. За українську владу у Львові боровся друг Колодзінський ("Кум"), за нашу столицю в Хусті згинув полк. "Гузар", але про золотоверхий Київ, мріяв романтик "Мішко". Східна Европа, терени замешкані поневоленими Москвою азійськими народами, воєнні рейди Олега, Ігоря, Святослава були завжди в осередку уваги автора "Воєнної доктрини". Там, на широких східньо-европейських і азійських просторах лежать невикористані до цього часу політичні можливості важливої ролі України у визволенні других народів і забезпеченні цілого простору перед московським загарбницьким імперіалізмом, - а в Києві - ключ для їх розв'язки. Вказує на це довговічний, призабутий нами досвід історії української держави. Революційна боротьба є початком не тільки озброєння маси, але початком творення збройної, воєнної сили, початком організації української армії для завдань, що чекають на нас на Сході Европи.
На потребу організувати українську армію ставив полк. М.Колодзінський якнайсильніший натиск за увесь час своєї організаційної роботи. Бувши сам по крові вояком, що поблажливо, а то й легковажно ставився до невояків, майбутній полк. "Гузар" завжди звертав увагу, що справжнє державне відродження нерозривно зв'язане з приявністю й діянням осередку військової сили, і підносив державно-творче значення Запорізької Січі, роль Міхновського й вартість лицарських чеснот. Одначе далекий був друг "Кум" від думки скоротити роль політично-визвольної організації до функції підземного війська.
Не було в нього механічно-технічного розуміння революції. Наша боротьба - це політична боротьба. Українська національна революція - це не саме скинення ворожого ярма з своєї шиї, не бунт раба проти пана. Проти такого вузького розуміння наших завдань автор боровся увесь час, стягаючи на себе назву романтика серед своїх друзів, для яких закриті були ширші політичні горизонти. Наша революція - це початок здійснення історичної місії України, ми несемо визволення слабшим від нас народам Сходу Европи, за те приєднуємо їх до нашої системи свобідних політичних союзів і силою тієї політичної співпраці здобуваємо для України належне їй місце в укладі політичних сил нової Европи. Не за саме прогнання чужинця з нашої землі, а за вищу, належну нашому народові рангу між народами світу йде наша боротьба. Так розумів цілі нашої революції М.Колодзінський, коли писав: "Хочемо витрати війну, велику й жорстоку, війну, яка зробить нас володарями Східної Европи". Прогнання наїзника з нашої землі не розв'язує справи. Ворога треба перемогти на його власній землі, а тоді щойно неволені ним народи політично тяготітимуть до Києва, а не до політичних осередків історичних ворогів України. Тоді в їх власному державному інтересі буде вести узгіднену з Україною, а не проти українську політику, а збіжність державних інтересів України й інших народів Сходу Европи створить нову політичну силу, новий вирішний чинник міжнародної політики. За таку ціну йде бій, а не тільки за прогнання чужинців з Хусту, Києва чи Львова. Такі думки лягли в основу його воєнної доктрини.
"Українська воєнна доктрина" складається з трьох частин. Першу, історично-політичну частину, доступну для ширшого загалу видаємо друком, надіючись, що зацікавить вона вивчати й поглибляти порушену автором проблематику. Друга частина подає з погляду воєнної географії розгляд кордонів України. Третя - обговорює стратегію нашої визвольної війни.
Доля не судила полк. Колодзінському перевести в життя свою воєнну доктрину. На землі князя Лаборця настали великі дні, в забутих лісах Карпатської України воскресали привиди лицарської слави. І "Кум" - великий романтик і Дон-Кіхот галицького підпілля, пішов за зовом крови. Десь поза Києвом ввижалися йому далекі високорівні Паміру, Каспійські води, бавовняні поля на шляхах Святослава, що ждали на українські бойові знаки... Але тут на відвічній землі українській рішалась справа чести українського імені. І "Гузар" кинувся організувати збройну оборону нової карпато-української держави. Дня 14 березня 1938р. іменований полковником і оперативним шефом Штабу Армії Карпатської України, полковник Гузар узяв на себе практично цілу оборону незахищених кордонів вільної держави. Держава Карпатської України творилася так, як завжди твориться українська держава: без зброї, без набоїв, без допомоги ні від кого, в боротьбі на два фронти - на цей раз проти мадярів і чехів для відміни - і як завжди з третім ворогом за плечима, готовим до скоку, та з диверсією озброєних польських банд у нутрі держави. Боротьба за владу була безнадійна. Осталася тільки боротьба за честь Карпатської України. Остався той самий вибір, як колись Крутянцям... "Бо коли вже нема розумного виходу з тяжкого положення, - писав колись автор "Воєнної доктрини", - то треба вміти вмерти по геройську, щоб така смерть була джерелом сили для молодих поколінь".
Так і сталось. Полк. Михайло Колодзінський згинув між Нижньою Апшою й Солотвинськими Долами. Разом із ним упали оборонці Карпатської України.
І коли засніжені Карпатські гори сплили українською кров'ю, встала нова легенда - Легенда Красного Поля, тих Круг Закарпатських, що Хусту-столиці, що нашого права до влади над Тисою боронили. Смерть нових наших Крутянців з Красного Поля покличе зміну варти над берегами Тиси, стає вже сьогодні новим "джерелом сили" бойової для "молодих поколінь". Смерть полк. Гузара-Колодзінського серед своїх краснопільських Крутянців доповнила дуже вимовно основну думку його воєнної доктрини, щоб - коли звернемо наші очі на далекі Святославові шляхи до державної могутності - не повторяти. Святославові помилки й на окраїнах нашої землі поставити міцну варту, а боронячи до останніх сил наших і окраїн і нашого права до них, не забувати, що остаточна їх доля буде вирішена не там, але на великих бойовищах України.



ПРОБЛЕМА ВІЙНИ Й ВОЄННОЇ ДОКТРИНИ В УКРАЇНІ Й ЕВРОПІ В МИНУЛОМУ

Дати точну дефініцію воєнної доктрини є так важко, як наприклад, дати дефініцію права. Існують різні дефініції воєнної доктрини, відповідно до погляду даного народу, чи даної епохи взагалі на саму концепцію війни. Інакше розуміли війну римляни, Інакше цимбри й тевтони. Інакше Святослав Завойовник, як половці, чи пізніше татари. А навіть сьогодні не всі народи мають однаковий погляд на війну. Одні вважають її найбільшим нещастям людства, інші знову горнилом, в якому гартуються до маршу в невідому майбутність. Немає однакового погляду на саму суть війни, а тим самим і воєнну доктрину. Можна казати, що воєнна доктрина - це спосіб ведення війни. Але війну провадили різно в різних часах. На спосіб ведення війни мали вплив моральні й фізичні прикмети й чинники даного народу чи держави, геополітичні умовини, економія, цивілізація, культура й передусім політичні ідеали, в ім'я яких ведено війну. Це все вказує на те, що кожний нарід має свою окрему воєнну доктрину, свій окремий погляд на війну й методику її ведення.
Татари, республіки старого світу, середнєвічне денне військо й торговельні республіки, королі та князі 18-го століття і врешті народи 19-го століття, - всі вони провадили війну на свій лад, іншими способами й за різні цілі.
Татари й інші кочові народи шукали нового місця й грабежей. Вони вирушали на війну з жінками й дітьми, тому були завжди численні. Їх ціллю було підбити або прогнати противника. Такі степові народи могли все завоювати, бо ніхто не міг рівнятися з ними числом озброєних людей. Одначе, на щастя, ті дикі народи не діяли відповідної культури. Навіть якщо й були серед них великі полководці, як Атілла чи Чингізхан, то з браку культурного рівня не могли вони чогось тривкого створити.
Старинні грецькі республіки мали малу територію, мале військо. Взаємні ворожнечі виключали можливість якогось великого спільного почину. Все кінчалось на здобуванні міст і на нищенні піль ворожої республіки. Виняток творить у тих часах Рим. Коли інші республіки билися за здобич, Рим бився з сусідніми містами за те, щоб їх втягнути в союз. Щойно пізніше, як Рим поширив свою владу за допомогою союзів на середню й південну Італію, почав вести іншого типу імперіалістичні війни. Безперечно, воєнна доктрина римлян під час картагенських воєн була зовсім інша, як грецька в той час, хоч озброєння війська було зовсім подібне, а навіть бойова тактика була та сама. В основі воєнної доктрини римлян у тих часах лежала жадоба підбою й містичний голос про культурну місію латинської раси. Знову греки боролися за дрібничкові справи. Виняток творять війни Олександра. Такого підбою не могли доконати грецькі республіки, тільки король-здобувець.
Середнєвічні держави провадили війни денним військом, яке було зв'язане з феодальною системою. Озброєння й тактика такого війська полягали на силі п'ястука. Поодинокі лицарі рішали боротьбу, тому середнєвічні війська не були численні. Війна кінчалася відносно скоро. Ціллю війни було здебільшого "провчити" ворога, а не його підбити. Лицарське військо забирало ворожі череди худоби й верталося у свої замки бенкетувати. Насправді серєднєвічна держава уявляла з себе розв'язаний жмут прутів, якими були поодинокі феодали.
Великі торговельні міста, як Венеція і Генуя, та малі республіки витворювали в той час кондотієрів, тобто наємників. Це було коштовне військо й не надавалося до підбоїв. Таке військо дивилося па війну, як на поєдинок, і були випадки, що при кінні війни не було вбитих по обох сторонах, а тільки невелике число легко ранених. Держава починала війну не з ворожнечі й зависти, а тільки для торговельних інтересів. Війна в тих часах перестала бути небезпечною, а тим самим змінила свою природу.
З часом васальна система змінилася в постійне володіння землею, i держава стала більш сконцентрованою. Денний пан уже не мусів особисто їхати на кожну війну, бо міг викупитися податком. Держава воліє брати від денних панів гроші й за ці гроші вдержувати наємне військо. Якраз кондотієри започаткували перехід з васального війська до сталого, наємного. З тією хвилиною воєнна сила держав почала залежати від стану воєнної каси.
Безперечно, така переміна проходила цілі століття й усі три військові системи взаємно зазублювалися. Кондотієри збереглися ще до тридцятилітньої війни, а навіть видно їх слабі сліди у 18 ст. Політичний устрій Европи уявляв особливий вид. Існувало багато малих держав, які були або неспокійними республіками, або обмеженими в своїх правах монархіями. Держава, що складалася з таких державок, була конгломератом легко пов'язаних з собою сил. Вона не могла діяти за означеним планом. Устроєві такої держави та її зовнішній політиці відповідав стиль воєн. Візьмімо хоч би, наприклад, безнастанні походи німецьких цісарів в Італію, якої не могли остаточно здобути, а може й не мали такої цілі. Війни проти зовнішнього ворога бували в той час рідкі. Одначе з цього хаосу починали виростати й кристалізуватися сильні національні держави. Війна англійців з Францією має вже характер національної війни, хоч Франція не виступала ще в той час, як справжня монархічна, централізована держава, а була розбита на князівства й графства. Англія була в той час більш споєною державою, хоч війну провадила при помочі денного війська. Щойно за Людовика XI Франція осягнула внутрішню єдність. За Карла VIII Франція йде вже на підбій Італії, а за Людовика XIV мала вже постійне військо й досягнула найвищого ступеня розвитку. Еспанія з'єдналася за Фердинанда Католицького. Завдяки щасливим подружжям постала за Карла V велика еспанська монархія, зложена з Еспанії, Бургундії, Німеччини й Італії. Стале військо цієї імперії зустрінулось у бою з сталим військом Франції. Одначе після абдикації Карла V розпалася еспанська монархія на Австрію й Еспанію.
При кінці ХVП ст., тобто за часів Людовика XIV, досягає стале військо вершка розвитку. Тодішня воєнна сила спиралась на вербуванні й на грошах.
Европейські держави замінили особисті повинності своїх громадян грошовим податком. Отже військова сила залежала від стану каси. Одночасний розвиток культури й усе краща державна адміністрація давали змогу піднести кадри сталого війська. Франція виставляла в той час кількакратно по 100.000 війська. Ясно, що французька воєнна доктрина була інша за Людвіга XVI, як за часів столітньої війни з англійцями.
Европа змінила не тільки військову систему, але й політичну. З цілого хаосу середнєвічних васалів постало тепер кільканадцять королівств і декілька республік. Внутрі держави настав відносний порядок поміж різними станами. Державу заступав кабінет монарха. Цей кабінет мав тепер вплив на ведення війни. У тих часах бачимо трьох великих вождів: Густава Адольфа, Карла ХІІ і Фрідріха Великого, які, подібно як Олександер Македонський намагалися на чолі малих, але знаменито зорганізованих військ створити великі монархії й усіх покорити своїй волі. Якщо б вони мали були діло з азійськими володарями, то їх успіх і роль були б подібні до тих, що відіграв Олександер. У кожному разі ці три полководці є предтечами Наполеона.
Війна одержала велику силу, коли на місце легкого війська прийшло стале. Але вона втратила багато на своїй політичній сторінці. Військо удержував монарх, який не робив різниці між приватною й державною касами. Нарід не мав ніякої участи в управі держави. Монарх (та його кабінет) був власником і керівником державного майна, яке хотів завжди збільшити, хоч населення держави не мусило мати з того користі. Отже в степових народів, як, напр., у татарів, бере все населення участь у війні. У старинних республіках і середніх віках означена частина народу займається війною. У 18ст. знову бачимо, що нарід не має найменшого впливу на війну. Уряд був відділений від народу й уважав себе державою. Війна стала тільки підприємством кабінету, яку він вів при помочі... золота, якого завжди бракувало. Відповідно до цього війна мала свій особливий характер. Ніхто не хотів ризикувати, а тим самим вести її до остаточного кінця й таким чином збільшити кількість непередбачених можливостей. Як уже сказано, Густав Адольф, Карло ХП і Фрідріх Великий творять винятки в цій епосі. Одначе загально війна втратила своє властиве значення. Всі знали ворожі сили й ворожу касу. Ніхто не міг побільшити сталого війська під час війни, бо треба було часу на вишкіл. Знищену армію не так легко було заступити другою. Тому всі уникали вирішної битви, як римський консул Фабій Максим з Ганнібалом. А втім конечність не гнала шукати рішучої розправи. Знання ворожих сил та засобів забезпечувало перед найгіршим, тому ніхто й не відважувався посунути справу війни до крайності. Тільки відвага війська й жадоба слави могли кинути армію в ризиковану битву. Одначе устрій держави гальмував бажання визначитися на полі бою, бо розбите військо не можна було так легко заступити іншим. Тільки тоді, як були певні можливості на виграну, відважувався полководець на битву. Таке мляве провадження війни було вершком слави тодішнього полководця. Наступ - принцип кожної війни, замінено на обережність і розважливість. Війна стала грою, під час якої час і припадок мішали карти. По своєму значенні війна була тільки зміцненою дипломатією, в якій битви й облоги міст заступали дипломатичні ноти.
Така обмежена війна залежала від вузької підстави, на якій вона спиралася. Одначе й великі вожді, як Густав Адольф, Карло ХП і Фрідріх Великий також мусили задовольнятися середніми успіхами, хоч їх воєнна доктрина була інша від пануючої в той час. Малі успіхи цих вождів залежали від укладу політичних сил в Европі. В Европі не могло тоді бути ніякої війни, в якій не брали б участи всі уряди, Якийсь Олександер Македонський тік часів мусів би мати не тільки сильний меч, але й сильну дипломатію і навіть при таких умовах його здобутки не були б великі. Тому Людвик XIV, хоч мав найбільшу армію в Европі й не боявся Европи, не мав великих досягнень, бо провадив війну згідно з поглядами тих часів.
Війна не була така дика, як за часів нападів татар і в середнєвіччі. Тепер армія провадила війну проти ворожої армії. Військо у твердинях творило в державі окрему для себе державу. У висліді вікна стала ще більше підприємством урядів, а нарід не мав у ній ніякого зацікавлення. Воєнний план нападаючої держави в тих часах був такий, щоб здобути ворожу провінцію, а не щоб ворога цілковито розбити, що є властивою метою війни. Нападена держава старалася оборонити свої провінції. Якщо до цього була потрібна битва, то її шукали й вводили. Але без конечності ніхто за нею не шукав. Вождя, що без потреби шукав битви, вважали зухвалим.
Нічого дивного, що в той час уважали великим вождем австрійського фельдмаршала Давна, хоч головно він причинився до того, що Фрідріх Великий осягнув свою ціль у семилітній війні, а Марія Тереса все втратила. Одначе такий тоді погляд мали на війну й таким способом її провадили аж до французької революції.
Під час французької революції війна стала нагло справою цілого народу. Увесь 20-мільйоновий французький нарід брав участь у війні. Давнішу сталу армію й кабінет заступив цілий нарід. Таким чином воєнні засоби стали невичерпні, а енергія, з якою революційна французька армія вела війну, не мала відповідної противаги по противній стороні. Коли революційні французькі війська не знищили всіх європейських монархій, то причини треба шукати в браку технічних засобів і недосконалій організації.
Але як тільки станув на чолі розбуджених революційних сил Наполеон, ціла Европа мусила покоритись. Політичні зміни, що їх принесла французька революція, дали нові сили, нові засоби й нову енергію до провадження того роду війни, про яку не мали уяви пруські й австрійські генерали, виховані на засадах пануючої тоді воєнної доктрини. Французька революція викинула на воєнну арену народні маси й основне змінила поняття про суть війни. Війна перестала бути дипломатичним ремеслом чи дипломатичним засобом кабінетів, а стала знову засобом для удержання при житті народів, чим вона мала в дійсності бути від появи людини на землі. Під час французької війни знайшли застосування на полі бою всі пристрасті людської душі, всі моральні прикмети народу, вся його інтелігенція й інтуїція. З того часу приходить поняття "війна до останнього віддиху", як теж політична ціль війни. Від часу французької революції війна змагає розбити тільки живі ворожі сили якнайскоріше, в ім'я політичних цілей, за які війна вибухає. Досвіди французької революції й наполеонських воєн опрацював теоретично Клявзевіц у своїй епохальній праці "Про війну”. Він перший доказав науково, що воєнна доктрина кожного народу мусить бути вислідною його політичних змагань, геополітичного положення, моральних прикмет, душевних пристрастей, хотінь, історії, бойової традиції й усього того, що складається на живу душу народу. Погляд Клявзевіца на війну видно найкраще з його визнань.
Він заявляє у "трьох визнаннях": "Я відпекуюся:
від легкодушної надії на випадковий рятунок,
від глупого вичікування майбутності, якої не хоче розпізнати заскорузлий розум,
від дитячої надії, що гнів тирана можна ублагати добровільним роззброєнням і здобути його довір'я через низьку покірливість і лестощі,
від фальшивого відречення поневоленої душевної снаги, від нерозумного недовір'я в сили дані нам Богом,
від грішного забуття всіх обов'язків для загального добра,
від безстидного пожертвування всієї державної й народної чести, як власної і людської гідності.
Але я вірю й визнаю:
що нарід нічого більше не може шанувати, як гідність і свободу свого існування,
що він повинен це все боронити до останньої краплини крови,
що це є найсвятіший обов'язок до виконання і найвищий закон для наказування,
що ганьби трусливого піддання ворогові ніколи не можна змити,
що ця отруя в крові народу переходить і в потомство й буде паралізувати та підкопувати сили майбутніх поколінь,
що честь можна тільки раз втратити, що честь короля й державної влади є тотожна з честю народу й що вона є одиноким паладином добробуту народу,
що нарід серед найважчих обставин є непоборний у величавій боротьбі за свободу,
що навіть утрата свободи в кривавій героїчній боротьбі запевняє відродження народу й є зародком життя, з якого виросте нове сильне дерево.
Я заявляю і закликаю сучасність і майбутність:
що я уважаю за найбільш погубну річ впоювати страх і тривогу, цю фальшиву мудрість, що ухиляється від небезпеки,
що я уважаю найдикішу розпуку за мудрішу тоді, коли взагалі не маємо можливості стрічати небезпеку з мужеською відвагою, цебто зі спокійною, але сильною рішучістю,
що серед тривоги нинішніх днів я не забуду остерігаючих подій старих і нових часів, як теж мудрих наук цілих століть і шляхетних прикладів славних народів і не заміняю світової історії за брехливу газету,
що я вільний від самолюбства й маю відвагу виявити з одвертим чолом кожну думку й кожне почування перед моїми співгромадянами,
що я буду почуватися прещасливим, коли зможу знайти славну смерть у величавій боротьбі за свободу й маєстат моєї батьківщини".
Бачимо отже, що теоретик німецького мілітаризму розуміє воєнну доктрину значно ширше, як інші теоретики війни. Воєнна доктрина, на його думку, не може займатися тільки армією, її озброєнням, способом боротьби, але також усіма тими справами, які входять у поняття тотальної війни. Бо під війною треба розуміти тільки тотальну війну, або як Клявзевіц каже, "абсолютер кріг", тобто війну, яку ведеться всіма духовими й матеріальними силами народу для повного знищення ворога.
Коли глянемо на історію українського народу від хвилини його появи, побачимо, що українському народові було знане поняття тільки "абсолютної війни". Такий погляд на війну, який винесла французька революція і який науково обґрунтував Клявзевіц, був питомий українському народові від найдавніших часів.
Війна в Україні не могла ніколи звиродніти в того роду забавки, як бачимо у вчаснім середньовіччі в Европі. Степові орди загрожували постійно цілому українському народові й уся Україна була безнастанно в стані облоги. У початках існування Київської Держави небезпека від степовиків була менша - завдяки починам геніальних полководців України, які не тільки відганяли степовиків, але вивели український нарід на підбій сусідніх держав. У кожному разі війна зі степовиками в Київській Державі була війною не тільки українських володарів, але цілого українського народу. Тому й спосіб ведення війни, як і погляд на неї, були зовсім інші у нас, як у західній Европі. Не можемо забути, що від появи українського народу над Дніпром аж до початків ХVIII ст. Україна була тереном вічних боїв зі степовиками. Та безупинна бойова готовість загартувала український нарід і розвинула в ньому до максимум військовий інстинкт. Чого можна було доконати з українським військом, доказав Святослав Завойовник, а пізніше Сагайдачний і Хмельницький. Для нас важливо, що українська воєнна доктрина від найдавніших часів не була копією чужих доктрин, але була завжди питома душі українського народу. Візьмім хоч би те, що Святослав накликує "постояти за руську землю", тобто українська воєнна доктрина уважала в той час "руську землю" за неподільний терен, який княжа дружина має боронити. У той час, коли Італія, Франція й Німеччина були поділені на різні республіки, князівства й монархії, коли на їхній території не було такої армії, яка вважала б своїм обов'язком боронити цілу державу, то в Україні така армія існує. Значить, Україна випередила Західну Европу не тільки соборною армією, але й моральними кличами, які ту армію єднали в одне. Гасло "оборонити руську землю, або згинути", це було гасло єднання воєдино. Коли забракло центральної військової сили, яку створив Святослав Завойовник, Україна розбилася на удільні князівства. Але все ж таки князі в час небезпек об'єднувались проти спільного степового ворога. Ці війни зі степовиками мусили витворювати в нашому народі почуття національної спільноти. І може ні один нарід в Европі не чувся так рано з'єдиненою нацією, як українці. Те, що ми сьогодні грішимо браком національної свідомості, завинили політичні відносини останніх двох століть.
Завданням воєнної доктрини є також розкривати національну свідомість українського народу, сперту не лише на одній мові, звичаях чи культурі, але передусім на тому, що український нарід завжди, як один муж, виступав до бою з ворогами. Спільність пролитої крови за спільні політичні ідеали - це перша ознака нації.
Не буде це самохвальбою, коли скажемо, що в середніх віках тільки український нарід мав найправильніший погляд на війну. Україні бракувало в той час великого вождя, зі здібностями Святослава Завойовника, щоб зайняти перше місце в Европі. Зла політична організація й низка фатальних випадків не сприяли цьому.
Але жив і боровся український нарід, тому можемо далі слідкувати за історією його воєнної доктрини. За козаччини існує в Україні далі такий погляд на війну, як за княжих часів. Татарські напади повторювалися щороку, а побіч татарів з'явився новий ворог - поляки. Проти татарів і поляків бореться увесь український нарід. Війна в Україні є тотальна, тобто "абсолютна війна", як каже Клявзевіц. Ця тотальність досягає свого вершка за повстання Хмельницького.
Повстання Хмельницького має для нас таке значення, як французька революція для французів. Війну з поляками провадив увесь український нарід, а Хмельницький - геніальний вождь і організатор повстанських мас. Війни Хмельницького дали змогу проявитися всьому українському народові на кожному полі. Причиною того, що вони не мали впливу на зміну пануючої тоді воєнної доктрини в Европі, був політичний устрій тодішньої Европи та географічне положення України, яке не давало їй можливості безпосереднього зв'язку з Европою. Війни Хмельницького - тотальні війни. В них брав участь увесь український нарід з усім своїм матеріальним добром. Кожна битва приносила з собою цілковите знищення програної сторони. Україна виказала під час цих воєн максимум напруги всіх моральних, фізичних і матеріяльних сил. Цікаве явище можна сьогодні ствердити: не зважаючи на великі нещастя, які приносили війни Хмельницького, дійшло до нас з тих часів у піснях і легендах народу тільки вдовілля й відблиск бойової радости. Нарікання на війну було чуже в той час українському народові. Український нарід відчув більше національну спільноту за Хмельницького, як під час останньої визвольної боротьби.
У 1914р. українська політика була соціялістично-демократичною, у своїх принципах ворожою мілітаризмові. Війна для українських політиків була найбільшим злом. Вони все робили, щоб убити в народі його прадідів погляд на війну. Висліди політики Центральної Ради були катастрофальні для українського народу. Український нарід не мав змоги виявити вповні своїх духових і фізичних здібностей. Не бракувало йому відваги, хоробрості й запалу. Недоставало тільки політичних гасел, які вивели б його до бою, як за Хмельницького, або як французький нарід повели в бій кличі французької революції.
Боротьба передусім поневоленого народу мусить бути пронизана ясними політичними кличами, які розбудили б найбільш приспану волю. Тому то будова нашої доктрини мусить узгляднити політичні ідеали українського народу, яких синтезу подає націоналістична ідеологія. Вона спирається на націоналістичних ідеологічно-програмових перспективах і на тому, яку ролю вона визначує Україні в світі. Наша воєнна доктрина має достосуватись до політичних змагань України. В нашій визвольній війні бере участь увесь нарід, тому воєнна доктрина мусить будуватися на охоплюванні цілого життя народу - так, як це було за княжих часів і за Хмельницького.
Воєнна доктрина українських націоналістів мусить з'ясувати характер нашої війни в найширших розмірах, яких тільки вимагають політичні відносини й наше географічне положення. Коли політика українського націоналізму змагає оперти східні кордони України на Волзі й поширити свій вплив у центральну Азію, то воєнна доктрина українських націоналістів не може брати під увагу тільки етнографічні українські землі, бо в цьому випадку буде розріз між політичними замірами і воєнною потенцією.
Я зумисне називаю "воєнна доктрина українських націоналістів", щоб зазначити, що в Україні не може бути нічого ненаціоналістичного. Така доктрина дасть тверді моральні й політичні підстави для української армії.
Воєнну доктрину треба безнастанно пропагувати, щоб була вона жива й зрозуміла для загалу, а не тільки для військових кругів, яку 17 і 18 ст. Найкраща доктрина не варта багато, якщо вона є власністю тільки кількох фахівців. Клявзевіц також не був би мав впливу на воєнне відродження і скріплення передвоєнної Німеччини, якщо б не були знайшлися військові люди, які розповсюдили й спопуляризували його ідеї. Мольтке, Кон, Шліфен виховали німецьку націю на основі теорій Клявзевіца в такому мілітаристичному дусі, що Німеччина могла чотири роки по геройськи боротися майже з цілим світом, піднестися з упадку й бути нині знову найсильнішою мілітарною потугою світу.
Обов'язком українських націоналістів у нинішньому часі є відродити в українському народі той погляд на війну, який мав він впродовж історії.
Ми, націоналісти, - ідеалісти, а тим самим відкидаємо матеріалістичне розуміння життя. У світі не діє матерія, але дух. Все має своє призначення і свою місію, і не нам збагнути, чому це так є. Це, зрештою, зайве, бо тоді життя втратило б свою романтику. Ця вічна непевність, туга за чимось великим, це брак яких-небудь границь у поступі культури, це ті ірраціональні сили, які надають змисл життю одиниці, а теж і життю сильних народів. Ми мусимо вірити в призначення, що в нас лежить. Нинішній поступ не є твором "матерії", але духа людини. І ніхто з людей не має права змінювати божого призначення. "У поті чола будеш їсти свій хліб". І від того часу немає й не буде більше "раю на землі", тільки війна, боротьба за існування. На перший погляд, це боротьба всіх проти всіх. Але в дійсності в тій боротьбі є ціль, якої ми самі може не вміємо пізнати. Людина, яка відтягується від тієї боротьби й проповідує пацифістичні кличі, є гнилим наростом на здоровому тілі. В природі не можна спинити боротьби, бо увесь світ побудований на законі руху-боротьби. Кожний здоровий нарід мусить з почуттям радісного фаталізму вести боротьбу за це все, що підшептує йому зов крови й до чого тягне його історичне призначення. Мусиш боротися, інакше згинеш.
Відколи зустрінулась історія з нашими предками, то застала їх при зброї й при плузі. Це має для нас величезне значення. В ті замрячені часи відбувалися дивні події на землі. Різні раси й народи випливали безпереривно з нутра Азії й розливалися на всі сторони світу. Історія й наука не знають майже нічого про ті часи. Щойно про мандрівку народів у перших століттях по Христі знаємо більше.
Европа була замала для тієї маси народів, що вирушили з Азії в погоні за кращим життям. В Европі треба було здобувати собі силою місце для життя й розросту. І ми мусимо бути горді за наших предків за те, що вони зберегли для себе Схід Европи. Це не була легка справа в той час. Навіть у ті далекі часи, коли ціла Европа була покрита борами, а людина ще не знала вартости вугілля, нафти й інших земних мінералів, навіть тоді могла вже пізнати й напівдика людина, що все таки Схід Европи був найкращий і найбагатший. Ніде в Европі не було такого гарного клімату, широких і рибних рік, гарних лісів, безлічі всякого дикого звіря й безкраїх пасовиськ з соковитими травами. Новіші історичні досліди показують нам, що в дійсності майже всі германські племена, а згодом і слов'янські та монгольські не хотіли добровільно залишати чорноморських степів. Одні одних випирали війною. Але в пралісах північної України жили від часу, коли взагалі появилась на землі людина, наші предки й не віддали її нікому. Вони дали іншу оцінку Східній Европі, ніж усі інші народи, які переходили, або й жили якийсь час на просторах південної України. Наші предки від непам'ятних часів знали хліборобство. Тож прикував їх до себе чорнозем над берегами Дніпра. В північній Україні, де безпереривно жили наші прадіди, відбувалися глибокі процеси. Тоді, як через південну перевалювались одна за одною лявіни диких народів, у північній Україні твориться й росте нова цивілізація. В тому позначується різниця наслідків між мандрівкою народів і його сталим осідком
Перехід від номадства до хліборобства - це більша подія в історії людства, як перехід від рільництва до індустрії. Перехід до рільництва - це не означало тільки, що якийсь нарід заспокоївся, але це означало, що такий нарід вибрав собі батьківщину й зв'язав з нею своє існування. Відколи історія зустрінулась з нашими предками, застала їх уже при плузі. Бувало завжди так, що осілий нарід перебирав разом з вибраною землею певне завдання для виконання в історії, бо посідання землі вимагало від народу інших обов'язків, як номадство. Тільки народи осілі, народи хліборобського характеру створили великі діла в історії. Рільничим народом були римляни, коли на горбах Риму клали підвалини під найсильнішу імперію, яка була коли-небудь на землі. Хліборобським народом були й англійці-германи. Номади знову, як і створили щось більше, то воно з часом розсипалось, як їхні стада по пустині. Ми, українські націоналісти, не сміємо забути, що наші предки були першими ратаями на Сході Европи. Будьмо з того горді передусім тому, що в той час могли займатися хліборобством тільки такі племена, що вміли здобутися на постійну військову організацію. Уже в VI віці перед Хр. туземці нинішньої України, що їх батько історії Геродот називає скитами, мали попри культ Землі - дружини Зевса (як подає Геродот), також культ Меча, який був ідолом і якому, між іншим, приносили в жертву кожного сотого полоненого.
Москаль І.Культинський писав ще 1827р. про весілля наших селян, що "барвінком і рутою обвивають українці предківський меч, який як жезло путеводне несуть перед молодятами і до церкви, і з церкви". І тільки культ і сила українського меча дозволили нашим предкам запустити рало в землю над берегами Дніпра. Обрібка землі вимагала певного розпорошення племен. Крім цього, землю можна було управляти в обраному місці осідку. Засіяні поля треба було стерегти від диких звірів і від усіх номадів, що жили, переходили й вганялися по чорноморських степах. Ці степовики відвідували північні українські землі багато частіше, як це робили пізніше татари. Українські племена в нинішній Київщині (бо в цій околиці кинули наші предки перший раз зерно в землю) мусіли боронити свої засіяні поля і свої хутори. А до цього була потрібна стала воєнна організація.
Не знаємо точно, як саме виглядала така воєнна організація наших предків. Але вона мусіла бути гідна воєнного генія українського народу, бо наші предки доконали епохального діла. Вони загніздилися твердо в північних землях України, побудували багато укріплених городів, перемінили лугово-лісову Україну в рільничу й тоді свідомі своєї сили пішли на підбій степу, щоб на Сході Европи створити новий цивілізаційний осередок і втягнути її в історію вищого й кращого стилю.
Наші предки, що жили в північній лісово-луговій Україні, обробляючи землю та починаючи будувати міста, мусіли здобути степ, який простягався на південь і схід від первісного місця осідку наших предків.
Степ, а головно азійський, уявляв у той час велетенський вулкан, з якого раз-у-раз виходили дикі степові народи, які мов саранча залягли каспійські степи, а звідси перевалювалися до Европи брамою народів.
Мандрівка степових народів на переломі першого тисячоліття по Хр. - це вже була остання, яка досягнула найвищого напруження в останніх віках існування римської імперії. Одначе в той час ціла Европа аж по Рейн і Дунай була одним величезним пралісом-бором, який грецькі й римські історики бачили тільки здалеку. Коли ж в Европі появилися орди степовиків, то в північній Україні хвилювали вже лани збіжжя, а між ними ясніли хутори, окружені садами й валами з частоколів й ровами, наповненими водою.
Український нарід мусів відганяти орди, щоб вони не знищили ланів збіжжя своїми табунами коней і худоби. Це була первісна ціль боротьби. Але згодом рільництво почало давати багатство. Населення почало збільшуватись, а вслід за цим відчувався голод землі. Треба було поширити ріллю з лугової України на степову полосу. Таку працю не міг виконати один рід або плем'я. До цього мусіла взятися держава українського народу. І дійсно стара Київська Держава зрозуміла своє завдання і свою місію в історії. Без ніяких наукових доказів, але підсвідомо, ведені щасливою інтуїцією, пішли наші предки війною на степ, не щоб звідси тільки вигнати кочовиків, але щоб заволодіти степом, переорати його й перемінити в урожайне поле.
В дійсності - це було величезне завдання нашого життя, як народу, як раси, як національної спільноти - здобути степ над Чорним і Каспійським морями, перемінити його в ріллю й збудувати тут на грані двох континентів центр нової світової цивілізації. Не будувати Україну тільки над Дністром чи Дніпром, але Україну в таких розмірах, які вимірив їй самий Творець, коли надавав землі нинішній географічний вигляд. Схід Европи мусить бути наш, бо такий заповіт оставили нам наші прадіди. Це є кровне наслідство старого українського меча, й воно буде відзиватися в нас вічно, де ми не були б і що ми не робили б. Це не номадська туга за простором, питома москалям, яку вони одідичили по своїх монгольських предках.
Ми, українці, не маємо степової душі, бо наші предки не були номадами. Наші прабатьки в сірій старовині над Дніпром знали вже управляти землю. Нині можемо завважити в нашого найпростішого селянина відблиск тієї високої рільничої культури, яку мусіли мати зовсім давно наші предки. За історичних часів бачимо, скільки крови пролляв український нарід за те, щоб перемінити степ у ріллю. Не щоб пасти худобу в степу, але щоб перемінити степ у лан збіжжя. Тому ми не степовики. Ми маємо наскрізь позитивно-творчі заміри, витягаючи руку по степ. Ми мусимо до решти його здобути для нас, для нашої культури й для нашої місії в історії.
Ця боротьба за опанування степу ще не скінчена. Нині нема кочових народів печенігів і половців, але є москалі. Це, мабуть, уже остання орда в Европі з азійською степовою психікою. Не дивімся, що москалі мають також міста й села. Печеніги й половці мали теж міста. В дійсності москалі в душі є і донині кочовиками й завжди будуть змагати до того, щоб задержати степ у його первісному стані. Як не степ з травою, щоб пасти худобу, то сколективований степ. В обидвох випадках – це загибель для нас як раси. Москва хоче перемінити нас у степовиків, як гуни алянів і остроготів. Це не перебільшення. Ніхто не дасться збаламутити п'ятилітками, індустріалізацією і тим подібними плянами московських ханів. Усі ці пляни, уся ця робота не випливає з жадоби посунути вперед поступ культури. Всі ці московські пляни зруйнували з коренем стару рільничу культуру України, а її саму обернули в пустиню. Бо ці пляни - це видумка людей з монгольською і жидівською психікою. Нам сьогодні грозить від москалів більша загроза, як у давнину від печенігів, половців чи татар. Москалі не тільки хочуть знищити нашу стару українську культуру, але й перемінити нашу психіку. Заведенням колективізації зробили москалі в першій мірі наступ на душу нашого селянина, який носить у собі правдиві прикмети наших прадідів, тобто прив'язання до землі й почуття індивідуально-родової власності. Знищити ці дві прикмети нашого народу, це значить - повернути нас у нарід номадів, який буде почуватися однаково добре від Збруча до Камчатки, і який буде бачити своє добро в колективному стаді. Які б там жорстокості не стосували московські хани, то все ж український нарід не піддасться й не виречеться свого первородства на Сході Европи. Боротьба між Україною і степом іде далі, як перед тисячоліттям. Боротьба ведеться навіть більш жорстоким способом, як у тих давніх часах. Воєнна доктрина українських націоналістів мусить звернути теж увагу на жертви колективізації, бо це жертви боротьби, яку веде український нарід від тисячоліть на Сході Европи з дикими кочовиками. Нарід, який кладе гекатомби жертв в обороні свого історичного суспільного устрою, мусить органічно ненавидіти ворога і його політичні та соціальні урядження.
Очевидно, і сьогоднішні політичні відносини в Україні не повинні здаватися дивними для нас. Ми є учасниками відвічної боротьби між цивілізацією і вандалізмом, між поступом і темнотою, між порядком і розбійництвом, між плугом і степом. Бо ми, українці, і сьогодні репрезентуємо цілою нашою національною спільнотою - поступ і цивілізацію, яка є твором духа європейських народів. А Москва і сьогодні заступає той руїнний напрям, що був прикметою орд Атиллі й монгольських кочовиків. Ми сьогодні знову, як і в давніх часах, боронимо європейську культуру від наступу московських ідей, а навіть зорганізованих по-воєнному її орд, які є не менш загрозливі, як орди Атиллі й Чингізхана. Це є наша місія і призначення історичне, і ми мусимо бути цього свідомі. Хоч чужинці нам не признають цього, а наші історики обминають це з цинічним незацікавленням, яке межує з неуцтвом, - це наше історичне призначення. І ми, українські націоналісти, відчуваємо кожним фібром нашої душі, що наші предки розпочали на Сході Европи організоване життя, що вони тут перші засадили культуру над Дніпром, і що вони боронили Европу від диких номадів, які тільки й мали одну думку: загарбати й знищити матеріальні й духові добра наших прадідів.
І сьогодні пливе в наших жилах кров наших предків, які перший раз з'явилися на конях і возах у лісово-луговій Україні й рішили загинути на цій чудесній землі, або зберегти її для потомків і для тої культури, яку вони винесли з прабатьківщини індогерманських народів, і сьогодні мусимо ми і далі продовжувати ту місію, залишену нам батьками. Нема тут ніякої випадковости, що якраз український нарід замешкує Східню Европу. Ми мусимо здати собі з цього справу й з молодечим запалом продовжувати й докінчувати завдання, яке на нас вложило призначення.
Україна тільки тоді була сильною й займала незалежне місце в історії, як поступала згідно з своїм призначенням. Коли зрікалася своєї місії, то упадала. Український нарід одержав десять талантів від Бога, тому мусить їх удесятеро побільшити, а не закопувати даровані в землю. Тому, що український нарід не продовжував політики Святослава й Володимира Великого, Схід Европи є і до сьогодні в пливкому стані, а каспійські степи аж по Алтайські гори є ще недоступні для нинішньої культури й цивілізації. По упадку Київської Держави забракло культурного вогнища на Сході Европи. І сьогодні його бракує. Бо все те, що робила Москва і сьогодні робить, це все є негацією Бога на землі. Не треба отже обманювати себе впливом Москви. Цей вплив є такий, як давньої столиці Золотої Орди. Якщо Москва силою і терором не зможе накидувати свого впливу, то вона не буде мати на Сході Европи більшого значення. Тільки замотеличений український хам-півінтелігент може знайти уподобання в московській культурі чи побуті. Душа українського народу завжди буде гидитися москалем. У боротьбі за перемогу духа степу ми будемо мати вирішне слово, коли зуміємо розбудити в українській масі почуття нашої історичної місії, яку нам переказали наші предки, і коли будемо вміти вичути в цій місії руку Провидіння і не будемо спростачувати нашого завдання на Сході Европи.
Я розвівся довше над значенням нашого осідку над Дніпром, щоб звернути увагу на ті історичні наслідки, що з цього випливають. Хто хоче бути паном-господарем у Києві, той мусить мати ідею для цілої Східньої Европи й суміжних з нею азійських земель. Згідно з цим, ми мусимо мати відповідну концепцію військову, політичну, економічну, а навіть церковну для тих усіх земель і народів. Коли не погодимося з нашою місією, то програємо знову. Історія не терпить половинних творів. Не може бути над Дніпром української держави, а над Волгою і Каспієм дикого поля. Це все є одна геополітична цілість. Тому, що український нарід не продовжував політики своїх предків і не поширював свого політичного впливу аж по Алтайські гори, то сьогодні починається Азія там, де колись була Европа. Ми, будуючи українську державу, мусимо пересунути кордони Европи до Алтаю і Джунгарії. Европі бракує якраз цього простору, який лежить тепер облогом, або плекає монгольського змія. Україна призначена зв'язати цей величезний простір з Европою політично, економічно й культурно. Аж тоді виконаємо заповіт наших предків, а фраза "на грані двох світів" набере реального змісту. Ми запряжемо найкращі духові сили Европи до праці на цьому просторі, а з цього вийде користь і слава не тільки Україні, але й цілому культурному світові.
Є щось фаталістично-величаве в нашій боротьбі за самостійність. Так, як Цезар, здобуваючи Галію, відкривав цілу Европу для римської культури й цивілізації, так наші націоналістичні революційні армії мають відкрити західньо-европейській культурі простір, що простягається на схід і південний схід від України. А промінюючим центром цієї культури буде Київ. І цю нашу культурну місію, започатковану й полишену в спадщину нам прадідами, мусимо взяти як один муж в основу воєнної доктрини українських націоналістів, бо це надає глибокого змісту нашій нинішній боротьбі й єднає нас з минулим, як теж надає ціль нашому існуванню на майбутнє.



ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД УКРАЇНСЬКОЇ ВОЄННОЇ ДОКТРИНИ

1. Княжі часи

Український нарід має вроджені військові прикмети, які його окреслюють як нарід войовників. У війнах з іншими племенами, расами й урешті степовими народами виявили наші предки свіжу буйність і стихійний розгін. Важче було з дисципліною й військовою організацією. У кожному разі старі слов'янські вої були першоякісними вояками та вміли ставити чоло грецьким фалангам. З надто пливкої маси воїв витворили київські князі знамениту армію, яка в той час належала до перших у світі. Тяжко повірити, що наше державне життя почалося з приходом варягів до Києва і що варяги дали підставу під військову могутність княжої України. Безперечно, що варяги внесли в ряди українських воїв почуття дисципліни, але таємниця добірности княжої армії лежала в крові й прикметах українського народу. Варязькі дружинники виконували радше ролю сердюків, а боротьбу з степом вів таки український нарід. У боротьбі з степовими ордами розвивалося українське лицарство, що було "під трубами сповите, під шоломами колихане, кінцем копій годоване". Ця пісня характеризує нам тодішнє життя українського народу. Жінки родили під звук воєнних труб, молоді юнаки скоро вдягали шолом, а поживу треба було добувати кінцем копії. Україна уявляла з себе в тому давньому часі воєнний табір і в цьому таборі виростали войовники, яких Олег, Ігор, Святослав та Мономах водили на підбій світу та Чорного моря. Грецький письменник Лев Діякон пише, що Святослав "усе юнацтво підняв до походу, зібрав 60.000 війська, крім обозів". У цьому числі лежала також таємниця успіхів Київської Держави, а пізніше успіхів Хмельницького. Наші предки розуміли як слід свою місію та йшли воєнним ладом та густими лавами на степового ворога і Грецію, яка була перешкодою Україні на її дорозі в Західну Европу, де поставали в той час нові культурні осередки
Похід Святослава на Болгарію свідчить про молодечу силу й непогамовану експансію Святослава й того молодого українського лицарства, якому вже було затісно в Україні. Опанування Болгарії давало Україні безпосередній зв'язок з середньою Европою й великі економічні користі. Сам Святослав хотів жити в Переяславці над Дунаєм, бо там сходилося все добро. Від греків золото, паволоки, вина й овочі різнородні, з Чехії й Угорщини срібло й іконі, з Руси шкіри, віск, мед і невільники. Це був торговельний плацдарм і тут легко було прогодувати й одягнути армію. Святослав мав на меті тільки добро української держави, як вибирався в похід над Волгу, Каспій чи Дунай. Він хотів здобути для України великі простори для розросту й усунути противників. Помер геройською смертю в бою, залишаючи недокінченими широко закроєні пляни. Наслідники його не пішли його слідом і це було причиною нашого упадку. Україна не підбила степу, не вдержалася над Волгою і Чорним морем, а тим самим саме її існування як самостійної держави противилось немилосердній історичній логіці, що жадала від України підбити степ Східної Европи й азійських степовиків для цивілізованого життя.
Болгарський похід Святослава був доказом, що Україна виявила в той час велику експансію. Одначе цей похід не залишив для нас політичних напрямних для сьогоднішнього вжитку. На Балкані від того часу багато змінилося, а ідею застромити хрест на візантійській Софії треба викинути з кличів нашої воєнної доктрини. Майбутнє України лежить на Сході Европи. А це значить, що ми будемо вічно в боротьбі з Москвою. Не значить це, що Україна не має поширювати своїх впливів на Балкан. Треба нам бути сильними над Дніпром і взагалі в Східній Европі, мати сильну фльоту й літунство, а тоді свобідні морські шляхи стануть отвором для нашого морського прапору, без потреби наслідування московської імперіалістичної політики у відношенні до Туреччини.
Болгарські походи Святослава залишили нам у пам'яті його геройство й лицарськість. Святослав виповідав війну словами "Іду на вас!". Це була своєрідна лицарськість, яка випливала з почуття власної сили. Крім лицарськости залишив нам Святослав ще вислів, що є гордістю нашої нації. Перед рішаючою боротьбою над Доростолом (теперішня Силістрія над Дунаєм) Святослав промовляє до свого війська подібно, як Ганнібал по переході Альп. Не закриває він сили ворога, ані тяжкого положення, але апелює до слави й хоробрости, тих найважливіших прикмет наших предків. "Пропаде та слава, як тепер соромно уступимо перед греками. Від предків одержали ми мужність. Пригадаймо ж, яка непереможна була до цих часів наша сила й міцно биймося за своє спасіння. Це не наш звичай втікачами йти додому. Нам або жити з перемогою, або славно полягти, як слід хоробрим мужам". Як відомо, Святослав заплатив життям на Дніпрових порогах за свої великі заміри й не мав часу виконати свої далекі й широкі пляни. Але постать князя-лицаря залишилася нам світлою й могутньою. Постатгю одного з найбільших войовників у нашій історії.
Був це великий войовник, лицар без закиду й вірний товариш своїх дружинників. Його клич "Поляжемо, а не осоромимо української землі, бо мертві не мають сорому" займає чолове місце в моральних засадах воєнної доктрини українських націоналістів. Мусимо присвоїти собі цей погляд, що кожна армія є на те, щоб ворога побити, або лишити по собі міт слави. Ми мусимо вже раз зрозуміти, що тільки перемогою над нашими ворогами можемо здобути українську державу й що ту перемогу осягнемо тоді, як у нас буде гаряче бажання не осоромити української землі, якою маємо володіти. В наших воєнних планах мусить бути на першому місці українська земля й рішучість здобути її й оборонити. На жаль, у нашій минулій війні мало було в українській армії з духа Святослава. Крути, Мотовилівку й Базар треба приписати доброму генієві українського народу. Це майже чуда в процесі формування української нації, бо нація твориться перемогами або нещастями, психологічно спільними для всіх членів однієї національної спільноти.
Начальний Вождь Української Галицької Армії ген. Тарнавський оправдував свою спробу замирення з Денікіном тим, що галицькі громадяни віддали в його руки життя своїх дітей і він є зобов'язаний перед ними привести їм їхніх дітей назад додому.
Коли УГА опинюється на СУЗ у центрі історичних земель, то її вождь хоче зберегти її ненарушеною для галицьких батьків. Таку воєнну доктрину ми мусимо відкинути і скінчити з апотеозуванням непорадности УГА на Наддніпрянщині. Робиться якось прикро, як почується пісню про те проливання сліз, як УГА переходила Збруч. Бракує тої великости духа йти назустріч майбутньому. Коли поглянемо в нашу історію, то нам траплялися ще більші нещастя, ж відворот УГА з Галичини, малий по собі, коли беремо на увагу соборність усієї України. Наїзд Чингісхана, програна під Берестечком і Полтавою є не тільки стратегічні програні, але й політичні. Одначе з тих часів не дійшов до нас дитячий плач УГА з-над Збруча. І куди людям з такою психікою було рівнятися з отаманами різних повстанчих груп, що нераз геніально вміли пристосовуватися до простору й чули потребу боротьби з усіма ворожими силами на тих просторах.
Нам не можуть імпонувати малі армії, малі концепції й малі люди. Творити мусимо велике й захоплююче, відповідно до нашого історичного призначення. Перемога наша в руках Бога, але геройство наше в наших руках. Тільки над Крутами й Базаром гинули так, як Святослав Завойовник. Більшість стягів української армії не вміла здобутися на ту великість. До перемоги, як і до лицарської смерти треба нам великого духа. Утеча ген. Кравса 1920р. з херсонською дивізією на Закарпаття - це звичайна дезерція з-під прапорів армії, а не геройський чин, гідний наслідування. Нам мусять імпонувати повстанчі отамани, що залишилися в Україні й докінчували гекатомбу за самостійність України. Вони всі інстинктивно йшли слідами Святослава й не хотіли осоромити української землі. Тож небагато повчального залишила нам УГА під час своєї безглуздої блуканини по Наддніпрянщині, ані херсонська дивізія. Зимовий похід ген. Павленка був лицарським жестом недобитків української армії. Тільки на українських землях ми можемо мати почуття повної особистої вартости й творити повну історію. Самоліквідація корпусу СС була непотрібним харакірі. СС не вміли закінчити свого славного життя, тому тільки оборона Києва 1918р. і Мотовилівка залишилися по них гідними для наслідування. Без великого духа не буде йти перемога за нашими прапорами й не будемо вміти гідно вмирати як герої з-під Крут і Базару. Мусимо зрозуміти, що центром нашого Історичного життя є Київ, та що тільки посідання Києва затверджує за нами здобутки на інших фронтах. Київ є символом "руської землі", за яку згинув Святослав. Київ має для нас більше значення, як, скажім, Берлін для Німеччини,, чи Париж для Франції. Київ є святим містом, це "матір руських городів", або "Єрусалим руських городів", як називають його чужинці. Містика оповиває Київ, і ми не сміємо її нехтувати. Ми мусимо свято вірити, що апостол Андрей предсказав постання Києва й великої держави над Дніпром, і з цією легендою треба нам єднати заміри Творця, бачити на Сході Европи велику державу. Чар Києва є однаково сильний у кожному закутку України. Не військовий провід УГА запалив її в поході на Київ 1919р., але свята містика Києва й атавістичні інстинкти "боронити колиску нашої нації". Не вільно нам забувати, що Київ і Дніпро є дійсно колискою українського народу, тому в нашій воєнній доктрині мусимо поставити Київ і Дніпро як осередну точку, біля якої обертаються всі наші стратегічні пляни.
Війна була щоденним явищем у давній Україні, і завдяки війнам кріпилася й розросталася київська держава. На південній і східній межах війна ніколи не вгавала з кочовиками. На північних землях ішла війна з литовцями, а на заході з поляками й мадярами. Як кінчилася війна на одному кінці широкої київської держави, то вже на іншій окраїні збиралися воєнні хмари. Серед таких обставин український нарід мусів бути завжди озброєний. Хоч провід війни був у руках князів і бояр, то одначе оборона рідної землі була потребою й конечністю всього населення. Увесь український нарід так розумів війну. Це була "тотальна війна" українського народу.
 
Наші Друзі: Новини Львова