Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 20 лютого 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

У великому рейді

Переглядів: 26078
Додано: 03.05.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Кілька секунд пізніше всі чоти були вже готові до бою. Наказую не стріляти. В міжчасі долучилися до відділу чолові розшуки і зголосили, що це, здається, ворожа застава. Вони були дуже близько від неї, але полякам, мабуть, затявся кулемет, бо стріляли тільки з автоматів.
В цю мить відізвався і ворожий кулемет. Били з самих запальних і розривних куль. Приглядаюся з-за дерева в далековид і бачу, що ворог приміщений в окопах. Крім цього, до нього поспішає підсилення. Дивлюся на годинник і . . . роблю великі очі. Ще нема 6-ої, отже як довго ще до вечора! З ворожої сторони почало вже грати більше кулеметів.
— Іменний! — гукаю до чотового. — Своєю чотою ви охороняєте наш відступ.
Друга чота відкрила вогонь. Ворог відразу змовк. Мабуть, думав, що ми готуємося до наступу. Використовуємо цей момент і, зсунувшись у глибокий потік, якийсь час біжимо ним, а потім скручуємо направо і переходимо в комплекс Кузь-минського лісу.
Сонце вже добре пригрівало, коли весь відділ, не зазнавши жадних утрат і зайнявши вигідні для оборони становища, заквартирував у лісі. Коло 4 години по полудні повернулась стежа, яка вела розвідку біля присілка Кам'янки, і зголосила, що села Добрянка і Кам'янки вже вивезені.
Ввечері відходить нова група вояків для наладнання зв'язку з вищим командуванням. Скоро варимо вечерю, бо будемо відходити. Ворог робить обкруження лісу між селами Добрянка, Ляхава, Креців, Кузьмина і Ліщавка.
Коло 23 години, користаючи з хмарної ночі, непомітно дістаємося на чисті поля, а звідси добиваємося в другий комплекс лісу між селами Котів— Рудавка— Липа— Жогатин. Ці села були вже пусті.

7. Прощання, яке потрясає душу
2 травня відділ знову перейшов у Борівницький ліс. Над вечір підсувається непомітно до с. Ясенова наша стежа. Вона наладнує з селянами зв'язок, і вони обіцяють винести в ліс вечерю. До села зайти всім відділом не можна, бо ним раз-у-раз переїжджають ворожі війська.
Вечір. Довкруги панує напружена тишина. На небо викотився сріблистий місяць і своїм світлом прояснив трохи землю. Недалеко почали змагатися соловейки, а їм у відповідь з річок і ставів відізвалося рохкання жаб.
Повстанський відділ вийшов на край лісу і розташувався на невеликій віддалі від села. Незабаром почали надходити селяни — чоловіки, жінки і дівчата. В кошиках і клунках вони принесли вечерю.
Командний склад відділу обступили дядьки і почали виливати своє горе.
— Що ж ви тепер будете їсти? — говорили вони крізь сльози. — Прокляті комуністи викидають нас з рідних земель, з-під рідної стріхи в багнисті Пруси загибати. Ох, щоб не жінка та діти — плював би на всьо!
В іншому місці, обступивши знайомих і рідних, ридали жінки:
— Хто ж вам білля випере, нагодує, позашиває? Цей плач і ридання рвали за серце. Дехто з вояків нервово ходив по поляні, інші сумовито думали.
— Завтра виїжджаємо вже всі, — продовжували селяни. — Наше село і Володж — останні.
Нам не залишалось нічого іншого, як тільки потішати селян, що все таки прийдуть часи, коли вони повернуться назад на свою землю і могтимуть на ній жити вільним життям. Закликати їх до активного спротиву ми не могли, бо це означало б призначити їх на очевидну загибіль. В ворожих наказах і летючках говорилося, що хто з населення буде ставити при виїзді спротив, того трактуватимуть як вояка УПА. Цей виїзд вже не був як попередні, а відбувався при помочі зібраної з усієї держави військової сили, перед якою
і ми не могли б встоятись у відкритім бою, бо це означало би рішитися на нові Крути або Базар. Але нашою метою не було прикрашати Україну самими тільки цвинтарищами.
— Так судилося, — говорив до зібраних селян к-р Байда. — Ница Москва бачить, що не дасть нам ради, і тому взялася при допомозі найпідліших метод відірвати вас, дорогих нам, від нас, щоб ви не подавали нам своєї помочі. Але це їй і так не поможе, бо поки зброя в руках українського повстанця, то ще не вмерла Україна-Мати.
— Ой так, так, — перервав сивоволосий дідусь В., який, може, востаннє прийшов попрощатися з своїм одиноким внуком. — Не знаю, що я дав би, коли б мені повернулися мої молоді літа. Колись, за небіжки Австрії, мене Бог-зна куди носило. В Румунії бував і над Піявою чотири рази в штурмі був, хоч мені не належалось уже на фронті бути. Але воював. А тепер своїм нічим не прислужу.
Осторонь заливалися слізьми дівчата. Чи побачать вони ще коли веселий усміх на засмаленому лиці, бадьорий погляд, автомат у руках повстанця, перевішену на плечі стрічку з набоями, чи почують бадьору повстанську пісню . . .

Не бійтеся, тітко! — розгарячився в одному гурті молоденький стрілець. — Про нас не турбуйтеся! Як тут нічого не останеться, то ми прийдемо до вас. До Варшави все спалимо, будемо стріляти, куди попаде, за наше вимордуване і спалене село.
А тоді повернемося назад. Не бійтеся, наш командир знає, що має робити! Не знаю, роздумував він над тим, що говорив?. . Надійшла пора прощатися. Мені, як командирові відділу, треба було попрощатися з селянами від нас усіх. При сяйві місяця, в тінях ялиць я говорив до дорогих нам батьків і матерів, які для нас нічого не жаліли, які віддавали нам найдорожче — синів і дочок і терпіли в ім'я єдиної мети — в ім'я УССД. Я говорив, що є чорним злочином викидати з прадідівської землі тих, які на ній виростали, з якою їх в'яже історія, традиція, з якою їх в'яжуть могили предків. Мою мову переривало розпачливе ридання жінок та дівчат і глухе зідхання чоловіків. А я говорив далі. Говорив про те, що завтра наші рідні околиці стануть пусткою і будуть тужити за своїми господарями. Говорив про нашу боротьбу по цей і той бік так званої лінії Керзона, про недолю українського народу, про голод і злидні в «раю». Вказував, що єдиний шлях до волі веде через наполегливу і безупинну боротьбу нас усіх. Прощаючись, я складав селянам низький поклін
і подяку за труди, жертвенність, повні страху і терпінь недоспані ночі і врешті за останню вечерю на прадідній землі. Просив не забувати про нас на чужині і в далеких сторонах згадувати про нас добрим словом.
— Ми тут запишаємося, — скінчив я, — і дамо собі раду, доки ще зброя в наших руках. Будемо боротися, і кожний постріл повстанської зброї буде нести світові вістку, що Україна прямує до визволення. Кріпіться духом і не попадайте в зневіру!
Хтось затягнув тихенько «Плаче-тужить стара мати». Пісню підхопили всі вояки. Плач наростав. Потім пішла друга пісня, що її залюбки співали в тих сторонах:
«Стоїть у полі корч калини,
А на ній листя шелестить;
Вона тобі, дівчино, скаже,
Де твій миленький тихо спить . . .»
Ці слова доводили дівчат майже до розпуки. Мені хотілося, щоб ця тяжка сцена швидше закінчилась, тому я дав наказ готуватися до відмаршу. Але прощанню не було кінця ... А блідолиций місяць приглядався косо з-за вершків ялиць і смерек, як єдиний свідок трагедії.

8. На спустілій землі
3. 5. 47 року вже не було в нашому надрайоні ні одного заселеного села. Цього дня, ввечері долучилися до нас наші зв'язкові, однак і цим разом вони повернулися з нічим. Вони зголосили, що ВП квартирує вже і по лісах, і то переважно по горбах. Мабуть, думають, що в таких місцях знаходяться наші маґазини з харчами.
Щойно тепер почав ворог свій генеральний наступ на відділи УПА. На всіх дорогах і стежках, які вели до сіл, робив він засідки днями і ночами. Крім цього, по лісах весь час ходили частини ВП, роблячи перевірку. Нам довелося добре промишляти і хитро лявірувати, щоб уникнути чолових зустрічей з ворогом. Ми обминали всі місця засідок і завжди старалися виховзнути ворогові на зади. Щоденно переходячи з лісу в ліс, затирали за собою всі сліди. В терені було вже зовсім безлюдно. Пусткою світили селянські хати. В них були повибивані вікна, а вийняті двері валялися на подвір'ях •..
Щоб ворог не користувався залишеним добром, ми висилали ночами групи повстанців в ті села, в яких квартирувало ВП, щоб вони підпалювали хати. В селах звичайно починалась стрілянина, і заграва освічувала далеку околицю.
Бувало, вийдеш на гору. Кругом весна в повній своїй, чарівній пишноті, а людей ніде не видно. Все неначе вимерло. Тільки здичілі вже коти і пси свідчили, що ще недавно нуртувало тут людське життя. Крім цього, можна було часто побачити на полях і на краях лісу багато польських вояків, які сновигали туди і сюди, риючи свіжі окопи. А по лісах робили те саме повстанці.
Лявіруючи поміж гущею ВП, відділ заквартирував 20. 5. 47 р. у Борівницькому комплексі лісу над присілком Явірника Руського — Нетребкою. Тут ще мали ми 3 замаґазиновані бочки м'яса, сухарі і ще дещо, а в присілку знаходилася ще картопля, якої не встигло забрати ВП. При розтаборуванні вибрали на горі догідне місце для оборони, поросле грубими соснами й буками. Командири чот спеціяльно припильновували, щоб їхні підвідділи мали вигідні становища. На всякий випадок вояцтво окопувалось, бо ми знаходились недалеко головної дороги Явірник Р. — Селиська, по якій раз-у-раз їхали авта і вози, навантажені зграбованим збіжжям. Крім цього, недалеко від нас, над краєм лісу, стояли застави ВП, а їхні стежі ходили досить близько таборуючого відділу.
Може дехто з вояків дивувався, чому ми заквартирували так близько від ворога. Однак міркування командного складу зводилися до того, що саме такі місця є найкращі, бо противникові тяжко було припустити, що ми можемо квартирувати йому «під носом». Перевірка лісів відбувалася в середині та на протилежних краях і найменше — біля власних застав.
Ввечорі того ж 20 травня ми вислали до санітарної криївки масло і пшеничні сухарі. Ранених і хворих мали ми ще шістьох. Коли д-р Шувар повернувся від них, він був дуже вдоволений станом їхнього здоров'я. Сказав, що хворі чуються прекрасно, взагалі не хочуть уже перебувати в криївках і сваряться з санітаром Яромиром, щоб той звільнив уже їх і відпустив до відділу.
Над ранок 21 травня повернулися зв'язкові, яких ми висилали до вищого командування. Цим разом їм уже пощастило, і ми одержали інструкції. Найважливішою для нас була вістка про те, що Москва, Варшава і Прага заключили між собою договір з метою знищити УПА на Закерзонні. Цю вістку я відразу подав усім воякам. Вона нікого не стривожила. Радше навпаки — влила почуття себевартости. Бо тільки подумати: три держави виступає проти горстки повстанців! Цілковита депортація населення, щоб унеможливити прохарчування повстанців, кинення найкращих бойових армій на їх знищення — все це говорило само за себе. І я закликав вояків до ще більшої витривалости, щоб гідно виконати ті завдання, які на нас лежать. Тверде «так є» всього відділу було відповіддю на мої слова.
Вечерю варимо ще на місці. Запас м'яса в цьому комплексі лісів уже викінчувався. Те, що ще залишилося, треба було зоставити для хворих. Маємо намір переходити в друге місце, але тому, що на завтра, 22 травня припадає свято, Вознесення Господнє, рішаємо залишитися тут до завтріш-нього вечора. Виховник Зорян вставив був заввагу, що це місце, можливо, вже розконспіроване і чи не схоче ворог зробити облаву на цей ліс; одначе, обміркувавши нашу поведінку в цьому місці, доходимо до висновку, що розконспірованим воно не повинно бути. А якщо ворог схоче нас потурбувати, тоді «шарахнемо» — і по всьому.
Ніч була дуже тепла і ясна. В зроблених з чатиння колибах хропіли вояки. Під розлогим буком примістилися командири чот і взаємно себе натягали. До них долучився ще дехто, щоби гамірно й весело провести цей весняний вечір. Недалеко від цієї громади лягли на розстелені коци к-р Байда і я. Покурюючи скручені з листків тютюну грубі сиґари і випускаючи клуби диму, ми вели розмову.
— От бачиш, — говорив к-р Байда. — Для нас на Закер-зонні настала дуже поважна хвилина. Невже наша боротьба так розвинулась і така небезпечна, що аж три держави роблять проти нас військовий договір? Це тільки проти Закер-зоння змовляються три держави, а що ж зроблять вони проти всього краю? Видно, в світі е поважне політичне напруження, якщо Москва пішла аж на такий крок. Це для неї певного роду компромітація на світовій політичній арені. Кричать, що в них рай, свобода, народ задоволений, — аж тут нараз вилазить шило з мішка.
Дальшу розмову припинило сильне гудіння автомашин, які їхали з Селиськ у напрямі Явірника. Тепер ми вже не могли знати, що перевозив ворог на тих автомашинах.
— Ех, щоби розвідка була і знаття, що вони сюдою поїдуть! — зідхнув к-р чоти Іменний. — От дав би бобу в цьому вивозі між Нетребкою і Рибним. Була б здобич.
— Е, брате, — заговорив у відповідь к-р Залізняк. — щоб то знати, що в куми їдження і гостина буде. Що ти тепер вдієш? Запізно.
Трохи позідхавши та пожалувавши, всі командири розійшлися спати ...
На свято Вознесення Господнього небо було голубе вже вранці. Заповідалася гарна погода. Повстанці милися, голились і приводили себе до порядку. Отець капелян, разом із своїми двома послужниками, готувався біля зладженого з гіляк престола до відправи Богослуження. Хто міг би подумати, що в безлюдному терені, в лісових нетрях, саме тепер повстанський відділ збирається вислухати Богослуження!? В означений час зібраний відділ став тісним півколом біля престола. Отець капелян відправляв читану Службу Божу.
— Свят, свят, свят Господь Саваот... — протяжно проказував служачий, стр. Вуйко. Вояцтво приклякнуло на коліна і побожно схилило свої молоді, буйні голови. Легенький вітерець колихав листям дерев і повстанськими чубами. Хто міг би описати велич і чар цієї хвилини ! . . Наприкінці отець капелян звернувся до вояцтва з короткою, але палкою промовою.
Снідання кухарі винесли на поляну. Була кава і печене м'ясо з печеною бараболею.
Коло 9 години зірець на ялиці повідомив, що на дорозі Улюч—Борівниця—Жогатин появилося дуже багато польського війська, яке розтяглося в лінію, фронтом до нас. Я подумав, що ми будемо мати сьогодні «празник». Наказав зірцеві добре стежити за ворожими рухами і частіше зголошувати. Питаю, чи вже всі поснідали. Бунч. Соколенко дає ствердливу відповідь. Наказую ще перечистити скоро автоматичну зброю і помалу приводити себе до бойового порядку. Надто спішитися нема потреби, бо заки до нас дійдуть, промине з півтори години.
Час волікся незвичайно ліниво. Але з кожною хвилиною наростало нервове напруження вояцтва. Раптом рознісся оглушливий вибух. Зірець подав, що це біля Борівницького костела. Клуби диму піднеслися високо вгору, так що і нам було добре видно.
— Розтягнулися в розстрільну, друже командир, — звітував з ялиці віст. Граб. — Ой-ой, скільки їх є . . . Від Деля-гівського лісу і певно аж по Сян, до с. Улюча. А густо... на 4—5 метрів один від одного. Помалу, мов раки, починають посуватися в нашу сторону. О! Білі ракети! Мабуть, це початок облави.
ВП ішло з сходу на захід, замикаючи наші комплекси лісів. Мета поляків була ясна: відтиснути нас до ріки Сян, біля якої вони напевно вже мали заздалегідь розташовані сильні застави, і там нас викінчити. На таке ми однак не підемо!
А зірець зголошував дальше, що ворожа лінія дуже поволі підсувається. То лягають, то встають і підбігають . . .
— А автомати так і вилискують на сонці . . . Напевно нові, бо Сьвєрчевський з чимнебудь не вибирався б на нас, — кпив собі холоднокровний хлопець.
— Скільки їх менш-більш буде? — запитав к-р Лагідний. — Чи я знаю? — відповів віст. Граб. — Вони напевно розтягнулися від Сяну, по дорозі Улюч—Жогатин. Ну, а тепер від села до Делягівського лісу. . . Далі мені вже не видно, бо заступає гора. Скільки ж то буде? Мабуть, чотири кілометри з гаком. Півтори тисячі їх напевно є. — Таки буде, — промовив бунч. Соколенко. Час тягнувся нестерпно поволі. Я і к-р Байда заглядаємо ще в теренові карти і обмірковуємо становище.
— Найкраще буде вийти з цього кутка і перекинутись у глибину лісу, а там буде видно, — сказав по хвилині к-р Байда.
Стаємо на тому, що іншого виходу немає, як тільки проривом вибитися з обкруження на ворожі зади. Наказую стягнути забезпечення і маршувати на другий горб. Там розподілю завдання між поодинокими чотами.
За чверть години ми були вже на місці. ВП вже, мабуть, підходило до покинутих нами становищ. Скликаю весь командний склад відділу і наказую, що мусимо пробитися. Перша і друга чоти йдуть у лінію, а третя з почотом і ПЖ — в резерву. Підпускати близько і стріляти щойно на свисток. Збірний пункт — у Брижівському лісі на Чертіжі. Друга чо-та маріпує попереду, потім іде перша, а за нею — решта-Впевнившися, що всі зрозуміли свої завдання, наказую маршувати далі в глибину лісу... По дорозі всі повстанці закасували рукави, немов готувалися до тяжкої роботи. До нас уже доносилися польські крики. Розібрати було годі.
Відділ зайшов на рівний терен лісу, де були грубі буки і граби, які могли дати добру охорону перед ворожими кулями.
— Друга чота, займати становища! Повстанці вмить прилягли, маскуючись зеленим віттям. — Перша чота, вирівняти вправо! Скоро!
Резерва залягла теж. Польські крики стали вже дуже виразними. Ворожа розстрільна сунула густою лавою вперед. її ліве крило підсунулося значно ближче, так що перша чота під командою к-ра Бартля не встигла вся розчленуватись. Кожний залягав, де попало, аби тільки не викрити себе передчасно.
Разом з к-ром Байдою приміщуюся біля другої чоти. Повторюю наказ, що вогонь відкривати тільки на свисток. Біля мене лежать бул. Лоза і кулеметник Крук.
— Ну, Крук! — відзиваюся до кулеметника, — ані одного набоя не смієш, брате, випустити надармо.
Молоденький, але кремезний, мов боксер, кулеметник тільки підсміхнувся, наче б хотів сказати: «не журіться, я своє зроблю» — і тихо, але твердо вимовив: «Так є!»
Недалеко від нас, біля бука, лежали к-р Байда з к-ром Лагідним і спокійно розмовляли.
«Праве скжидло, напшуд!» — доносилася до нас команда ворожих командирів, перемішана з лайкою.
Вирішальна мить наближається. Ще раз клякаю на одно коліно, щоби побачити, як розташована наша лінія, і заобсервувати ситуацію. На віддалі 20 м. з'явилася ворожа розстрільна; вояк від вояка віддалений на три метри. — Досить густо, — сказав пошепки Лоза. — Буде м'ясо. Дехто з зденервування злегка зблід. А ворог спокійно підходив чимраз ближче. Кожний ворожий вояк був обмаєний віттям дерев.
Вкладаю в рот свисток і, кинувши погляд на наше ліве і праве крило, з усієї сили свищу. Неначе шалена громовиця струсонула землею . . . Заклекотіли кулемети, автомати і інша наша зброя.
— Ґранати! — кричу чимдуж, і за дві секунди глухі вибухи, перемішані з димом, сколихнули старим лісом.
Польські солдати були заскочені цілковито. Вони навіть не мали часу залягати. Мертві котилися на землю- Два короткі, пронизливі свистки — і могутнє «слава» з повстанських грудей приголомшило противника ще більше. — Вперед!
Немов хорти, кинулись наші бійці . . . По кількох хвилинах перед нами було пусто. Понад ЗО ворожих вояків лежало мертвими, широко розкинувши руки.
— Бігом на ворожі зади! — даю наказ, і вояцтво, подвоївши зусилля, жене розстрільною вперед. Затикаю шапку за пояс, щоб гілля не стягнуло її з голови. Інші роблять те саме. Кожному з чола тече піт. Він змішується з пилом і робить обличчя брудними.
Щойно тепер, після першого приголомшення, ворог спам'ятався і відкрив на нас вогонь з боків.
— К-р Залізняк з своєю чотою криє відступ. Решта — скорше маршувати!
Третя чота миттю обертається і посилає в сторону ворога свої постріли. А тим часом відділ скорим бігом добивається до глибокої долини. Все. Тут уже безпечно. Можна трохи перепочити.
Дивлюся на годинник: перша кляса! Процедура тривала тільки 8 хвилин — і вже знову можемо свобідно рухатися. Весь відділ знаходиться вкупі, і тому можна щось промишляти надалі.
— Які є втрати? — запитав к-р Байда д-ра Шувара.
— Один поранений і четверо вбитих, — спокійно відповів доктор. — Між убитими є інтендант відділу, ст. віст. Глуз.
Всім стало холодно. Це був якнайдбайливіший господар нашого відділу. Ніколи ніхто з вояків не був ані голодний, ані обдертий, бо Глуз умів належно поставити і зорганізувати постачання.
Навіть не довелося забрати тіл поляглих.
— Годі! — сказав к-р Байда. — Де дрова рубають, там тріски летять. Чи трофеї від ворога забрані?
— Не всі, — дав відповідь бунч. Соколенко. — Як поранений, може йти?
— Може, — почувся голос самого раненого. — Нічого поважного. Щось там у лопатці полоскотало . . . Чорт-зна що!
— Даю наказ маршувати на передніше визначений мною збірний пункт. Була друга година по полудні. Сонце припікало досить сильно. Скоро перебігши шосу Улюч—Борівниця, посуваємося в напрямі поляни Чертіж. Біля гори, порослої густими смерічками, наказую зробити відпочинок. Тут знаходилося джерело; струмочком текла вода. Кожний мав змогу відсвіжитися. Рівночасно пораненому зробили перев'язку. Рана була поважна: куля зачепила кість і вирвала великий кусок тіла. Стр. Чуйний терпів сильний біль, але не показував цього. Ні за яку ціну не хотів відходити до санітарного пункту.
— Волію ходити з відділом, як там під землею сидіти.
Над нашим лісом кружляло два ворожі літаки. Нам доведеться бути без вечері, — думав я, — бо палити не можна. Доведеться також покинути цей ліс, а перекинутися в Котівський. ВП напевно знає, що ми знаходимося тут. Сама логіка говорить, що ми мусіли тут опинитись, а не деінде.
Як тільки смеркло, підсуваемося всім відділом на край лісу. Перевіривши довкруги, чи нема чого підозрілого, наказую обережно маршувати далі.
Йшли ми цілу ніч. Лише ранком дійшли до комплексу Котівського лісу. Змучені і голодні повстанці відразу поклалися спати. Над вечір наказую запалити вогнища і зварити вечерю. З присілка Морохів біля с. Липа принесено трохи картоплі, а в декого було ще трохи м'яса. Сяк-так люди підкріпились.

9. “Прощання провин” і наша відповідь
ВП ганялось за нами, немов навіжене. Мета його була ясна: зчепились з нами в чоловому бою, щоби потім оточити нас і розбити. На ліквідацію нашого відділу була призначена ціла дивізія, тобто 8 000 вояків. Це вже не був жарт. Ми добре здавали собі справу з того, яка є наша ситуація. Треба було дуже вміло ввихатися між ворожими частинами, щоб не дати себе заманеврувати. Треба було подвоювати і потроювати зусилля, щоб не довелось нам задорого платити кров'ю. Було тільки те щастя, що погода нам сприяла.
В такій ситуації наблизились Зелені свята. З1 травня ми заквартирували в малому ліску над с. Добрянкою. Лісок цей був сполучений з комплексом Кузьминського лісу. Тут мали ми ще дві бочки м'яса, а в селі була ще картопля. Мали надію, що трохи підживемо.
Ніч була погідна і гарна. Кухарі варили їжу для відділу на цілий день.
1 червня і першого дня Залених свят вояцтво зірвалося на ноги дуже рано. Кожний енергійно потягався, вдихав на повні груди повітря і спішив привести себе до святочного вигляду. А тим часом о. капелян лагодився до відправи Богослуження. На маленькій поляні був уже зроблений з гілляк престіл, застелений гарним вишиваним обрусом. Настрій створився справді святочний. Дехто з повстанців приступив до сповіді. О 7 годині почалось Богослуження. Тісним півколом обступили вояки престіл, слухали служби Божої і молилися.
По закінченні Богослуження кухарі, як звичайно, винесли на поляну гарячу зупу і печені в вогні картопляні завиванці з самої картоплі. По сніданні всі розляглися на малій поляні і відпочивали. Сонце підійшло вже високо вгору і пекло немилосердно.
З краю лісу було видно спустіле село Добрянку. Селянські хати були обшарпані. Не було господаря, який дбайливою рукою привів би все до порядку. Натомість у гості прибували сюди банди цивільних поляків: щоденно, під охороною ВП вони виїжджали з недалекого міста Бірчі до українських сіл на грабіж. Червона Польща дороблялася майном українського селянина, який з діда-прадіда вкладав тут свою працю, сподіваючися забезпечити краще життя своїм нащадкам. А тепер, викинений польськими червоними сатрапами, він їхав у невідоме під сильною охороною ВП. За донесеннями нашої розвідки, ці бідні люди цілими тижнями чекали біля Сянока і Переворська на транспорт. Хто встиг взяти з собою чи, радше, мав чим транспортувати трохи харчу, той ще спромігся сяк-так якийсь час видержати. Але гірше було тим, які не могли зовсім нічого взяти з собою. Бували випадки, що люди примирали з голоду.
Сонце хилилось до заходу, як над нами перелетіли два ворожі літаки. Вони скидали над лісами летючки. За якийсь час одна з них була вже в наших руках. З зацікавленням беремося до її читання. Це було звернення до відділів УПА. Польський червоний уряд закликав усіх повстанців здавати свою зброю і голоситися до найближчих польських команд. Хай повстанці, мовляв видадуть або постріляють своїх командирів — і всі провини будуть їм прощені. Наприкінці летючка закликала поспішати, бо речинець короткий. Після цього реченця, говорилося в ній, не буде вже пощади нікому.
Ще не скінчили ми читати летючки, як вояцтво порскнуло сміхом, перемішаним вигуками глуму і погорди до червоних «покровителів».
— Хай прийдуть! — говорили повстанці. — Хай спробують! Що ж, ми все чекаємо — дорога до нас теж вільна.
На поляні збивалась чимраз більша гурма бійців. Летючок появилось уже багато, так що кожний міг уже мати «свою».
— Нічого, хай скидають щодня! — говорили декотрі з завзятих курців. — Будемо мати в чім крутити цигарки.
Чималий гурток підстаршин і бійців стояв біля густих молодих яличок. Там теж жваво читали летючки, а після цього розгорнулась балачка про їх зміст.
— Диви брате, шляк би їх трафив! Хоче голота, щоби ми своїх командирів постріляли! — нервувався якийсь голос. — Гади прокляті! Вони думають, що в нас буде так, як в їхньому підпіллі. О, брате — ще довго ні! Я сьогодні мав би свого командира стріляти? Я, старий партизан? Третій рік, як я в цьому відділі. Разом ділили долю і недолю, разом, рам'я об рам'я, в кожному бою, і то все в першій лінії. . . А тепер мав би я його стріляти? Це нечувана річ. На таке можуть піти тільки ті, які це оголошують . . .
Всі розмови припинились, коли бунч. Соколенко дав наказ приготовитись до збірки. Незабаром весь відділ стояв півколом у трилаві. К-р Байда звернувся до всіх з промовою, темою якої був зміст летючки. Атмосфера при цій збірці була вільна, і тому повстанці просто сміялися з наївної відозви польського червоного уряду. Кожний з нас добре здавав собі справу з того, що все це — підлий підступ і блеф.
Після к-ра Байди заговорив до вояків і я. Питав, чи хтось хоче звільнитися з відділу, але охочих не було. Жартома запропонував стріляти командирів, але у відповідь гримнуло:
— Не діждуть собаки! Плювати нам на ворожі заклики! Я закінчив словами, що, скільки в нас буде сил, будемо воювати разом, а в потребі спільно наложемо головами. Всі, задоволені, розійшлись.
День добігав до кінця. Сонце вже заховалося за горами. Наказую бунч. Соколенкові вибрати 12 вояків, які мали б тільки автоматичну зброю. Незабаром усі вони стояли в лаві. Передаю командування над цією групою ст. віст. Оленеві з П. Ж. Всі ці вояки були в мундурах ВП. Від к-ра Байди Олень дістав окремі доручення. Вертаючи назад до відділу, група мала купити м'ясо в польському селі Рудавка біля Бірчі. Якби вона нас не знайшла в нашім терені, то мала прибути в оперативний терен к-ра Бурлаки, а там уже нав'язати зв'язок з нами. З'ївши по кілька печених картоплин, група зголосила про свій відхід і рушила в путь.
В досить глибокому потоці кухарі варили вечерю. Цим разом уже саму бараболю, бо м'ясо нам вийшло і в цьому лісі ми більше своїх маґазинів не мали. А тим часом на поляні було досить гамірно. Деякі гуторили, інші притишеним голосом наспівували пісень. К-р Байда висловив думку, що завтра рано нам треба буде перекинутись над Кузьмину. Вирішуємо, що теперішній наш постій може бути розконспірований і тому мусимо звідси вибратись. Устійнюємо, що, поснідавши рано, підемо шукати іншого місця.
Зв'язкові нанесли свіжого чатиння і постелили на землі леговище для почоту. На простелені на чатинні коци лягли к-р Байда, к-р Лагідний, д-р Шувар, виховник Зорян, бунч. Соколенко, я і зв'язковий Перець, Крик і ще дехто. Ніч була дуже тепла. З вечора ще світив місяць, а тепер між гіллям дерев поблимували зорі. Спати не хотілося, тож пішли розмови. Теми були різні: згадували минулі бої і пригоди, обговорювали теперішні обставини...
Кухарі принесли вечерю. Картопляні книдлі або «шрапнелі», як їх називали повстанці. Попоївши, повстанці клалися спати. Ще дехто гомонів, але незабаром сон склеїв очі і над табором зависла тишина ...
Над ранок наказую скріпити стежі й підслухів. Крім того, на означених місцях виставляємо застави, які на день стягнемо. Решта вояків залишається на місці. Не знаючи, що принесе з собою наступний день, не заряджуємо ранньої зорі. Хто виспався, вставав, хто ні — спав, скільки хотів. О 8 годині кухарі принесли на поляну снідання — таке саме, як і вечеря.
Саме закінчили ми снідання, як від сторони с. Ляхава повернулася стежа і зголосила, що з присілка Ропа (с. Брижава) в напрямі с. Ляхава перемаршувала група ВП на 70 осіб. Відразу після цього заряджую в таборі гостре поготівля.
— Будемо мати бій, і то обов'язково, — сказав бунч. Соколенко. — Я мав поганий сон, який ворожить, що буде бій, але для нас він закінчиться добре.
— Ну, то все гаразд, — жартував я. — Хай скорше снідає стежа, бо зараз виходимо з цієї «шийки» в глибину лісу.
В ту саму мить прибігла друга стежа від сторони присілка Кам'янки і сповістила, що на віддалі 150 м. скорим темпом посувається в нашому напрямі розстрільна ВП.
Ситуація була досить погана. Для того, щоб розгорнути відділ для оборони, місце було добре. Алеж до вечора ми не мали б змоги вдержатись тут. Тому конечно треба було вириватися звідси пробоєм. Але виходити пробоєм означало наразити себе на великі втрати.
 
Наші Друзі: Новини Львова