Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 20 лютого 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

У великому рейді

Переглядів: 26080
Додано: 03.05.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
- Таж сирого не їстиму! - відповів сусід.
- Алеж лій, чоловіче, лій! Чи ти знаєш, що то є лій?
- Ну певно, - це коров'ячий смалець.
- Так, так. А тепер, «коров'ячий дідо», їж скоро, бо отот відмарш буде, то їстимеш зовсім сире.
Подібні розмови, дотепи і жарти можна було чути біля кожного вогню. Здавалося, повстанці уже забули, що ще кілька годин тому вони були зовсім ослаблими фізично.
Почало темніти. Вечерю закінчено. Наказую готуватися до нового відмаршу. Сьогодні маємо непомітно перескочити через гостинець Сроге-Фалєювка і перейти в ліс над с. Костаровце. Повітря знову стало душним і парким.
З картою і компасом у руках ішов я на чолі відділу. Мандрувати довелосся нам цілу ніч. Уже ранком зайшли ми в ліс над с. Кустаровце. Всі були дуже втомлені. Ледве волікли ногами. Коли ми зайшли в глибину лісу, я наказав виставити сильне забезпечення. Решта повстанців відразу поклалася спати.
Десь кого 10 год. ранку почав падати сильний дощ. Він перешкодив дальшому спанню. Тоді кожний рій зробив собі з палаток шатра, і під ними повстанці прокуняли до вечора. Про нормальне спання не могло бути мови. Над вечір дощ трохи перестав. Кухарі взялися за варення м'яса, яке ми несли з собою.
Коли добре стемніло, відділ був уже готовий до відмаршу. Дійшовши до краю лісу, ми задержались, а я, командир Байда і охорона з ПЖ подалися на горбок, щоб оглянути терен. По долинах була густа мряка, і годі було щонебудь бачити. Тільки в напрямі с. Одрехова мерехтіли світла. Розклавши карту і присвічуючи собі батерійною лямпкою, остаточно визначаємо наш маршрут. Найкраще виглядало, щоб перетяти штреку і податися попри с. Пакошівка, потім попри с. Дудинці - і в Дудинський ліс. Маршувати до нього доведеться до самого ранку. Хоч він і малий, все таки, може, вдасться нам у ньому пересидіти. До Одрехівського лісу нам ніяк не пощастило б дістатися, бо дорога мокра і маршувати було б тяжко.
- Напрям добрий і поважних перешкод не повинно бути, - закінчив нараду к-р Байда. - Ну, ідемо! Шкода часу.
Переднє забезпечення, діставши напрям і вказівки, рушило вперед. За ним рушив і відділ. Перейшовши залізницю, ми вийшли на великі сіножаті. Тут була висока трава. Щоб не робити великого сліду, наказую маршувати широкою розсипною. Перейшовши луки, ми вибралися на польову доріжку, яка вела до с. Пакошівка.
Знову почав падати дощ. До взуття прилипало болото і відривалось від нього великими клаптями. Марш з кожною хвилиною ставав тяжчим. А дощ неначе сказився - лив, як з відра.
- Коли б хоч поранені не промокли, - висловлюю вголос свої думки.
- Ні, не промокнуть, - відповів зв'язковий Перець, який разом з Криком не відступав від мене ні на крок. - Мають по дві палатки, ґрунт, що Каштан добре чується. Каже, що рука так дуже вже не дошкулює йому.
- Ну, то слава Богові! Сердега, стільки натерпівся! Алеж і твердий він на біль!
Перед с. Дудиньце відділ спинився. Висилаю туди розвідку в польських мундурах. За пів години вона повернулася. В селі все спить. Нікого не зустріли. Навіть цивільної варти немає. Не дивота - ВП хвалиться, що всіх нас уже вибито; отже чуються спокійними, навіть варти не виставляють.
- Думаю, що ми зможемо тихцем перейти через село, - сказав я до к-ра Байди. - Дорога добра, паде дощ, ніхто нічого не почує. Обходити село - дуже погано, до того на полях збіжжя. Слід великий залишиться. А як нас хтось помітить, то заграємо «грека», що ми - ВП, і вони не зорієнтуються.
Дощ не переставав падати. Відділ рушив далі і безшелесно, як нічні духи, перейшов польським селом, яке преспокійно спало. За селом задержалися на кілька хвилин відпочити. Тут дорога вже була таки дуже погана. Болото чіплялося взуття цілими брилами, а сили покидали нас щораз відчутніше. Кожний з нас промок уже до нитки.
- Маршуймо далі, - наказав к-р Байда. - До лісу ще не цілий кілометр, а там запалимо вогні, і, може, вдасться сяк-так висушитись.
За пів години ми з тяжким трудом добилися до лісу. На сході вже світало.

11. Несподіваний бій
Зайшовши в глибокий потік, ми запалили вогні і почали сушитись біля них і пекти м'ясо. Дощ, на щастя, перестав. Над лісом навис густий туман, так що диму не було видно. Була неділя 6 червня 1947 року.
Цілонічний трудний марш дуже вимучив повстанців. Посушивши свою одежу, вони відразу ж клалися біля вогнів спати. День був хмарний і холодний. Повітря було насичене вогкістю.
Я і к-р Байда спати не лягали. Сівши біля вогню, ми розглядали карти.
— Чую, що не доведеться нам тут спокійно всидіти, - сказав я по довшій мовчанці до к-ра Байди.
- На якій підставі можеш таке говорити? - запитав він.
- Передчуваю. Аби тільки не зараз, бо це було б для нас фатальним. Кинь оком
на лісок, в якому ми тепер. Це ж яких 2 квадратні кілометри і ніяк не більше. А якщо дове-деться відступати, то треба буде йти чистим полем півтора кілометра. Коли б довелося воювати десь коло 4 год. по по-лудні, то було б ще пів біди, але гірше виглядала б справа, якби це сталося ще перед полуднем.
К-р Байда висловив думку, що, може, будемо мати спокій, хіба що нас завважили в селі. А проте додав: «І тобі, і мені треба трохи поспати, бо чорт його знає, як ще буде».
Мені починає докучати рука. Аби тільки біль не посилився, а то доведеться віддати комусь автомат.
Десь коло 3-ої по полудні ніхто вже не спав, бо було надто холодно. До голоду долучилася негода. Наше м'ясо вже скінчилось.
- Треба буде сьогодні знову послати за якимсь м'ясом, - завважив бунч. Соколенко. - При мені зосталося ще кілька тисяч грошей, тож не будемо їх квасити.
- Обов'язково, - кажу йому. - Якщо нас у цьому селі ніхто не завважив, то під вечір треба буде туди таки скочити. Нема ради...
Була 4 година по полудні. Нам треба було підтягнутись на край лісу, щоб оглянути терен і визначити трасу нашого маршу. Кажу бунчужному заповісти збірку до відмаршу. За кілька хвилин відділ був уже готовий. Вийшовши по пів-годинному марші на доріжку, яка провадила на південний схід, відділ спинився недалеко від краю лісу. Сюди доносилися співи і вигукування пастушків. По долинах то підносилися, то опадали на землю клуби сірого туману.
На всякий випадок наказую зайняти трикутник оборони і відпочивати. З долини знову почувся спів: «Як то на воєнце ладнє, кєди улан з коня спаднє. . .»
Договорившись з к-ром Байдою, що я піду на край лісу розглянути ситуацію, звертаюся до відділу: - Хто піде зо мною на край лісу? На охотника. Зірвались усі, як один. Бачачи це, д-р Шувар зареготав-ся своїм громовим голосом:
- О, хлопці-молодці! А з ким ми тут залишимося? Га? Файна то мені робота. Ви всі хочете йти з командиром, а ми тут хіба гриби будемо збирати, що?
Взявши трьох з ПЖ, свого зв'язкового Перця, к-ра Ла-гідного та вих. Зоряна, я, відходячи, зажартував:
- А в разі чогось - залягайте і періть, скільки влізе. Тільки вважайте, щоб нас не постріляти, коли будемо до вас долучатися.
До краю лісу нашій сімці довелось маршувати недовго. Тут ми зупинилися в густих корчах, щоб нас не завважили пастухи. Вони стояли гуртами біля своїх стад і в щось гралися або говорили. Біля них були пси.
З другої сторони, в напрямі с. Волиця, стояли дві малі хатини, біля яких також паслися великі стада різної худоби. Нашу увагу звернула більша кількість озброєних мужчин, які там стояли. Відклавши від очей далековид, передаю його Зорянові:
- Подивіться, друже виховнику, на людей, які стоять між тими двома курними хатками. Це ОРМО. Мають зброю і жовті опаски на рукавах.
Виходило, що ворог пильнує худоби, але це стояло в зв'язку, мабуть, з нашою появою в терені. Значить, нас уже «розшифрували». Група, яка стояла біля хат, нараховувала 23 особи.
Далековид ходив з рук до рук. Кожний хотів побачити «богатеруф», але раптом звідти, де ми оставили відділ, за-грали кулемети. Всі стрепенулись. Мені відразу пригадалась моя ранкова ворожба, що сьогодні без бою не обійдеть-ся. З пересердя, що мені захотілося йти на обсервацію, я го-лосно закляв. Негайно пустилися ми в дорогу до своїх. До відділу треба було добитися за всяку ціну. З готовою до по-стрілу зброєю біжимо в тому напрямі, де вже клекотів ве-ликий бій.
Нетерплячка гнала мене наперед. Поруч мене біг Перець з автоматом в одній руці і ґранатою в другій, к-р Лагідний і вих. Зорян; решта - за нами. Кожному з нас піт заливав очі. Я був дуже зденервований і кляв себе за те, що залишив відділ.
- Не журіться, друже командир, - заспокоював мене задиханий Лагідний. - 3 ними є к-р Байда.
Саме тому мені треба було чим скоріше добитися до відді-лу, бо я не смів перевантажувати його своїми обов'язками. Він і без цього мав досить своїх клопотів.
Мені йшлося про те, щоб устійнити силу ворога, а далі про те, щоб наші не відступили, втративши з нами зв'язок.
- Думаю, що будуть тримати оборону аж до вечора, - докинув вих. Зорян. - Мусять зачекати, доки ми не вернемося. Ви маєте з собою всі карти цього терену, і вже тому наші будуть змушені чекати.
А тим часом бій шалів. Ліс гудів від розриву ґранат і клекоту кулеметів. Як гарно було вслухатися збоку в цю пекольну музику!
Вже було чути крики наступаючого ВП.
- Напшуд, перунє ясни! Гура! Гура!
Але це «гура» заглушили розриви ґранат, - мабуть, з нашої сторони. І на хвилину все затихло. Тільки шум та лоскіт покотився по лісу. Недалеко від нас залунали зойки і прокльони польською мовою. Затримую групу, а сам з Лагідним висуваюся наперед. Ставши на грубу звалену сосну, диви-мося пильно в той бік, звідки доносилися зойки.
- Тут не дасться прорватися до своїх, - говорю до Лагідного. - Загуста розстрільна. Крім цього, будемо мати трошки під гору, то можуть нас вибити, як зайців. Треба буде пробувати в іншому місці.
До нашого відділу було недалеко - всього яких 100 метрів. Перша невдача нас не збентежила. Ми мусіли знайти місце, в якому могли б продістатися до своїх без утрат.
- Тепер, Друзі, сміло! Без жодного вагання. Вони нас уже помітили, - наказую групі, бо побачив, що ворожі вояки звернули на нас увагу. - Ми всі в польських уніформах. Вони тому так скоро не зорієнтуються. Йдемо назад.
Ми завернули і почали обходити ворожу лінію з противного боку. А тим часом бій розгорівся знову. Кулі, як оси, дзижчали над нашими головами . . .
- Зависоко беруть наші, - почав я сердитись.
- А чи не є це добре саме для нас? - відповів Лагідний запитом.
Я мусів признати йому рацію. Але нам не довго довелося маршувати на повний ріст. Треба було прилягти до землі, бо майже перед нашими ногами почали густо і з розтріском падати кулі.
- Хвилину відпочинемо, - кажу до друзів. - А то мені вже сил не стає.
Найбільшою моєю турботою було те, щоб ми не мали поважних утрат. Непокоїло мене також те, як наші прийняли бій. Виховник Зорян нагадав, що ми залишили відділ на доброму для оборони місці, і тому немає чим журитися. Але цей аргумент я мусів йому збити:
- А придивіться но, виховнику, добре до терену. Мені здається, що ворог витиснув наших із становищ.
- Дійсно, - потвердив мені Лагідний. - Але не набагато.
- Слава ! . . - розлігся нараз могутній рев і урвав нашу розмову.
- Ого, наші атакують! - і ми зриваємось на рівні ноги.
- Гура !... - ще дужче розляглося з ворожої сторони. Цей рев заглушила серія ґранатних вибухів. Вони були так сильні, що я заточився і присів. В вухах задзвеніло, а ліс неначе здригнувся. Після цього на кілька секунд настала тиша. Було чути тільки стогін і крики конаючих ворожих вояків. В повітрі сильно запахло свіжою кров'ю. І тоді я помітив, що стало душно і гаряче. Нагло і погода зміни-лася...
Після короткої перерви кулеметна симфонія поновилась.
- Направо від нас вогонь, здається, є найслабший, - звертаю увагу компаньйонів. - І то, здається, по обох сторонах.
Хвилинку всі прислухались, а потім мені притакнули. Не гаючи часу, ми рушили з місця в цім напрямі. Користаючи з прикриття грубих буків та грабів, ми бігли, немов хорти на полюванні. По дорозі натрапили на столочену стежку, яка вела вниз, до потока. Вся вона була закривавлена. Здогадуємось, що нею ворог стягав своїх убитих і ранених.
Пробігши ще яких 150 метрів, ми зупинилися, щоби тро-хи відпочити і наново зорієнтуватися в ситуації, як нараз почулася, близько і виразно, наша мова:
- Уважати, ворог знов лагодиться до наступу!
Це бунчужний Соколенко повідомляв командирів підвідділів, щоби були готові
до відсічі. В нас відразу вступив інший дух.
- Перець! Мороз! Бігом наладнати зв'язок, - наказую з поспіхом. - Зніміть шапки!
Жваві юнаки миттю щезли в корчах. Нас охопила гарячка. Щоб хоч ще перед атакою бути при своїх! Раптом виринула з густих корчів постать Перця:
- Друже командир! Ходіть скоро! Тут, на цьому відтинку поляків нема.
Ми кинулись бігом за Перцем і врешті опинились в колі нашої оборони. Відразу на душі і серці стало так легко - ми між своїми! Від утоми навіть сліду не осталось.
Уже темніло. Побачивши нас, повстанці дуже зраділи. «Командир долучився», - понеслось по лінії. Всі почали окопуватись ще завзятіше.
На відтинку 1-ої чоти знову заграли кулемети. Ворог намагався пробити там нашу лінію і розчленувати нас.
- Макаре, чому мовчиш з своїм ґранатометом? - накидаюся на Макара, який навинувся мені під руку.
- Не маю вже ориґінальних набоїв, - відповів той. - Бий з самого пороху.
Я починаю запалюватись. Наказую не відступати ні на крок. Питаю, де є к-р Байда. Бунчужний відповів, що недалеко першої чоти. Біжу до нього. - Ну, як? - питаю к-ра Байду, підповзши до нього. - А шляк би їх трапив, червона ляшня, - відповів він стомленим голосом. - Здорово тиснули. І вже в перші хвилини витиснули нас з становищ. Це якийсь спецвідділ КБВ. Всі хлопи, як дуби. Добре убрані. І мають большевицьких старшин. Я сам чув, як один по-російському кричав на них і матюкався. А другий лежить недалеко, в тих корчах. Ма-буть, капітан.
- Є з нашої сторони якісь утрати?
- О, брате!. Чотовий Іменний . . .
Мені заперло віддих і сльози підступили до очей. Наш найкращий чотовий!
- ... кулеметник Слива, - продовжував гірким тоном Байда, - і ще двоє вояків. Власне, коли б не Слива, то ми мали б багато більші втрати. Це він своїм кулеметом задержав перший сильний наступ. Як поставив кулемет на зрубану ялицю, як почав жарити, то комуністи падали, немов мухи. Але сам, бідолаха, загинув. А все через необережність. Запалився, як лев. Погано було йому з коліна, і він встав собі, та й по них. Аж котрийсь збоку його кропнув.
Далі к-р Байда не міг розказувати, бо на всій лінії знову закипів бій. Один по однім розлягалися глухі вибухи нашого ґранатомета.
- Уваґа, бандеровци пшиґотовуйон сен до натарця! - почули ми голоси з ворожої лінії.
Блискавично запрацювала думка. Треба використати ситуацію. Миттю прискакую до вояків і передаю по лінії наказ: «Маркувати наступ!» Хвилину підождавши, щоби він дійшов до всіх, вкладаю в рот свисток і дму в нього два рази.
- Вперед! Слава !. . . - заревіло довкруги. Половина відділу почала свистати на пальці. Трохи послабла стрілянина заскаженіла знову. Здавалося, що гори от-от заваляться.
КБВ таки не витримало. Ворожі вояки, «задерши хвости», зникали в глибоких потоках. Згодом затихло. В лісі було вже зовсім темно . . .
- Друже бунчужний, - звертаюся до Соколенка. - Призначіть скоренько кількох вояків, щоби приладили для поляглих могилу.
Сам підходжу до вбитих, які лежали один біля одного, накриті гіллям. Мені було тяжко.
- Іменний також поліг через свою необережність, - перебив мовчанку к-р Байда. - Хто ж таке бачив: стріляти на атакуючого ворога з стоячої постави?!
Незабаром спільна могила була викопана. Похоронили в ній всіх разом. «Не жди свого коханого, вже могила сира . . .» Вже не заспіває своєї улюбленої пісні командир Іменний, не буде наганяти на ворогів страху кулеметник Слива, не бу-дуть зриватися до атаки їхні два бойові товариші . . .
Такої сумної хвилини ніхто в нашому відділі ще не переживав. Минулими роками бувало, що дві наші чоти розбивали цілі батальйони ВП. Три наші сотні атакував цілий полк 9-ої дивізії ВП, що стояв у Перемишлі, а ми його розганяли, мов горобців. Тоді теж були втрати по нашій стороні, але чомусь таке пригнічення ніколи не налягало на душу.
Над могилою поляглих товаришів ми поклялися віддячи-тись ворогові за їх смерть. А потім - потім треба було думати про те, що перед нами. Що сталося - пропало. Питаю, чи всю зброю забрали від ворожих убитих. Повстанці притакнули. Деякі ще шукали амуніції. Треба сказати, що наша вже вичерпувалась. Наказую лагодитись до відмаршу, бо маємо перед собою ще порядний шмат дороги. Рух і жвавість, які запанували між повстанцями, вплинули на мій настрій. На душі стало легше і трохи веселіше.
Порадившися з к-ром Байдою щодо нашого маршруту і обсади 2-ої чоти новим командиром підходжу до зібраного відділу.
- Командир Лагідний перебирає командування над другою чотою по поляглому командирові Іменному, - даю наказ. - Так є! - стукнувши закаблуками, відповів Лагідний.
- Порядок маршу: друга чота маршує першою, потім іде перша і третя. Збірний пункт - на всякий випадок - покажу, як вийдемо на край лісу. Ним буде одна гора.
Небо випогодилось і було ясне. На ньому мерехтіли зорі. Відділ вийшов на край лісу. На південь від нас майоріли вже гори - середній Бескид. Вказую всім на найбільшу як на збірний пункт.
Треба було переходити шосе Новотанєц- Волиця, яке, на нашу думку, мало бути обсаджене ворожим військом. Скріпивши наше забезпечення і додержуючи якнайбільшої тиші, підсуваємося до шосе чимраз ближче. З заходу знову над-тягалися густі хмари і почало гриміти. Незабаром люнув густий дощ. Підійшовши під гостинець, відділ задержався, щоб дати змогу передньому забезпеченню належно його пе-ревірити. В селі Новотанку був помітний рух. Крики і гавкання псів давали підставу думати, що КБВ розташовується, мабуть, по квартирах. Передня стежа, перевіривши шосе, повернулась і повідомила, що воно вільне. Розчлену-вавши відділ у розстрільну, наказую проскочити шосе бігом.
Коли ми вже були на якихось сіножатях, в Новотань-цах залунало кілька пострілів, а в повітря вилетіла пара білих ракет, які яскраво освітили всю околицю. Відділ був примушений прилягти до землі. Але незабаром підриваємося знов і вже спокійно ідемо полями, через збіжжя і іншу рістню.
Кожний з нас промок уже до нитки, а дощ лив і лив далі, немов навіжений. Йдучи з картою поперед відділу, я спо-чатку хотів вести його в напрямі с. Токарня, але пізніше роздумав. На карті були позначені копальні, до яких вела добра дорога. Вона йшла до самого лісу. Рішаю йти цією дорогою. Будемо бодай трошечки менше змучені.
Хоча дощ перестав падати, зате повіяв холодний вітер, який пронизував до костей. Прискорювати маршу не можна було, бо всі були дуже стомлені. Десь коло 3-ої години ночі добились ми до великого комплексу бескидського лісу. На його краю, під деревами ми трохи відпочили. Потім рушили вглиб, щоб запалити вогні, а при них погрітись і посушитися. Вже світало, коли ми зайшли над якийсь потік. Негайно розклали вогні. Наші інтенданти повитягали з наплечників куски м'яса і якісь кості. Кожний з полегшенням віддихнув. - О, бодай трохи росолу поп'ємо, все таки буде інакше, - почулися задоволені голоси.
М'ясо дали пораненим, а кості розділили поміж роями. Приглянувшись збоку до повстанців, можна було помітити наслідки кількаденного голоду і виснаження. Всі без вийнятку, як командири, так і бійці, були чорні, мов земля. Глибоко запалі очі світились, як вуглинки. Змарнілі обличчя, вистаючі вилиці, густа щетину заросту. Кожний ходив, немов сонний. Але духом повстанці були ще міцні. Посу-шившися біля вогню, вони почали натягати один одного. Найгірше дісталось ст. Воробцеві, який після бою забув взяти добрий кусок м'яса. Бідний Воробець відгризався, як міг, але не дав усім ради і відійшов набік.
Д-р Шувар робив при вогні пораненим перев'язки. Вони держалися дуже добре. Навіть стр. Каштан з розбитою кісткою руки почував себе досить можливо. Ще й жартувати пробував.
- Це дійсно герой, - сказав мені к-р Байда. - Така дошкульна рана, а він навіть не зойкне. Його треба подивля-ти. Як стрінемо десь відділ Хріна чи Біра, обов'язково тре-ба буде залишити його на санітарному пункті.
Сидячи при вогнищах, повстанці попивали гарячий росіл; ті, кому припали ще й кості, старанно їх обгризали.
- Бодай, хлопе, душу трохи розігрію, - з задоволенням говорив до сусіда стрілець Тарас, викінчуючи свою порцію. - А то, брате, вже і кишки до ребер поприлипали. А тепер можу знову трохи повоювати. Але вже буду пильнувати, щоби якийсь ладований наплечник здобути у поляків. Ці гади з КБВ не так по-жебрацьки випосаджені, як ВП. В них є все потрібне.
Далі Тарас почав розказувати, як він одного під ялицею «шарахнув»; а коли був маркований наступ, він таки не видержав і підбіг до вбитого. Був хлоп, «як дуб» і все на ньому було нове, хоч і поганенької якости. На превеликий жаль Тараса, в наплечнику його була тільки одна мала консерва; але Тарасові «аж слинка з рота покотилась». Під час нічного маршу він «сам проковтнув кусок», а решту поділив між хворими.

12. На верхах Бескиду
Сонце підвелося вже на висоту чоловіка, як я наказав гасити і маскувати вогнища і приготовлятись до відмаршу. Повстанці почувались уже досить добре. Трохи посушились і підкріпилися, тож могли маршувати далі. Була надія, що завтра-післязавтра зустрінемося з відділами, які оперували на цьому відтинку, - а тоді вже все поправиться.
Відділ рушив. Тут гори були більші, як у Бірчанщині, тож не дивота, що коли ми видряпались на верхи, стало досить холодно. Почасти тому, що ми були втомлені переходами і боями.
Перед доріжкою, яка провадила хребтом гори, ми трохи задержалися, щоби спочити. На цій доріжці було багато сві-жих слідів, валялися недокурки. Треба було думати, що ще недавно тут переходило КБВ.
- Тут така сама пустиня, як у нас на українських селах, - кажу до к-ра Байди. - Напевно всіх виселили, а тепер роблять бльокади і облави як по селах, так і по лісах. Сьогодні маємо понеділок - тяжкий день. Якби хоч сьогодні обійтися без бою, а то, пане-брате, доведеться цілий тиждень воювати.
- Треба ходити обережно, - відповів к-р Байда. - Зайдемо десь у добрий відтинок лісу, пересидимо до вечора, а потім рушимо знов. Найдалі завтра ми повинні зв'язатися з котримось із наших відділів. Ну, а його командир вже буде знати, де знаходиться командир відтинка. Головне те, що я знаю, де зв'язковий пункт. Але маршуймо, бо тут зоставатися недобре. Це перехідне місце. А то дідько ще КБВ наднесе!
Відділ рушив далі, завертаючи на схід. Ми бачили внизу довколишні села. Цивільних людей в них не було видно, натомість сновигало багато ворожих вояків.
 
Наші Друзі: Новини Львова