Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 20 лютого 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

У великому рейді

Переглядів: 26077
Додано: 03.05.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
- Я, друже командир, чуюсь незле, - відповів він. - Тільки шиєю не можу ворухнути. Але йтиму, поки матиму сили.
- Ой, ой! - закричав Ґонтар. - Командире, батьку мій! Скажіть, нехай віддадуть мені мою пістолю! Чи ж вам приємно дивитися, як я мучуся? Я й так проживу ще годину-дві. Прошу вас, віддайте мою пістолю. Друже командир, прошу вас! Буду на тому світі Бога молити за вас всіх, щоб дозволив вам діждатися самостійної України, а я вже не діжду. Ох, Боже, як шумить... як гуде... Я не знаю. Може, так...
- У нещасного знов починалося маячіння.
Нам на очі виступили сльози.
Наш друг умирав.
Зійшлися всі старшини. Отець капелян Кадило благословив пораненого і проказав над ним молитву. Молитву за доброго і геройського підстаршину УПА.
Маячіння пораненого вривалися і втихли . . .
Десь на відтинку другої чоти гула пісня:
«І похорону не справляють
Ні батько, мати, ані брат.
Ніхто не знає, де могила,
>Де поховає тіло кат. . .»
Я звернувся до виховника Зоряна, щоби він взяв кількох вояків з другої чоти (вона сьогодні воювала найменше) і щоб вони викопали могилу.
Уже доходила дев'ята година. Ворог напевно теж втомився. На сьогодні, мабуть, кінець.
«В бій за славу коханого виряджала стрільця,
Цілу нічку прощалася, цілувала в уста.
Прощавай же, коханий мій, не побачу тебе,
Як колись там, під вишнею пригортала тебе . . . »
Наші повстанці виводили нову пісню. Постріли вже не лунали. Крізь шум дощу завивав вітер і сумно шелестів у листі дерев. Уже кінчали копати могилу.
«Дудонить під копитами степовая земля,
Спів лунає між горами - Україна вільна!
Чути пісню коханого скрізь по селах, містах,
Впав Нечай ізранений на гурбанських полях . . . »
- Хай перестануть співати, до ясної холери, бо й так щемить душа, - буркнув сердито д-р Шувар. - Голодні, ледве на ногах держаться, а ще співають.
- Козацька вдача і кров, - заспокоїв його к-р Байда.
До мене підбіг котрийсь із повстанців і зголосив: - Друже командир! Всі поляки в долині. Слухають, як ми співаємо.
- Добре, хай слухають! - відповідаю йому. - Хай знають, як ми вміємо за волю постояти.
Принаглюю з похороном. Всіх убитих поклали в спільну могилу. Отець капелян проказав над ними молитви. Всі ті, що не були на позиціях, віддали героям останній салют. Виряджали їхні тіні в дорогу, з якої ніхто не повертається . . .
- Нам треба відійти з наших становищ якнайтихіше, - сказав я. - Добре, що паде дощ, - не будуть за нами йти. Порядок маршу: друга, перша і третя чота. ПЖ бере під опіку раненого Дуба.
Мов нічні привиди, повстанці рушили забезпеченим маршем до шосе і штреки Балигород-Команьча. Віддалившися на який кілометер від місця бою, ми пережили приємну несподіванку: раптом перестав дощ. Вітер здмухував з неба останні хмаринки. Небо випогодилось і стало ясне, місяць освітив усю околицю і стало видно, немов вдень. Справа переходу шосе, штреки і ріки Ослави, які напевно були обсаджені засідками, ставала проблематичною. До того ми були вимучені, мокрі до нитки, обболочені, наші ноги буквально відмовляли послуху.
Ідучи з картою і компасом на чолі відділу, я мав намір зробити перехід у тому місці, де по обидва боки штреки стояв ліс. Але не так сталось, як бажалось. Недалеко від тих проклятих перепон я спинив відділ і вислав стежу, щоб вона провірила місце переходу. Коли стежа вже була по другій стороні штреки, ми почули перелякані запити: «Стуй! Кто ідзє?». В небо виприснуло кілька ракет. Вслід за тим заграли ворожці кулемети і автомати. Наша стежа з поспіхом повернулась. Без утрат.
Не було іншої ради, як завернути на північ у напрямі станції Репедь. Узбіччя гори, якою ми посувалися, ворог весь час обстрілював. Ми спробували зробити перехід ще в одному місці, але повторилася та сама історія.
Зупинивши відділ, щоб дати йому трохи відпочити, я наблизився до к-ра Байди, щоби порадитися, що нам робити далі. Прийшли до висновку, що найкраще вибратись на чисте поле і пробувати там. Краї лісу напевно сильно обсаджені, а перехід серед поля нам, можливо, вдасться без бою.
Була 12 година ночі. Кінчилося 10 червня 1947 року, день, впродовж якого наш відділ перебув справжнє пекло. Ворожі ракети безнастанно освічували краї лісу. Час від часу сипались туди густі кулеметні серії. Відділ посувався, мов мара. Вояцтво підупало на силах цілковито.
Вийшовши на чисте поле, ми остовпіли. Куди ж тепер? Від сторони Команьчі було чути сопіт броневика, який помалу посувався штрекою. З нього мчали світла рефлекторів і сипали серії тяжких кулеметів. Ворог обстрілював краї лісу, з якого ми вийшли. Блискавкою розтяла мій мозок думка. якщо зараз не перекинемось на другий беріг ріки, нам буде дуже зле. І я біжу на чоло відділу, задержую передню чоту і наказую залягти чолом до штреки. Ступнево укладаю рій за роєм, які розтяглися були, мов журавлі, по лугах і збирали квасець.
- Скорше, хлопці! Спішімось! - підганяли вояків командири.
За кілька хвилин відділ уже лежав в лінії. Враз вибризнули дві білі ракети на парашутах і сильно освітили всю околицю. Правду говорить приказка, що і при несоняшному світлі можна знайти голку. Праворуч, сопучи, як ковальський міх, наближався броневик. З-за шкарпи зняли клекіт ворожі автомати. Здавалося, що нам уже буде кінець. Не було іншого виходу, як іти пробоєм. Тому зриваюся разом з бул. Петею і кричу до вояків:
- Гей, друзі! Куля - не бочка. Вперед! Вогонь!
За нами підірвався весь відділ і кинувся в пробій. - Ріж і бий! - несамовитим голосом крикнув булавний Петя.
Повстанці мчали, мов лявіна. Вони вигукували на різні голоси, луна билася об скелі гір.
Ось уже шкарпа і рейки. Два свистки - і кільканадцять наших ґранат струсонуло повітрям. Броневик став.
- Вперед!
По другій стороні штреки, тут і там я побачив при світлі ракет шматки розірваного людського м'яса. За одним розгоном перебігли ми гостинець. З броневика бризнули на нас жмути світла і одночасно подали голос важкі кулемети противника.
- Скоро! На другу сторону ріки! - даю новий наказ.
Ослава, ріка бистра, прийняла нас до себе дуже радо. Її рвучкі хвилі бавили нас, ми по кілька разів пірнали з головою. Але це нічого не значило: ми не могли промокнути, бо вже перед тим були ідеально мокрі.
На другій стороні ріки кожний з нас з полегшею віддихнув. Перед нами майорів славний ліс Хрещата, а в душі зроджувалась надія, що вступимо до села Туринське і зможемо знайти там бодай трохи бараболі.
Пройшовши ще яких 200 метрів, зупиняємося, щоб перепочити. Всі важко повалилися на землю.
- Які втрати? - питаю бунчужного.
- Погано! - відповів Соколенко, який уже встиг оглянути весь відділ. - Маємо п'ятьох убитих, а д-р Шувар ранений в ногу.
Каменем упали мені на серце ці слова. Але мертвих не воскресити! Треба було думати про живих. Проклятий день! Він видавався тепер гнітючим кошмаром.
- Панове, спішімся! - почав я принаглювати по короткім відпочинку, - спішімся, щоби ще до ранку роздобути чогось з'їсти, а то, їй богу, повмираємо.

14. Шукаємо за своїми
Рана доктора Шувара була важка, і він не міг маршувати сам. Кілька найсильніших повстанців, взяли його попід руки, допомагали йому йти.
На сході вже рожевіло. Помалу, напружуючи останки сил, ми дійшли до краю села Туринське. В ньому, на наше велике щастя, не було нікого - ні цивільних людей, ні ворожого війська. Повстанці, мов навіжені, відразу кинулися в хати за поживою. Брали все, що попало під руки - біб, горох, кар-топлю. Кожний ховав цей скарб, де тільки мав місце. В одно-му домі знайшлася бочка квашеної капусти, в якій уже заве-лися хробаки. Ніхто довго не задумувався - з'їли і цю капу-сту. Голод - великий пан, не розбирає...
В селі ми зробили недовгий перепочинок і набрали бара-болі. Потім подалися помалу на другий край села, а звідти пішли великим потоком, який тягнувся до лісу Хрещата. Спинилися в лісі. Запалили вогні, почали варити їсти. Кож-ний рій, треба згадати, мав свого кухаря. Своїх баняків куха-рі ніколи не кидали. О, ця «кухyz» не раз наганяла страху полякам, коли починалося несамовите тарабанення. Часами, на згадку про це ставало весело.
Повстанці сушились біля вогнів, санітари робили раненим перев'язки. Д-р Шувар був блідий, мов стіна. Йому дошку-лював сильний біль. Куля зачепила кість. Вона походила, правдоподібно, з броневика. Мабуть, його кулі вирвали з на-ших лав усіх п'ятьох друзів.
- Добре виміряв, - коротко сказав вих. Зорян.
Сонце вже зійшло, коли вояцтво пекло бараболі і на доро-гу. Ми з к-ром Байдою заглядали в карти і комбінували.
- Тут маємо вже обов'язково зустріти когось із наших, - впевнено говорив к-р Байда. - Цей терен належить до к-ра Хріна, і він з своїм відділом десь тут. Дякувати Богу, браство сяк-так підкріпилося, а то не могли б рушити з місця. Я почав мову про вчорашній фатальний день. Треба було признати, що поляки вже трохи навчились воювати. Ніяк не можна було порівняти бої з ними в 1945-46 роках. Різниця була велика. Правда, цим разом ми мали проти себе добірні кадри. Крім того, поляки розраховували на те, що ми не ознайомлені з цим тереном і можемо легко попастися в мат-ню, а також довідалися, що ми виголоджені. Все це давало їм певність перемоги. Ці моменти треба брати під увагу при плянуванні наших дальших починань.
Настала 7 година ранку, нам треба було рушати в дорогу. Всі старшини підвелися з своїх місць і пішли до своїх підвід-ділів. Бунч. Соколенко заповів підготування до відмаршу.
Повстанці, помившись, обсушившись і попоївши досита раз печеної, раз вареної бараболі, виглядали цілком інакше. Вступив в них новий дух.
- Ну, як, хлопці? - підійшовши до одного гурту, запитав я вояків.
- Та так, друже командире! - відгукнулись вони. - Тепер сміло можемо воювати знов.
- А я, друже командир, - заговорив віст. Рубаха, - думав учора вже застрілитись. . . коли ми переходили. Уже геть охляв. Але, як ви пішли вперід, я подумав собі: не буду останній! І якось Бог дав, що всьо вийшло назагал добре . . .
- Маскувати вогні! - наказували командири, і небаром весь відділ стояв готовий до маршу. Кажу бунчужному, що порядок маршу не міняється і що ранених треба взяти в се-редину відділу. Ранених мали ми вже шістьох. Німий подив наших очей раз-у-раз скерувався на Каштана і Назара. Всі страждання і невигоди вони переносили по-геройськи: ніяких зовнішніх виявів болю, ніяких нарікань і докорів!
Гірше було з д-р Шуваром і Дубом. Доктор зовсім не спроможен був іти, а Дуб мав гарячку і маячив. Проте йшов і зброї з рук не випускав.
Помалу вибираючися в гору, відділ посувався в глибину Хрещатої. За півтори години ми вибилися з трудом на хребет однієї гори. Тут були великі поляни і багато стежок у різних напрямках.
Сонце кидало на нас тепле проміння. По небу зрідка пе-репливали білі кучеряві хмаринки. В далині синіли пасма гір, тягнучися з заходу на схід і південь. Краєвид був чудо-вий. Не один з вояків спинився на хвилину в німому захо-пленні. Карпати! Скільки слави принесли ви нам, скільки нашої, а ще більше ворожої крови випили ви в останні роки! Якби ви вміли сказати бодай частину правди про те, що тут діється! Скільки повстанських відділів ховаєте ви в своїх могутніх лісах! Скільки прийняли ви в своє лоно наших жертв з попередніх і теперішніх визвольних змагань! А скільки ворогів!
К-р Байда стояв на узбіччі гори і, затопивши погляд у далечінь, снував свої думки. Повстанці спочивали.
Стежі, що їх ми вислали в різні сторони, повернулись і, перебивши нашу задуму, зголосили:
- Друже командир, ми натрапили на свіжі сліди і щойно замасковані вогнища - ще навіть куриться дим. Мабуть, квартирував котрийсь з місцевих відділів.
Ми дуже зраділи. Нам треба було зараз же іти цими слі-дами - може, наздоженемо. Зв'язавшися з котримсь із міс-цевих відділів, ми мали б багато кращу ситуацію, і вдалося б уникнути не однієї прикрої несподіванки. Я звернувся до вояків:
- Ну, друзі, нам пора дальше!
Стрілецький ряд поволі видовжувався, ховаючись між стовбурами дерев. Стежа провадила на слід, який вона завва-жила. Та і к-р Байда теж уже зорієнтувався в терені, бо був тут минулого року.
Так ми дійшли до місця, де справді були свіжі сліди на-ших квартирантів. Вони вели у глибину лісу. Друзі, мабуть, відступили, взявши нас за КБВ. Правдоподібно, завважили нас, коли ми палили вогнища в долині над селом.
Не гаючи часу, відділ рушив далі, але вже повільнішим маршем - з огляду на ранених, які не могли поспішати. Слід весь час провадив на південь. Ішов він добре битою стежкою. Так промаршували ми десь до одинадцятої. Потім вийшли на перехрестя стежок - і тут слід нам загубився.
- Ге-ге, пане-брате! - озвався хтось із старшин. - Шу-кай тепер вітру в полі! Не так легко знайти партизанів, як комусь здається. Тепер хоч цілі полки випускай, щоб знайти когонебудь.
- Не вийшло! - сказав я. - Далі не йдемо. Трохи відпо-чинемо і спечемо картоплі, бо я вже знов охляв, отже думаю, що братство теж.
Відділ розтаборився кругом невеликої гори, виставивши заставу коло стежки, якою ми прийшли. Повстанці почали приводити себе до порядку. Дехто мився, інші над вогнем витріпували з своїх сорочок нужу. Потім лягли спати, щоб надолужити дві останні недоспані ночі. День мали ми знову гарний і соняшний, а свіже гірське повітря теж сприяло на-шому відпочинкові.
Але, на жаль, ворог не відпочивав. Він знав, що ми пер-ший раз зайшли в цей терен, знав і про фізичне вичерпання нашого відділу. Тому тропив нас по лісах, немов мисливець звіра.
Десь коло 2 години, коли відділ ще пресмачно спав, наша застава, яка була на стежці, відкрила кулеметний вогонь. Алярм! Кожний зривався з свого леговища і за кілька хви-лин був уже готовий до бою. Але я наказав заставі відступа-ти за відділом. Застава мала втрату: був убитий повстанець Шум.
Я вважав за відповідне не встрявати в бій. Головним мо-тивом було те, що відділ був надто виснажений. Була щойно 2 година пополудні, отже до вечора лишалося забагато часу. Скільки треба було б зужити амуніції? А великих запасів коло себе ми не мали. До того - ворог не йшов проти нас з якоюнебудь силою.
Відв'язавшись від противника, відділ вийшов на одну більшу гору, а потім, при добрім забезпеченні почав посува-тися її хребтом у напрямі сіл Душатин-Миків.
Над вечір, десь коло 5 год. ми зупинились над селом Миків і отаборилися в досить глибокому потоці, затерши перед тим за собою всякий слід. В селі було тихо, мов у гробі. Жадної людської душі. Більша частина хат - спалена, зацілілі - зруйновані. В цій пустці жалібно подавали голос уже напів-здичілі коти і тужно вили собаки. Можна було собі уявити, з якою шаленою швидкістю втікали б ці створіння, якби нараз побачили живу людину. Згарища і руїни вже зароста-ли бур'янами. Про те, чи зможемо тут знайти щось з поживи, не могло бути мови. Все було пограбоване, а коли щось і зо-сталось, то згодом пішло з димом. Про це заздалегіть под-бало ВП.
Над вечір стало холодно. Я наказав запалити багаття, ви-тягнути запаси і щось зварити для підкріплення сил. Дехто ще мав картоплю, біб і горох. Постановляємо, що будемо но-чувати тут. Повстанці назносили багато чатиння, мостили ним землю і лагодилися на нічліг.
Вогні весело палахкотіли, пеклася бараболя, варився біб і горох. Біля одного вогнища згуртувалися всі наші старши-ни і радили. Кожний подавав свою пропозицію, старався пе-реконати інших у правильності своїх думок, але знайти ідеальну розв'язку було тяжко. При наявній сутужній ситуації треба було узгодити і накази командування, і вимоги по-літичної лінії, і конечність зберегти бодай мінімум людських сил. Кінець-кінцем найкращою розв'язкою видалася та, яку запропонував к-р Байда:
- Вранці рушаємо і йдемо до пункту, щодо якого я маю домовлення з к-ром відтинка Реном; а там я напевно дістану якісь нові інформації і накази на майбутнє. До того - там є недалеко санітарний пункт, в якому ми повинні залишити всіх поранених. О котрій годині думаєш відходити, Громенку? - звернувся Байда до мене.
- О шостій.
- Так, друзі! А тепер треба лягати і відпочити. Добраніч!
- Добраніч! - і старшини, підвівшися, подались до своїх леговищ.
При світлі вогнищ деякі повстанці ще чистили зброю. Коло одного з них санітари робили раненим перев'язки. З д-ром Шуваром було таки погано. Нога спухла і почервоніла. Але доктор не піддавався, і по ньому не було знати, які болі мусів він переносити. Щоб бодай трохи полегшити йому хо-діння, йому зробили дерев'яні підпірки. Інші поранені три-мались добре.
Цілу ніч горіли вогні, а біля них спали повстанці. Але вже о 5,30 всі були на ногах. Кожний брався до їжі, щоби встигти наїстися ще перед евентуальними несподіванками. Ми вже доїдали решту запасів, які змогли взяти з села Ту-ринське, як з напряму села Миків прибігла стежа і зголосила, що на нас наступає розтрільна ворога.
- Чорт з ляхами! - закляв хтось з пересердя - біжать за нами, як гончі собаки.
- Друга чота криє відступ! - командую я. - Перша чота іде попереду, третя - в середині. ПЖ при ранених. Маршувати!
К-р Байда ішов на чолі відділу. Провадив він, бо знав терен. Коли ми вийшли на одну гору, друга чота раптом від-крила вогонь. Нашим кулеметам відповів лютий вогонь по-ляків. Все таки ми посувалися вперед. Прискорювати маршу ми не могли з огляду на поранених, а поляки це використо-вували і потроху насідали нам на п'яти. Однак це делікатне насідання і небажання перейти в атаку видалось мені досить підозрілим. Йдучи поруч вих. Зоряна, я висловив йому своє побоювання, що противник, можливо, підготовував десь по-переду засідку. Пізніше це побоювання справдилось.
Ворог переслідував нас уперто, насідав на зади і обстрі-лював. Щоб уже скінчити з цим і відв'язатись, о 11 годині я наказав прискорити марш. Останками сил взяли вояки д-ра Шувара на руки і понесли його, не відстаючи від відділу. Через деякий час ми звільнилися від переслідувачів. Можна було сповільнити темпо маршу. Кожному з чола лився цюркотом піт. Сонце припікало.
Так підійшли до великої поляни, на якій стояли старі повстанські колиби. К-р Байда, який ішов з першою чотою, взяв курс понад край поляни. Нагло ця чота дістала сильний автоматний вогонь. Кулі вдарили об гілля дерев, немов би хтось горохом сипав, і обтинали їх. В цей момент і ми дістали вогонь - ззаду, а ще сильніший з боків. Двоє повстанців упало.
- Нам треба взяти навскіс ліворуч, - квапливо говорив к-р Байда. - Там внизу є дорога.
Нас обкружили. Треба було за всяку ціну вирватися з кітла. Відділ пробіг дещо вперед. З усіх чотирьох сторін по-сипалися на нас стріли. Ми були на підвищенні, тому ворог міг сміло відкривати вогонь з усіх боків: його кулі не могли разити своїх. Серед відділу з'явились познаки деякого спа-нікування. Його належало відразу зліквідувати, щоб не ста-лося гіршого. Зорієнтувавшися в ситуації, клякаю на одно коліно, чолом до дороги, і, розставивши руки, гострим голо-сом подаю команду:
- К-р Бартель - направо! К-р Лагідний - наліво! Решта - в резерву!
Рішуча команда додала воякам енерґії і спам'ятала тих, які почувалися непевно. Як блискавка, люди розчленувалися в розстрільну і залягли.
- Зв'язкові, до мене! - кричу я. Але вони вже були біля мене. Лежали, чекаючи на доручення.
- Підсуватись, повзучи, вперед: 20 метрів! - пішов по лінії новий наказ.
Приклякнувши на коліно, я обсервував поле перед нами. Внизу, на дорозі Бистре-Рябе, віддаленій від нас на яких 40 метрів заліг ворог. Його вояки лежали один біля одного, як оселедці. Я показав на них зв'язковому Перцеві.
- Ага! О, буде м'ясо! - скривився юнак, але відразу ж повеселів. - Але вони наплечники мають, друже командир, а там напевно є хліб і консерви...
- Прощавайте, друзі! - нагло залунав могутній бас. - Поклоніться від мене вільній Україні!
Немов прошитий електричним струмом, оглядаюся назад. Бачу: д-р Шувар тримає проти чола свою пістолю.
Доктор, що ви роб... - але слова я не скінчив. Уже грим-нув постріл. Доктор Шувар, він же Євген Лужицький, курін-ний лікар УПА, впав на землю мертвий. З чола витікала кров.
Не знаю, я, здається, в цей момент дуже зблід. Я дивився на нерухомого доктора, на моїх устах було німе питання: чому ти так зробив? Адже ще не було найгірше!
Але довго думати не доводилось. Люди чекали дальших наказів. Треба було поспішати. І тому, відвертаючись, подаю по лінії:
- Готуйся до пробою! Приготовити ґранати! Ворог відкрив густий вогонь. Відповідаю полякам двома свистками, летять наші ґранати, потужні вибухи, стогне лу-на... На кілька секунд запанувала тишина.
- Вперед! За Україну! - і, враз підводячися на повний ріст, пориваю за собою весь відділ.
- За Україну!... За Україну!... - заклекотіло між горами. Мов розлючені леви, гнались повстанці в атаку. «Кухня» що-сили закалатала в баняки.
Я, зв'язкові і вих. Зорян, б'ючи з своїх автоматів, вибігли на дорогу. Мабуть, не чекавши від нас такого бравурного наступу, ворог зсунувся за берег дороги. Лоза, Чумак і Ка-лина з своїми роями трохи не понад голови поляків влетіли на їхні зади і, обернувшися, почали сікти з своїх автоматів. Декотрі з ворогів, кидаючи зброю, пробували спасатися, але пощади нікому не було. Зав'язався рукопашний бій, в якому людина забуває про себе і перетворюється в автомат убив-ства. Страшно це виглядало! Нам на допомогу примчала реш-та відділу. Незабаром густа ворожа лінія була знищена.
- Бігом на гору! - кричу з усієї сили, бо з гори, право-руч від нас, гналися на поміч своїм вояки КБВ, які перед тим обстрілювали нас з боків.
Напруживши останки сил, наші бійці подались у вказа-ному напрямі. Дуже скоро ми опинились уже на горі і могли прийти до себе.
На горі наказую задержатись, треба упорядкувати відділ. Деякі, фізично слабші, ще долучувались. Дехто ніс здобуті польські наплечники з хлібом і консервами, інші тягнули здобуту амуніцію і зброю.
Повстанці були страшно змучені, кожний бодай на кілька секунд валився на землю, щоби відпочати. Я наказав коман-дирам поупорядковувати чоти, а сам з вих. Зоряном зійшов трохи вниз, в тому напрямі, де хвилину тому кипів бій.
- Дивіться, друже командир, скільки їх знову сходить - там, ліворуч! - заговорив Зорян, показуючи рукою.
Справді, поляки наново формувались і прямували до бо-йовища. З усією певністю можна було чекати, що вони про-довжать погоню. Щоб не попасти в нову халепу, треба буде добре маневрувати. При такому фізичному вичерпанні ледве чи це вдасться. Ці думки настроювали мене і виховника дуже невесело.
 
Наші Друзі: Новини Львова