Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 04 березня 2021 року
Тексти > Тематики > Історична

У великому рейді

Переглядів: 27909
Додано: 03.05.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
— Друже командир, атакуймо! Дивіться, як звивають копитами! — намовляли вони мене.
Оглянувши передпілля, яке було вже чисте, як долоня, я заперечив, бо ми могли б мати непотрібні жертви. Бійці рад-не-рад мусіли зі мною погодитися.
Постріли вже цілковито втихли. ВП було далеко. То тут, то там показались групки польських вояків. Вони вертали, немов баби з празника, на місце свого постою. А з нашого табору доносилась уже нова пісня, її затягнули, мабуть, з нудьги, очікуючи дальших наказів.
— «Вже вечір вечоріє, повстанське серце б'є». Гармонія і корнет вторували зовсім непогано.
Я підійшов до пораненого, якому санітари давали укол і перев'язали рану. Бул. Ворон був блідий, як стіна, але не стогнав і не нарікав. Побачивши мене, він усміхнувся і сказав:
— Думав завтра котрусь із дівчат піділляти водою, та ось нині поспішився і, замість дівчини, підляв землю своєю кров'ю.
Що я мав йому на це відповісти? Потішив, що рана скоро загоїться, але й нагадав йому мої давні поради, щоби більше уважав на себе.
— Нічого, друже командире! Скоро загоїться, засохне, викупаюся. Треба мені зашити блюзку... — маячив уже поранений.
Внедовзі прибув доктор Шувар. Він оглянув Ворона і посумнів.
— Скоро закінчить життя, — сказав мені тихо. Наказую к-рові Залізнякові залишитися з двома роями на заставі, а решті роїв з пораненим — відходити до табору. Його обережно поклали на палатку і почали помалу посуватися на місце святкування. Ввечорі мали відставити його на санітарний пункт. В таборі до бул. Ворона прийшов, дуже засмучений, його рідний брат і припав до нього . . . День клонився до сну. Вже темніло . . .

4. Почалися герці
Пораненого занесено до санітарного бункру, а весь відділ відійшов квартирувати в село П.
Десь відразу ж після вечері відкрила наша застава від с. Я. сильний барабанний вогонь. Це знову напоролось на нас ВП. Щоб не наражувати села на небезпеку, наказую вистрілити білу ракету — знак для застави, щоб відступала. За десять хвилин усі вояки на чолі з бул. Калиною були біля відділу. Відходимо під ліс, у малий присілок того ж села і тут запишаємося до ранку.
Другого дня свят, ранком о год. 4,30 перекидаємося в комплекс Делягівського лісу. Хоч день був і соняшний, все таки тіло проймав холод. Тому заходимо в глибоку яругу і запалюємо бездимні багаття — підкидаємо тільки сухе ріща. Невиспане вояцтво полягало навколо вогнів і смачно досипляло минулу ніч. По всьому лісі кружляли наші стежі.
Десь коло 3-ої год. по полудні почули ми сильну стрілянину в тому місці, де вчора відділ святкував Великдень. Повстанці вже не спали і тому почали кепкувати з ворога.
— Ото, вже червоні ляшки зачинають на заяців робити облаву, — гомоніли вони. — Може, на вечерю будуть щось мати.
В міжчасі прибув із санітарного пункту зв'язковий і зголосив, що бул. Ворон помер. Смерть дуже доброго і здібного командира роя пригнобила нас усіх, а найбільше — його рідного брата.
Моє прочуття підказувало мені, що ще цього дня будемо на «весіллі». Щоб не бути несподівано заскоченими, переходимо на гору, що була вкрита грубими ялицями. Це давало нам добре закриття перед літаками. З однієї сторони була стрімка скала, з трьох інших — спадистий терен.
Тому що було ще досить холодно, запалюємо одне велике вогнище, біля якого загріваємо прохололе тіло. Інтенданти витягнули з своїх туго напакованих наплечників ковбасу і ділили її на рівні пайки для кожного роя. Загальна веселість переходила вже в гамір, як прибіг наш підслух і зголосив, що до нас підсуваються поляки. Вже досить близько.
— На становища! — негайно даю наказ, і вмить біля вогнища не залишилось нікого. Все стихло, тільки час-до-часу було чути шелест ожини, якою маскували себе наші бійці.
— Підпустити ворога на 10 метрів, — переходить наказ по лінії.
В долині з'явилася ворожа розстрільна. Простір між нами щораз зменшується. Ось уже тільки 20 метрів.
— Налево, налево... — і як додаток лунає брутальна польська лайка.
— Вогонь! — гостро падає наказ з нашої сторони, і разом з ним розітнувся оглушливий клекіт наших кулеметів і автоматів. Кілька ворожих вояків широко розставили руки і, немов підкошена трава, повалились неживі на землю. Кілька тяжко поранених заверещало з болю. Прикладаю до уст свисток і дму в нього — це умовлений знак до атаки. Могутнє «слава!» сколихнуло бором, і повстанці, як леви, рвонулися в наступ. Ще хвилина — і по ворогові лиш у корчах затріщало.
— Стій! Долів! — кричу задиханий, бо вже й сил не стає бігти. — Вертати назад на старі становища! Шкода ганятись і витрачати сили!
Помалу вертаемося назад. По дорозі хтось із вояків знайшов пістолю і шапку ворожого майора. Це дало воякам привід посміятися з «богатеруф». Здорово, мовляв, утікав сердега.
Прибувши на місце, з якого ми починали воювати, ми спинились на відпочинок. Як годиться по добрій роботі, закурюємо цигарку. Тільки санітари ввихаються біля ворожих поранених, обмиваючи і перев'язуючи їм рани. Нашу увагу притягає польський поручник, поранений в живіт. Кілька наших зближається до нього на розмову. Від нього довідуємося все, що нам було потрібне.
— Ми не хочемо з вами воювати, але що ж зробимо, коли нас женуть під пістолями, — бідкався польський старшина. — За те, що вчора повтікали з поля бою, сьогодні не одержали нічого їсти. А що буде за нинішній день, сам не знаю. Від поручника ми дізналися, що в с. Жогатин і присілку було до полудня сьогоднішнього дня 800 чоловік ворожого війська, в тому дві сотні з тяжкими мінометами; решта мала легку автоматичну зброю. Частиною, яка сьогодні була в бою проти нас, командував майор . . .
В лісі вже темніло. «Хлопці», збившись у групи, весело жартували і ділили здобуту зброю. Відходжу трохи набік, щоби спокійно роздумати над наслідками бою і вістками почутими від ворожого старшини. Безумовно, ворог хоче помститися на нас за свої поразки. Треба буде добре лявірувати, щоб вийти з усієї халепи ціло. Насичення терену значною кількістю ворожих сил віщує нові бої. Може й рішальні на цій землі. . .
— Зробити збірку! — звертаюся до бунч. Соколенка. За кілька хвилин була вона готова. Наказую всім бути якнайбільш обережними і перебувати в повній бойовій готовості, бо в терені є поважна кількість ворога. Він напевно схоче відплатити нам за останні два бої. Зброю належить тримати в зразковій чистоті і не розлучатися з нею ні на хвилину. Кожний має стало перебувати біля свого роя чи частини, до якої належить. Повідомляю, що інтенданти видадуть більшу скількість сухарів і товщу, бо деякий час доведеться нам не заходити до населених пунктів. Крім цього, кожний має поповнити витрачену амуніцію і взяти її ще на запас. Наприкінці питаю, чи має ще хтось які запити; але ніхто не відзивається.
— Маршувати на Волю Володзьку! — і по поляні рознісся тихий шум. До відділу долучались останні стежі і підслухи.
— А що ж зробити з полоненими? — запитав бунч. Соколенко і показав рукою в напрямі віддаленої ялиці, під якою вони сиділи, покулившись.
Ідемо ще до них. Вони не переставали тремтіти за своє життя.
—Ну що, — питаю їх. Як вам подобається наше військо?
—Бардзо ладнє, пане довудцо, — відповів один з підстаршин. — Ми гадали, що ви дійсно якась банда, як нам говорили наші політичні офіцери ще в школі у Познані минулого року, але переконуємось на власні очі, що все це брехня.
Розмову перервали два розриви мінометних стрілен на другому кінці лісу. Після цього затихло. Наші полонені заметушилися, виявляючи цим своє зденервування. Заспокоюємо їх, що ми їм нічого не зробимо і що вони не мають чого боятися, їхнє військо обстрілює ліс на те, щоб нас настрашити. Якщо хочуть, то можуть відійти з нами на край лісу, а якщо ні, то можуть залишитися на місці до завтрішнього ранку, доки їхній «богатер» — майор не прийде шукати шапки та пістолі. Переказуємо майорові, щоб не шукав за своїми речами, бо витратить забагато сил — вони вже є нашими трофеями. Прощаючися з полоненими, кажемо їм вертатися на свою батьківщину і переказати іншим воякам ВП, що УПА не зазіхає на їхню прабатьківську землю, а тільки боронить свою і своє населення перед большевицькими загарбниками. Нехай пам'ятають, що те, що роблять поляки з українським селянином сьогодні, завтра або післязавтра будуть робити з ними большевики.
Полонені слухали все це з розкритими ротами. Робили враження, що не хочуть пропустити ні одного слова. Деяким, які ще не зовсім вірили в своє звільнення, капали з очей сльози. Виховник Зорян залишає їм нашу літературу, писану польською мовою, яку вони зобов'язуються передати своїм товаришам.
Тому, що відділ відійшов уже давно, нам треба було поспішати. Залишаємо ворожих ранених на поляні біля малої ватри, а самі прискорюємо кроку. Уже зовсім потемніло. На хвилинку зупиняємося, щоби поглянути згори на повитий туманом ліс. Було тихо, і наче потепліло. Весняний легіт навівав на душу спокій ...
На краю лісу стояв відділ, чекаючи на нас. Засягнувши розвідку, за годину пізніше ми були вже на квартирах у селі. Всюди вікна були так щільно позаслонювані, що назовні не можна було помітити нічого підозрілого. Господарі жваво вешталися по всяких закамарках, витягаючи з них все те, що протягом дня ховалося від ВП. Ґаздині забирали від них принесене, поралися біля кухні і внедовзі поставили на столі повні полумиски. Щойно тоді зайшла довга розмова з господарями. Селянин, у якого зупинився почот, говорив менш-більш так:
Ну й гадалисмо, жи ниська дилєгівський ліс перевертатся. Боже, то ся цуд робив — гев. Вийшовим з халупи на двір та й позирам, чи не лізе то де гаде, але постоявим мінуту на дворі та хочу іти до халупи. Думаю — надходить вечір, воно нігде не полізе, бо ся ввечір боїть ходити. Ага. А ту в дилєгівський крушильници як не гаркнит з кулеметів. Йой — думамси — Боже! Але, бігме Боже, зараз гадавим, що наші виграют, бо ми сі так пекний сон снив. Ага. А тут моя стара юж зачинат плакати, а тут вам гад так періщит, аж ся курит, а моя стара малощо не вмират зі страху з Мариською. Вона би здуріла, якби, не дай Бог, що сталоси з оцим Борисенком. Воно ся, дурне, залюбило. Не знає, що ниська такий світ, що зараз живеш, а за мінуту юж згниєш. Але по тому всьому щось так заревло і загуло, жи не знам, пане командир, як вам гадати маю. І зараз си подумав — певно наші, бо поляки так не кричат. І помало зачало все втихати. Їсте ту пісню заспівали... Ну, як вона там? Аво, що так співаєте єї, що треба кидати гранати за катами, чи як воно там. І я си подумав, що наші напевно виграли, коли співают. Найгірше боявимсі, щоби наших хлопців бардз вбитих не було. Але, як ви гадаєте, пане командир, що дякувати Богу, ані одного, ну то бардз пєкнє.
Дальше говорення селянина М. перебила його жінка:
«Дай но ти, старий людям відпочити!» Не забула додати, що він її такою балачкою страхає і хоче до плачу довести. Але розмова таки продовжувалась. Ми заторкнули нову чутку про те, що має бути нове виселення українського населення за лінією Керзона, цим разом уже загальне. Селяни цього дуже боялися і на саму згадку постогнували, немов би їм хотіли забрати все найдорожче, що вони на цьому світі посідають.
Наша розмова велася ще досить довго. Потім зголосився службовий підстаршина по відділу і питав за дальшими наказами. Подавши йому пошепки потрібні вказівки, я повернувся до товариства, але всі лагодилися вже до спання…

5. Зустрічі, наради...
Наступного дня вранці, о 5 годині відділ відмаршував у комплекси Борівницьких і Грушівських лісів. Повстанці чулись добре, весело гуторили і розповідали один одному про всякі новини, роздобуті цієї ночі в селі.
Заквартирували на догідному для оборони місці. Ранок, як звичайно в цю пору, був досить холодний, тому запалюємо бездимні вогнища, щоби погрітися. З вогнем треба бути обережним, бо над Делягівським лісом, де вчора був бій, кружляє два ворожі літаки, а простір, який ділить цей ліс від нашого, по повітряній лінії виносить ледве 2,5 км. Коли ранній туман піднісся догори, наші зірці, які були приміщені на найвищих смереках, повідомили, що весь Делягівський ліс оточило вороже військо силою десь понад 1000 вояків. Наші стежі почали працювати дужче. Повстанці, сидячи в таборі, далі не переставали жартувати . . .
День пройшов спокійно. Перед вечором дістаємо від розвідки відомості, що ВП перевело досить солідну облаву, але безуспішно, коли не рахувати їхніх поранених, яких ми залишили, а вони тепер віднайшли. Крім цього, довідуємося, що ворожа частина збільшилася до 1 500 вояків.
На основі даних розвідки припускаємо, що завтра ворог робитиме облаву на обидва комплекси лісів. Нам треба відбитися від цього терену, щоб не попасти в халепу. На вечерю відходимо вже до с. Грушівки. Тут, по вечері наша розвідка донесла, що і в с. Улюч заквартирувало 150 польських вояків Половина з них відійшла в ліс на гостинець Борівниця — Улюч, очевидно, на засідку. Там вони нічого «вполювати» не могли, хіба що якогось нашого зв'язкового, що міг би пройти там удень. Для всіх командирів підвідділів даю наказ, що о 4 год. ранком має бути відмарш.
Поважна кількість у терені ворожих вояків не робила на населення особливого враження. Воно вже звикло протягом чотирьох років до всього. На власній шкурі переносило терор, побої, знущання і негідне людини трактування з боку ворогів. Здавалося, селяни взагалі не думали про себе, а турбувалися тільки нами. Так і тепер 80-літний сивоволосий дідусь Н., зустрівшися з нами, говорив:
— Ай, уважайте хлопці, щоб де на засідку не попасти. Бо вже в лісі, то я знаю, що собі дасте з ними раду, скільки їх там і не було б . . . І звідки то те гаддя назлазилось ? . . .
Господині цілу ніч не спали. Вони знали, що «хлопці» раненько відходять і не хотіли їх відпускати голодними. Кожна, по своїй спроможності, лагодила для них, що лиш могла: яйця, масло, хліб, каву, сало. А при нашому відході не забули нагадувати, щоби «хлопці» добре стереглися і «позирали на тото гаде». Декотрі втирали запасками сльози. . .
Стрілецьким рядом відділ рушив у дорогу. Гостинець будемо переходити між лісом і селом, на віддалі 300 м. від засідки ВП. Припускаю, що ворог найменше буде сподіватися, щоб ми переходили чистим полем. Все таки наказую якнайбільшу обережність і подаю збірний пункт на висоті 427, біля с. Добра. Третя чота під командою Залізняка дістає завдання охороняти перемарш, і тому вона першою підходить до гостинця і займає становища. За нею подалися інші чоти. Перед самою дорогою відділ спиняється, бо з села Улюча доносяться голоси ворожих вояків. Але по короткому часі устійнюємо, що це, мабуть, кухарі, які готовлять сніданок, бо вітер завіває до нас дим. Тому рушаємо далі, поміж розміщеними по обох боках заставами. Перейшовши на другу сторону гостинця, стягаємо застави і мандруємо до заздалегідь визначеного місця в лісі, між: селами Добра і Брижава. За годину пізніше добиваємось туди без будь-яких пригод і затаборовуємо.
День був соняшний і привітний. Над обома лісами, в яких ми квартирували останніми днями, кружляли польські легкі бомбовики і час-від-часу кидали бомби та обстрілювали ліс з важкокаліберних кулеметів. Ми протягом цілого дня вилежувалися на сонці і спали; лише деколи той чи той вояк підводився і, потягаючися, кепкував собі з ВП, що воно безуспішно веде облаву.
Ввечері заходимо до с. Д. на вечерю. Вояки, які походили з цього села і були в нашому відділі, дістали відпустку на час перебування відділу в селі.
Чутки про виселення українців з Закерзоння ставали чим раз упертішими і гучнішими. Ішли вони в народі з уст до уст, а коли ми прибували до сіл, нам скаржились або просили поради. ВП нахвалялося, що повикидає всіх і що залишаться тут тільки пусті терени. Щойно тоді всі повстанці будуть змушені прийти до них з лісу, бо інакше «поздихають з голоду». Хоч поляки бувають чванькуваті, проте таких поголосок не можна було легковажити і треба було серіозно продумати ситуацію, коли б такі погрози були здійснені.
Після вечері скликаю всіх старшин відділу на відправу. На ній розглядаємо всі ці справи в подробицях. На тлі світових подій всебічно обмірковуємо можливості нашої боротьби, а передусім її вигляди на Закерзонні. Дискусія тривала до пізньої ночі. Тому що ми вже довший час не мали жодних інструкцій «згори», рішаємо вислати ввечорі наступного дня зв'язкових до к-ра Байди, щоб він дав відповідні інструкції чи накази. Якщо маємо розгортати якусь акцію, то нехай вона буде в пляні всієї нашої боротьби на Закерзонні. Наостанку я дав ще різні накази внутрішнього характеру і призначив відмарш на 5 год. ранку.
Раненько заходимо до близького лісу і заквартировуємо на порослій старезними дубами і ялицями горі. Це було 16 квітня. Хоч погода була, може, краща, як за попередніх днів, пpотe в атмосфері вичувалася якась непевність. Весна ішла розгонистим походом, ваблячи своїм чаром, ніжними подувами теплих вітрів і щебетанням птиці, але вона була не така, як попередні. Душа кожного повстанця передчувала щось недобре. Повстанські «ворожбити» пояснювали сни, які снилися воякам, і провіщали далеку-далеку дорогу. Тоді ще ніхто не припускав, якою мала бути та дорога і як далеко вона поведе.
В таборі було вже по обіді, як прибула з села розвідка і донесла, що до містечка Бірчі приїхала ворожа частина силою до 1000 вояків.
— Будуть бльокувати села, — довідавшись про це, заговорив д-р Шувар, — якби хоч для поранених постаратися більше нафти, а всього іншого вистачить їм навіть на вісім тижнів.
— Не турбуйтеся, друже докторе! — заспокоїв його к-р Лагідний. — Нафта і все інше, потрібне для поранених, є в доброму місці, відразу ж біля криївки санітарного пункту. Санітарна обслуга про все знає, так що з цією справою все в порядку.
— Алярм! На становища! — пролунав раптом наказ. Все, що було, кинулось на заздалегідь призначені місця і прикипіло до землі. Кулеметники спішно маскувались, а амуніційні з поспіхом витягали з торб стрічки і диски з набоями. Ніхто не знав, що властиво сталось, але виконував наказ так, немов би зараз мали заграти кулемети і вся інша зброя. Тим часом прибігла одна з наших стеж і зголосила, що від сторони Кузьминського лісу підсувається ворожа стежа.
Наказую ще раз провірити, бо не хочеться вірити, щоб це було ВП. Це радше могли б бути якісь наші повстанці. Доручаю к-рові Лагідному взяти кілька осіб з ПЖ (польової жандармерії) і обережно вислідити, хто це міг би бути. Незабаром Лагідний щез у кущах з кількома «пежаками».
І дійсно за кілька хвилин було вже чути веселий голос Лагідного, який повертався разом з к-рами Бурлакою і Крилачем. І ми весело здоровкаємося з гістьми, сильно потискаючи їх правиці.
— Ото, Громенку! Як бачу, пане-брате, ти мав на увазі привітати нас своїми «папахами», — жартував к-р Бурлака. Він був обсмалений, як циганчук. Своєю стрункою постаттю він подобав тепер на якогось степовика.
— Ну, що ж., — відповідаю йому. — Тепер годі розпізнати здалека, хто наш, повстанець, а хто ворог. Всі ми однаково умундировані. Не знаєш клички, — пропав. «Шарахнув» — і все. Тільки вічная пам'ять по тобі зостанеться.
З прибулими гістьми ми вже давно бачилися. За цей час стільки всього змінилося. Проведено багато боїв, відбулося багато пригод як в одних, так і в ругих. Було про що погомоніти.
Питаю обох командирів, чи вони прибули з своїми відділами.
— Ну, певно,— відповів гордо к-р Крилач. — От, перша кляса! — затер руки бунч. Соколенко. — Нехай тепер ВП спробує сюди загостити! Будуть знову шапки губити!
Присідаємо на розстелені палатки і частуємо гостей святочною ковбасою та паскою. З розмови довідуємося, що тоді, коли наша сотня мала бій в Делягівському лісі, оба відділи, Бурлаки і Крилача, перебували в Жогатинському лісі і хотіли з нами зв'язатися.
— Але з огляду на таку поважну кількість ВП, яке ще ввечері того самого дня дістало нове підсилення, я припускав, що ти перекинешся в той комплекс лісу, де ми тепер є, — кінчив к-р Бурлака. —Тому я вже два дні чекав на тебе.
В цей час прибули два відділи. Вояцтво почало щиро вітатися. Повстанці нашого відділу взялися частувати товаришів з інших відділів, бо ані відділ к-ра Бурлаки, ані відділ к-ра Крилача не мали таких свят, як ми. Їм перешкодив ворог.
Ми, три командири відділів, курінний лікар д-р Шувар і дентист куреня д-р Зубченко, відходимо до зваленої бурею ялиці і, примістившись на ній, розгортаємо теренові карти і студіюємо їх. Спільно обговорюємо наше становище і придумуємо способи протидії ворожим акціям. Згодом долучаються до нашого товариства інші старшини. Кожний подає на розгляд якусь проблему, і над нею розгортається дискусія. Не зчулися, як сонце схилилося до заходу.
Тим часом вояцтво зібралося на невеличкій поляні і пів-голосом наспівувало якусь пісню.
— Треба сказати — нехай щось «гахнуть» — запропонував своїм громовим голосом д-р Шувар, особливий любитель пісні і знаменитий бас. — І так уже сьогодні покинемо цей ліс.
— Що ж, пане-брате, я за цим.
— Хай буде! Хай трохи показяться червоні ляшки! — притакували з черги командири.
А повстанцям не треба було двічі про це говорити. Отримавши дозвіл, усі три відділи збилися густіше і хвилинку порадившись, заспівали на повні груди: «Що то за прапор лопотить на вітрі під горою...» Могутній мотив нісся далеко-далеко. Приміщені на деревах зірці подали, що з сіл Брижава, Добрянка і Ляхова повиходили селяни і слухають. І тоді ще раз могутньо залунало: «А місяць стелить їм дорогу, співає з ними ліс і гай».
— Приготування до відмаршу! — впав наказ по закінченні пісні, і повстанці заворушились, немов муравлище. Тихо, без зайвого гамору, збирали свій виряд і приєднувались до своїх роїв чи чот.
Наш і к-ра Бурлаки відділи відійшли на вечерю до села Ліщавка, а відділ к-ра Крилача — на присілок Кам'янки.
О 4 годині ранку всі три відділи зійшлися на шосі, на половині дороги між Кузьминою і Ліщавою Горішньою. Звідси всі ми подалися до комплексу лісів між сс. Лімна, Крайна, Трійця. Тут ми мали сполучитися з відділом к-ра Ластівки ;і командиром нашого куреня Байдою.
В усіх довколишніх селах: Тростянець, Розтока, Грозьова, Горішня Ямна, Риботичі та інших квартирувало ВП, по 200-500 вояків у кожному селі. Бльокада терену ставала з кожним днем тісніша.
Розташувавшись в маленькому ліску над с. Ліщава Горішня, просиджуємо в ньому спокійно цілий день. Ввечері «розходимося по селах. Ми здержуємося в с. Лімна на вечерю, а к-ри Бурлака і Крилач відходять із своїми відділами до Долішньої Грозьови. Крім цього, к-р Бурлака перебрав на себе завдання пов'язатися з відділом к-ра Ластівки.
І дійсно, наступного дня ранком, згідно з попереднім договоренням, усі чотири відділи були вже в лісі над сс. Трійця і Крайна. З відділом к-ра Ластівки прибув наш курінний, к-р Байда і члени надрайонового проводу ОУН. Таким чином усі відділи нашого оперативного терену були разом. Відразу ж по прибутті на місце всі старшини і теренові провідники подалися на спільну нараду.
Вояцтво чулося в своєму «сосі». «Тож нас тепер сила! Хай би но спробували тепер поляки на нас напасти!» «Котрийсь заговорив, що йому вже «папаха» розкалібрувалась, а правий черевик треба до музею віддати. Йому на відповідь хтось виклав і свої «потреби». Деякі чистили зброю, сподіваючися, що внедовзі, мабуть, доведеться випробувати її, чи не застоялась. Інші направляли чоботи, латали штани, сорочки, дехто могутньо хропів, розтягнувшись під деревом, а ще дехто скинув з себе сорочку і робив з неї «млинок» над вогнищем. Наблизившись до цих останніх, можна було б почути, як тріскали злітаючі з сорочок воші.
Коли сонце піднеслося до полудня і почало пригрівати досить добре, кухарі винесли з глибокого потоку зварений обід. Запах зупи рознісся на цілий ліс. Потім кожний вояк підходив за чергою з своєю їдункою до кухаря і одержував їжу, яку собі бажав: «Давай, брате, зверху масного, а зі споду густого.» З виповненою їдункою вояки сідали: хто на пеньок, хто просто під деревом — і смачно сьорбали зупу.
А на недалекому горбочку все ще сиділа громада старшин і теренових провідників, завзято обговорюючи всі справи. Про політичне становище в світі інформував пров. Тарас, про терор ВП і УБП (Ужонд Безпеченьства Публічнеґо) і нашу реакцію на нього говорив пров. П. К-р Байда з'ясовував усі військові справи, а також накреслював завдання організаційного, тактично-бойового і постачального характеру. Наприкінці пров. Г. схарактеризував нашу позицію в боротьбі за УССД, повідомив про пляни ворожої верхівки і вказав на новий етап виселення українців Закерзоння, який вкоротці наступить. Після цього командири відділів по черзі звітували про свої бої з ворогом і говорили про інші, зв'язані з повстанськими відділами, справи. На цьому відправа скінчилася. Командирам відділів було сказано не зводити покищо зачіпних боїв, а закидати ворожі війська літературою і летючками. Кожний відділ мав відійти назад на свій оперативний терен і на ньому залишатися, доки це буде можливе, і очікувати дальших наказів.
Ввечері всі командири сердечно розпрощались, і кожний відійшов із своїми повстанцями в указаному напрямі. До нашого відділу прилучився к-р Байда, курінний капелян о. Кадило і курінний дентист д-р Зубченко, а з ними і весь почот курінного штабу. З цього ми були дуже раді.

6. Нависають хмари
Цілу ніч, аж до білого дня, відділ знаходився в марші. На день заквартировуємо в лісі біля сіл Котів і Рудавка, а ввечері сходимо в с. Ясенів на вечерю. Населення тут уже заскучало за нами і було врадуване при нашій появі незвичайно. Довідуємося про різні новини з цієї околиці, зокрема про подробиці після бою в Делягівському лісі. Отже наступного дня по бою, від самого ранку, ліс був оточений ВП. Ходили поляки по лісі до 3 години по полудні. Там відшукали своїх ранених. Один з них уже помер, а решта далі сиділа при вогні.Дуже хвалили повстанців.
— Вони є спритні вояки, — говорили вони. — Ми їм ніколи не дорівняємо, хоч воюємо з ними великою масою.
Частині майора, який загубив шапку і пістолю, протягом трьох днів не дали нічого їсти, крім кави.
Перед вечором 2З квітня прибула з терену наша розвідка і зголосила, що до с. Добра Ш. приїхало з Сянока 600 вояків ВП, до Улюча — 450, Брижави — 350, Добрянки — 200, Крецова-Крецівської Волі — 600 і П'яткової — 200. Крім цього, в Жогатині, Присаді і Руському Явірнику стоїть частина ВП в складі 1 500 вояків, а завтра вранці мають прибути відділи ще до сіл Гути, Ясенова, Порубів, Володжа і Селиськ. Над нами кружляли вже ворожі літаки, хоч досить високо.
Ситуація ставала для нас цілковито несприятливою. Розстеливши карти, вивчаємо з к-ром Байдою можливості лявірування. Узгляднивши всі за і проти, устійнюємо, що, коли не хочемо мати непотрібні жертви, мусимо вибратися з цього терену і перейти на польський. Щоби не заходити до сіл, треба буде взяти з собою запас харчів. Кличу бунч. Соколенка і наказую, щоб сотенний інтендант видав бійцям заховані в криївці сухарі і видобув бочку м'яса. Вечерю будемо варити в лісі, а до с. Гута вишлемо рій, щоб він назбирав потрібну скількість печеного хліба. До 10 години цей рій мав повернутися.
Після вечері роблю збірку відділу. Коротко з'ясовую воякам, що ворог буде бльокувати села, що в терені діяння нашого відділу нараховується ціла дивізія противника і що через це нам треба буде пробратися через Сян на польські терени. Там мусимо бути дуже уважні, щоб нічим не викрити себе. Особливий натиск роблю на конспірацію і скріплення чуйности.
З села повернувся рій з хлібом. Вояки були сильно стомлені, бо принесли понад сотню бохонців хліба. Коли розділювано принесене між вояків, а змучені відпочивали, ройовий Рубач розповів про те, що чув у селі. Найцікавішим було те, що цивільні поляки з польських сіл переказували нам, повстанцям, щоб ми протягом кількох днів були дуже обережними, доки не минуть облави, які заповідаються на широку скалю.
Відділ прибув над ріку Сян вночі. Місяць зійшов уже високо і освітив усю долину. Ріка, срібно виблискуючи, гадюкою вилася по долині. Насамперед вибравши добре місце для переходу, вояцтво роззулось і, підкасавши штани вище колін, коло 3 години ранку почало переправлятися стрілецьким рядом на другу сторону ріки. Хворих на ноги, особливо тих, які мали чиряки, перевожено на конях, що були при нашому відділі нерозлучними товаришами.
24 квітня заквартировуємо в лісі, оточеному кільцем польських бандитських сіл: Вара, Невістка, Кремінна, Казимирівка та інші. Колись це були українські села. Сьогодні в них господарювали поляки. Половину українців вимордували польські банди, спеціяльно зорганізовані урядом безпеки, частину вивезли большевики в 1945 р. до УССР, а мала горстка втекла на українські села по цей бік Сяну, бо там уже діяла УПА і давала потрібну охорону.
В згаданому лісі відділ спокійно пересидів до 27 квітня. Саме цього дня щось незвичайно часто почали курсувати літаки на лінії Перемишль-Динів-Сянік. З них хмарами летіли летючки і падали на українські села. Трохи порадившись, рішаємо перекинутись назад у наші ліси. Припускаємо, що ворог перевірив уже всі ліси і тепер сидить на селах.
Ввечері підходимо на край лісу в тому місці, де круто завертає ріка Сян. Через неї негайно переправляється розвідка і підсувається до с. Воложа. По короткому часі вона повертається і доносить, що в селі ворожого війська нема. Переходимо ріку всім відділом і йдемо в село на вечерю.
В селі рух. Жінки голосять, а дядьки похнюпились і тільки постогнують. Показують нам летючки, що їх скидали лікати. В них говорилося таке: польський уряд повідомляє, що він переводить переселення українського населення, яке вже довший час страждає від терору лісових банд УПА. Уряд Польщі співчуває українському населенню і бере його під свою охорону і опіку, завдяки чому воно уникне надалі всіляких репресій і терору банд УПА. Уряд такий добрий та ласкавий, що забирає все населення в Східню Прусію, де воно буде собі спокійно жзсти і працювати. Наприкінці в летючці було звернення до повстанців, щоб вони складали зброю і голосилися до штабу дивізії ВП. Всі, за виїмком командирів, будуть помилувані і кара буде дарована. Летючка була писана українською і польською мовами.
Читаємо ще раз і з дива не можемо вийти, бо безличність ворога досягла вершка. Ще кілька місяців тому, перед виборами, виписувано подібне до польських підпільних рухів — АК, ВіН та інших. Тоді говорилося, що все польське підпілля матиме амнестію, всім дарується кара і що тільки «бандам УПА» нема і не буде ніякої пощади. Сьогодні, коли польське підпілля вже зазнало гіркого розчарування, вони увихаються коло нас і «дарують провини». . . Цим разом ворог помилився в своїх розрахунках, бо український повстанець не брав до рук зброї на те, щоб пізніше ганебно капітулювати перед ворогом.
Новини, які до нас наспіли, і зміст летючок був темою наших нарад з к-ром Байдою протягом майже цілої ночі. Над досвітком вирушаємо до лісу між селами Воля Володзька і Грушівка. Нам, командирам, цікаво було дізнатися про настрій вояцтва, з якого кожний уже знав або й читав скинені летючки. Але ніхто не міг би дошукатися у них навіть найменшої зневіри або заламання. Що вони? На те є командири, щоб рішати.
Коли вже сонце піднеслось догори, кладемося з к-ром Байдою досипляти минулу ніч. Перед сном він висловив ще думку, що треба буде сьогодні вислати зв'язкових ”догори” по нові накази. Стаємо на тому, що вони відійдуть ввечері.
По полудні вернулася від сторони с. Грушівки наша стежа і зголосила, що стрінула з цього села дядька, який сам утік до лісу. Він розказував, що сьогодні раненько ВП оточило села Улюч, Грушівку та Яблоницю і повикидало всіх мешканців з хат, хто в чому був. Потім повкидали всіх на вози, які привезли з собою, і під охороною вивезли в напрямі Сянока. Хто ставив якийнебудь спротив, того тяжко били, навіть до непритомности, і також забрали з собою. В порожніх селах заквартирувало військо, яке має, правдоподібно, виловлювати тих, які повтікали, і відставляти їх до вивезених.
Ці вістки нас заскочили, бо ніхто навіть припускати не міг, що виселення набере такої форми. К-р Байда наказує негайно вислати зв'язкових, і вони зараз же відходять.
Уже присмерком висилаю до с. Грушівки стежу. По якомусь часі доноситься до нас з сторони села стрілянина, а потім повертається і сама стежа. Вона наткнулася на ворожу заставу, вступила в коротку перестрілку з нею і відступила. На щастя, жодних жертв не було.
Тим часом повернулись інші стежі, завданням яких було провірити терен у різних напрямах. Одна за одною зголошували вони, що всі села, які дотепер були вільні, зайняли ворожі війська. Крім цього, вже цілковито забльокований Делягівський ліс, а Борівницький і Грушівський ліси починають бльокувати.
Ситуація починала бути грізною. Тоді як кухарі безтурботно варили в глибокій ярузі вечерю, а вояки відділу, порозлягавшись на землі, покурювали і тихо розмовляли між собою, ми обмірковуємо з к-ром Байдою біля маленького вогнища наше становище. Розглядаючи карту терену, доходимо до висновку, що найкраще буде нам перекинутися до Кузьминського лісу, бо тут знаходиться заповажна сила ворога. Майже з певністю можна було сказати, що завтрішнього дня буде тут облава; тому нам треба було бути якнайбільш обережними.
Подали вечерю. Пшоняну кашу з м'ясом. Вояцтво заворушилось. Попоївши, вирушаємо в дорогу. Скріплюємо забезпечення маршу і посуваємося берегом Борівницького лісу, а потім переходимо в Брижівський ліс. Місяць світив яскраво, і було видно, як вдень. На краях лісу видніли свіжо викопані окопи.
— Це підготова до облав, — сказав хтось із старшин. Припускаємо, що між Брижавою, Буковиною і Ляхавою може бути ворожа засідка, тому обминаємо цей підозрілий терен кружною дорогою. Вже над ранок приходимо під присілок Ропа. Тому що боюся надто виснажувати вояцтво, ми зупиняємося на квартирування в маленькому ліску.
День пройшов спокійно. Село Добрянка було вільне від ворога, і я рішаюся зайти туди на вечерю. Тут зустріли нас пригноблені селяни. Завтра вранці мають бути повідомлені про час свого від'їзду. Це вперше зустрічаємось ми з таким явищем: щоб селян повідомлювано про виїзд. Звичайно цього не було. Селяни журились нашою долею і плакали, як малі діти. Зжилися з повстанцями, неначе з рідними. В завзятій і нерівній боротьбі ці висунені далеко на захід українські селяни ділили з повстанцями долю і недолю. Не один з них зазнав знущань за те тільки, що переночував або нагодував виснаженого повстанця. Проте ніхто з них не заламлювався. Навпаки — такими методами ворог тільки зміцняв ненависть до себе.
Слухаючи жалі селян, нам довелося пережити сильну внутрішню боротьбу, їхні болі були нашими болями, їхнє горе було нашим горем. Хотілося чимось розважити цих бідних людей, чимось потішити, але мова фактів була сильнішою за наші слова.
Над ранок зазнаємо ще одного розчарування. Повернулись наші зв'язкові, які мали принести накази і інструкції згори. Вони прийшли з нічим, бо зв'язок був перерваний. Всюди — велике насичення польським військом, яке починає вже квартирувати і в лісах. По дорозі вони стрінули боївку Орлика і від неї довідались, що в усій нашій окрузі має бути 75 тисяч ВП, тобто ціла армія ген. Сьвєрчевського.
З болем серця прощаємося з селянами. Вони кидаються нам в обійми, розціловуються з кожним повстанцем і з сльозами в очах провожають нас у незнану дорогу . . .
Коли ми наблизились до гори 671 біля с. Ляхава, наше чолове забезпечення дістало з флангу густий вогонь.
— На становища! — падає команда, і все блискавично залягло.
— Розстрільна вліво і вправо!
Кілька секунд пізніше всі чоти були вже готові до бою. Наказую не стріляти. В міжчасі долучилися до відділу чолові розшуки і зголосили, що це, здається, ворожа застава. Вони були дуже близько від неї, але полякам, мабуть, затявся кулемет, бо стріляли тільки з автоматів.
 
Наші Друзі: Новини Львова