Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 20 лютого 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

У великому рейді

Переглядів: 26083
Додано: 03.05.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
- Вогонь ! . . - і неначе грім з неба, ударила вся наша зброя. Мов снопи, покотилися перші вбиті і поранені поляки.
З долини підбігала свіжа розстрільна: доповнити ряди ворожої лінії. Вона стрибками підсувалася до нас чимраз ближче.
«Еге, - подумав я, - сьогодні нам так легко вже не випаде. З нами зчепився, можливо, якийсь спецвідділ».
Ворог приступив до бравурного наступу. Найбільший натиск зробив він на відтинку 3-ої чоти к-ра Залізняка. Мабуть, коло сотки ґранат розірвалося перед нашими становищами, а після них - ще стільки ж. Гуркіт оглушив нас цілковито.
- Гурааа ! . . - і ворог рушив в атаку.
Ситуація ставала дуже прикрою. Дим в'їдався в очі, нічого перед собою ми не могли бачити. Здавалося, що от-от вони нас виб'ють з лінії. І я вкладаю в рот свисток і пронизливо свищу два рази. Відразу по цьому полетіло від нас кілька десятків ґранат і розірвалося між наступаючими лавами. Нам було трохи краще, бо нас охороняли зрубані дерева і пеньки. Ну, а ворогові було трохи гірше, тож не диво, що таке спершу грізне «гура» відразу почало притихати, а натомість почулися зойки і стогони. Над полем бою зносився вгору дим. Стало гаряче. В ніздрі вдарив запах теплої крови.
- Нє уцєкаць! Не уцєкаць, скурве сини!
- Куда? . . . мать! - бушував другий голос. - Впєрьод, а то стрелять буду, как собак!
Мені важливо було знати, яка створилась ситуація, і тому я підводжусь і з-за грубого дерева оглядаю наше передпілля. В ворожих рядах бачу велике замішання. Московська лайка підтвердила мої здогади, що при поляках мають бути песиголовці з НКВД.
- Таки трапить вас шляк, гади! - лаюся з пересердя. - Перець і Крик, до мене!
Юнаки кількома скоками, мов сернюки, опинились уже біля мене.
- Перець до 3-ої чоти, Крик - до 1-ої. Передати чотовим наказ: На один свисток кожний кидає ґранату, два свистки - наступ. Добігти до ворожих трупів і забрати зброю, а головно амуніцію. Крім цього, під час наступу нехай кухарі тарабанять у баняки. Ви оба вертайте скоро на свої становища. Зрозуміли?
- Так є! - і обидва молоді зв'язкові, засмалені, як циганчуки, щезли поміж ялицями і буками.
Ворог відкрив сильний кулеметний вогонь. Тонкі, молоді граби, буки, ялиці падали, немов підрізані. Не одному з нас довелося дістати по лобі від гілля падаючого деревця.
- Всьо на нас. Цілий світ на нас. Навіть дерева! - жартома сказав «старий» Рубаха.
З долини підходили щораз нові підкріплення. Я обсервую їх з-за дерева. Наче муравлище!
- Увага, хлопці! - даю наказ, раптом здогадавшися про намір ворога. - Обстрілюйте злегка, але цільно, бо вони хочуть забрати своїх побитих, біля яких є амуніція.
Перестрілка стала густішою. Час від часу вибухала ґраната. Дивлюся на годинник і ловлю себе на тому, що кручу головою: 15 по шостій! До вечора ще далеко.
- Уважати! Ворог знов лагодиться до наступу! Мій наказ пішов по лінії.
З ворожої сторони вже заграло, може, понад З0 кулеметів. Витворилась така клекітня, що й слова не можна було почути. Уже почали валитись і декотрі грубші дерева.
- Ну, хлопці! - сказав я до своїх, - надходить рішальна хвилина. Крик! - звертаюся до зв'язкового. - Піди до к-ра Лагідного, хай дасть сюди дві кулеметні ланки на підмогу. Скоро!
- Приготовляти ґранати! - кричали на вухо один одному вояки.
Ворог нагло перервав вогонь і з диким «гура» кинувся ще раз в атаку.
- Вогонь! - і ми відповіли йому своїми пострілами, але це його не зупинило. Позад його лінії, мов божевільні, ревіли большевицькі підганячі з наганами в руках.
- Вперьод! . . . мать! Куда удіраєш, сволоч?
Помалу, але вперто ворог підсувався під наші становища. На небо знов насунули чорні хмари і почало гриміти. - Ще тільки цього і бракувало!
- Перець! - звертаюся до зв'язкового. - Заложи білу парашутну ракету в ракетницю і тримай її напоготові.
- Друже командир! - чую кілька збуджених голосів. - Поляки вже близько!
З другої чоти долучилося до нас дві кулеметні ланки і залягли на лінії.
- Ну, Перець, стріляй ракету, але прямо на їхню лінію. Не догори!
В повітря вилетіла вогниста куля. Вона розбилася ще на п'ять світел, які, горіючи, зависли в повітрі, а потім почали поволі спускатися.
Тишину, яка запанувала на мить, прорізав мій свисток - і застогнали сусідні карпатські гори, бо майже рівночасно розірвалося сливе 100 ґранат. Вони так потужно стрясли повітрям, що на якусь секунду нам забило дух. Сила вибуху рвучко піднесла вгору горіючі на парашуті ракети. Дві з них зависли в гіллі дерев.
Я дав два гострі свистки. Неначе рев сотні роздратованих турів, розляглось могутнє «слава» наших повстанців. Кухарі почали бити по баняках, в яких варилася їжа, і свистати в пальці. Бракувало ще тільки несамовитих вигуків. Був би чистий образ з часів татарської навали!
- Вперед ! . . Вперед ! . . За Україну ! . .
Вискакую з-за зрубаної ялиці, а за мною, немов вихор, рвонула перша чота. Третя чота під командою к-ра Залізняка вже поралася біля ворожих трупів, які, немов колоди, лежали покотом, один коло одного.
- Скоро поратись ! . . - кричу я, а потім гукаю до Соколенка:
- Друже бунчужний! Скочте до Залізняка, хай кінчає, щоби мав змогу прикрити нас вогнем.
- Спішися, Громенку, - наглив мене Байда, - бо вони вже прочуняли. Дивися, знову вилазять з потока.
Залізняк з своєю чотою був уже на старих становищах. Треба було забиратись і нам. Ракети ще горіли.
- Командире Бартель, відступати на попередні становища! - даю наказ. - Скоро!
КБВ швидко зорієнтувалося, що нам ішлося про амуніцію, і почало робити наступ наново. І цим разом він був безуспішний. Ми вже були на старих становищах і чулися в них, як у себе вдома.
- Ґрунт, що є чим стріляти! - говорили весело вояки.
Ворог почав нас обстрілювати з кулеметів і автоматів. Але бунч. Соколенко уже встиг обійти всю лінію і менш-більш зорієнтуватися щодо здобутих трофеїв.
- Перша кляса, друже командир! - говорив він задоволено. - Є понад 170 ґранат, кілька нових автоматів і понад 4000 набоїв. Самі світляні і розривні. Декотрі принесли хліб і консерви.
- О, це добре! - перебив я йому. - Хай раненим занесуть!
- Вже їдять! - відповів Соколенко. - І всі кулемети забрали.
«Чорт з ними, з цими кулеметами, - подумав я. - Все одно доведеться їх десь ламати і розкидати, мов сміття. Маємо доволі своїх, не годні вже їх носити».
Пропоную Соколенкові трохи відпочити і говорю йому, що в мене дух ледве держиться. Заки ворог зформується до наступу, промине яких 15 хвилин.
- Мені здається, - говорю бунчужному, - що вони будуть тепер налягати з усіх сторін, нам треба буде розділитися по всіх чотах, щоби піддержати вояцтво. І так треба подивляти, як по-геройськи воно держиться. Чи є якісь утрати?
- Ой, є! - сумно відповів Соколенко. - Двох убито. Оба з Залізнякової чоти. Там натискали найсильніше.
Потім переходимо до обрахунку ворожих сил, які беруть участь у цьому бою, і устійнюємо, що проти нас оперує не менше п'яти соток. Довелося нам пожалувати, що нема ориґінальних набоїв до ґранатомета, а то напевно все виглядало б дещо інакше.
Тим часом перестрілка ставала чимраз сильнішою. Проте ми з бунчужним не переставали гуторити. Я спитав Короленка, скільки, за його спостереженнями, може ворог мати тепер убитих.
- Оскільки орієнтуюся, то понад сорок, - відповів бунчужний. - Але, холера, всі хлопи - як дуби! Вибранці! До КБВ яких-небудь не приймають. А на відтинку 3-ої боти я бачив двох убитих старшин. Зовсім не погожі на європейців. Якісь азіати!
Розмовляючи, ми наблизились до д-ра Байди. Присідаю біля нього. Розглядаючи розгорнену карту, вія сказав:
- Мені здається, що і штреку, і шосе муситимемо проходити пробоєм.
Ніде правди діти, цього боявся і я. Але це було б ще пів біди, якби була змога дати воякам попоїсти. Якщо ж голодування ще потягнеться, то вони і ворушитись не зможуть.
Дощ знову взявся до своєї роботи. Якось сумно стало на душі. Здавалося, що Бог про нас забув.
- Вони тепер схочуть витиснути нас на поле, - знову заговорив к-р Байда.
Д-р Шувар, вих. Зорян, бунч. Соколенко і к-р Лагідний притакнули йому. Але, мабуть, ніхто не вірив, що ворогові це вдасться. Бо ми вже мали так цінну для нас амуніцію. Коли б не вона, то кінець кінцем їм удалося б вигнати нас з наших становищ.
Краплі дощу почали падати дедалі густіше.
- Цікавий я знати, чи ми колись у цих Карпатах висушимося? - запитав д-р Шувар. - Мабуть, мокрому, доведеться і ноги задерти.
- О, докторе, - потішив його хтось з гурту. - Не тратьте надії. Нам тільки б за штреку, а там і погода поліпшає.
- А я мав пригоду, - заговорив бунч. Соколенко, змінюючи тему. - Лежу за пеньком та дивлюсь, чи не видно десь чотирирогатівки. Аж тут нараз як не гахне мене по заді. . . Я аж затерп. Думаю - невже ворог перервав ззаду лінію і мене поранило? Обертаюся і бачу на собі здорову гіляку. Ну, слава Богові, думаю . . .
Соколенко не докінчив свого оповідання, бо з'явився задиханий зв'язковий від чотового Залізняка.
- Друже командир! - зголосив він, - поляки лагодяться до наступу.
- Ну, мої приятелі! - зриваючися з місця, звертаюсь до старшин. - Мусимо видержати, мабуть, найсильніший наступ. Гайда на лінію!
К-р Байда хотів був відходити з нами, але я на це не погодився. «Наказав» йому лежати на місці, бо не можна всім разом наражуватися на небезпеку і заглядати смерті в вічі. Приобіцяв йому повідомляти його про перебіг бою через зв'язкових.
Тим часом перестрілка наростала на силі. Бігцем добираюся до відтинка третьої чоти.
- Сьома двадцять, - дивлячись на годинник, говорю до бул. Рубача. - Витримаємо, друже Рубач?
- О, річ ясна, друже командир, - відізвався завзятий підстаршина. На нашу чоту найбільше натискають тому, що вона ближче до поля. Хочуть тут прорвати нам лінію, але дулю... Головне те, що є амуніція і ґранати, а решта - дурниці.
Я трохи підвівся з землі і оглянув наше передпілля. - Всім змінити становища, - наказую. - Треба висунутися з-під дерев на яких 2 метри вперед. Хай кожний наложить перед собою пеньків.
Наказ виконано хутко. Одні стріляли, другі поправляли становища - і так напереміну.
Між першою і другою чотою ворог відкрив гураґанний вогонь і приступив до енерґійного наступу. Застогнала земля від розриву ґранат і гори задрижали. Забушував бій. Світляні кулі перехрещувались, мов фантастичні джмелі. Об'єктивно беручи, це видовище було гарне.
Знову не пощастило ворогові. Наступ був відбитий. На якийсь час затихло. Тільки час від часу то з одної, то з другої сторони розтинався вистріл. Це кращі стрільці «пробували своє праве око», хоч було вже трохи темно.
Дощ не вщухав. На землі постало болото, але ми мусили лежати. Нас безупинно обливали холодні струї. На додаток повіяв зимний вітер. Кожного підкидало від холоду. Щойно тепер воші почали робити під сорочкою свої маневри і заявляти про своє «я». А кишки безнастанно грали голодне танґо.
Ворог вистрілив кілька білих ракет, які освітили все бойовище. Стало ясно, наче вдень. До нас долинули вигуки ворожих вояків:
- Гей там, бандеровци, як длуґо бендзєцє лєжець? Для чеґо сен не поддаєцє?
- Ходи сюди ближче! Скажемо тобі, Антку, чому не піддаємося, - вигукнули з нашої сторони.
- За цо сєн бієцє?
- За Україну.
- Не бондзь ґлупі. Такей України не бендзє, як ви хцецє. Сталін не допусьці до теґо.
- Ти, дурний цапе чотирирогий, по наших спинах ще Сталін не їздить, а по ваших уже почав. Ще не знати, хто краще виграє - ви чи ми.
Відтак по ворожій стороні залунав якийсь грубий голос, наказуючи, щоби було тихо. Ми також замовкли, бо цікаві були почути, що нового придумають московські прихвосні. Грубий голос почав своє сольо:
- Єст там у вас такі Громенко? Повєдзцє му, жеби сєн с. син поддал, а як нє, то вас вшисткіх до ґодзіни часу розпєпшими.
По нашій стороні вибухнув рев сміху.
- Гей ти, бурмило, - гукнув бул. Рубач. - Заткай собі хавку і завчасу, поки ще живий, задирай копита!
Пересварка не вгавала. З обох сторін лунали щораз уїдливіші епітети.
Мене занепокоїло те, що ворог уже знає, що я командую цим відділом. Питаю к-ра Залізняка, звідки він міг би про це довідатись.
- Мабуть, там на дорозі зловили Гупала живим і він, бідака, мусів сказати, - відповів Залізняк. Знову заграли кулемети.
- Ну, чотовий, - говорю до Залізняка. - Тепер треба здорово триматися. Це, мабуть, буде їхня остання, рішальна атака. Хай вояки заощаджують набої і ґранати. Не дати ворогові підсунутись близько!
З таким самим наказом посилаю зв'язкових до інших командирів чот. На відтинку другої чоти було цілком спокійно. Тут атакувати ворогові було незручно, і тому він залишив це місце у спокої.
- Перець! Біжи до к-ра Байди і зголоси, що ворог лагодиться до вирішального наступу. Решта - без змін. Крик залишиться біля мене.
Поглядаю на годинник - ну, вже восьма. Ще якось видержати годину.
На відтинку наших двох чот, розташованих півколом, ворог сконцентрував тепер понад 40 кулеметів і відкрив з усіх пекельний вогонь. Стріляв він самими світляними і розривними кулями. Впродовж п'ятьох хвилин перед нами не осталось ні одного середньої грубини дерева. Все попадало на землю.
Нашим кулеметам наказав я мовчати. Зрештою в огні не було потреби; крім того, треба було берегти амуніцію. Кулеметну симфонію поляків супроводили ракети, сліплячи нам зір. Але ми заздалегідь наготовили гілля, щоби під час ворожого наступу маскувати себе перед їх ясністю.
А з неба виливалися на нас кухлі огидної води. Вона на спілку з вітром холодила нас до костей. Хоч наш відділ був на нашому оперативному терені найстарший і навоювався вже досить, проте від 1944 р. ще не мав бою в таких умовах, які були тепер - холод, дощ, голод і скрута з амуніцією.
Гураґанний вогонь противника тривав яких 12 хвилин. Нараз усе втихло.
- Увага! Ані кроку назад! - кидаю наказ.
Вояцтво зрозуміло, про що йдеться, і ще щільніше притиснулося до землі. І раптом - жахливий гук ворожих ґранат заглушив нас. По нашій стороні почулись тихі зойки. Бул. Ґонтар і віст. Дуб були поранені в голови відламками ґранат.
- Гуррааа ! . . . - заревіло кругом, і кожному з нас пішло по тілу тремтіння.
- Вогонь! - і наші кулемети заклекотали.
Поляки натискали, мов оскаженілі. Брутальна большевицька лайка і наган ззаду гнали їх вперед. Два різкі свистки, - і коло 100 ґранат, відповідаючи ворожим, розірвалось між лавами наступаючих. Ще два свистки - і за ними пішла друга порція.
Крики, зойки, польську і большевицьку лайку, шум дощу - все це заглушило наше могутнє «слава».
- Уцєкай!
- Не уцєкаць, к . . . а маць, на становіска!
Знову даю два свистки, і третій раз вибух десятків ґранат розшматував повітря.
- Слава !... Вперед за Україну! Бий!
Що діялося в ту хвилину, годі описати . . .
Перець! Біжи до Лагідного, хай з рештою чоти атакує з флангу! - кажу до зв'язкового, а, обернувшись до своєї лінії, кричу: - На становища!
Все спинилось.
- Вернути на свої старі становища! - пішов наказ по лінії.
Лагідний вже атакував збоку. Ворог не розумів, що сталося, і, розгубившись, відступив.
- Крик! Біжи до Лагідного, хай уже зупиниться і вирівняє лінію, - наказував я зламаним голосом. Нерви, розпружились і раптом настало ослаблення. Прийшов бунч. Соколенко.
- Пхаються назад, як свині, - важко здихнувши, сказав він. - Ну, і попам'ятають вони нас, шляк би їх трафив! Знатимуть, куди стежка в горох. Он там, попід буками лежать, як снопи.
- Які в нас утрати? - питаю його.
- Троє вбитих і двоє поранених. Зокрема тяжко ранений в голову бул. Ґонтар. Не витримає. Між убитими - кулеметник Коваль. Мені стиснулося серце. Такі втрати!
Надійшов к-р Залізняк. Я став і сильно стиснув йому і бул. Рубачеві руку за геройську відсіч ворогові.
Наказую відставити ранених на поляну, а двох вибулих кулеметників, убитого і пораненого, замінити кулеметниками з другої чоти. Сам відходжу до к-ра Байди, який знаходився біля Лагідного. Два молоді кулеметники, Крук і Смик, уже бігли до третьої чоти на доповнення.
Ворог відступив не зовсім і вперто обстрілював наші позиції. А дощ далі поливав без перерви.
Бул. Ґонтар і віст. Дуб лежали під шатром. Ми з к-ром Байдою приклякли над ними. В Ґонтаря була над вухом велика рана. Він маячив. Питаю Дуба, як він чується.
- Я, друже командир, чуюсь незле, - відповів він. - Тільки шиєю не можу ворухнути. Але йтиму, поки матиму сили.
 
Наші Друзі: Новини Львова