Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 29 вересня 2020 року
Тексти > Жанри > Оповідання  ::  Тексти > Тематики > Дитяча

Ялинка

Переглядів: 3473
Додано: 05.07.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: misologus Джерело: М. Зощенко. Оповідання. К.: Веселка, 1991
<
1
>
ЯЛИНКА
Цього року, хлоп’ята, мені сповнилося сорок літ. Отже, виходить, що я сорок разів бачив новорічну ялинку. Це багато!
Ну, перші три роки життя я, напевне, не розумів, що таке ялинка. Мабуть, мама виносила мене на руках. І, мабуть, я своїми чорними оченятками без цікавості дивився на розцяцьковане дерево.
А коли мені, діти, виповнилося п’ять років, то я вже добре розумів, що таке ялинка.
І я з нетерпінням чекав на це веселе свято. І навіть у щілинку дверей підглядав, як моя мама прикрашає ялинку.
А моїй сестричці Льолі було тоді сім років. І вона була винятково жвавою дівчинкою.
Вона мені сказала одного разу:
Мишко, мама пішла на кухню. Давай зайдемо до кімнати, де стоїть ялинка, і подивимося, що там діється.
Ото ми з сестричкою Льолею зайшли до кімнати. І бачимо:

дуже красива ялинка. Під ялинкою лежать подарунки. А на ялинці різнокольорові буси, прапорці, ліхтарики, золоті горіхи, пастилки і кримські яблучка.
Моя сестричка Льоля каже:
Не будемо розглядати подарунки. А замість цього краще з’їмо по одній пастилці.
Вона підходить до ялинки і вмить з’їдає одну пастилку, яка висіла на ниточці.
Я кажу:
— Льолю, якщо ти з’їла пастилку, то я теж зараз що-небудь з’їм.
Я підходжу до ялинки і трохи надкушую яблуко.
Льоля промовляє:
— Мишко, якщо ти яблуко надкусив, то я зараз другу пастилку з’їм та ще й візьму собі цю цукерку.
А Льоля була дуже високою, довготелесою дівчинкою. І вона могла високо дістати.
Вона стала навшпиньки і своїм великим ротом ухопила другу пастилку.
А я був на диво маленького зросту. Майже нічого не міг дістати, крім одного яблука, яке висіло низько.
Я кажу:
— Якщо ти, Льолище, з’їла другу пастилку, то я ще раз надкушу це яблуко.
І я знову беру руками яблуко, знову його трішки надкушую.
Льоля каже:
— Якщо ти вдруге надкусив яблуко, то я не буду більше церемонитися і зараз з’їм третю пастилку та ще й візьму собі на пам’ять хлопавку й горіх.
Тоді я мало не заревів. Тому що вона могла до всього дотягнутися, а я ні.
Я їй кажу:
— А я, Льолище, підставлю до ялинки стіл і теж дістану собі щось, крім яблука.
Ото я почав своїми худенькими рученятами тягнути до ялинки стільця. Але стілець упав на мене. Я хотів підняти його. Але стілець знову впав. І прямо на подарунки.
Льоля сказала:
— Мишко, ти, здається, розбив ляльку. Так і є. Ти відбив у ляльки порцелянову ручку.
Тут почулися мамині кроки, і ми з Льолею втекли до другої кімнати.
Льоля шепче:

Ось тепер, Мишко, я не певна, що мама тебе не відшмагає.
Я хотів заревти, але в цей момент прийшли гості. Багато дітей з батьками.
Наша мама запалила всі свічки на ялинці, відчинила двері і запросила:
— Заходьте всі.
І всі діти ввійшли до кімнати з ялинкою.
Наша мама каже:
Тепер нехай кожна дитина підходить до мене, і я кожній даватиму іграшку і ласощі.
Ото діти стали підходити до нашої мами. Й вона кожній дитині дарувала по іграшці. Потім знімала з ялинки яблуко, пастилку та цукерку і теж дарувала.
Всі діти були дуже раді. Потім мама взяла в руки те яблуко, яке я надкусив, і сказала:
- Льоля і Мишко, підійдіть сюди. Хто з вас двох надкусив це яблуко?
Льоля відповіла:
— Це Мишкова робота.
Я смикнув Льолю за кіску й сказав:
— Це мене Льолька навчила.
Мама каже:
— Льолю я поставлю в куток носом, а тобі я хотіла подарувати заводного паровозика. Але тепер цього паровозика я подарую тому хлопчикові, якому випало це яблуко.
Вона взяла паровозика і подарувала його одному чотирирічному хлопчикові. Той одразу почав ним гратися.
Я розсердився на цього хлопчика і вдарив його по руці іграшкою. Він так голосно заревів, що його власна мама взяла його на руки і проказала:
— Віднині я не буду приходити до вас у гості з моїм хлопчиком.
А я сказав:
— Можете йти, і тоді паровозик мені залишиться.
І та мама подивувалася з моїх слів, сказавши моїй мамі:
— Напевне, ваш хлопчик буде розбійником.
Тоді моя мама взяла мене на руки і сказала тій мамі: Не смійте так казати про мого хлопчика. Краще йдіть зі своєю золотушною дитиною і ніколи до нас більше не приходьте.
А та мама у відповідь:
Я так і зроблю. З вами поведешся, біди не оберешся.
Тоді ще одна, третя, мама сказала:

Я теж піду. Моя дівчинка не заслужила, щоб їй дарували ляльку з відламаною ручкою.
Моя сестричка Льоля закричала:
— Можете теж іти зі своєю золотушною дитиною. А лялька зі зламаною ручкою мені дістанеться.
Тепер вже я, сидячи на маминих руках, крикнув:
— Взагалі можете всі йти, тоді всі іграшки нам залишаться.
Після цього всі гості почали розходитись. .
Наша мама здивувалась, що ми залишилися самі.
І в цей час до кімнати зайшов наш тато.
Він сказав:
— Таке виховання губить моїх дітей. Я не хочу, щоб вони билися, сварилися і виганяли гостей. Їм буде тяжко жити на світі, і вони помруть у самотності.
Тато підійшов до ялинки і загасив усі свічки. І сказав:
— Негайно лягайте спати. А завтра всі іграшки я віддам гостям.
І ото, хлоп’ята, минуло відтоді тридцять п’ять років, а я досі добре пам’ятаю цю ялинку.
За всі ці тридцять п’ять років, діти, я не з’їв більше жодного чужого яблука і ні разу не вдарив того, хто слабший од мене. Тепер лікарі кажуть, що завдяки цьому я такий веселий і добродушний.

 
Наші Друзі: Новини Львова