Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 20 лютого 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

У великому рейді

Переглядів: 26081
Додано: 03.05.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
- А звичайно, що так,- погодився бунчужний.
- Добре, що вони ще дурні,- завважив Лагідний.- Коли б вони стріляли були рідше і цільніше, то нас могло б упасти трохи більше. Але зденервовані були, мабуть...
Після розмови я запропонував старшинам піти поспати.
Над вечір відділ подався в дорогу. Підпираючись палицями, ранені маршували разом з іншими. Я старався бути ближче до бунч. Соколенка, щоб помагати йому провадити відділ.
Заходити в села було неможливо, тож поживу ми купували тільки по шаласах, і посувалися все далі на захід.

20. Обминаючи застави
Однієї неділі відділ добився до комплексу лісів над с. Боца Вижня. Тут уже починались Низькі Татри. Повстанці були виснажені тяжкими маршами по високих горах. Ішли ми тільки ночами, за азимутом.
Відділ зупинився на догідній для оборони горі, біля якої зміїлася туристична стежка. Незабаром наша стійка задержала одного чоловіка й жінку. Показалося, що це був аґроном з міста Братіслави з своєю дружиною; вони вибралися на прогулянку. Спочатку вони сильно настрахалися, але по короткій розмові з нами цілковито заспокоїлися. Я і бунч. Соколенко го ворили з ними цілу годину. Подружжя цікавилося нашою боротьбою, і ми дали йому відповідну інформацію. Аґроном сказав нам, що в усіх довколишніх селах знаходиться багато війська - в кожному селі щонайменше по два батальйони.
Чехи переважно комуністи,- говорив аґроном.- Ми їх також не любимо. Де зустрінетеся з ними - бийте, не зважайте ні на що. Словацький народ уже знає, що таке У ПА, і не вірить пресі. А тепер уважайте, панове: за один кілометер звідси, на краю лісу, стоїть велика застава, приблизно півтори сотні людей. Глядіть, щоб вона вас часом не заскочила.
Ми подякували аґрономові за важливі для нас відомості і вручили йому багато нашої літератури.
- Будь ласка, передайте це, пане добродію, своїм людям у Братиславі. Хай читають і іншим дають.
Подружжя розпрощалося з нами і відійшло. Відділ теж рушив, взявши напрям на північ, щоб обминути село і перейти шосе Боца Вижня - Боца Нижня - місто Св. Мікуляш.
Уже смеркалося, коли, маршуючи краєм лісу, відділ дістав сильний кулеметний вогонь із сіножатей, що тяглися до села Боца. Повстанці миттю, залягли за грубі ялиці і чекали на наказ.
- Не стріляти,- командую я.
Чехи тяжко поранили в живіт стр. Грома. Заки санітар Зірка підсунувся до пораненого, щоби зробити перев'язку, гук розриву дав йому знати, щоб він не турбувався. Стр. Грім розірвав себе гранатою...
Заохочені нашою мовчанкою, чехи рушили в наступ.
- Підпустити на близьку віддаль!
Чехи наступали на ліс густою лавою, коли повітря пере різав мій свисток. Мов град із хмари, посипались на чехів кулі наших кулеметів і автоматів. Ворог вмить заліг. Деякі з чехів почали втікати; за їх прикладом пішли інші, користаючи з того, що можна було зсунутися в долину. На полі залишилося понад двадцять трупів.
- Добре, хлопці! - похвалив я вояків.- Дурні пепіки! Уже вам більше не схочеться нас зачіпати. За одного нашого заплатили кількома десятками своїх. Відступаймо, хлопці, в глибину лісу!
Небо вкрилося густими хмарами, з яких почав падати дощ. Відділ маршував десь до півночі, додержуючи північно-східнього напрямку. Потім ми заквартирували. Голод докучав немилосердно. Чекаючи дня, повстанці запалили вогні і дріма ли біля них.
Коло полудня я вислав кількох вояків шукати по горах ви пасу овець. Була думка, що може, їм пощастить купити в шаласах харчів. Чекати довелось довго: повстанці повернулися аж другого дня по полудні, їм удалося купити чотири вівці і пару кілограмів овечого сиру. Відділ довший час не мав нічого в роті, і деякі повстанці вже почали пухнути з голоду. Принесена пожива відразу піднесла настрій. Вояки енергійно взяли ся готовити їжу.
- Тепер,- сказав я до повстанців,- нам обов'язково треба вирватися з кільця. До сіл вступати не будемо, хіба тільки до шаласів. Мусимо відбитися бодай на 100 кілометрів. Цю віддаль при таких горах зможемо покрити щонайменше за 9 днів. Найголовніше - непомітно пройти шосе Боца-Св. Мікуляш.
Як тільки почало темніти, підкріплений на силах відділ рушив дальше. Безшелесно наблизилися ми до шосе. На щастя, через нього ми проскочили, група за групою, непомітно. За ним починалися Низькі Татри. Щоб полегшити марш, я за вернув відділ на північ, і другої ночі ми вийшли на край лісу, від якого тягнулась долина Ружомберок-Св. Мікуляш.
Вночі з 28 на 29 липня ми зустріли недалеко міста Ружомберок селян, які косили траву. Ми докладно розпитали їх про ситуацію в терені. Косарі остерігали нас перед шосе Банська Бистриця-Ружомберок, бо вона сильно обсаджена чеським військом.
Треба було добре подумати над тим, що нам робити. При сівши в корчах, ми, старшини, почали розглядати карту і шукати виходу. Час наглив, і треба було рішатися. Я наказав:
- Мусимо пройти нове кільце. Щоб дістатися до другого комплексу лісу, маємо зробити 14 км дороги. Крім цього зари-зикуємо: будемо проходити передмістям Ружомберку. Його чехи напевно не обсадили. Мусимо добре налягти на ноги - маємо 4 години часу. Щоб не виснажились занадто наші кулеметники, всі ройові мають часто зміняти людей при несенні кулеметів і амуніції до них.
Ми вийшли з лісу і подались полями. Бунч. Соколенко з компасом, а я з картою ішли попереду. Марш був форсовний, тож по короткому часі сорочка на кожному з нас була вже мокра. Незабаром у долині перед нами з'явилося велике місто Ружомберок, яскраво освітлене електричним світлом.
Щоби відпочити, ми зробили кількахвилинну перерву. До міста залишалося небагато: якийсь кілометр.
- Ох, якби не та пропаґандивна мета, друже командир! - зітхнув Лагідний.- Скочив би чоловік з чотою до міста, нагнав би "пепікам" страху, зорганізував дещо і знов у ліс.
Я признав йому, що й сам не раз так думав, але не вільно! Биш? Політична лінія до чогось зобов'язує.
- Але ідім дальше,- звернувся я до повстанців,- не сміємо марнувати часу. Дивіться, вже сіріє.
Відділ зсунувся на польову доріжку, вийшов нею на головний гостинець, а потім, попри доми передмістя і загороди дістався в другий комплекс лісу, що знаходився відразу ж за містом, на високих горах. Уже був день, коли відділ закватирував у цім лісі, над самим містом. Повстанці весело сміялись, що так легко вдалося пройти небезпечну трасу. Кожний мав щось додати до того, як належить перехитрювати ворога, і клався спати.
5 серпня 1947 року відділ наблизився до міста Раєц. На деннім постої ми зустріли чеських туристів-студентів, які виб рались в екскурсію. Ми розмовляли з ними понад 3 години.
Мені пощастило купити в них за 200 чеських корон карти-спеціялки Моравії, Чехії і частинно Австрії. Я був дуже задоволений з цього, бо карти, які я мав дотепер, саме кінчились. Отже, "плюємо на бороду", в полі картопля є, можемо йти, куди захочемо і коли нам сподобається. Найважнішим було те, що ми вже вирвалися з обкруження і що чехи загубили за нами слід. А коли вони знов зорієнтуються, ми будемо вже далеко. З наближенням до Моравії терен став рівнішим, зате лісів було менше.
6 серпня ми перейшли ріку Ваг біля сіл Лядце-Швожа. Не вступаючи до сіл, ми посувались під охороною ночей далі на захід. Біля Старого Мєста відділ перекинувся через ріку Мораву. Вдалося переїхати човнами, які ми знайшли край берега в лозах.
17 серпня ми квартирували в лісі над селом Яструбіце, не далеко м. Брна. Над вечір наша стежа задержала одного чоловіка з цього села. Він поінформував нас, що в селі війська немає і що населення буде дуже вдоволене, коли зможе нас, повстанців, у себе погостити. Це був хитрий чоловічок: питав нас, який стан нашого відділу, звідки ми так скоро прийшли і т. д. Я наказав відвести його вбік і скликав старшин, щоб по радитись. Ми ухвалили, що один із нас з групою вояків піде до цього села. Поведе цей цивільний. На нього треба буде уважати, бо підозрілий - щоб не накоїв якоїсь халепи.
- Завтра будемо виходити з цього Жданєцького лісу,- сказав я старшинам.- Треба буде розділитися на дві групи, щоб обійти місто Брно з півдня і з півночі. Таким способом здезорієнтуємо ворога. В селі треба буде купити соли, бо вже до самої Австрії не будемо вступати до жодних населених пунктів. Нашими харчами будуть овочі і бараболя. При такій поживі нам треба буде видержати шість днів. Якби ми почали навідуватися в села, перехід чесько-австрійського кордону може бути дуже нелегким. Ми не знаємо, хто держить на кордоні сторожу - большевики чи австрійці. В Австрії зможемо знов дозволити собі вступати до населених пунктів.
- Група, яка піде на північ від Брна,- продовжував я,- буде складатися не більше як з 10 чоловік і, на мою думку, її повинен очолити бул. Петя. Відповідні інформації він від мене одержить. Зрештою всі ви знаєте, що ми йдемо в американську зону Німеччини. Інші групи, які просуваються за нами, частинно підуть також до Німеччини, частинно до Австрії. Отже Лагідний і Залізняк ідуть зараз у село і мають скоро вернутися, бул. Петя відходить також негайно. Друже бунчужний,- звернувся я до Соколенка,- виділіть 10 вояків, які підуть з Петею, а сам він нехай зголоситься до мене.
На цьому нарада скінчилася. Незабаром зголосився Петя, і я відійшов з ним набік, щоби в деталях обговорити його маршрут. На закінчення я сказав йому:
- Маєш чекати на нас між 9 і 11 вересня біля містечка Веґшайд у Баварії. За моїми розрахунками, ми повинні на цей час там зійтися.
Я попрощався з Петею і з повстанцями його групи; вона ру шила і незабаром зникла з очей. Лагідний і Залізняк відійшли з своїми людьми в с. Яструбіце за харчами, а решта відділу зосталася чекати на них у лісі.
Експедиція Лагідного і Залізняка до села за оповіданням їх і їхніх вояків виглядала так:
Коли наші ввійшли в село, чеське населення поставилось до них дуже вороже. Абсолютно нічого не хотіло продати, навіть соли. В селі вже було перебране по-цивільному СНБ, яке розмістилось по хатах. Цивільний, що його ми спіткали в лісі і який повів повстанців до села, хотів уже відійти, коли раптом у селі виникла стрілянина. Вихопивши з кишені пістолю, цивільний хотів її спрямувати в Лагідного. Обережність старого вояка наказувала Лагідному завжди бути готовим до по стрілу і тому він тримав палець на язичку відтягненого авто мата. Короткої серії вистачило, щоби покінчити з зрадником чехом - він повалився з перерізаним лобом. В цей момент надбіг к-р Залізняк, ранений в руку і ногу.
- От прокляті, заманили нас! - лютував він. Щоб не цивільне населення, то шляк би їх тут трафив!
- Оті цивільні - це власне найгірше,- відповів Лагідний.- Не можемо собі нічого дозволити. Потім почали б кри чати, що ми стріляємо "мирних" людей.
Тим часом стрілянина дужчала. Лагідний дав наказ відступати на збірний пункт. Під час відступу наші завважили, що цивільні почали стріляти з рушниць по повстанцях з вікон своїх хат.
Спеціяльна пригода сталася повстанцям Деркачеві і Редьці. Віст. Деркач зайшов в цьому селі в одну хату щоб купити соли. За кілька хвилин в хаті зчинилася стрілянина. Деркач ще встиг крикнути: "Зрада!" Віст. Редька, який стояв на стійці, почув крик свого друга і, відтягнувши автомат, вскочив у сіни хати. В сінях було темно. Раптом він відчув сильний біль у руці, в якій тримав автомат. Автомат випав на землю. Мене хочуть вхопити живого,- промайнуло йому в голові, коли чиїсь сильні руки обхопили його впоперек, намагаючися звалити на землю. Редька зареаґував - одного, який вчепився його спереду, ударив коліном прямо в живіт, другого гримнув лобом у ніс. Останній відразу втратив пам'ять і випустив Редьку з рук. Користаючи з моменту, Редька вхопив автомат і вискочив на подвір'я. За ним посипались постріли з пістолі, однак безладні. Скочивши за ріг хати, Редька сипнув по хаті з автомата. Світло в ній загасло, а через вікно почали втікати есенбісти, відстрілюючися наосліп з пістоль. Приклякнувши на коліно, Редька дав змогу двом першим вискочити, щоб цим за охотити останніх до такого самого кроку. А коли двоє останніх схотіли теж тікати - щоправда, вже не через вікно, а через двері, Редька поклав їх обох на порозі. Раптом ззаду розітнув ся постріл, і куля збила Редьці шапку. Він обернувся і впакував у відповідному напрямі довгу серію з автомата. Потім кинувся в город, перескочив дорогу і подався з іншими до збірного пункту.
По дорозі Редька жалував, що група відступила. Нарікав на пропаганду і на політичну лінію, бо, мовляв, тут вони ні до чого. Згадував словаків, які перестерігали перед фальшем і прокомуністичним наставленням чехів. Аж тоді згадав про Деркача. Що могло з ним статися? Чи встиг утекти? Може він, Редька, обстрілюючи хату, вбив його або поранив? Редька твердив, що він обстрілював досить високо, так що лежачого Деркача куля зачепити не могла. Деркач міг втекти через інше вікно. Не було виключеним, що чехи застрілили його в хаті.
Повернулися всі, але Деркач таки не прийшов назад. Ця невдача сильно мене зденервувала. Клята комунарва взялася на штучки і хоче нас виловити підступом поодинці! Деркача або вбили, або взяли живого.
Я підійшов до пораненого чотового.
- Як вам, Залізняче?
- Тяжко! - відповів він.- Куля зачепила кість у нозі, щоправда, легко. Як я йтиму, і сам не знаю. Буду старатися йти, доки стане сил, а далі, коли не буде змоги, впакую собі кулю в лоб і не буду вам заважати.
- Не говоріть такого! - гримнув я на нього.- Що це вам до голови приплило? Ми вам поможемо йти. Не смійте таке говорити і вибийте собі з голови подібні думки!
Чотовий був пригнічений. Якусь хвилину панувала цілкови та мовчанка. Весело блимав вогонь. При його світлі санітар Зірка робив к-рові Залізнякові перев'язку на руці і нозі. З рукою була дурниця, але з ногою, справді, було гірше. Куля перейшла м'язи нижче від коліна і дійсно зачепила трохи кість.
- Якось то буде, командире Залізняк. Не журіться!
- Я не журуся,- відповів мені чотовий значно спокійнішим голосом.- Буду іти.
Я наказав збиратися до маршу, щоби до ранку зайти глибше в ліс і зварити трохи бараболі.
Під час маршу к-р Залізняк, підпираючись палицею, не відставав від відділу, хоч і терпів сильні болі.
Над ранок ми спинилися на постій у старому лісі.



21. Останками зусиль
Наступного дня відділ покинув комплекс Жданецького лісу і вийшов на рівнину Моравської країни. Далі ми маршували рівними полями, тільки за азимутом, обминаючи села і міста. Для перемаршу використовували тільки ночі, а денні постої робили по лісах. Нашою поживою були овочі, яких тут по до рогах було досхочу, кукурудза і картопля.
Таким "конспіративним" маршем нам удалось цілковито за терти за собою сліди і унеможливити погоню чеської армії і відділів безпеки.
Нога чотового Залізняка гоїлася, на щастя, дуже добре, так що за тиждень після поранення він уже міг маршувати цілком порядно.
На постоях мені доводилося ще солідніше студіювати карти, щоби вибирати по змозі найлегші для маршу терени. А одночасно вони мали бути безпечні. Було б гірше, якби знову довелося воювати. Від слабих харчів вояцтво знов досить охляло. Щоправда, морально трималось воно добре.
По дорозі ми натрапили на великі плянтації тютюну. Це справило нам велику радість. Нарешті будемо мати курива до схочу! Сирі листки сохли вдень на сонці, а ввечорі, коли пеклась картопля, вони досушувались біля вогню.
Погода була досить гарна; вона уможливлювала нам добрі марші. Протягом ночі можна було зробити по кілометрів 20 до роги.
24 серпня 1947 року відділ прибув під село Артолец, недалеко міста Нове Бистрице. Звідси лишалось до чесько-австрійського кордону не більше, як 6 км.
Цього дня було холодно і падав дощ. Всі ми, за вийнятком тих, які виконували службу, поклалися спати, бо були сильно стомлені. Десь коло 12 год. я прокинувся і під враженням щойно пережитого сновиддя почав неспокійно ходити по лісовій стежечці, пригадуючи його образи.
- Хлопці, до роботи! Нехай усі встають! Запаліть вогні, бо треба трохи погрітися. Моя рана докучає на холоді, а Залізнякова, думаю, непокоїть його ще дужче.
З якоюсь новою вірою взялися повстанці виконувати накази. А я, Лагідний і Соколенко далі роздумували над тим, куди нам найкраще маршувати. Загадкою було, де проходить кордон між большевицькою і американською зонами. Треба було рахуватися з тим, що при нашій появі в большевицькій зоні совєти кинуть на нас велику кількість війська, щоб нас розбити або принаймні відтиснути від кордону. З огляду на наш фізичний стан ми абсолютно не були б спроможні вертатися назад. Так чи інакше, але в большевицькій зоні ми не могли б довго вдержатися.
- Отже нам треба по змозі якнайскорше пробратись до Баварії,- сказав я,- а там, треба вірити, нам невдовзі вдасться нав'язати зв'язок з Закордонним Представництвом УГВР - і все буде гаразд.
- Друже командир,- запитали мене старшини - яким способом ви думаєте пройти в Баварію? Здається, що найкраще - сухою дорогою, бо на Дунаю вони зроблять застави.
- Певно, що не підемо на Дунай - вже хоч би тому, що група Петі знає, що наш збірний пункт біля Веґшайду в Баварії. На цей пункт ми мусимо прийти обов'язково. Цікаво, чи щасливо вони ідуть. Вони повинні на нас чекати, бо менша група може рухатися швидше.
Ми ще устійнили, що в Австрії треба буде спершу відбитися якнайдалі від кордону і щойно потім показатися людям. Добре було б, якби нас на кордоні не помітили! Не пошкодило б навіть, коли б трохи дощ накрапав.
Коли стемніло, відділ був уже готовий до відмаршу. Повстанці "нашорошували вуха", бо це справді був кордон не абиякий. Вийшовши на край лісу, я оглянув у далековид передпілля. Потім тримаючи в руці карту і компас, наказав маршувати. Ввійшовши глибше в ліс, відділ обережно посувався вперед, тримаючись азимуту. За нашим розрахунком, ми мали перейти кордон між 2-ою і 2,30 ночі. І справді, точно о 2-ії год підійшла передня стежа і зголосила, що вже недалеко прикордонні стовпи. Я спинив відділ, дав наказ зробити розстрільну вліво і вправо і тихо йти далі. Накрапав дощик, що його ми так бажали. Пройшовши ще 40 метрів, ми досягли кордону.
Ми пройшли його лісовою смугою - так легко, що навіть самі собі не хотіли вірити.
Перше село в Австрії було Ґраметлян. Ми обминули його і подалися на денний постій під село Айґарін. Тут знаходилися великі ліси, отже ми почувалися досить безпечно.
5 вересня 1947 р. ми квартирували біля міста Ґерунґс, положеного вже за 65 км від кордону.
- А тепер, мої панове,- звернувся я до повстанців,- хто чується на силах добре "шпрехати" по-німецьки, хай іде до найближчого села і погуторить з австрійцями. Рівночасно треба докладно розпитати, де знаходиться кордон між зонами.
Соколенко, Залізняк і ще кілька стрільців зголосились на охотників і незабаром відійшли.
Австрійці були заскочені нашою появою.
- Звідки ви так нагло з'явились? - питали вони.- Ще так недавно наші часописи писали, що вас у Чехії зовсім розбито і що ви всі пішли в полон...
- А вам не треба було вірити,- відповів Залізняк.- Комуністична преса старається вас на кожному кроці обманути, а нас скомпромітувати.
- Та ми так і думали - говорили австрійці.
Австрійське населення поставилось до повстанців досить прихильно, добре поінформувало їх про стан большевицького війська, положення кордону і т. д.
Але вже наступного дня, випереджаючи нас, до міста Фрайштадт наїхало багато большевицького війська. Отже, щоби не попасти в обкруження, нам треба було поспішати і якнайскорше перекинутись у Баварію.
8 вересня, квартируючи над містом Рорбах, ми дізналися, що і сюди вже наїхало чимало большевиків. А до кордону нам потрібно було іти ще дві ночі. Але, "натиснувши на ноги", ми вже вночі з 9 на 10 вересня 1947 року щасливо, без ніяких перешкод, перейшли біля Веґшайду кордон між Австрією і Баварією, опинившися в американській зоні останньої. Кожний з нас з полегшею відітхнув...

22. Кінець епопеї
На денному постої я скликав всіх старшин.
- Які ваші пляни? - спитав я їх "просто з моста".- Що ви робили б, якби вам довелося діяти самостійно?
- Я вважаю,- відозвався бунч. Соколенко,- що в такому стані відділ абсолютно не може іти далі. Троє стрільців зовсім босі, маємо кількох хворих. Німці не схочуть нічого нам продати - це перше, а друге - всі фізично вичерпані. Скоро половина вояцтва буде без взуття, а грошей у мене зосталося мало.
- Ще мусите взяти під увагу,- додав к-р Лагідний, що ваша рана не зовсім загоєна, рана - к-ра Залізняка - також. Я маю те саме - нога докучує, хоч загоїлась. А вже осінь. Одежі нема, все подерте, білля чортма, в кожного загніздилися воші.
Настала довга мовчанка. Все те, що сказали Соколенко і Лагідний, було святою правдою.
Звичайно, добре було б зв'язатися з своїми; тоді я знав би, що нам робити. Я мав клички. Але поставала проблема одежі. Не можна було іти на розшуки в лахмітті.
- Цікаво знати,- урвав я мовчанку,- що з групами бул. Петі і чотового Батля? Петя вже повинен бути на умовленому місці. Перед вечором треба буде вибратися на збірний пункт, може, він уже там.
Ніхто не обізвався, старшини думали тяжку думу. Кожний зарослий, обсмалений вітрами, на обличчях - велике виснаження і втома. Поволі доходила до нас свідомість нового становища. Відпруження після безнастанних боїв, трудів і небезпек діяло, мов алькоголь. Вояцтво пленталося, мов п'яне. У втомлених очах можна було відчитувати тільки одне питання: "А що тепер? Що дальше?" Примкнувши очі, я теж передумував усі можливості розв'язки. Треба було рішатися. Вставши, я сказав до зібраних:
- Друзі старшини, я вирішив зголоситися з відділом в американських урядових чинників. До цього змушує стан, в якому ми опинились. Думаю, що наказ Командування УПА ми виконали гідно, чести вояка УПА ми ніде не сплямили. Ми чисті в обличчі воюючої України, яку залишили тільки на наказ. Вірю, що наші чинники не дадуть нам пропасти, хоч певен, що американці нас інтернують. Але своєю появою ми задокументуємо всьому світові все те, про що він мало знає. Ми, живі свідки, матимемо змогу спростувати всю брудну обмову. Зголошуся, не чекаючи зв'язку. На мою думку, так буде краще. Ми вийшли з території, зайнятої нашим ворогом, і перейшли на терен Німеччини. Тут немає вже нашого ворога і ми мусимо скласти зброю. Піде розголос, вістка про нас дійде і до наших чинників, і тоді вже напевно ми з ними пов'яжемось. Покищо забороняю щонебудь говорити стороннім людям, бо не знати, як воно в дійсності вийде і чи будемо разом. Всі нехай покликаються на мене, а я собі раду вже якось дам.
- Нам ще треба щось купити з'їсти. На наші групи, що йдуть окремо, чекати не будемо, бо довго на місці сидіти не можемо, тим більше, коли думаємо зголоситись в американців. Вони могли б подумати, що проти них щось задумуємо. Зрештою, коли групи прийдуть, то дізнаються, що ми вже прибули, і підуть за нашим слідом.
По закінченні наради я підійшов до роя Рубача і присів біля вояків. Повстанці, здавалось, чекали на мене. Видно було, що хотіли що-небудь дізнатися про дальше. Стр. Зозуля трохи не сміливо звернувся до мене першим.
- Я цікавий, друже командир, як ті американці виглядають і чи добрі з них вояки? Чи втікають під час бою, як всі інші?
Я мимоволі усміхнувся. Запит був продуманий хитро: на здогад буряків, щоб капусти дали.
- Чекай, пане-брате, скоро побачиш. Ти, мабуть, любиш, як утікають?
- А певно. Тоді добре на мушку брати.
- А сам любиш утікати?
- О, це вже ні! - заперечив Зозуля.- Я, друже командир, відколи у вашому відділі знаходжуся, ще не мав нагоди втікати,- крім того випадку на Словаччині, коли ви були поранені. Але я того за втікання не вважаю. То був "пляновий відступ".
Мені захотілося пожартувати.
- Добре, Зозуля! Завтра ідемо десь над шосе і зробимо засідку на авта з американським військом. Здобувши авта, в'їдемо до першого-кращого міста, "наробимо смороду", а тоді в ліс. Згода?
- Я знаю? - недовірливо здвигнув плечима Зозуля.- Та чи не було б потім гірше для нас, бо (тут він хитро підморгнув) американці мають атомову бомбу, а що ми?
- Е, думаєш, що вони отак відразу скинуть на тебе атомову бомбу?
- Як на японців ужили, то нас також можуть нею "гахнути",- засміявся Зозуля.- Наше щастя, що батюшка Сталін ще не має цього атома, а то він був би вже давно з нами "розщитався".
Вже смеркалося. Я закликав до себе бул. Лозу і, давши йому карту, вислав його на умовлений пункт за бул. Петею і його групою. Віддаль до цього пункту від місця нашого постою дорівнювала приблизно 2 км.
Лоза повернувся за яких дві години. На жаль, прийшов сам і зголосив, що нікого не знайшов. Це мене занепокоїло, але що обити!
Коли вже зовсім стемніло, ми рушили в напрямі містечка Гавценберґ. По дорозі зупинились, і я разом з бунч. Соколенком зайшов до одного млина, щоб купити трохи муки на "християнську" вечерю, бо живитися тільки картоплею - річ не весела. Наша поява налякала власника млина, він думав, що ми - большевики-прикордонники. Але по короткій роз мові, дізнавшися, хто ми такі, помітно заспокоївся. На мій запит, чи не може він продати нам 10 кг муки, він відповів згодою, але додав: "У нас далі карткова система, і більше, ніж 5 кг, я продати не можу". Я був задоволений і з цього, витяг гроші і поклав їх перед мірошником. Але він ніяк не хотів їх брати. Це мене здивувало.
- Цікава річ,- сказав я до бунчужного.- Перший раз зустрічаю німця, який відмовляється від грошей.
- Справді цікаво,- відповів Соколенко,- але лишім гроші на столі і ходім.
Ми подякували і подалися до відділу.
 
Наші Друзі: Новини Львова