Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 04 березня 2021 року
Тексти > Тематики > Історична

У великому рейді

Переглядів: 27910
Додано: 03.05.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Справді, поляки наново формувались і прямували до бо-йовища. З усією певністю можна було чекати, що вони про-довжать погоню. Щоб не попасти в нову халепу, треба буде добре маневрувати. При такому фізичному вичерпанні ледве чи це вдасться. Ці думки настроювали мене і виховника дуже невесело.
Громенку, спішись, бо знов будуть нам на зади насі-дати, - почав принаглювати к-р Байда, коли я і вих. Зорян повернулись до відділу.
- Ну, що ж, підемо далі.
Бунч. Соколенко вже встиг на швидку руч розподілити трофейну їжу між раненими і здоровими повстанцями.
- Що зробити з здобутою зброєю? - запитав він.
- Цівки, головно з кулеметів, витягнути, - не довго на-думуючись, відповів я, - а решту поламати і порозкидати на чотири вітри. І своєї досить! А які втрати?
- В рукопашному бою впало п'ятеро, а потім ще д-р Шувар, а двоє ще напочатку, то разом вісім, - сумно відповів бунчужний. - Один ранений в руку. Між убитими є бул. Тор з чоти Лагідного.
- Ой! - майже рівночасно вихопилося в мене і в к-ра Байди. Але що вдієш! Це ж був пробій з окруження, і наші втрати були зрештою нічим у порівнянні з ворожими. Може, хоч тепер, спробувавши по чому «лікоть сала», перестануть так зухвало пхатися.
- Ну, маршувати!...
- Нам тепер треба добре замести за собою слід, - заго-ворив к-р Байда, ідучи поруч мене на чолі відділу. - Треба брати на північ, а потім на південь. Коло 5-ої години ми по-винні бути недалеко від потрібного мені місця.
Відтак ішли мовчки. Кожний з нас думав своє. Потім мені захотілось поділитися своїми враженнями:
- Але вояцтво воює! Бачив, як гатили КБВ по головах? Їйбогу, з таким військом і в вогонь, і в воду можна йти! Але доктора шкода. Ай, доктор, доктор! Пощо він так зробив? Напевно ще міг би продертися - разом з іншими раненими.
- Був уже нервово вичерпаний, - докинув своє слово о. капелян Кадило, - і вважав за відповідне покінчити з со-бою, щоб не утруднювати нам походу.
- Він був курінним лікарем, - задумано промовив Бай-да - він був порятунком для поранених і хворих, він був надією для тих, що могли бути пораненими і про це він по-винен був пам'ятати у найважчому положенні.
- Хай Господь Бог простить йому всі гріхи! - широко хрестячись закінчив розмову о. капелян.
Дряпаючись по скалах, відділ держався розстрільної, та-ким чином затираючи за собою всякий слід. По годині такого маршу ми завернули на південь, прямуючи на с. Манява. Коло 3-ої години бул. Петя, який був командантом чолового забезпечення, зголосив, що на віддалі яких 200 метрів зна-ходиться свіжий слід. Правдоподібно пройшло КБВ. Відділ спинився і негайно зайняв оборонні становища. Я, бун. Соколенко, вих. Зорян і бул. Петя подалися вперед, щоби приди-витися до сліду пильніше.
Справді, слід був дуже свіжий. Тут проходила військова група. Наскільки можна було зорієнтуватися, нараховувала вона до 300 вояків. Прямувала вона з сходу на захід. Можна було здогадуватися, що за нами шукають, розіславши по лісі великі стежі.
Нам треба було бути дуже обережними. Рішаємо, що далі не йдемо, а відпочинемо на місці, приблизно до 5-ої години. А пізніше побачимо.
Друже Петя! - звернувся я до підстаршини. - Беріть кількох вояків і пройдіться цим слідом. За півгодини повер-ніться назад. Ми будемо на вас ждати. В разі потреби прий-маємо бій. Якби вам випадково не вдалося долучитись, то смерком на цій горі (я показав йому гору, яка була направо від нас) будете мати зв'язок. Розумієте?
- Так є! - і бул. Петя відійшов.
Трохи згодом ми втрьох повернулись до відділу. Наші ранені сиділи гуртом біля зваленої грубої ялиці і їли здобуту в бою їжу, заразом гріючись проти сонця. Хоч було 12 черв-ня, проте в повітрі стояв холод.
- Ну, як чуєтеся, хлопці? - запитав я, підійшовши до поранених.
- Погано, друже командир, - відповів ранений в руку ст. віст. Гудим. - Ходжу з пістолею, як теля, автомата не годен держати. От біда! В час пробою я скочив на голову яко-мусь полякові, який зарився під беріг дороги; був блідий, як стіна. Я до нього з пістоля, а набій не спалив. Він зірвався і хотів мене з автомата «переїхати». Я вже був подумав: кі-нець мені! Але маю щастя, бо в цей момент котрийсь із наших, що був на березі, як ударить його кольбою кріса по го-лові, аж мозок вискочив, і він, як платва, розтягнувся на цілий рів. А я в ноги. . . нагору ледве-ледве видряпався.
- Підожди, пане-брате! - потішив я його - рука заго-їться, і все буде в порядку. Ще повоюєш!
Я почав шукати оком за к-ром Байдою, але ніде його не побачив. Спитав вояків, але вони не знали і теж здивувались, не побачивши його. К-ра Байди в відділі не було. Незабаром почувся внизу тріскіт галузя, і к-р Байда прибув. Він від-кликав мене набік.
- Знаєш що, Громенку? Я вже зорієнтувався. Ми вже недалеко того місця, де маю умовлений пункт. Ти перейдеш з відділом на другу сторону потока, а я і Зорян підемо туди. Ти з відділом зачекаєш на нас. Я буду спішитись, бо, може, ще зайдемо сьогодні до села Маняви, та принесемо картоплі. Бул. Чумак орієнтується в цьому терені, бо минулого року він був тут на спеціяльній роботі.
Так, рація, - втішився я. Мені абсолютно випало з пам'яті, що Чумак перебував тут щось три місяці, як к-р Рен зажадав від мене одного доброго роя до якоїсь роботи. Отже ми мали тепер кількох осіб, які зналися на цих околицях.
Тим часом бул. Петя повернувся назад.
Сліди, друже командир, - сказав він, - провадять геть зовсім у долину. Я йшов по них, може, зо два кілометри. Зовсім свіжі. Вони проходили десь півтора години тому.
Я подякував йому і сказав іти відпочивати та перекусити. Потім відділ перетягнувся на другу сторону потока і роз-ташувався на невисокій гірці, яка була добра до оборони. Знову почав падати дощ. Напнули шатра і розклали вогонь, біля якого санітари почали поратись коло ранених. Вояки скупчились біля ватри і почали оповідати про випадки і вра-ження з бою. К-р Байда і вих. Зорян пішли до умовленого пункту. Хвилі хмар мчали по небі, час від часу покроплюючи нас дощем. Деякі з вояків сиділи попід шатрами, притулив-шись один до одного, і дрімали. Сильно докучав голод.
Я сидів на пеньку і розглядав теренову карту, яка нам уже кінчалася. Час до часу мене трясло від холоду. Я роз-думував над нашою долею. Що далі? - виринало питання. Єдина надія залишалася на одержання нових наказів згори. Але, які б вони не були, треба було подбати про вояцтво, дати йому бодай мінімум для фізичного існування. Думки вдаряли в порожнечу. Я скрутив з грубого паперу цигарку, але, зда-ється, не скурив її до кінця, бо зсунувся з пенька і заснув.
Розбудили мене к-р Байда і вих. Зорян уже смерком. Я трясся від холоду. Вони принесли кілька стрічок амуніції і пару кілограмів соли. Ми з к-ром Байдою відійшли набік, щоби спокійно поговорити.
- Маю до мене накази, - сказав к-р Байда. - Тільки тепер темно і тяжко буде їх розшифрувати. Найкраще зав-рта раненько. Але що ми зробимо з раненими? Санітарну криївку висаджено в повітря.
- Думаєш, що вони схочуть іти на санітарний пункт або куди інде? - запитав я його. - Я не вірю. Вони так прив'я-зані до відділу, що ні на крок від нього не відійдуть. Зреш-тою всі ще годні маршувати. Тільки б десь трохи товщу для них дістати...
- Тут я не знаю пунктів, де ми могли б таке добро роздо-бути. Хіба що зустрінемося з нашими. А тепер рушаймо на Маняву, може, вдасться принести картоплі. Завтра будемо знати, куди нам прямувати.

17. Перед новими труднощами
На денному постої повстанці майже ціле пополуднє вели гутірку на тему вчорашньої зустрічі з словаками. Мені ніколи було приставати до гуртів і прислухатися, що там говорять. Треба було визначити дальший марш і добре роздумувати над картою великого масштабу, щоб не попасти в якусь халепу. Дощі падали раз-у-раз і сильно утруднювали наш марш. А до того вояцтво було дуже ослаблене фізично.
Ввечері я вислав дві групи до села Криве, які очолив бунч. Соколенко. Одна з цих груп мала принести харчі, друга діста ла пропагандивні завдання. Коли повернулись до табору, серед вояцтва запанував добрий настрій. З розповідей довідалися, що словацькі селяни дуже цікавляться нашою боротьбою і розпитують про неї до деталів. Вістка про рейдуючупропагандивну частину УПА блискавично рознеслась по всій ЧСР.
Наш рейдуючий відділ здобував собі симпатії людности в кожнім відвідуванім селі. В деяких селах свідома словацька молодь горнулась до нас з проханням, щоб ми прийняли її до відділу. На жаль, я мусів відмовляти, бо не мав щодо цього відповідних наказів.
Урядові кола ЧСР підняли через часописи великий крик. Про УПА говорилося як про бандитів, грабіжників тощо. Ос терігали населення,, щоб воно нічого нам не продавало, а все добро ховало.
Одночасно з цим чеська армія і частини СНБ 3 почали ступнево бльокувати села і навіть по кілька районів одночасно. До ступ до сіл став неможливим. Голод в рядах відділу почав сильно даватися взнаки. З огляду на таку ситуацію я був при мушений залишити на одному пункті групу фізично ослабле них вояків, при якій остався також о. Капелян Кадило. Через нього ця група була пов'язана з одним місцевим священиком, членом словацького підпільного руху. Прийшовши до сили, ця група мала долучитися до однієї з частин УПА, які вже посувалися за нами.
Того самого дня я зробив нараду з старшинами відділу, на якій ми обговорили наші теперішні обставини і спосіб, яким ми могли зареаґувати на них. Ми устійнили, що нам треба відбитися на яких ЗО км на захід, щоб там, на задах ворожої армії, вести свою роботу далі. Я повторив, що чолових боїв нам абсолютно не вільно зводити: на це є наказ вищого командування. Єдино дозволенням є оборонні бої. Потреба боронитися оправдає нас перед словацьким суспільством і світовою опінією. - А тепер,- сказав я наприкінці,- я хочу розкрити вам одну велику таємницю. Крім вас, ніхто не сміє про неї знати. Наш стан, як ви самі знаєте, є дуже поважний. Уряд ЧСР кинув проти нас цілу армію ген. Свободи і тому треба рахуватися з усякими неприємними можливостями. Може статись і таке, що наш відділ поколять на менші групи. Кожний з вас, опинившися поза відділом, повинен продовжувати рейд самостійно і просуватись якнайдалі на захід. Треба задокументувати перед світом нашу нерівну боротьбу, в якій бере участь весь український народ в усіх доступних йому формах. В демократичний світ більшою чи меншою мірою проникли кличі та ідеї комунізму. Лікування йому дуже потрібне, і ми своєю присутністю в ньому зможемо більше зробити, ніж всяка література. Звертаю ще раз вашу увагу на збереження справи в таємниці. Вояки й так зорієнтуються, в чому річ, але тоді ми вже будемо далеко. Отже, щасти нам, Боже! Козак не без долі! По нараді ми почали лагодитися до відмаршу. Так почалася наново напружена мандрівка. Ночами відділ посувався все дальше і дальше на захід. Повстанці навідували свобідні від ворога села і проголошували в них наші кличі. Словацьке населення приємно розчаровувалось, коли на власні очі оглядало "грабіжників і бандитів". Уряд бачучи, що своєю обмовою він тільки компромітує себе в очах населення, припинив брехливу газетну пропаганду і вдався до іншої методи. Літаки закидали ліси летючками-відозвами. Ці відозви були звернені до рейдуючих відділів УПА і своїм змістом нічим не відрізнялися від польських або большевицьких летючок. Повстанцям, які зголосилися б, обіцювано золоті гори. Вояцтво кепкувало з відозв, але збирало їх запопадливо, роблячи запас паперу для курення цигарок, з яким були велика скрута.
Одного вечора група пропагандистів і група заготівників харчів на чолі з к-ром Лагідним вирушили до одного села. Селяни прийняли повстанців дуже приязно і в розмовах з ними згадували і розпитували про повстанців, які побували тут в 1946 р. На зборах, які вдалося провести спокійно, з'ясовано населенню ціль нашого приходу. Обидві групи повернулися пізно вночі. Вони використали можливість купити більшу кількість харчів. З часопису, який наші дістали в крамниці, ми довіда лися, що більша частина наших відділів перейшла на територію Словаччини і посувається нашими слідами на захід.
Переквартирувавши в одному з догідних місць лісу, наступного дня, перед вечором відділ попростував дальше. В одному потоці ми задержалися на відпочинок. Побіч потоку тягнулась велика лука. По другім боці цієї луки була дорога, на якій я наказав виставити підслуха. Розводячи стійки на вказані місця, командант варти поставив на цій дорозі віст. Бука. Не минуло й кількох хвилин, як від сторони, де стояв віст. Бук, пролунав сухий постріл. Я негайно вислав бул. Калину з двома повстанцями на перевірку. Вони швидко повернулись і зголосили, що Бук лежить у калюжі крови, яка тече йому з грудей. Вхопивши свій автомат, я побіг туди сам, щоб краще зорієнтуватись. Кілька вояків помчало за мною. І дійсно, Бук спливав кров'ю, був білий, як крейда, уста посиніли так, що видавалися чорними. Життя відлітало від нього. Останками сил він ще вимовив кілька слів:
- Друже, командир, я вмираю. Як жаль, що не на батьківщині! Ох! Ох! Уважайте, тут засідка. Прощавайте! - і віддав Богові духа.
- Бах! Бах! - залунали один за одним постріли. Одна куля злегка зачепила мою шапку. Ми відразу розскочились і причаїлися за грубими деревами. Заграли автомати і кулемет. Ми почали обсервувати, звідки йдуть постріли.
- До преду, хлапци! - залунала чеська команда.- До преду! До преду!
Це "до преду", нерішуче і боязке неслось по всій ворожій лінії, але рідко хто піднімався і рушав вперед.
- Ага! То ви так? - сказав хтось із наших.- Ану, мерзотники, ходіть ближче!
- Хлопці! - наказав я воякам.- Непомітно відступати до відділу, а там приготуємо їм вечерю.
Кількома скоками ми вже були біля розташованого на становищах відділу. Ворог пострілював у нашому напрямі, а поза тим нічого не підприймав.
Мені дуже хотілося знати, як воно сталося з Буком. Мабуть, біля того місця справді була засідка і вона завважила, як підходили Бук з командантом варти і ще одним стрільцем. Бунч. Соколенко цілком поділяв мій погляд. Зрештою, знайти інше пояснення було тяжко.
- Значить, не хочуть з нами "пепіки" 4 приятелювати,- обізвався я до друзів.- Але чому ж вони не атакують?
- Бояться,- сказав хтось з лінії. Чехи справді не наближались.
- Крук! - звернувся я до кулеметника.- Іди но туди з кулеметом і спровокуй їх, щоби підійшли ближче.
Незабаром Крук уже тарабанив по чехах з свого кулемета. З противної сторони йому відповіли, але йти в наступ все ж не відважились.
Смеркалось. Небо затягалось густими хмарами, які віщува ли дощ. На протилежній стороні луки стійковий зловив селянина, дуже наляканого пострілами.
- Слухай, добрий чоловіче! - звернувся я до нього, коли його привели до мене. Перекажи чеському війську, щоб воно не ховалося по корчах, як зайці, а вступило в бій відкрито. Ми їх чекаємо і готові прийняти кожної хвилини. А тепер - маю до тебе прохання: там, край тієї дороги лежить один наш уби тий повстанець. Коли їх було троє, тоді чехи в них не стріляли. Почали тільки тоді, коли остався один. Чесні вояки ніколи та кого не роблять. Отже хай люди з вашого села поховають його завтра по закону. Добре?
- О, гей-гей, вшетко удєлами,- перелякано говорив сло вак.- Єзус Марія, где он лєжи?
- Завтра вранці побачиш і знайдеш, а тепер біжи додому і перекажи все, що я тобі говорив.
- Само себов. Щастліво! - і селянин зник у корчах.
Ми не могли задержуватись на цім місці довше. Відділ рушив далі. Маршували цілу ніч. Вдень трохи відпочили, а на ступну ніч знову використали для маршу. Таким чином ми відбилися на захід більше, ніж на 40 км.
Відділ піднявся під село Петкофце. У лісі ми зустріли людей з цього села. Вони дали нам докладну розвідку з навко лишнього терену. В розмові вони згадали, що в 1946 р. була в їхнім селі одна наша рейдуюча частина, і назвали командира її і багатьох, знаних нам повстанців.
В Петкофцах довелось нам вести довгі дискусії з місцевими інтелігентами, які цікавилися нашим новим рейдом.
- Чому ви так часто навідуєте наші землі? - спитав один з них бунч. Соколенка.
- Хочемо вам розповісти про большевицьку дійсність, про большевицький режим, а також запізнати вас з нашою боротьбою,- відповів той.
- Це ми вже знаємо. Коли ваші повстанці були в нас минулого року, вони говорили нам про це. Цікавить нас тільки одно: вже третій рік по війні, а ви все ще воюєте. Чому ваше командування не складе якогось договору з західніми державами, щоб вони вам помагали всім потрібним для ведення масової і систематичної війни з вашими ворогами?
Треба було вияснювати, що наша боротьба ведеться партизанською тактикою і є підготовчим процесом до всенароднього зриву. Треба було говорити, що ми ведемо боротьбу, орієнтуючись на власні сили, бо Захід покищо не виявляє зацікавлення цією боротьбою. Ми знову звернули увагу словаків, що ті наші вороги вже є і їхніми ворогами; тільки вони не хочуть цього добачити.
- Ви покищо большевиків добре не знаєте. Але ми, українці, проживши під ними майже 30 років, докладно збагнули, що то є комунізм, їхня демократія - це тільки шопка, яка прикриває їх антинародність і імперіялізм,- сказав бунч. Соколенко.
- Ой так, так,- мовив словак.- Все це правда, але що ми зробимо самі?
- Ви самі - нічого. Але якщо всі придушені большевицьким чоботом народи стануть в одну лаву, то будьте певні: щось зробити дасться!
- А куди ідете? - запитався ще цікавий словак.
- Всюди, куди тільки вдасться: в Чехію, Мадярщину, Румунію, Югославію. Всюди, де є народ, поневолений большевицьким режимом.
Під час однієї з таких розмов один з інтелігентів подарував нам добру теренову карту-спеціялку, яка пізніше стала нам у великій пригоді.

18. Командир Бартель відбився від відділу
30 червня 1947 року наш відділ перейшов ріку Топля і на ступної ночі заквартирував у лісах над селом Злата Баня.
Відгомін нашого слова при зустрічах з населенням робив своє. Всюди про нас гуділо, як про якихось проповідників правди. Уряд по-своєму зареагував на ці поголоски. Менше більше вгадуючи наш напрям, він уже наперед кидав великі маси війська, щоб загородити нам дорогу. Всюди, куди ми при ходили, села, пункти переходу тоді були вже забльоковані. Кожної хвилини можна було натрапити на вороже військо або на його засідку.
Тієї ж ночі ми подалися гостинцем у напрямі села Жегна. Під самим селом ми мали зійти на бічну доріжку і таким чином обминути населений пункт. Але тут ми зустрілися з не сподіванкою. Наше чолове забезпечення дістало коло села кулеметний вогонь.
- На становища! Не стріляти! - гостро скомандував я.
Вогонь не вгавав. Ракети освічували терен без перерви. Відділ лежав за шкарпою шосе цілком безпечно. Долучилися вояки, які були на чоловім забезпеченні. Бул. Петя, який був командантом цього забезпечення, прибіг, задиханий, заговорив:
- Я дурний, друже командир, що його не вбив...
- Кого?
- Ми наскочили на їх заставу, яка, здається, спала. Я на ступив стійковому на ногу. Він зірвався і хотів у мене стріляти. А я його кольбою по голові! Він упав у рів і крикнув, а інші враз почали стріляти. Ну, а ми - до відділу!
- Добре зробив, що не вбив,- відповів я Петі.- будуть знати, що ми дійсно не хочемо з ними воювати, бо ми не ви користали нагоди постріляти їхніх вояків. Слово і в парі з ним діло зробить своє. В кожнім разі ми повинні їм довести, що твердо додержуємо свого слова. А тепер гайда за мною, наліво! - скомандував я відділові.
Ми вислизнули з поля обстрілу ворожих кулеметів, з яких ворог відкрив пекельний вогонь. Ліворуч від нас лежало село Вісна, віддалене від Жегни на один кілометр. Тут думав я про скочити, залишивши лінію застав чеського війська на боці. Але не так склалось, як гадалось.
- Увага, командири чот! - скомандував я, ставши за деревом.- Розчленувати свої чоти в розстрільну, бо тут щось непевне.
Ніч була місячна, тож видно було далеко. Від села Вісна швидким темпом ішли в напрямі села Жегни група чеського війська. Приблизно що 50 метрів оставалось на місці по 5- 6 вояків з кулеметом.
- Ага, роблять нові застави!- відозвався я до вояків.- Ну, хлопці, доведеться йти пробоєм. Сьогодні спробуємо нашу зброю і на "пепіках". Отже увага! Командир Бартель - наліво, командир Залізняк - направо. Рухатися без звуку. Один свисток - вогонь, два - вперед. Збірного пункту не подаю, бо долину ріки Ториси і автостраду Кошиці-Пряшів мусимо лишити за собою до ранку. Головніше командири чот знають.
Перед нами розстелялась гарна рівнина довжиною яких 12 км. За нею, в далині майоріли гори, порослі лісами. Я сильніше насунув на голову шапку, поглянув на годинник - вже перша. Дніє о четвертій.
- Спинімось, панове! Розстрільною вперед - маршувати!
Відділ вийшов на чисте поле. Місяць світив сильно, і наша зброя виблискувала. Нашу розстрільну чехи завважили відразу, але не були зорієнтовані, хто це йде. Відділ ішов рішуче вперед, міцно стискаючи в руках готову до пострілу зброю.
- Позор! - понеслось по чеській лінії. Відділ ішов далі.
- Стуй! Кто іде?
- Українські повстанці! - твердо відгукнулось кілька голосів.
- Сакра! Чого ви тут хочете?
- Нічого!
Вибризнула червона ракета. Відділ моментально заляг, і в ту саму мить заклекотіли чеські кулемети і автомати. Брали зависоке.
- Голови поховали, а самі стріляють,- сміючися, сказав Перець, що лежав біля мене.
Подаю один свисток. Немов у бочці, задудніли наші "дегтярови". Сонна, прикрита легким туманом, долина ріки Ториси збудилась. Наш вогонь заглушив чеський. Гудіння кулеметів прорізали два мої свистки. По нашій стороні все затихло, тільки в горах глухим стогоном ще лунав відгомін пострілів. Але що сталося з чехами? Там теж було тихо.
- Вперед!
Повстанці вже трохи прийшли до сили, тому бігли добре. Раптом на лівому крилі, де була чота к-ра Бартля, почалася густа стрілянина. Чехи, які ще не встигли втекти, відкрили вогонь.
- Стати!
Наші відповіли сильним вогнем і згодом усе затихло.
- Вперед!
Ми добігли до вузького шосу з глибоким ровом, в якому чехи мали свої становища.
- Ой бідолахи, навіть не загріли їх! - сказав Соколенко.- Тільки спомин залишили, а мені - прикрість, бо пів хліба з торби загубив. Хай шляк гопне, шкода хліба!
З села Вісна вилетіла зелена ракета, і понеслося різке "До преду!"
- Треба поспішати, щоби відбитися дальше,- наказав я. Скорим маршем відділ рушив вперед.
- Друже бунчужний, як там стан "в даній хвилині"? - жартували повстанці, сміючись з пригоди.
- Чи є всі? - півголосом пішло по відділу, який все ще маршував розстрільною.
- Нема к-ра Бартля і півтора роя!
- Стати!.. Нічний, Горко і Свірк - бігом пошукати! - на казав я трьом повстанцям.- Ми чекаємо на вас в он тих корчах, що там видніють.
Повстанці зникли, а відділ відійшов у корчі, де відпочиваючи, пролежав приблизно три четверті години.
- Вишня! - питаю одного з наших булавних.- Як це сталося, що зв'язок перервався?
- Я не знаю, друже командир,- відповів Вишня.- Командир Бартель з рештою чоти був від мене наліво. Нас перетинала висока межа. Коли ми дістали вогонь другий раз, всі за лягли, а потім перескочили шосу. Але там їх уже не було. Я думав, що вони перебігли шосу скоріше... А все це наробила та проклята межа. Стрімка, як хребет, і годі було тримати зв'я зок. Спочатку вона була непомітна, але згодом, у наступі,- то неначе з-під землі виросла.
Нашу розмову перебили нові постріли. Маємо латаний талан! Це чехи обстрілювали тих наших, що пішли шукати зв'язку з Бартлем. Ще кілька хвилин - і розвідники долучилися, зголосивши, що нікого вони не знайшли.
- Маємо щастя, друже командир,- говорив ст. віст. Горко.- Були б попали чехам у руки. Ми свистали, але ніхто нам не відгукнувся.
Чехи перешкодили нам у дальших розшуках. Довше задержуватись ми вже не могли - треба було йти. Була надія, що зустрінемося з к-ром Бартлем десь по дорозі, а якщо ні, то він знатиме, що йому робити.
Над ранок відділ перейшов ріку Торису і автостраду Кошиці-Пряшів біля села Мацермани, а також залізничну колію. Лишивши ці перешкоди за собою, ми ввійшли в більший ком плекс лісу.
 
Наші Друзі: Новини Львова