Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 20 лютого 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

У великому рейді

Переглядів: 26082
Додано: 03.05.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Відділ рушив далі, завертаючи на схід. Ми бачили внизу довколишні села. Цивільних людей в них не було видно, натомість сновигало багато ворожих вояків.
По якійсь годині маршу переднє забезпечення нагло по-дало знак задержатися.
- Долів! - даю команду, і весь відділ щез у траві та по корчах.
Приклякнувши на коліно і приклавши до очей далековид, оглядаю передпілля нашого маршу.
- Дідько би вас взяв! - заскреготів я зубами. - Не мала холера деінде заквартирувати! Просто нам на дорозі! - Що там таке? - запитав к-р Байда. Кличу його до себе і показую йому рукою перед себе. Мабуть, КБВ. Було його коло трьох соток. Одні сиділи, другі стояли, а ще інші робили якісь вправи.
- О! Дивись, брате, як вони себе добре почувають, - оглянувши ворожу частину, заговорив Байда. - Ех, якби так зо два міномети. . . Ото звивали б копитами!
Не було іншої ради, як завернути і взяти напрям на с. Вислок Горішній. Може, хоч там спокійно пересидимо.
Я і к-р Байда ішли поруч. В розмові я висловив своє побоювання, що і в Вислоку квартирує ворог. А якщо ні, то ввечорі спробуємо принести звідти трохи картоплі. Звичайно, якщо її ще не забрали поляки.
- Чорт його, брате, знає, - сказав Байда. - Як вийдемо на край лісу, то побачимо Вислок. Будемо спостерігати, які в селі рухи.
З хребта відділ зійшов розстрільною, щоб не залишати по собі сліду. Потім ми знову скрутили наліво і повільним маршем вийшли за годину на гору, покриту грубими соснами і молодими яличками. Нараз погода цілковито змінилася. Сонце почало пекти так, що годі було витримати. Вояки сховалися від спеки в тінь сосон і ялиць. Кожен був охлялий і випивав трохи не по пів ведра води відразу.
Бул. Рубач, скинувши черевики і повісивши на шию далековид, скоренько, немов вивірка, видряпався на найвищу ялицю, що стояла біля нас. Його завдання полягало в тому, щоб оглянути всю околицю, а головну увагу звернути на с. Вислок. Рівно о 12 год. Рубач зліз з дерева.
- В селі, друже командир, є військо, - зголосив він. - Ходять теж по полях. Ворожі фірманки щось возять по всьому селу. Крім того, на дорозі Вислок - Карликів так само швендається весь час вороже військо. Це, мабуть, ті самі, що ми їх завважили вранці.
Я подякував Рубачеві і порадив йому відпочити, що вже робив весь наш відділ. Дехто з вояків спав, інші робили «чистку» в сорочках. О, та погань почала дуже докучатиі
Коли ми з к-ром Байдою знов розгорнули карти, нам стало невесело. Довший час ми приглядалися їм мовчки. Що робити?
- Обов'язково треба, не чекаючи вечора, рухатися дальще, - врешті перебиваю мовчанку. - До Вислока не підсунемося, бо там стоїть КБВ. Тому треба цим пасмом лісу, понад Вислок - Карликів тягнути під Команчу. Тут вийдемо над с. Репедь і зорієнтуємося, де нам перейти шосе, штреку і ріку Ославицю - попри Репедь, чи попри Явірник.
Свій плян я обґрунтував тим, що в селах, попри які ми мали б проходити, може, вдасться роздобути щонебудь з'їсти, бо без їжі ми довго не потягнемо. Вояцтво занадто виснажене. Не дай, Боже, зчепитись сьогодні знов! Це було б фатальним. Найтяжче буде нам перейти дорогу Вислок - Карликів, яка веде через ліс і по якій вештається вороже військо. Було б чудово, якби вдалося проскочити непоміче-ними. Штрека та ріка - це вже дурниця. Там пройшли б ми несподівано.
- Плян добрий! - відізвався Байда. - Тільки чи не зарано ти думаєш рушати? Не вірю, щоби при переході дороги ніхто нас не спостеріг. Мусиш, Громенку, взяти під увагу те, що і для нас, і для них це - переходове місце, якого вони бережуть, немов ока в голові. Вони добре знають, що тут завжди може попастися їм в руки хтонебудь з наших - з відділів, зв'язку тощо.
Все таки я своєї думки не попускаюся. Бо коли ми за-держимося тут довше, - говорив я,-то не встигнемо до-кладно розпізнати про те, що діється в Репеді і Явірнику. Прийдемо за ночі і нічогісінько не зробимо. А проблема роздобути бодай трохи бараболі є дуже гостра. Тому заздале-гідь, ще за дня, нам треба бути під цими селами: якби нам не відпав Вислок, тоді не було б чого спішитись. А так - нема іншої ради. Братцтво вже пару днів майже нічого не їло, а тут високі гори, і їсти хочеться навіть тоді, коли люди-на сита.
- Я думаю, що за півгодини таки треба буде рушати, - скінчив я свої міркування. - Чорт їх забери - амуніції ще трохи маємо, і я вірю сильно, що братство буде воювати завзято. Зрештою про це нема чого говорити.
Байда важив одні і другі арґументи. Треба було оминати зустрічі з ворогом, але проблема прохарчування була теж дуже пекуча. - Ну, йди, йди! Побачимо - сказав по хвилині надуми.
Сонце не переставало пражити. Приклавши їдунку з свіжою водою до губ, я спорожнив її наполовину. Захотілося курити, тому підходжу до Перця.
- Витрушуй кишені, Перець. Може, щось знайдеш, бо курити ще більше хочеться, як їсти.
На моє здивування, Перець подав мені капшук з тютюном. Відразу зібралася довкруги нас ціла компанія - д-р Шувар, Зубченко й інші. Кожний хотів покурити.
- Розум є добра річ, тільки його треба мати, але ще краще, коли хтось має щонебудь закурити, - пожартував д-р Зубченко. Всі вибухнули сміхом.
- Докторе! Ви б, до лиха, замовкли, - відізвався к-р Байда. - Я й сміятися не годен. В мені всі кишки позлипалися докупи, дух ледве теліпається, а вам жарти в голові.
- Раджу, друже командир, видудлити цілу їдунку свіжої води - і вони розліпляться. Знову загальний регіт.
Але жартувати довго не довелося, бо треба було виру-шати в дальшу дорогу. Наказую готуватися до відмаршу. Відділ заворушився. Повстанці помалу вставали, поправляли на собі виряд і зброю. Сонце далі пекло немилосердно. На небі зрідка перебігали кучеряві хмаринки.
- Знову буде дощ, - завважив бунч. Соколенко. Аби тільки не злива; тут, у горах таке часто буває. Ці дощі нароблять нам великих труднощів.
- Що це є супроти вічности? - докинув вих. Зорян. - Нам і так море по коліна.
- Ну, братство, махаймо далі! - говорю до старшин. - Тільки через дорогу треба буде переходити обережно!
Даю вказівки. К-р Лагідний машрує з своєю чоток) позаду і забезпечує нам боки дороги. Третя чота маршує як перед-нє забезпечення. Збірного пункту не подаю, тому наказую тримати між собою тісний зв'язок. Подаю до відома командирам чот, що моє місце - на чолі відділу, при третій чогі. Чи має хтонебудь якісь запити?
Діставши відповіді, що завдання ясне, наказую маршувати.
Взявши відповідну відстань один від одного, повстанці тихим і обережним маршем посувалися вперед. Ліс був то рідкий, то порослий густими корчами, продиратися крізь які було тяжко. Але найгірше дошкуляла сильна спека. По тілу спливали струмки поту. Доріг або стежок тут не було. Довелося вести все братство за азимутом.
За годину ми були вже недалеко від небезпечної дороги Вислок - Карликів. Спинивши весь відділ висилаю стежу, щоби провірила місце, де ми мали перейти дорогу. За кілька хвилин вона повернулась і зголосила, що на дорозі є багато свіжих слідів. Недалеко від місця плянованого переходу знаходиться велика поляна, на якій стоять шатра, але біля них нікого не видно.
Я і командир Байда, нашвидку порадившись, устійнили, що через дорогу треба буде пробігати чотами, і то розсипною і якнайшвидшим темпом. Звернувшись до Лагідного, я наказав виставити тільки підслухів, які негайно мали б повідомити, коли б щось завважили. Вони не сміють алярмувати пострілами.
Внедовзі все було готове до перемаршу. З третьою чотою к-ра Залізняка підходжу до дороги. Вона досить широка, її боки досить стрімкі. Зліва і справа від нас були закрути. Ліворуч дорога тягнулась догори.
- Третя чота, бігом!
За кілька секунд вона була вже по другій стороні, у великому лісі. За нею подалась перша чота, а з нею весь почот, к-р Байда, я і поранені. Лишалося перебігти другій чоті.
Саме тоді, коли вже половина цієї чоти була по другій стороні дороги, а решта ще на дорозі, вище і нижче виринули групи КБВ і відкрили по наших вогонь. Сталося це так раптово, що останні рої, з якими біг і к-р Лагідний, не мали змоги відповісти ворогові вогнем. Вчепившися шкарпи, вояки вскочили в ліс. На дорозі залишився важко поранений інтендант Гупало: наші не встигли забрати його з собою. Крім нього, ворог поранив к-ра Лагідного. Цей дістав кулю в ногу. Вона застрягла в м'язах.
Отже весь наш відділ був уже по другім боці дороги. Треба було якнайскорше відв'язатися від ворога, і тому наказую другій чоті розсипатися в розстрільну і прикривати наш марш. Решта посувалася стрілецьким рядом. Принаглюємо темпо маршу. На ходу питаю к-ра Лагідного, як він чується.
- Нічого поважного, друже командир, - була його відпо-відь. - Чуюся добре, куля осталась майже під верхом, дурниця!
- Ну, то уважай добре. Якщо будуть пхатися, бий, брате, щоб аж курилося. Я біжу наперед, щоб там чогось не сталося, ну і напрям треба тримати.
КБВ, зорієнтувалося, в якому напрямі ми пішли, відразу почало за нами погоню. Остання чота почала вже відстрілюватись. Бачу, що без бою не обійдеться. - Бігом на гору! - даю наказ.
Вояцтво відразу збагнуло, про що йдеться, і чимдуж кинулось у вказаному напрямі.
Мене мучила спрага. Рот пересох. Якби хоч краплину води!..
Коли відділ видряпався на верх гори, наказую спинитись. Відразу беруся до порядкування чот до бою. Мені до помочі стає бунч. Соколенко. Командири чот зайнялися розміщуванням своїх роїв. К-р Байда обсервував передпілля, де гна-лося КБВ. Все грало, як у гармонії. Кожний знав і своє місце, і що має робити. Тим часом к-р Байда дістав нову ідею.
- Давай сюди, Громенку, кількох кулеметників, а решта нехай залишаться на місцях. Дивися, звідси буде добре їм сипнути.
На вид доброї позиції я навіть здригнувся.
- Давайте, друже бунчужний, кількох сюди, - звертаюся до Соколенка, - а решту командири чот нехай порозміщують на всякий випадок по певних місцях.
Вмить, немов шуліки, примчали кулеметники: ст. віст. Хитрий, Смик, Крук, Коваль, віст. Дуб, Грім, Швейко і ст. віст. Чорний. Разом з ними були їх амуніційні. О, вони орудували своїми кулеметами, немов школярі олівцями! Вони ніколи не випускали надармо ні одного набоя.
Прибігши, ці «косарі смерти» швидко зайняли становища. Тут для них було, де розгулятися. З долини доходили до нас крики КБВ. Воно йшло за нашими слідами. А сонце пражило, немов би хотіло перетворити нас на печеню.
Ось на малу полянку, що лежала перед нами, висунулась ворожа стежа, розглядаючись на всі сторони. Нас не помітили. Завважили тільки наші сліди, які йшли попід гору. Вони власне заманювали їх до дальшої погоні. Половина наших кулеметників скерувала свої кулемети на поляну, а друга половина - на свіжо протоптану нашу стежку.
- Стріляти як подам наказ, - пошепки передаю кулеметникам.
Ворожа стежа почала сміло посуватися вперед. За нею тягнувся довгий ряд польського війська.
- Треба вже починати, поки не вийшло їх з цього потока забагато, - шепчу до Байди.
- Так! - відповів той. - Подай знак, щоб відкрили вогонь.
Я відтягнув рукоятку замка своєї автоматичної пістолі і націлився. Те саме зробив бул. Петя з своїм автоматичним крісом. Кулеметники вже були готові посилати свої черги. І ми вчинили пекло.
Ворог загубився. Несподіванка була завелика. Залишивши кільканадцять трупів на місці, поляки розскочились по близьких яругах і потоках . . .
Ми навіть не помітили, що небо нагло покрилось густими хмарами. Зчинилася громовиця; немов з цебра, люнув дощ.
-Тепер є нагода відв'язатися, - говорю до Байди. - Використовуймо її швидше.
Заки вони очуняють і позбираються, ми зробимо добрий кусок дороги.
- Так! Маршувати, і то скоро!
Залишивши попередній порядок маршу, наказую негайно рухатися. Скорим маршем, при добрім забезпеченні, яругами і глибокими потоками відділ посувався на схід. Повстанці йшли обережно, з готовою до пострілу зброєю в руках, щоб кожної хвилини можна було привітати ворога. Я при-глядався до їх облич. На жадному з них не можна було помітити не то що страху, але навіть тривоги. Тільки голод і виснаження зробили своє . . . А дощ, як навіжений, лив далі.
За пів години ми зробили вже понад два кілометри від місця нашої сутички з ворогом. Кожний з нас промок до нитки. З одежі вояків виходила пара. Вони подобали на струджених коней. Наказую уповільнити темпо маршу. Видно було, що кожний віддихнув з полегшею.
Ліс був тут досить рідкий. Нам треба змилити ворога, щоб не насідав нам на п'яти. Завернувши відділ на захід, наказую робити за собою великий слід. Відтак, коли проминув якийсь час, розвиваю відділ у розстрільну і наказую не залишати тепер по собі жодного сліду. Потім завертаємо назад і йдемо в потрібному нам напрямі.
Помалу дощ перестав. З-за чорних хмар знову появилося сонце і почало пекти з попередньою силою. Над маршуючим відділом підносилась густа пара.
Незабаром над комплексом лісу, в якому ми були, появилося троє ворожих літаків. Вони почали низько кружляти.
- Літак - крийся! - залунав мій наказ, коли вони помчали понад верховіттям. Вояцтво миттю розскочилося і поховалося під деревами.
В ту ж хвилину з двох розвідчих літаків посипалися жмути летючок. Скидали їх, мабуть, над усім простором лісу. Зміст летючок був нам відомий.
- Хоч буде в чому курити, - сміялися повстанці, ховаючи під шапку (це було єдине сухе місце) жмути надрукованого паперу.
Після цього відділ рушив далі, вже досить повільним маршем. Повітря було млосне, кожний з нас відчував млявість. Губи висохли, дошкулювала спрага. З огляду на здоров'я забороняю пити воду. На щастя, по дорозі натрапляли ми на ягоди, які до деякої міри гасили нашу спрагу.

13. Так умирають повстанці
Коло 4 год. ми вийшли над с. Репець і розтаборувалися на одній, добрій для оборони горі. Повстанці знімали з себе штани й сорочки, щоби викрутити з них воду і тим самим прискорити їх висихання, а потім натягали їх, вогкі, на себе. Але незабаром насунули знову чорні хмари, які віщували, що нашому промоканню ще не кінець. Проте цим разом ми вже краще собі зарадили: кожний рій зладив для себе з палаток шатро, в якому міг заховатися перед дощем.
Цим разом був уже не дощ, а страшна злива. Громи били, мов на команду, безперервно. Виглядало, що от-от настане потоп. Здається, що Бог на якийсь час забув про цю околицю нашої рідної землі. Кругом було чути тільки гуркіт громів і шум дощу, а очі осліплювали блискавиці.
Хоч ми були і в шатрах, проте посидіти на землі не довелося. Вода підходила і під шатра. Треба було підводитись і сідати навпочепки. Але і так не можна було довго витримати: ноги терпли і відмовляли послуху. В рою Лози повстанці затягнули пісню:
«Як засвітяться світла нічних ліхтарень, Всюди тихо, всі вулиці сплять, - І тоді з закамарків темряви ночі Повиходить вся нічная брать Він до сонця не звик - в темноті цілий вік, Щоб побачити ворог не зміг. Він не знайде ніде співчуття, ні жалю, Лиш пістоля все вірна йому. . . »
Тужно стало на душі від звуків цієї пісні. А проте в її словах було щось таке, що кріпило дух, будило завзяття і наказувало витримати. Ця пісня була однією з найбільш улюблених мною. І мене потягло пристати до веселої, хоч і голодної братії співаків. До нашого гурту приєднався ще д-р Шувар, підтягуючи своїм славним громовим басом.
. . . Де ж ті гарні часи, що так скоро пройшли,
Де ж та пісня могутня без слів . . .
Гарна, ніжна, мов органи, мелодія зливалася з шумом дощу і перекотами громів.
. . . Де ж ті ніжні слова, що плили з твоїх уст,
Де чарівні дівочії сни?
Все пройшло в сіру даль, а у серці лиш жаль,
Що ці хвилі не вернуть до нас.
А що серце болить, забуває на мить,
Що так скоро пройшов любий час.
- Грррах! - ударив десь близько нас грім. Всі підскочили.
- Алеж гатить, мов навіжений, - пробурмотів д-р Шувар.
- Скоро перестане, - подав кулеметник Крук. - Дивіться, вже вияснюється.
- Ага! Дав би Бог, а то я вже своїх ніг не чую, - сказав бунч. Соколенко. - Треба буде масаж робити, щоби їх до ладу привести.
- Добре, що маємо доктора, - кинув хтось з гурту. - Дістане роботу за своїм фахом.
- Ти, чортів сину! - з уданим гнівом накинувся д-р Шувар на дотепника. Як я дам тобі такі масажі разом з «сухими окладами», то після цього твої ноги вже ніколи не затерпнуть.
Всі вибухнули здоровим, перекотистим сміхом. Це був сиґнал для дальших жартів, тож посипалися всілякі анекдоти.
Дощ знову перестав падати. Знову показалося сонце і освітило всю околицю. З-під шатер вилазили повстанці і випростовували затерплі члени.
- Ну, може, хоч тут дещо зорганізуємо, - заговорив к-р Байда, заглядаючи на карту. - До села Репедь буде не більше, як один кілометр, до шосе і штреки - не далі, як два кілометри. Було б дуже добре, коли б ще сьогодні ввечорі ми спекли якоїсь картоплі. До ранку будемо в селі Туринське. Там теж трохи підживимося, бо це село було досить заможне. Знаю ці околиці, бо минулого року я тут проходив.
Я висловив думку, що нам треба перейти на сусідній горбок, бо там, здається, буде для нас краще. Там був близько потік і готові, нарізані дрова. К-р Байда погодився.
Перейшовши на другу гору, ми переконалися, що місце тут було справді незле, зокрема з огляду на оборону. Звідси було видно і село. З однієї сторони до гори прилягала широка поляна, на якій були вже поскладані копиці свіжого сіна. Здогадуємося, що тут господарюють уже польські селяни, користуючись українським майном. З трьох інших сторін тягнувся ліс.
Відділ зайняв кругову оборону, виставивши забезпечення. Повстанці зійшлись на маленьку поляну, що була по середині нашої «території», щоби могти погрітися проти сонця і обсушитись. Дехто сидів, інші витрушували з кишень рештки тютюну і курили; а ще інших присипляло сонце, і вони куняли.
В год. 17,15 з того боку, звідки ми прийшли прибіг виставлений нами підслух і зголосив, що до нас підсувається КБВ.
- Я їх завважив, коли вони сходили з тієї гори, де ми були. Ішли нашими слідами, - говорив старший віком, завзятий гуцул віст. Рубаха.
Ця вістка ніяк не могла нас порадувати. Замість подбати про поживу будемо змушені в голоді й холоді воювати далі.
- Добрий понеділок, пане-брате, чорти б їх забрали! - пробурмотів я злісно до Байди. - Як продержать нас до 9-ої, то й амуніції не вистарчить. Ну нічого, постараємось їм тут справити баль і відібрати всю амуніцію, яку ми досі вистріляти. Або мене шляк трапить, або їх, гадів.
- Чекай, не скачи, не гарячись, - заспокоїв мене к-р Байда. - Помалу зробимо все. Вони від поляни напевно не будуть наступати, тому треба буде залишити тут тільки один рій і ПЖ, а решту кинемо туди, звідки можна буде ждати найбільшого тиску.
На цьому і стаємо. До моменту перших пострілів залишалось ще трохи часу, отже була змога краще зорієнтуватися в ситуації. А тимчасом я покликав до себе командирів чот і повідомив про головне завдання. Воно було коротке, і я закінчив його такими словами:
- Сьогодні або ми, або вони пани. Амуніцію мусимо здобути. Ясно? - Так є! - Ну, то на становища!
Повстанці залягли, мов послушні діти. Кожний добирав собі краще місце, з добрим полем обстрілу, окопувався і маскувався. Я вибрався оглянути нашу лінію і приговорював до бійців:
- Спішіться, хлопчики! Вони вже близько. За дві-три хвилини будуть тут.
З долини вже виразно доносилася до нас команда польських старшин.
-Тшимай, перунє ясни, одлєґлосьць! Уважаць!
Дійшовши до чоти к-ра Залізняка, беру його з собою, і ми вдвох висуваємося по той бік лінії на обсервацію. Причаївшися за грубими деревами, ми слідкували за ворожими рухами. Потім, ховаючись за пеньки зрубаних дерев, долучились до нашої лінії.
- Стріляти зблизька! - передаю наказ по лінії.
Перед нами вже виринули постаті ворожих вояків. Якийсь грубий старшина командував сильним басом:
- Розцьонґнонць сєн в тралієркен на лєво і право.
Замигали постаті ворожих вояків, розтягаючися в розстрільну чолом до нас. З долини підходило їх щораз більше.
- Вже чи ще ні? - почувся по нашій лінії зденервований шепіт.
- Ще ні!
- Стаць! Вирувнаць лінієн! - чуємо нову ворожу команду.
«Ну, вже пора!» - подумав я. Поглянув ще на годинник - пів до шостої. Ох, до 9-ої, тобто до вечора ще далеко. Три і пів години!
Ворожа розстрільна почала посуватися вперід.
- Вогонь ! . . - і неначе грім з неба, ударила вся наша зброя. Мов снопи, покотилися перші вбиті і поранені поляки.
 
Наші Друзі: Новини Львова